Сеть знакомств для любителей книг




Интернет реклама УБС
Художественные



Поделиться в Facebook
Мора Терезія
День у день (Alle Tage)

Роман сучасної німецької письменниці, відзначений 2005 року Премією Ляйпцизького книжкового ярмарку, - це метафоричний твір-лабиринт про мовчазного десятимовного чоловіка, прагнення любові і почуття сорому, пост-вавилонський хаос сучасної Європи мігрантів, трагічне невміння людей порозумітися і їхні пошуки ідентичності

Мора Терезія : День у день (Alle Tage)

[написать рецензию на эту книгу] [добавить книгу в закладки]
Конкурс Goethe-Institut
Do-na no-bis pa-cem… Мир нашим душам. Так посполито звучить переклад цього рядка з «Agnus Dei».
Або ж це вже благання, яке межує з вимогою: « Дай нам миру!»? Дай нам, вічним прохачам перед нагле затріснутою брамою Раю – МИРУ! Ми ж у цьому багатоголоссі голосінь не бачимо нічого і не чуємо. Навіть себе. Ані пошепки, ані уголос. Тільки, може, коли читаємо щось таке про себе. По той бік брами. По той бік палітурки. Кому цікаво – гайда вниз текстом!
Пропоную трохи згодом дізнатися, що написано про нас, а тим часом просто ознайомитися з творчістю яскравої представниці німецькомовної літератури, Терезії Мори. Ця письменниця та перекладач цікава передовсім своєю межевістю. Мовна межа – між угорською та німецькою, обома для неї рідними. Державна межа – кордон, що ділить її рідне угорське містечко Шопрон від Австрії. Межа «більшість-меншість» – приналежність до німецької національної меншини. Межа «свій-чужий» &­#8722; еміграція до Німеччини. Чи не звідси у її текстах такий біль, така амбівалентність відчуттів, подекуди якась навіть пародія на сентиментальність, де нема місця категоричності (оте авторське і\або ), де все відносно, і точність не має жодного значення? А, може, просто нічого нема?...
І це момент, коли для нас із вами має з’явитися Нема. Не те щоб його нема (а коли й так?), тільки це його прізвище. Головне, якщо спробувати прочитати його навпаки, то вийде завершальне слово кожної християнської молитви. «Амен» значить «істинно». А корінь «нема» значить «немова» чи «варвар». Цікавий перед нами постає немова, що знає десять мов!
Його звуть Абель Нема. І він живе у другому романі Терезії Мори «Alle Tage», який отримав премію ім. Шаміссо для письменників-іммігрантів у Німеччині. А ще завдяки гарній роботі Христини Назаркевич від 2009 року він живе ще й українському перекладі «День у день». І мені видається, що обкладинка українського перекладу дібрана набагато відповідніша до змістового наповнення, ніж іспанська чи навіть німецька. Обгрунтую – вона зеленава. Колір перемоги життя над смертю. Для нас же, українців, вона символічна подвійно: синє з жовтим дає зелене. Якщо змішати фарби і сенси то ми виходимо просто на відродження душі через добрі вчинки. Тут же на обкладинці ми бачимо рейки. Ага, вокзал! Тож Абель Нема живе не лише в оригінальній своїй версії і/або численних перекладах, на перехресті мов, тобто. Він живе на багатьох перехрестях: на перехресті кордонів трьох держав, на перехресті вокзалу у формі літери Т. Т, як «те»? Чи Т, як «таф»? Але, гадаю, аби Абель Нема сам про це знав, то так би не мучився. Зрештою, якщо сенс життя у тому, щоб бути збавленим і про це нічого не знати, то чому б і ні?! А поки не знаєш, залишається жити на перехресті, де втрачають провідника ( зазвичай, того, що у трьох особах) і/або надію (не факт, що потім хтось на тому ж перехресті її не підбере). Така собі, як то пише Терезія Мора, «скептична і глибока віра». А я пишу, що знайти можна тільки там, де ти або хтось то загубив.
