Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Йорг Баберовскі Червоний терор
Йорг Баберовські про «цивілізацію ненависті та ворожнечі» Олександр Гогун «Дзеркало тижня» №48, 20 грудня 2008.

18 грудня виповнилося 130 років із дня народження Йосипа Сталіна (Джугашвілі) — одного з найкривавіших диктаторів усіх часів і народів. Офіційною датою його народження аж до середини 90-х років минулого століття вважалося 21 грудня 1879 року (стараннями письменника Едварда Радзинського цей міф було розвіяно; різниця склала рік і три дні). Образ Сталіна і самого феномену сталінізму продовжує розбурхувати уми, тим більше що в сучасній Росії він уже вважається успішним «кризовим менеджером»...

Наприкінці 2007 р. праця завідувача кафедри історії Східної Європи Берлінського університету імені Гумбольдта професора Йорга Баберовські «Червоний терор. Історія сталінізму» вийшла одночасно в Москві (російською мовою) і в Києві (українською). Вперше книжка побачила світ ще 2003 року в Німеччині і мала несподіваний успіх. Монографію вже видали чеською мовою; готуються переклади англійською та польською мовами. Інтерес, який викликає книга, спонукає розповісти про неї докладніше.

Робота, що базується в основному на дослідженнях колег і почасти на документах із РДАСПІ, складається з п’яти розділів: шлях до сталінізму (1850—1922), затишшя перед бурею (1922—1928), культурна революція (1920—1930), терор (1930-ті рр.), війна і повоєнний період.

У вступі стверджується, що «сталінізм був цивілізацією ненависті та ворожнечі», і далі робляться спроби зрозуміти, пояснити й описати сам феномен сталінізму.

У першій главі першого розділу («Історичний контекст») Йорг Баберовські подає характеристику, образно висловлюючись, снам Російської імперії, які породили всім відомих чудовиськ. Друга і третя глави присвячені революції та Громадянській війні. На думку дослідника, у нещадності до груп людей, котрі мали формальні ознаки, більшовики стали справжніми новаторами: «Ворог не знав, що він — ворог, ворог існував тільки в головах комуністів». Ще в роки Громадянської війни чекіст Лацис «проголосив символ віри сталінізму: завдання революції — знищення колективного ворога як бур’яну і звільнення, таким чином, суспільного організму від зарази. Російська революція стала пологами тоталітарної епохи, вона була первородним гріхом, який дав життя сучасним [тоталітарним] диктатурам та ідеологіям. Вона пов’язала щастя одних людей із фізичним знищенням інших. Саме більшовики запровадили організоване на державному рівні знищення затаврованих колективів...».

Роки НЕПу у праці розглядаються як «інкубаційний період сталінізму». За твердженням Й.Баберовські, НЕПом було незадоволене селянство, зокрема через занадто високі ціни на промислові товари і високий продподаток. Нарікали й робітники, які побачили повернення «буржуазних спеців» та «білоручок», а також вони знову зіштовхнулися з безробіттям і відчули своє незавидне становище, порівняно з більш заможними соціальними прошарками. Нову економічну політику ненавиділи молоді, і не тільки молоді комуністи, що гостро переживали свою бідність на тлі бридких підприємців — «жирних непманів» («За що боролися?»). Нарешті, через низку причин НЕП був чужий і номенклатурі (політбюрократії), яка щойно зароджувалася: він викликав згадане незадоволення, а також створював прошарок заможних і самостійних, а отже — складно контрольованих людей. І Сталін блискуче скористався загальним невдоволенням населення, щоб почати будувати вже особисто йому зручну модель. Будувати через терор.

Найпотужніша репресивна акція сталінізму — винищення голодом мільйонів селян у 1932—1933 рр. (в Україні, на Кубані, в Казахстані, у Поволжі) — проводилася з відома Політбюро. У Кремль доходили дані навіть про людожерство. Характерно, що коли Молотову надійшло повідомлення про голод, у якому також зазначалося, що голодують і робітники в містах Умані та Житомирі, він визнав за важливе обговорення голоду лише серед пролетарів, підкресливши ці речення в тексті, і... відіслав документ в архів. Сталін отримав записку про жахливий голод у Казахстані: на відповідному документі стоять його позначки. Однак нічого для припинення вакханалії терору голодом зроблено не було. Доля селян та кочівників, у яких забрали все продовольство, Сталіна з товаришами, як мінімум, не цікавила.

