Сеть знакомств для любителей книг


Книжная Баннерная Сеть
Философия, история

Поделиться в Facebook Купить:
Купить в Украине
Іван Корсак
Вибух у пустелі

Це роман про знакову українську родину Кістяківських, яка славні діла по собі полишила на кількох континентах. Водночас охоплює книга події та явища значно ширше, оповідає вона про внесок вагомий українства у наукові здобутки людства, у високі технології сучасності, авторство яких інколи чужий чужаниця привласнює. Георгій Кістяківський, головний герой роману, бере участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському, а ще як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.Книга може зацікавити читача ще й тим, що побудована вона значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Це роман про знакову українську родину Кістяківських, яка полишила по собі славні діла на кількох континентах. Водночас книга охоплює події та явища значно ширше, вона оповідає про вагомий внесок українства у наукові здобутки людства, у високі технології сучасності, авторство яких інколи чужий чужаниця привласнює. Георгій Кістяківський, головний герой роману, бере участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському, а ще як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати "ні" тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства. Книга може зацікавити читача ще й тим, що побудована вона значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні.
< Вернуться к рецензии

Іван Корсак : Вибух у пустелі

[написать рецензию на эту книгу] [добавить книгу в закладки]
Ольга
Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Поделиться в Facebook взять код для блога
1/9  = 10
Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга
Незнані чи забуті сторінки історії?
На превеликий жаль, українська еміграція середини минулого століття - лишилась однією із невисвітлених сторінок нашої історії. Не зважаючи на це, кожен свідомий українець повинен знати і шанувати людей, яких нам подарували ті складні часи. Новий історичний роман Івана Корсака "Вибух в пустелі" - одне з небагатьох достовірних джерел про події тогочасної України і її світил.
У романі представлено життя Георгія Кістяківського - українця- емігранта, котрий зумів досягти небачених висот закордоном, але був небажаним гостем на Батьківщині. Як професор Гарвардського університету він став співавтором атомної зброї, що принесло йому світове визнання("А ще Кістяківського обирають іноземним членом Королівського товариства Великобританії, почесним доктором наук Гарвардського, Оксфордського, Принстонського, Пенсильванського, Колумбійського, Брандейс і Уільямс університетів, Технологічного інституту Карнегі. Він отримує Національну медаль і три іменні нагороди від Американського хімічного товариства і – вже чого ніяк не чекав через сутички з амбіційними генералами – від Військово-повітряних сил…").
У романі "Вибух у пустелі" автор хоче донести до кожного українця, що Україна середини минулого століття була багата на талановитих і перспективних людей,які через утиски влади більшовиків були змушені покидати власні оселі і виїжджати закордон, де власне і продовжували свою діяльність у найрізноманітніших сферах( "Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували "виставу" в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…".).
В роки Другої світової війни гостро постало питання ядерної зброї. Це призвело до відкритого суперництва США, Німеччини та СРСР. У романі прослідковується поетапне виготовлення ядерної зброї. У творі представлено всі невдачі та перемоги у процесі творення незнаного раніше явища. Більшість дослідників,що неодноразово заглядали у вічі смерті,зрозумівши,якою страшною силою володіє їх винахід, відмовились від подальших досліджень у цьому напрямку. Вони були нагороджені владою "За заслуги" і повернулися з Лос- Аламосу, де знаходився таємний штаб, до свого звичного життя.
Роман насичений цікавими матеріалами з життя Г. Кістяківського та історичними фактами. Досить цінною знахідкою є інтерв'ю Віри Кістяківської, дочки головного героя. У ньому описуються сімейні стосунки родини, вплив батька на вибір професії, літо в Лос- Аламосі, життя Георгія після виготовлення бомби.
У романі змальовано долю ще однієї жертви більшовитських репресій - Олени. За допомогою цього образу автор показує як складалися долі талановитих українців, що залишилися в Україні та свавілля "совєтів" на українських землях.
У фіналі роману було несподівано розкрито витриману інтригу твору. Чи здійсниться заповітна мрія Олени? Як складеться омріяна протягом всього життя зустріч з коханим? Відповіді на ці запитання можна знайти на сторінках роману.
На мою думку, кожен хто цікавиться та любить українську історію має прочитати роман "Вибух у пустелі", для того щоб знати українських світил науки, яких так приховувала більшовицька влада. У творі інформація подається у настільки доступній формі,що читач волею чи неволею, а запам'ятовує найдрібніші деталі тих складних для українського народу часів. Отже, раджу кожному, не жалкуючи свого часу, перегорнути сторінки нашої історії у романі Івана Корсака,щоб навчитися цінувати і розвивати своє, а не надіятись на досягнення інших.


