Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Мора Терезія День у день (Alle Tage)
Do-na no-bis pa-cem… Мир нашим душам. Так посполито звучить переклад цього рядка з «Agnus Dei».
Або ж це вже благання, яке межує з вимогою: « Дай нам миру!»? Дай нам, вічним прохачам перед нагле затріснутою брамою Раю – МИРУ! Ми ж у цьому багатоголоссі голосінь не бачимо нічого і не чуємо. Навіть себе. Ані пошепки, ані уголос. Тільки, може, коли читаємо щось таке про себе. По той бік брами. По той бік палітурки. Кому цікаво – гайда вниз текстом!
Пропоную трохи згодом дізнатися, що написано про нас, а тим часом просто ознайомитися з творчістю яскравої представниці німецькомовної літератури, Терезії Мори. Ця письменниця та перекладач цікава передовсім своєю межевістю. Мовна межа – між угорською та німецькою, обома для неї рідними. Державна межа – кордон, що ділить її рідне угорське містечко Шопрон від Австрії. Межа «більшість-меншість» – приналежність до німецької національної меншини. Межа «свій-чужий» &­#8722; еміграція до Німеччини. Чи не звідси у її текстах такий біль, така амбівалентність відчуттів, подекуди якась навіть пародія на сентиментальність, де нема місця категоричності (оте авторське і\або ), де все відносно, і точність не має жодного значення? А, може, просто нічого нема?...
І це момент, коли для нас із вами має з’явитися Нема. Не те щоб його нема (а коли й так?), тільки це його прізвище. Головне, якщо спробувати прочитати його навпаки, то вийде завершальне слово кожної християнської молитви. «Амен» значить «істинно». А корінь «нема» значить «немова» чи «варвар». Цікавий перед нами постає немова, що знає десять мов!
Його звуть Абель Нема. І він живе у другому романі Терезії Мори «Alle Tage», який отримав премію ім. Шаміссо для письменників-іммігрантів у Німеччині. А ще завдяки гарній роботі Христини Назаркевич від 2009 року він живе ще й українському перекладі «День у день». І мені видається, що обкладинка українського перекладу дібрана набагато відповідніша до змістового наповнення, ніж іспанська чи навіть німецька. Обгрунтую – вона зеленава. Колір перемоги життя над смертю. Для нас же, українців, вона символічна подвійно: синє з жовтим дає зелене. Якщо змішати фарби і сенси то ми виходимо просто на відродження душі через добрі вчинки. Тут же на обкладинці ми бачимо рейки. Ага, вокзал! Тож Абель Нема живе не лише в оригінальній своїй версії і/або численних перекладах, на перехресті мов, тобто. Він живе на багатьох перехрестях: на перехресті кордонів трьох держав, на перехресті вокзалу у формі літери Т. Т, як «те»? Чи Т, як «таф»? Але, гадаю, аби Абель Нема сам про це знав, то так би не мучився. Зрештою, якщо сенс життя у тому, щоб бути збавленим і про це нічого не знати, то чому б і ні?! А поки не знаєш, залишається жити на перехресті, де втрачають провідника ( зазвичай, того, що у трьох особах) і/або надію (не факт, що потім хтось на тому ж перехресті її не підбере). Така собі, як то пише Терезія Мора, «скептична і глибока віра». А я пишу, що знайти можна тільки там, де ти або хтось то загубив.
Але вернімо до нашого героя. Живе такий Абель Нема, розіп’ятий між варварством батька та культурою матері. Живе звичайнісіньким життям, кохає свого найкращого друга Ілію. Аж раптом. Ба-бах! Тато тікає з родини до однієї зі своїх 12 колишніх норн-коханок, а насправді в нікуди. Ілія каже: «А, знаєш, я твого кохання не приймаю». Вибухає громадянська війна. А коли не стає твоєї держави, то можна вже й емігрувати, бо ти всюди свій/чужий. Так власне і вчиняє
Абель. Той Абель, що згодом за 10 років вивчає десять мов, кожну я яких майже не вживає. Він говорить як людина нізвідки, а у інших його цікавить лиш спосіб на який вони вимовляють слова і/або їй механічність буття. Може, Абеля і нема, оскільки він носить у собі запахи чужини і чужинців, і теж зветься Абелем, що від гебрайського «дихання» чи «ніщо»? А, може, то лише спостереження його фіктивної дружини Мерседес? А таки від початку не судилося їй з таким милосердним іменем бути хоч у чомусь несправжньою. Вона
чиста і відверта, вона свято вірить, що непорозуміння, це «всього лише мовна проблема». Помилковість її (повсюдної) думки покликаний розвіяти її син Омар.
Мерседес і Омар – це те найпростіше і найскладніше щоб
висловити, до чого усе життя продирався Абель крізь чужі звуки, запахи, повальні втрати ілюзій, автоматичні
«бастилії», хаотичні «кінґалії», м’ясо до м’яса і завжди непорозуміння. Завжди «жити серед вирізаних у камені освідчень у коханні, непристойностей та інших доказів існування». Завжди, як то влучно сказала Абелева подружка Кінґа «я, я …я – еґоїстично, ти, ти…ти – боляче». А що не кажи і що не мудруй, а «хаос все одно обертається низкою однакових днів». День у день. І на скільки ж легше проживати день у день, даючи можливість іншим казати «добре». І все. Так просто. Добре.
І аби Абель Нема був так насправді, то напевне був би
Христом. До його любові йому б хоч крихту покірності. А так то завжди &­#8722; дванадцять жінок за столом, а він – тринадцятий, символіка чисел дванадцять та три є наскрізною у тексті. Ба, навіть три жінки завжди при ньому, як при Христовому розп’ятті. Тільки Абеля не було, або постійно від чогось не ставало. Чи не від того, що на усіх нас лежить каїнова
печать? Тому ми не даємо йому можливості існувати. Просто історія першої жертви і першого вбивці точиться по колу. У рецензії на «Alle Tage» німецької газети «Die Zeit» знаходимо цікаве підсумування цієї думки: «Абель стає марним генієм, вигнанцем з любові, країни, мови. Ми зіпсовані. Навіть у раї треба працювати у поті чола. А Каїн безперервно вбиває свого брата Авеля».
Абелів пасинок Омар став першим, кому вдалося змити з себе «каїнову печать» та встановити з героєм справжні братні стосунки, а отже й повернути-оживити його. Упродовж всього
тексту він повторює, що віддав своє око за мудрість, щоб наприкінці визнати: він не найрозумніший. Омар вступив у бінарну опозицію до хлопчика Данко, який бажав вбити Авеля. Але не тільки до Данко. Омар є опозиційний до нас усіх. Він
навчився слухати і чути. Йому прикро, що замало «мерседес», які були б спроможні народити ще і ще таких дітей, щоб збавити цей світ. Саме тому він дуже пильно придивлявся до вагіни мертвої жінки, залишеної у лісі в кроні якогось дерева. Образ безпліддя і неспроможності.
Do-na no-bis pa-cem! Чує Мерседес у вбиральні. Do-na no-bis pa-cem! Бамкають, перекрикуючи одне одного, дзвони церков різних конфесій. «Ви слухаєте радіо «Парадизо», запрошуємо на шоу вар’ятів». І знову усі ми під брамою Раю у пошуках офірного цапа. І навіть аби Абеля Неми не існувало, то ми би, певне, його вигадали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 11, на книгу 46  =  общий рейтинг: 57

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0