Але вернімо до нашого героя. Живе такий Абель Нема, розіп’ятий між варварством батька та культурою матері. Живе звичайнісіньким життям, кохає свого найкращого друга Ілію. Аж раптом. Ба-бах! Тато тікає з родини до однієї зі своїх 12 колишніх норн-коханок, а насправді в нікуди. Ілія каже: «А, знаєш, я твого кохання не приймаю». Вибухає громадянська війна. А коли не стає твоєї держави, то можна вже й емігрувати, бо ти всюди свій/чужий. Так власне і вчиняє
Абель. Той Абель, що згодом за 10 років вивчає десять мов, кожну я яких майже не вживає. Він говорить як людина нізвідки, а у інших його цікавить лиш спосіб на який вони вимовляють слова і/або їй механічність буття. Може, Абеля і нема, оскільки він носить у собі запахи чужини і чужинців, і теж зветься Абелем, що від гебрайського «дихання» чи «ніщо»? А, може, то лише спостереження його фіктивної дружини Мерседес? А таки від початку не судилося їй з таким милосердним іменем бути хоч у чомусь несправжньою. Вона
чиста і відверта, вона свято вірить, що непорозуміння, це «всього лише мовна проблема». Помилковість її (повсюдної) думки покликаний розвіяти її син Омар.
Мерседес і Омар – це те найпростіше і найскладніше щоб
висловити, до чого усе життя продирався Абель крізь чужі звуки, запахи, повальні втрати ілюзій, автоматичні
«бастилії», хаотичні «кінґалії», м’ясо до м’яса і завжди непорозуміння. Завжди «жити серед вирізаних у камені освідчень у коханні, непристойностей та інших доказів існування». Завжди, як то влучно сказала Абелева подружка Кінґа «я, я …я – еґоїстично, ти, ти…ти – боляче». А що не кажи і що не мудруй, а «хаос все одно обертається низкою однакових днів». День у день. І на скільки ж легше проживати день у день, даючи можливість іншим казати «добре». І все. Так просто. Добре.
І аби Абель Нема був так насправді, то напевне був би
Христом. До його любові йому б хоч крихту покірності. А так то завжди &­#8722; дванадцять жінок за столом, а він – тринадцятий, символіка чисел дванадцять та три є наскрізною у тексті. Ба, навіть три жінки завжди при ньому, як при Христовому розп’ятті. Тільки Абеля не було, або постійно від чогось не ставало. Чи не від того, що на усіх нас лежить каїнова
печать? Тому ми не даємо йому можливості існувати. Просто історія першої жертви і першого вбивці точиться по колу. У рецензії на «Alle Tage» німецької газети «Die Zeit» знаходимо цікаве підсумування цієї думки: «Абель стає марним генієм, вигнанцем з любові, країни, мови. Ми зіпсовані. Навіть у раї треба працювати у поті чола. А Каїн безперервно вбиває свого брата Авеля».
Абелів пасинок Омар став першим, кому вдалося змити з себе «каїнову печать» та встановити з героєм справжні братні стосунки, а отже й повернути-оживити його. Упродовж всього
тексту він повторює, що віддав своє око за мудрість, щоб наприкінці визнати: він не найрозумніший. Омар вступив у бінарну опозицію до хлопчика Данко, який бажав вбити Авеля. Але не тільки до Данко. Омар є опозиційний до нас усіх. Він
навчився слухати і чути. Йому прикро, що замало «мерседес», які були б спроможні народити ще і ще таких дітей, щоб збавити цей світ. Саме тому він дуже пильно придивлявся до вагіни мертвої жінки, залишеної у лісі в кроні якогось дерева. Образ безпліддя і неспроможності.
Do-na no-bis pa-cem! Чує Мерседес у вбиральні. Do-na no-bis pa-cem! Бамкають, перекрикуючи одне одного, дзвони церков різних конфесій. «Ви слухаєте радіо «Парадизо», запрошуємо на шоу вар’ятів». І знову усі ми під брамою Раю у пошуках офірного цапа. І навіть аби Абеля Неми не існувало, то ми би, певне, його вигадали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
10/34  = 44
Мора Терезія День у день (Alle Tage)
Конкурс Goethe-Institut