Ганна Вижовець

Поделиться в Facebook взять код для блога
1/8  = 9
Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга
Зі сторінок, яких не забути
У видавництві «Ярославів Вал» вийшов новий роман Івана Корсака «Вибух у пустелі». Автор розкриває ще одну важливу сторінку, на цей раз – з нашої наукової історії. На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях – він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись.
В центрі оповіді професор Гарварду Георгій Кістяківський, співавтор атомної бомби. Етап за етапом прослідковується в книзі її народження.
В Другу світову війну дуже гостро стояло питання: чи встигне Гітлер виготовити ядерну зброю? Настала мить, коли союзні війська висадились на французьке узбережжя Ла-Маншу. За їхніми передовими частинами йшов загін особливого призначення «Алсос», завданням якого було відповісти на запитання, в якому стані перебуває урановий проект Німеччини. Для цього фронтовикам видали лічильники Ґейґера, брались проби на радіоактивність з усіх водойм, захоплювалися всі наукові установи і вилучались наукові документи. Успіх чекав у Страсбурзькому фізичному інституті. Чотири знані фізики здали документацію та виказали імена колег, залучених до атомного проекту. Виявилось, що фізичний та хімічний інститути Товариства імені кайзера Вільгельма були головним «ядерним гніздом» німців. Понад півсотні вчених, причетних до проекту, опинились під арештом. Проблема постала, коли виявилось, що лабораторії та завод із виготовлення металевого урану розміщені відповідно, у містах Гейсинген та Орієнбург – у французькій та радянській зоні окупації. Американці не хотіли, щоб ядерні секрети дістались ще комусь. Тому було вирішено захопити Гейсинген і, що можна, демонтувати, решту підірвати, а по заводу в Орієнбурзі завдати потужного бомбового удару. Згодом у шахтах було виявлено іржаві бочки з 1100 тонн уранової руди. У німців вийшла затримка через рішення сповільнювати нейтрони важкою водою, а не графітом. А далі, щоб закінчити якнайшвидше Другу світову війну без воєнних втрат, уряд США вирішив скинути на японські міста Хіросіму й Нагасакі по А-бомбі. Полковник Пол Тіббетс написав на носі бомбардувальника, що вирушав у той страхітний рейс, ім’я рідної матері – «Енола Гей». Світ був вражений, довідавшись, як «у трамваї-привиді за поручні тримались одні лише кістки, бо тіла спопеліли». Японія капітулювала, але ніхто не святкував перемоги над нею. Оппенгеймер сказав, що йому «здається, що на наших руках кров». У січні 1946-го Кістяківський покидає Лос-Аламос задля праці в Гарвардському університеті. Учасники проекту отримали від уряду грамоту «За заслуги». Заглянувши у пащу диявола, людство, здавалося б, мало причини зупинитись. Та де там…
«Совіти» у подарунок до ХХІІ з’їзду своєї компартії вирішили випробувати на острові Нова Земля новий вид зброї – водневу бомбу. Хрущов повелів зменшити потужність вибуху, «аби вікна в столиці не повилітали». Наслідки вибуху були вражаючі: в радіусі півсотні кілометрів розтанув двометровий шар снігу, горіла земля, ударна хвиля двічі обігнула земну кулю, за вісімсот кілометрів від епіцентру вибуху повилітали шибки у вікнах. Утворились радіоактивні озера. Радіоактивна хмара посіяла невидиму смерть не на одне століття. Потім «совіти» продовжували свої випробовування у Казахстані біля Семипалатинська. Не раз над казахстанським степом вставало «ядуче сонце». На Тоцькому полігоні танки й піхота стали «піддослідними кроликами». Бо хіба Москва рахувалася з людьми? «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт». Поява у «совітів» обох бомб була зумовлена не стільки успіхами радянських вчених (які спали в «шарашках», не знімаючи на ніч взуття, з зав’язаними вухами, аби щурі їх не відгризли), скільки завдяки шпигунству. Вивідати атомні секрети США їм допомогли Етель і Джуліус Розенберги, за що й були засуджені в США до страти на електричному стільці.
