Сеть знакомств для любителей книг


Книжная Баннерная Сеть

Список новых рецензий


 1..10 11..20 21..30 Ctrl ← 31..40 Ctrl → 41..50 51..60 61..70 
Ольга
   Іван Корсак БУкЛіт Отаман Чайка   

Ольга
   Іван Корсак За серпанком, загадковим серпанком   
Микола ГРИГОРЧУК

«ХОТЯТ ЛИ РУССКИЕ ВОЙНЫ…»?

Коментар до роману Івана Корсака «За серпанком, загадковим серпанком» (К.: «Ярославів Вал», 2018)

«Війна людей їсть і кров’ю запиває».
(Вергілій, слова Енея про Троянську війну)

В останньому романі «За серпанком, загадковим серпанком» Іван Корсак вийшов за межі звичних для нього тем – відтворення життя призабутих особистостей України на тлі історичної епохи, в якій вони діяли. Перед читачем постають 60-ті роки минулого століття, коли у південно-східній Азії, на території В’єтнаму, зіткнулись комуністична і капіталістична ідеології у спробі довести свою перевагу. Ще у 1959 році Москва ухвалила почати громадянську війну у В’єтнамі. Північна частина цієї держави, порушуючи Женевські домовленості, напала на південну частину. Вся територія стала центром протистояння між двома Гуліверами, двома світовими потугами – США і СССР – переможцями у Другій світовій війні. Американці вважали, що мусять воювати, аби відстояти свою свободу, намагатися встановити мир та безпеку на планеті та запобігти поширенню комуністичного рабства і тиранії та принести демократію. Інакше «ікла червоної ідеї» заполонять голови і «червона злидня В’єтнам заковтне». Перед цим була війна на Корейському півострові, яка поділила на довгі роки цей півострів на дві половини. Розділивши один народ у поглядах на шляхи свого майбутнього розвитку, Молох став пожирати у цій місцині адептів з кожного боку. Така доля людства – шукати ідеї, що розділяють ціле, а потім шукати причини для знищення якоїсь із його частин. Тому історії, які ми знаємо, – переважно історії воєн, перемог одних над іншими, руйнація культури слабшого і захоплення цінностей сильнішими. В’єтнам це лише одна ланка у цьому ланцюгу. Автор взявся за цю не просту тему, оскільки й тут був український слід. Він захотів віддати належне «землякам, яких совість покликала на війну з найбільшим ворогом людства». Українські комбатанти, що вимушені були покинути рідну землю у часи Другої світової, пройшовши «ДП»-табори в Німеччині і опинившись, зрештою, у вільному світі, не проти були, аби їх діти, за нагоди, продовжили їх січу з кривдником. Першою така нагода випала 25.06.1950, коли 135 тисяч солдатів червоної Кореї, навчених радянськими радниками, напали на Південну Корею. Керував ними недавній капітан Червоної армії Кім Ір Сен. Зупинити нападника постали війська ООН. Тоді українці у складі армії США взяли участь у цій війні. У Техасі була навіть ціла ескадрилья – «Літаючі козаки» з тризубами на боках. Їх командир Степан Олексюк зробив у В’єтнамі понад п’ятсот вильотів. А такі як, наприклад, Петро Терлиця, управляли вже новітніми літаками-винищувачами Ф-86 «Сейбр». На жаль, по другий бік також були українці, як і в 1709, 1812, 1914, 1941 рр. Така доля кожного бездержавного народу.
Ідея твору зародилась, ймовірно, вже в попередньому романі І. Корсака – «Вибух у пустелі», де йшлося про історію виготовлення атомної бомби у США за участю у цьому проекті професора хімії Гарвардського університету Георгія Кістяківського, як спеціаліста з вибухових речовин. Іван Феодосійович дослідив роль Г. Кістяківського і в післявоєнний період, зокрема, у часи В’єтнамської війни. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались червоні партизани, американці розпилювали гербіциди (Агент Оранж). Як наслідок, у в’єтнамців народжувались діти-каліки, хто без рук, без ніг. Страждали зовсім невинні. Як хімік, Георгій боровся із застосування хімічної отрути у В’єтнамі і, загалом, був проти війни. Газета «Вашингтон Пост» надрукувала його статтю про шкоду від такого виду зброї. Пізніше Пентагон долучив Г. Кістяківського до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