Терор не припинявся ані на день: і під час короткого «перепочинку» у 1934—1936 рр. було репресовано десятки тисяч людей — представників різних соціальних прошарків. А вже 1937—1938 рр. стали кривавою оргією, що проводилася за конкретними вказівками й рознарядками Політбюро. Сталін особисто переглядав списки з десятків тисяч людей і своїм підписом посилав їх на смерть, у тому числі й найближчих колег по партії, колишніх приятелів та «соратників у боротьбі» з царатом. Не рятували й покаяння. Так, Микола Бухарін благав не вбивати його, а посадити в табір, у разі пощади обіцяючи відкрити в ГУЛАГу театр і картинну галерею...

На думку Йорга Баберовські, війна принципово не змінила системи сталінізму, вона лише показала її з раніше не відомого боку: «Солдати були гарматним м’ясом, видатковим матеріалом, із ними комуністичні керівники поводилися як із худобою. Офіцери посилали своїх бійців під кулеметний вогонь ворога, віддавали їм абсурдні накази про наступ, під час якого солдати гинули як мухи».

Радянські солдати-переможці, які в 1944—1945 рр. опинилися в окупованих країнах Східної Європи, були вражені вищим рівнем життя людей. Вони мріяли про припинення страждань у себе на батьківщині. За свідченням академіка Андрія Сахарова, в 1945 році люди сподівалися, «що після війни все буде добре, по-людськи, бо не може бути інакше». Але невдовзі, за спогадами академіка,
«...ілюзія розсипалася, а народ став розпадатися на атоми, танути». Фізик Юрій Орлов стверджував, що «той, кого не вкочував цей сюрреалістичний коток, ніколи по-справжньому не зрозуміє, яким величезним визволенням було для людей хрущовське повернення до елементарної законності, до суспільства, яке все ще було тоталітарним, але вже не порпалося в крові та блювотині».

Відзначивши високий рівень роботи, зупинимося й на спірних моментах. Низка оцінок автора занадто вже емоційна. Зокрема в описі правової свідомості селян Російської імперії є таке твердження: «Свобода (воля) означала можливість напиватися до нестями, вбивати дворян та чиновників, захоплювати чужу землю і вважати її своєю». Безперечно, траплялися й такі настрої, але чи були вони панівні у прагненні селян до визволення від феодальних або бюрократичних пут? За словами Й.Баберовські, на межі ХIХ і ХХ століть відносини влади та більшості населення були «культурним нерозумінням, діалогом глухих». Чи існував десь колись колектив, у якому комунікація будувалася за таким принципом? Втім, у цілому з автором важко не погодитися: стабільне суспільство, яке поступально розвивається і — найголовніше — звикло до свободи, не може в один момент зламатися й перетворитися на податливу масу лише волею купки несамовитих відщепенців, які нехтують народом, хай і використавши солідний закордонний грант на розвиток екстремізму.

Автор вказує на рушійну силу революції. Не потомствених пролетарів, а робітників лише за родом занять, тобто, по суті, маргіналізованих селян: «Село не розчинилося в місті, воно завоювало й підкорило місто, назавжди змінивши його обличчя.
...Страйки були жорстокими вибухами, спрямованими на встановлення справедливості в тому вигляді, як її розуміли вихідці з села, а саме — свободи від якогось порядку, що не базувався на культурі села, культурі, яка оскаржувала буржуазне (бюргерське) суспільство». Можливо, тут варто говорити не так про «культуру села», як про владні й економічні механізми, в які був глибоко інкорпорований селянин до своєї появи на фабриці. Інакше кажучи, вчорашні кріпаки принесли з собою в місто антиліберальний потенціал, який жив у їхній родовій, а то й особистій пам’яті про поміщицьке панування та общинне господарювання. Тобто вони принесли підсвідоме прагнення відтворити в якому-небудь вигляді феодальні порядки. Регіони, зокрема і їх сільське населення, які не знали кріпосного права або, що, може, важливіше — общинного землеволодіння у ХIХ столітті, в 1918—1920 рр. виступали проти більшовиків, а в 1929—1931 рр. — і проти колективізації, яку вони проводили.