Хрущов заявив, що покаже капіталістам «кузькину мать». Це знову всіх мобілізувало. Коричневий фашизм знищено, а червоний залишився: «народ, що по вуха у лайні, весь світ пнеться туди затягнути». А ще автор нагадує відомі слова: «впоперек цивілізаційного поступу людства лежить велетенська рептилія з маленькими мізками і міцними щелепами – ім’я її Росія». Тут Корсак зазначає, що відповідальність і вину за такий стан речей несе й російська інтелігенція, яка майже завжди підтримувала імперські устремління своїх очільників. О. Пушкін возвеличував Єрмолова – покорителя Кавказу та Суворова – покорителя Варшави. Л. Толстой витворив неіснуючу «рашу», а Н. Некрасов вихваляв вішателя Муравйова. У наш час бачимо, як російська інтелігенція вітає (за невеликим винятком) чергове «покорєніє» Криму та підтримує війну на Донбасі. Їм замало «покорєній» Сибіру, Кавказу, «прорубування вікон» в Європу, придушень Угорщини та «Чехословацької весни»…, їм хотілось ще покорити Афганістан, хотілося мити кирзяки в теплих водах Індійського океану. А зараз «рашизм» стає загрозою для всього світу.
Щоб стримувати «совітів», фізик Едвард Теллер очолив у Ліверморській лабораторії проект з розроблення водневої бомби. І тут не обійшлося без участі уродженців нашої землі. Попри те, що Г. Кістяківський відмовився брати участь у цьому проекті, співавтором Теллера у розробленні цієї бомби став професор Станіслав Улам зі «славного міста» Львова. Дивовижні проекти тоді висловлювались: ядерними вибухами Теллер радив пробити тунель через Мексику, зробити канал паралельний Панамському та гавань на Алясці. Як висновує Корсак: «Порохівниця науки – безмежна». Лавреат Нобеля Ганс Бете писав, що «воднева бомба – засіб змити з землі цілі народи. Пустити її в хід – зрадити людському глуздові й природі християнської цивілізації». Нільс Бор побоювався, що термоядерна реакція за певної потуги може охопити всю атмосферу Землі й навіть світовий океан. Однак коли Теллера запитали, що було б, якби США не мали водневої бомби, Едвард відповів: «Тоді це інтерв’ю велось би російською мовою».
Після цього розпочалася «ракетна гонка». Американський уряд довідався зі слів німців, які поверталися з ҐУЛАҐ-ів, про радянські міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). Г. Кістяківський знову задіяний. Він очолює науково-консультативний комітет Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет та стає радником президента США Ейзенхауера з питань науки й техніки. До комітету входили поважні вчені з різних ділянок знань. Комітет рекомендує уряду США надати пріоритет будівництву своїх МБР. Такої ж думки дотримувались учені Ю. Віґнер і Дж. фон Нейман. З останнім Георгій товаришував, поважав угорця за його «надзвичайно швидкий розум». У планах були: політ супутників, у тім числі з людиною, посадка на Місяць та відправка зондів до Венери і Марса. Ейзенхауер заснував НАСА – космічне агентство, і вже у квітні 1959-го було набрано першу групу астронавтів.
Пройде небагато часу, і американці полетять на Місяць «трасою Кондратюка». Коли перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест про це дізнався, розпорядився вияснити, хто цей чоловік: «Маємо українського Ціолковського і ніхто про нього не відає». З’ясувалося – це Сашко Шаргей з Полтави. Впізнав його по фотографії колишній учитель. Сашко ладнав вітряки в Криму, елеватори в Сибіру, але змалку мріяв про небо. З часом написав і 1929 року видав невелику (на 114 сторінок) книжечку «Завоювання міжпланетних просторів», де була точно розрахована орбіта польоту на Місяць. Він і далі працював над облюбованою темою та завжди носив з собою робочий зошит із формулами, навіть перебуваючи на фронті під Москвою взимку 1941-го. Автор зошита пропав безвісті, а його записи потрапили до німців. Ті розпочали пошук у своїх таборах Кондратюка. І, о диво, знайшли! Тільки той Кондратюк мав трикласну освіту й нічого не тямив у розрахунках, проведених Шаргеєм.
Книга Олександра Шаргея, попри скромний наклад, потрапила в бібліотеку Конгресу США. При польоті на Місяць, писалося згодом у пресі, йшла конкуренція між Вернером Брауном (розробником знаменитих ракет ФАУ, з яких німці обстрілювали Лондон) та Джоном Хуболтом, що запозичив, як стверджувалося, ідеї з книжки Кондратюка. Хуболт переміг і отримав нагороду «За видатні наукові досягнення». За версією І. Корсака, брати Кістяківські були знайомі з Шаргеєм. Олександра, як і Георгія Кістяківського денікінці силоміць мобілізували у свою армію. Але Шаргей утік від білих, роздобув документи на ім’я Кондратюка, переночував у Кістяківських в Києві й подався за кордон. Проте його спроба проникнути через «залізну завісу» була марна…
Г. Кістяківський неодноразово брав участь у перемовинах між главами держав. Він був четвертим від американської сторони на зустрічі у Вашингтоні Ейзенхауера, Ніксона і держсекретаря з Микитою Хрущовим та Громико, під час якої Хрущов подарував американцям копію радянського місяцехода. Він був і в Женеві на переговорах Ейзенхауера з Хрущовим, Жуковим та Булганіним. Без нього не минула й зустріч чотирьох глав держав (де Голля, Макміллана, Ейзенхауера та Хрущова). Він допомагав уряду США підписати договір із СРСР про заборону ядерних випробовувань. Однак літак Пауерса, збитий над СРСР, зробив паузу в переговорах.