Корсак розвиває паралельно дві сюжетні лінії: одну, пов’язану з воєнними діями, що відбувались безпосередньо у В’єтнамі, і другу – події, що розгортались усередині країн, учасниць конфлікту. Головним героєм роману є американський журналіст, син офіцера дивізії «Галичина», – Мирослав, який сам побував у горнилі цієї війни, а повернувшись додому у США, відчув на собі ставлення різних груп населення до неї. Твір побудований наполовину з архівних документів (25 джерел), зібраних українцями в США, учасниками цієї драми. З відомих автор виділив постать майора Мирона Дідурика, якого побратими за сміливість називали «скаженим козаком» і який загинув у цій війні. У матеріалах йшлося, як не просто було українським хлопцям у джунглях, киснути тижнями під тропічною зливою, бродити болотами. Кожен вірив у свою правду. В’єтконгівці застосовували партизанську тактику засідок: стрільці вели вогонь із гнізд на верхотурах дерев, чи раптом виринали із підземних замаскованих тунелів чи бункерів, подібно як бійці УПА. Коли ж йшли у наступ, майже не пригинались, навіть тоді, коли їхні шанси були мізерні. Поразка – це щось невідоме для них. Вони не боялись бути у загонах смертників. У нічних боях протистояти їм могли хіба що корейці. Перед наступом псували нерви противнику кількахвилинним безперервним реготом, і тим самим й собі знімали напруження. Ці злиденні люди, що жили на рисових картках і не підозрювали про існування туалетів, були відчайдушними. Сотні тисяч, що втікали від них, залишали їм усе.
Війна тривала шістнадцять років (1959-1975) і стала достатньо виснажливою для США. У найгірші часи 1968 року були втрати до 500 осіб, вбитих за тиждень. Вражаючим було винищення у лютому цього ж року комуністичними загонами Півночі 7600 мирних жителів міста Хюе – культурної столиці В’єтнаму, особливо інтелігенції, яка сповідувала перевірені часом конфуціанство і буддизм, а марксизм-ленінізм вважала сукупністю не глибоких варварських політичних гасел. На порядок менше загинуло у селищі Сонгмі від американців. За тисячі миль, у далеких азійських джунглях воювали молоді хлопці й сокирою зависало питання, заради чого, чи не марно це? Невже тільки війна може принести мир? «Вбивати людей заради миру, чи не парадокс це?» – запитує автор. Навіть тварини виглядають благороднішими, бо не нищать собі подібних. Ті ж, що повернулись не ураженими, продовжували воювати уві сні, спали упівока, прокидались від нічних страхіть. А поранених в боях вже не тішила медаль «Пурпурове серце». «Невсипущі телевізори» мовчали. Країною став ширитись антивоєнний рух, з вимогою припинення безглуздої бойні. Його підтримали Бертран Рассел і Жан-Поль Сартр, намагаючись створити міжнародний трибунал над США. Газета «The Bond» «Союзу американських військовослужбовців» мала наклад у 20 тисяч. Молоді пацифісти на парадах (Нью-Йорк, Сан-Франциско) в знак протесту проти перебування військ США у В’єтнамі, привселюдно спалювали призовні повістки та американські прапори, сповідували біблійне «не убий», «мир будь-якою ціною». Дівчата мали встромляти червоні гвоздики в цівки автоматів. До сто тисяч, аби не брати до рук зброї, що життя обриває, «драпанули світ за очі» (часто на Гаваї чи до Канади). Їх місце зайняли добровольці. Проходили демонстрації і на підтримку «наших хлопців у В’єтнамі».