Роман «День у день» німецької авторки угорського
походження Терезії Мори, що з’явився в українському перекладі Христини Назаркевич у 2009 році, викликав резонанс в українському культурному просторі: були інтерв’ю з авторкою, окремі публікації про неї та рецензія на роман. Отож її український дебют помітили в інтелектуальних колах. Однак роман Терезії Мори – складний твір, наділений величезним інтерпретаційним потенціалом, залишається
відкритим до осмислення.
У всіх окремих думках, які траплялися про роман, мені
бракувало слів «проти насильства». Здається, це одна з ключових ідей твору.
«День у день» ­– жорстока і безкомпромісна проза, що викликає відразу до будь-якої наруги над людиною. Тому
вдала, як на мене, обкладинка Романи Романишин і Андрія Лесіва: колії, що збігаються у вузли вокзалу, звіддалік обриси міста, фрагменти квитка. Така зелена з відтінком оливкового візуальна картинка провокує певні мілітарі-асоціації.
Терезія Мора зображає сучасний мирний світ європейської країни як поствоєнний час, повний нещасних, самотніх, скривджених, гнаних і невлаштованих. Людиною втраченого коріння є не лише головний персонаж роману Абель Нема, людьми втраченого коріння, а часом і втраченими людьми, є більшість персонажів твору.
Авторка ставить читача обличчям до екстрем, пов’язаних з життям мігрантів («Держави, які тримали вас залізною рукою,
виплюнули вас у світ широкий. І несе вас вітром, на всі сторони світу, як пух кульбаби…»). Не бракує брутальних подробиць знущань, а відтак кожен прояв людяності і розуміння, «змога відчути вдячність» має велику вартість.
Це репресивне письмо, що мусить впливати на емоційний стан читача. Твір витриманий у режимі дискомфорту: погане самопочуття, нудота, слабість, запаморочення, що переслідують персонажів, супроводжують читачів, котрі блукають лабіринтами міста за Абелем Немою і/або іншими персонажами. Паніка як стан цього світу, токсикоз вагітної Ельзи має передатися і тим, хто читає. І от ви справді потерпаєте від різких запахів, бруду, непристойностей як ознак існування тих людей день у день. Це не екзистенційне
письмо під нульовим градусом, як у А.Камю, абсурди Мори мають підвищену температуру (насильство, здається, лише набирає обертів, адже «нас просто забагато»). Катастрофа
неминуча, і лише рідкісні паростки приязні і любові часом розчиняють гнітючий настрій.
Катастрофізм привносить і неможливість рівноваги.
Через опозицію норма/відхилення авторка має змогу експериментувати. Властиво, вона сама стверджує, що її проза належить до літератури експериментальної. У цьому романі дисонансів відчутна втома і туга за раціо, за життям впорядкованим, за домом. Янда, музикант, розповідає, чого він хоче: «Я хочу музикувати кожний день свого життя для себе і для інших, заробляти цим гроші, прославитися, не втратити своїх друзів, кохати одну жінку і щоб мене кохала одна жінка, хочу ніжності, турботи, регулярного і доброго сексу, смачних і поживних страв, тут у нього закінчилися перших десять пальців, він почав спочатку, добрих напоїв і, врешті й накінець, я хотів би колись знайти місце, яке не було б мені надто чужим і не було б надто знайомим, де я міг би спокійно й тихо поселитися з усім тим, що я тобі щойно перелічив і жити там аж поки не помру без мук і в товаристві не занадто раптово, щоб встигнути ще попрощатися, але й не занадто марудно, щоб це не стало для усіх нас тягарем, от чого я хочу».
Зрештою, цього хочуть всі, і ці прості слова, в яких заявлене бажання життєвої рівноваги, несподівано справляють сильне позитивне враження на тлі змальованого світу хаосу і відчуження.
Безперечно, концепція експериментального письма Терезії Мори тримається на ідеї толерантного ставлення до особистості,
незалежно від того, чи вкладається вона в стандартне уявлення про норму. Так, Абель Нема, мігрант, гомосексуаліст, поліглот, що знає десять мов, випадає з
норми, причому не за однією графою. Однак його миролюбність – головна норма, що мала б давати йому право на існування в
нових умовах. Авторка вважає, що саме космополітизм є своєрідним закликом до миру: «Космополіти здатні толерантно ставитися до інших і свої негативні відчуття сублімувати в інші речі. Це повинно бути нашою метою – досягати
космополітизму. Хоча космополіт не обов’язково заперечує локальний патріотизм, це просто нове вираження толерантності. Я тяжію до космополітизму, та й герой мого твору «День у день» Абель Нема по-своєму космополіт, адже знає 10 мов, хоча насправді він дуже самотня людина і не може порозумітись зі світом».
До речі, з роману авторка цілком усунулася, відтак там немає жодних оцінок від її імені чи імені когось, кого можна було б вважати адекватним виразником її поглядів. Вона не повчає, не застерігає і поготів не виховує. Це справді кінематографічний підхід до письма, коли просто знімкується
матеріал, котрий згодом компонується за допомогою монтажної техніки. Певна річ, вийшов складний поліфонічний роман, що
подає сприйняття світу загалом і такого непростого героя, як Абель Нема, з багатьох різних поглядів. Головний персонаж – безперечна удача авторки-режисера. Уміння переконливо перевтілитися у таку складну й контроверсійну постать заслуговує відзнаки за артистизм. Блискуча акторська
робота!