У 1961-му закінчувалось президентство Ейзенхауера, і Г. Кістяківський як член його команди змушений був піти у відставку. Настав миротворчий період життя. Георгій виступає проти поширення ядерної зброї. Одночасно займається проблемами роззброєння, бо «бомб більшає, а безпеки – меншає». Його висувають на пост президента Академії наук США, але він відмовляється, погодившись лише на пост віце-президента. І на цю посаду його обирали двічі. В Академії він запровадив перевірку звітів та їх використання. Як професор хімії читав і далі лекції та приймав іспити. Що цікаво, якось на екзамені він поставив «вражаючу» оцінку з хімії Генрі Кіссінджеру та порадив йому, помітивши неабиякі здібності… обрати іншу професійну стезю.
В той же час у В’єтнамі йшла війна. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались повстанці, американці стали застосовувати гербіциди («Агент Орандж»). «Червону заразу», яку справді потребувалося зупинити, на жаль, поборювали недопустимими, гріховними методами. Як наслідок, у в’єтнамців діти народжувались без рук, без ніг чи з шістьма пальцями, а деякі – з «вовчою пащею». У людських тканинах кількість діоксину в десятки разів перевищувала норму. Як хімік Георгій боровся проти застосування газів та хімічної отрути у В’єтнамі й загалом був проти війни США у цій країні. Газета «Вашінгтон пост» надрукувала статтю Г. Кістяківського про шкоду від застосування такого виду зброї. Георгій радив Р. Макнамарі (міністрові оборони США) припинити бомбардування. Пізніше Пентагон долучив Георгія до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
За часів президенства Ліндона Джонсона відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку у Вашингтоні. Саме Л. Джонсону належать слова: «Шевченко був більше ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права та волю людей…» Спорудженню цього пам’ятника передувала відповідна ухвала Конгресу США. Не дивно, що лобістом цього проекту був й Г. Кістяківський, адже ще його дід готував до друку твори поета в журналі «Основа», будучи секретарем редакції цього журналу.
У романі журналіст інколи поборює письменника Івана Корсака, зокрема коли він передає зміст інтерв’ю Г. Кістяківського репортеру Річарду Родесу чи коли його дочка Віра розповідає Сенді Келлі про себе та про свого батька. В одному епізоді привертає увагу відповідь на запитання кореспондента, як це він, росіянин, відстоює інтереси США? Георгій підкреслив, що він українець, а не росіянин! І що для нього це звучить так, «якби шотландця спитали, чи він англієць».
Фінал цього гостросюжетного історичного роману по-романтичному зворушливий. Давня мрія Олени зустрітися з коханим Георгієм нарешті здійснюється. Г. Кістяківський прилітає в Москву, щоб підписати угоду про наукову співпрацю, а водночас – вручити генетику М. В. Тимофєєву-Ресовському Кімберівську медаль за наукові досягнення. Колись на Уралі в концтабірну лабораторію ученого перевели й Олену як науковця. Довідавшись про приїзд Георгія, Олена попросила свого шефа передати Георгію, що чекатиме на нього в аеропорту при відльоті. Роки, роки… Вона, «гортаючи свою немолоду пам’ять», впізнала його, але не підійшла, захотіла «назавше лишитися тою Оленою, яка в нього у пам’яті і якій вічно буде сімнадцять…»
Заслуги Г. Кістяківського перед США були відзначені нагородами від Американського хімічного товариства, Військово-повітряних сил, медалями «За заслуги», «За досягнення в науці» та орденом «Свободи» – найвищою нагородою в США. Його обрали почесним доктором Гарвардського, Оксфордського, Прінстонського, Пенсильванського університетів, Технологічного інституту Карнегі, іноземним членом Королівського товариства Великобританії, удостоєно інших нагород.


Микола Григорчук,
доктор фізико-математичних наук,
провідний науковий співробітник ІТФ ім. М. М. Боголюбова
Національної академії наук України





Поделиться в Facebook взять код для блога
0/3  = 3
Іван Корсак Вибух у пустелі

С этой книгой читают:
 


Іван Корсак
Перстень Ганни Барвінок
 


Іван Корсак
На межі
 


Іван Корсак
Гетьманич Орлик
 


Іван Корсак
Борозна у чужому полі
 


Іван Корсак
Запізніле кохання Миклухо-Маклая