Під пильний погляд Корсака потрапив рух тих часів, відомий як хіпі. У романі очолює його хлопець з кличкою «Тутанхамон». Молодь, бачачи, що нещасний люд ніяк не може напхати безрозмірний шлунок «ні харчем, ні доларом, ні ще чим марнославним», втікала від своїх батьків, від суспільства-«свинарника», збивалась у стаю вільних від усього осіб задля справжнього життя. До них стали долучатись й ветерани в’єтнамської війни. Їм здавалось, що зможуть виправити «викривлений і погорблений світ, чиї тріщини та іржу вони ліпше за старших бачать». У гурті можна було покохати кого хочеш, ласувати життям у спальному мішку, не заглядаючи у чекову книжку. І мета велика: не воюйте, – кохайтеся, бо кожне життя є квіткою. Звучало: “Make love, not war”. Тому їх називали ще «дітьми квітів». Всі ставали братами й сестрами поміж собою, терпимими до іншого кольору шкіри, мови чи звичаю. Їх гіпнотизував рев гітар у змаганні з голосами співаків. З довгим волоссям, у поношених і навмисно порваних джинсах, з яскравими латками на одязі, зафарбованому світло-відбивнимии фарбами, зі знаками антивоєнного руху (Хреста миру) на спині, кульчиками у вухах та пірсингами в носах, в окулярах з кольоровим склом, строкатими хустками на шиї, сумками на довгому ремінці, вони воліли жити справжнім вільним життям, без електрики, телевізора, водопроводу, чи каналізації. Деякі, як справжні «діти природи», взагалі воліли обходились без одежі. Гру волі підсилювали наркотики (ЛСД, марихуана), які, ніби, зупиняли час, але ще не розривали єдність з чарівним світом довкола. Звісно, такий рух турбував керівництво США. І як дізнаємось з твору Корсака, президент Ніксон не відмовився від пропозиції популярного співака Елвіса Преслі, що мав великий вплив на молодь, долучити його в агенти ФБР, аби «приносити користь країні».
А де вплив на людську свідомість, там і радянські та соцтабірні спецслужби з контролем над людськими масами, як учив ще Сунь Дзи. Виробництво і транспортування «наркоти» вони намагались поставити під свій контроль. На території Чехословаччини готували дилерів-продавців цього «товару». Старались захопити його виробництво й шляхи транспортування. Чехословацькі друзі контролювали гангстерські групи в Швейцарії, Австрії, Мексиці та Індії. А дев’ять із десяти латиноамериканських наркоторговельних угрупувань були під совєтами. Мексиканці марксисти намагались обміняти героїн на американську зброю. Недавно ми стали свідками, як російські «специ» вивезли з Буенос-Айреса на державному літаку майже пів-тони «муки». Те саме стосувалось і контролю над виготовленням всяких отрут. Жертвою отруєння, як відомо, став Степан Бандера. На прикладі Скрипалів бачимо, що ця практика простяглась аж у наші часи. За директивою Москви, Чехословаччина побудувала на території Північної Кореї «госпіталь», головною метою якого було випробування на людях біологічної зброї, дії атомної радіації та перевірити вплив різних препаратів на свідомість. Цікавило, як відмінні раси і нації можуть протистояти стресам атомної війни, дослідити їх фізіологічну і психологічну стійкість. Тіла піддослідних полонених спалювали у ними ж збудованому крематорії. Вивезені з Німеччини спецслужбами СССР після ІІ-ої світової війни більш як 30 вагонів документації гітлерівської «Аннербе», не залишились не читаними. Вони й до нині несуть свої «плоди». Тому актуальними залишаються слова Івана Корсака про «народ, що по вуха у лайні», який «весь світ пнеться туди затягнути».