Кілька слів можна сказати і про мову книжки. Стиль високий, інколи — патетичний. Наприклад, велично звучить слово «варварство», як прикметник і іменник, вживане чи не через сторінку. Зрозуміло, що ментальне коріння сталінізму — не в рафінованості поетичних салонів, та й сам його феномен — явище малоприємне, але йдеться в книжці все ж таки про кінець другого тисячоліття. Потрібна також велика ерудиція і солідний гуманітарний, у тому числі — філософський базис, щоб опанувати термінологію, використану в книжці. Важко зрозуміти фразу, яка пояснює безсилля і роз’єднаність людей у тоталітарному суспільстві: «Вслід за Фуко, також можна говорити про людину як про тумблер більшовицького дискурсу, а про владу — як про дію».

Низку заперечень викликає і розділ, присвячений Другій світовій війні. Трохи дивує такий ось пасаж: «У Одесі, в Литві та Латвії місцеве населення зі старанною слухняністю брало участь у вбивстві комуністів і євреїв, бо воно передбачало, що націонал-соціалісти не тільки будуть терпіти такі дії, а й очікують їх». Може, варто було б дати більш термінологічно диференційовану картину, не змішуючи такі поняття як «місцеве населення» і «представники місцевого населення» чи, наприклад, «частина населення».

Певні суперечності є в описі внутрішніх мотивацій «кремлівського горця» і його найближчих підручних, а також у поясненні причин терору. З одного боку, стверджується: «В документах Сталін постає як жорстокий, безжальний диктатор із манією переслідування...». Та ж сама теза повторюється в книжці далі:
«...гротескна шпигуноманія і манія переслідування... у 1930-х роках охопила Сталіна та його посіпак». Думка про своєрідну параноїдальну «одержимість» Коби доповнюється твердженням про його ідейність: «Сталін не був владним циніком. Він вірив у те, що казав». З іншого боку, у цій же праці ми бачимо зовсім інакшу картину. Зокрема стверджується, що «Сталін у жодному разі не був божевільним і не страждав на депресії та галюцинації». Та й угруповання в його апараті влади скидаються на спільноти дуже суворих і не схильних до якихось ілюзій прагматиків: «Честь, вірність і зрада були поняттями (! — А.Г.), на які орієнтувалися ці чоловічі союзи. ...Сталінська модель правління була мафією». Тепер Йорг Баберовські зовсім відкинув тезу про ідейність і божевілля Й.Джугашвілі й дедалі більше схиляється до висновку, що вибудувана ним система влади становила собою щось на кшталт своєрідного «паханату»: сталінське політбюро було «абсолютно цинічною бригадою» («ДТ», № 48, 2007).

Можливо, історикам ще доведеться спробувати усвідомити глибину лукавства й лицемірства, властивих цьому, по-своєму унікальному ОЗУ. Не вірячи в жодних змовників та шпигунів, «вождь» навіть зі своїми «друзями-колегами» говорив про десятки тисяч «агентів імперіалізму». Розуміючи, що в цей час ніхто на СРСР нападати не планує, із членами політбюро він проводив наради, присвячені «буржуазній загрозі», плануючи цю «загрозу» невдовзі радикально усунути.
Хочеться побажати автору подальших успіхів в описі цієї воістину фантасмагоричної картини стосунків на самісінькій верхівці піраміди страху й ненависті: нові висновки на основі автентичного документального матеріалу вже зроблено, а наступна книжка німецького історика — не побоїмося прогнозів — буде дуже затребуваною.

рецензия с 100buch.in.ua


Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 66, на книгу 14  =  общий рейтинг: 80

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0