Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Мирослава Левкун
Василь Ковальчук, Лідія Стойкова Злочини без кари
Вічний страх, тривожне очікування, неминуча безвихідь, понівечені долі, ріки гірких сліз, панівна несправедливість – обов’язкові складові сталінського тоталітарного режиму, який зумів зруйнувати життя мільйонам безневинних людей. Так, XX століття , й справді, підготувало для українського народу декілька «незабутніх» сюрпризів, що навіки закарбувались у його пам’яті. «Найбільшим подарунком» став Йосип Віссаріонович Сталін – диктатор, тиран і деспот, який перетворив життя майже всіх українців на справжнє пекло.
У творі Василя Ковальчука та Лідії Стойкової «Злочин без кари» розповідається про дві нещасні долі, які на своєму ж досвіді відчули, що таке важка сталева рука сталінської диктатури, яка лише мріє добратись до твоєї горлянки й забрати у тебе життя. Також у творі, крім оповідань, наявні світлини авторів і вірші В.Ковальчука.
« Тота сторона мила, де м*я мати породила»
Перше оповідання розкриває перед нами трагічну картину примусового переселення людей з Лемківщини у центральні райони України : «Це було трагічне дійство, декораціями якого служили чудові краєвиди Західних Карпат, незліченні горби і пагорби, вічнозелені масиви лісів, дзюркотливі і швидкоплинні гірські потічки…». Василь Ковальчук з жахом розповідає, як його разом з родиною виселяли з любої домівки, відправляючи бозна-де: «Отже, треба було виїжджати.. у моїй пам*яті глибоко вкарбувались охоплені розпачем обличчя мами і тата. З великим сумом і плачем покидали ми рідну землю, прощалися з новозбудованою хатою». Лемкам дійсно було важко покидати рідну землю, де вони народились і зростали, де була їх історія і їхнє коріння: «А плачу було багато. Від людських сліз, здавалось, повноводнішими стали гірські річечки».
«Пам’ять про батьків завжди є живою в моєму серці»
У другому оповідання Лідія Стойкова розповідає нам про своє нещасливе дитинство: про те, як не могла дізнатись справжньої причини ув’язнення матері,про те, як спостерігала, як згасає життя у батькових очах, про те, як усе своє дитинство провела в переживаннях, а доросле життя - у пошуках: «Мені не давала спокою доля моїх батьків : чому вони були репресовані, чому їх знищили, де могила мами?», про те, як стала сиротою, у ранньому віці: «Батько не винен, але знищений. Мати не винна, але теж знищена. Неймовірних душевних травм зазнали бабуся і дідусь…Я і сестра лишились сиротами. І це лише в одній нашій родині. А таких родин в Україні були сотні тисяч. Якби таку біду спричинила одна людська подоба, її назвали б злочинцем і покарали. А як назвати і покарати систему, яка такі злодійства чинить свідомо і цілеспрямовано проти всього народу?». Єдине, що залишилось у Ліди від мами це лист – простий шматок паперу, який для неї завжди був, є і буде малесенькою частинкою вічної материної присутності, найбільшою розрадою, безцінною пам’яткою і ще одною згадкою про мамину любов, турботу і ласку: «Лист мами є для мене святим заповітом, який не лише викликає сльози на очах, але й радить, як жити».
Книга вражає тим, що не зважаючи на автобіографічний сюжет, вона розповідає про життя не лише двох людей, а сотень тисяч українців. Адже безпідставні репресії Сталіна поглинули всю українську націю. Майже все населення Лемківщини (та й не тільки Лемківщини) було вигнане з рідного краю, і тисячі дітей залишились сиротами через диктаторський режим. Тож цю книгу дійсно варто прочитати. Вона, однозначно, просто буде не в змозі залишити читача байдужим.

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 14, на книгу 16  =  общий рейтинг: 30

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0