Роман багатий алюзіями, починаючи від біблійних (промовисте вже ім’я героя). Абель Нема віддалено нагадує самотніх і
незрозумілих загалові персонажів романтичної доби. Але ж яка прірва пролягла за два століття у літературі між Новалісом і Морою! Пошуки ідеалу і гармонії змінилися надривами внутрішнього життя і фатальним зламом у дійсності. Десять років буття в чужій країні – як десять років страждання в пеклі. Географія як ознака високого стилю відсутня, є географія мозку і ротової порожнини. Географію замінить
біологія? Прикметно, що Терезія Мора послідовно уникає подавати назви міст, тим самим універсалізуючи історію: це може статися всюди. Сон про блакитну квітку, що задавав старт розвитку характеру Гайнріха фон Офтердінгена, маніфестуючи початок пізнання світу, трансформується в делірій у фіналі твору і покликаний стати прикінцевим словом Абеля Неми («Я подарував йому свою квітку, відразу ж по тому мій коханий помер»). Постійна лише туга за добром і світова скорбота…

Філософія роману порушує і складні питання мови, відповіді на які авторка шукала й у власному життєвому досвіді («Відрізана від свої батьківщини, мова залишається тим, чим була, – дитинством»). «Мова, яка є ладом світу, музичним, математичним, космічним, етичним, соціальним, найграндіознішою облудою», – думки в делірії мовчазного десятимовного Неми.
Через опозицію мова/спілкування Терезія Мора експериментує з дистанціями між Абелем Немою і соціумом. І тут ситуація починає нагадувати «Засліплення» Еліаса Канетті: небажання і нездатність до діалогу фатально закінчується. Однак Абель
Нема інший, ніж Петер Кін. Він має друга в особі хлопчика Омара («ім’я означає рішення, засіб, вихід»). І це спілкування й порозуміння свідчить про можливості життєвих
перспектив, про можливості долати відчуження: «Часом, кажу я, мене цілого переповнює любов і відданість. Настільки сильно, що я майже перестаю бути собою. Моє бажання побачити їх і зрозуміти таке сильне, що я хочу стати повітрям між ними, щоб вони вдихали цілим з мене і щоб я став одним цілим ними аж до останньої своєї клітини».
Абеля Неми – нема. Кому стало прикро і шкода? Кому байдуже? Чи житиме у комусь любов як туга? Залишилися ті, які будуть практикувати мир, і ті, які завжди варвари. Мир чи насильство? 100%, цей роман «поживний» і для нашої соцдійсності.

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
10/11  = 21
Мора Терезія День у день (Alle Tage)
Конкурс Goethe-Institut
«Богові нема чого побоюватись,
що він утратить ту краплю влади, завдяки котрій все ще володіє нашим суєтним світом»


Анна Зеґерс. Транзит. 1943 р.

«Часом, їдучи потягом через гори до моря, перетиналося такі білі стіни туману. Межичасся».

Львів’янка Христина Назаркевич – фахівець з теорії і практики перекладу, з проблем модифікації традиційного
жанру роману, доцент кафедри німецької філології ЛНУ ім. І. Франка.
Прозаїк і перекладачка Терезія Мора – одна з найвідоміших постатей у німецькомовній літературі, лауреат престижних премій, зокрема, ім. І. Бахманн (1999 р.), ім. А. Шаміссо (2000) та інших; за роман, про який мова, одержала основну премію Ляйпцизького книжкового ярмарку (2005 р.), згодом ще кілька літературних нагород.
Tertium comparationis – для порівняння абсолютно різних письменниць – під час і після Другої світової війни, Європа, зокрема, Німеччина, були охоплені почуттям відчаю. Про болісну ендемію тисяч гнаних війною, перемучених людей, пройнятих тривогою, душевним сум’яттям безчасся, залишених без захисту й пристановища, талановито написала Анна Зеґерс у романі «Транзит». Абсурд і є тим незрозумілим у своїй неочікуваності наслідком, котрий випливає з найпростіших причин.
Терезія Мора змалювала життя неоімміґрантського соціуму у вигляді хаотичного нагромадження нісенітниць, випадковостей, що начебто протирічать здоровому глуздові. Мозаїчна композиція, підкреслений алогізм, ірраціоналізм вчинків
персонажів, виявляють споріднення з рисами «літератури абсурду», котра постала, як логічний розвиток процесу десублімації індивідууму, певною мистецькою формою пасивного протесту – до пароксизму самозаперечення – оце мене і нервує найбільше ціле покоління вважай пограбоване ми нові німці несемо стигми для наступних поколінь.
Головний герой Абель Нема – втілення іншої наївності, контрідеалу. В цьому контексті можна визначити роман як бунт, як обурення проти будь-яких спроб насильства, заборон проти дійсності, від отруєння раціональністю. Утримати вічність у миті за рахунок відокремлення і / або поєднання сна й реальності, свідомого від безсвідомого, тим самим повернувши буттю його першооснову чистоти і повноти.
Намагання Абеля Неми будь-що вирватися з пут абсурдистської дійсності, зазирнути за межі реальності, свідчить про альтернативне бачення ним невидимого для так званого цивілізованого ока. Його зір спрямований у глибини мікровсесвіту – через заглиблення в себе, марення. Йому допомагає вироблений певний автоматизм психіки, за рахунок чого він, герой, прагне вирішити кардинальні проблеми свого існування.
Ситуація соціального відторгнення, в якій опинились наші герої, ненадійна, сумнівна і хистка, коли злиття очікуваної справедливості й психології кожного в індивідуальній
тональності, винаходжує так звану об’єктивність, роблячи текст художньо переконливим. Виступ-захист протаґоніста Абеля Неми на неофіційному, але всесильному судилищі звучить праґматично, навіть логічно, як метафора долі імміґранта: Понад десять років від мене не чули жодного нарікання. Я не нарікаю і нічого не вимагаю, як це притаманно людям у моїй
ситуації. Я присвятив себе навчанню. З обмеженої незмінності дитинства у провінціях диктатури потрапити у всеосяжну тимчасовість абсолютної свободи життя без дійсних документів і тим самим залишитися сам на сам зі собою і з тим, що з того можна було мати…
Інші персонажі (Тибор, Константин, Кінґа і решта) оцінюють його поведінку як вельми незрозумілого інфантільного дивака, з підозріло високим айк’ю: чоловік, якого не існує… здається, наш фіктивний мешканець не виявляє ані найменшого зацікавлення хоч чимось…підкреслено немодний… підпільний геній…за якоюсь своєю звихреною логікою … досконало опанував сім мов і лабораторно працював ще над трьома…нікуди не ходив, навіть у лабораторію ходив переважно вночі, щоб бути на самоті…
Трошки іронії, скепсису, гіркоти, при тому, дотримання авторської дистанції від написаного – дієва протиотрута від фальшу. Спочатку двоє любляться безумовно, потім ненавидяться навзаєм так само безумовно, і перехід від одного стану до іншого триває не довше, ніж мить, щоб його збагнути…
Кінга помахала з вікна потяга: Зустрінемося після війни о шостій!
Перевагою сімейних та історичних катастроф є те, що всі здружуються.
Милосердя закінчується в понеділок вранці…
Спротив навколишнього середовища помітно агресивний, певним чином нагадуючи кольори і запахи коридорів-лабиринтів, брудних сходів, провінційних готелів «Процесу» Франца Кафки (…приглушений сірий колір і запах бруду…зберігання кольору
яєчної шкаралупи…один із тих колосів кольору глини…час із запахом комунальної чоловічої квартири… ледь помітний запах пороху, змішаний зі смородом вечірки… опинився на великому, сірому, із запахом сечі перехресті…запахи собак, бензину і іжі… це один з тих безконечних проходів з кошмарного сну…на тій вулиці без назви, бо то й не вулиця ніяка, а брід, де нема нічого…).
Цей роман апріорі філософський: людина і влада, природа їхнього зіткнення, механіка анонімного, всюдисущого, але майже недотичного насилля (усі ми живемо на межі порожнечі…щось завжди залишається в тіні... знати більше –
означає більше знати про існування темних сфер… насправді владу має той, хто підкоряється…).
Використання колажного принципу компонування тексту певним чином педалює на алогічності, безглуздості як основі мислення, котрі свідомо жорстко зводять ad absurdum все, що звично асоціюється з нормальним людським існуванням: (хіба міг я заблукати на вулицях, якими проходив тисячі разів? хіба то можливо?)
Але попри зримі негативи дадаїстичної гри зі словами і достатню кількість прозорих містифікацій, авжеж, фінальний висновок роману оптимістичний, адже мова не про пізнання
істини, а про дійсність, про те, щоби випробувати її і подолати (більшість часу я був: щасливий, хоч я так і не знаю, що це… Добре. ).

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
9/10  = 19
Мора Терезія День у день (Alle Tage)

С этой книгой читают:
 


Еріх Фромм
Мати чи бути?
 


Йорг Баберовскі
Червоний терор
 


Райнер Марія Рільке
Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе
 


Шивельбуш Вольфганг
Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
 


Германн Юдіт
Нічого, крім привидів