Корсак описує як за допомогою посередників Москва підживлювала «доларовим дощем» комуністів та антивоєнні рухи в Америці, знаючи, що у прямій сутичці за технічної переваги США, їй не виграти війни у В’єтнамі. Хитрість і наркотики Хрущов вважав головними у боротьбі з капіталізмом, і аж на третій позиції були танки. Війну треба було виграти усередині Штатів. Москва готова була платити за кожну душу, яка проти цієї війни. Їй потрібні були стотисячні мітинги на Вашингтон і Пентагон. Підтримка молодих комун хіпі з вільним вживанням наркоти вважалась одним із ключів до успіху. Йшлося, чи взагалі ця молодіжна субкультура не зможе замінити християнську культуру.
Загадкою в історії залишилось вбивство президента Кенеді у центрі Далласа. Зробив це начебто Лі Гарві Освальд, який до події чотири роки жив у Мінську, одружився і працював на радіозаводі у С. Шушкевича. Через два дні його, в оточенні поліції, поцілив Джек Рубі (Якоб Рубінштейн). Чи стріляв не тільки Лі, і чому Фідель Кастро незадовго до події говорив у розмові з братом про її велику ймовірність? – розмірковує автор.
Іван Корсак подає образ Моріса Чайлдса (Мойше Чиловського), дитячі роки якого пройшли на Київщині, а потім батько забрав його до Чикаго. З роками він став містком між зав. міжнародним відділом ЦК Б. Понамарьовим, Сусловим та керівником компартії США Гесом Холлом, а також забезпечував зв’язок з Мао у Китаї. Його рідний брат Джек забезпечував доставку сотень тисяч доларів з Кремля і був водночас агентом ФБР, де акуратно переписували номера одержаних купюр та відстежували стежки московських грошей. За антидержавну діяльність під суд потрапила за «Актом Сміта» сотня керівників компартії. «Праця» братів була належно оцінена. Сам Л. Брєжнєв вручив Чайлдсу орден Червоного Прапора, а Рональд Рейган – найвищу військову нагороду США – медаль Свободи. У Москві Чайдлсу організовували зустріч з першою жінкою-космонавтом, щедро частували «Зубрівкою», дали перепустку у буфет міжнародного цековського відділу, бо у продмагах тоді домінувала морська капуста в бляшанках.
До В’єтнаму стали постачати керовані зенітно-ракетні комплекси та РЛС. Весною 1965 року туди прибули до 3,5 тисяч воєнних, пілотів та інструкторів. І вже одного 25 липня були збиті три американські військові літаки. Однак Москва заперечувала будь-яке своє втручання у «громадянську» війну у В’єтнамі: «Нас там нєт». За службу у В’єтнамі ніхто не отримав ні пенсії, ні жодних привілеїв. Цю війну її учасникам належало забути.
Роман сягає кульмінації, коли 4-го травня 1970 року хіпі вирішили провести антивоєнну демонстрацію біля Кентського університету, аби доєднати до свого руху й студентів. В розпал мітингу, один із підкуплених хіпі забирається на горище будинку, і стріляє з карабіна, спочатку в гвардійця, а потім у студента, далі в свою кохану Кнопку, аби нікому не дісталася. Мирослав вираховує звідки стріл, виявляє стрільця, при цьому мало сам не гине. Виручає вічний його опонент – Річард, що знешкодив стрільця. Розгорілась відома трагедія: четверо студентів були убиті, а дев’ятеро – поранені.
Роман дає однозначну відповідь на запитання, поставлене у заголовку цієї статті.
Життя Іван Феодосійовича Корсака продовжують його твори. Тепер його душа «дивитиметься зорею небесною, чи достойні ми своєї землі». Твір завершуються словами: «Благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок – життя…». Бо лише життя несе надію на перемогу у всяких людських війнах.

Микола ГРИГОРЧУК


Джерело: Літературна Україна

Павел Ткаченко
   Ренсом Риггз Дом странных детей. Книга 1   
Основные вопросы к такой книге (у тех, кто ее не читал):
1) не сильно ли страшно?
2) отличается ли книга от фильма?
3) кто аудитория книги?

Итак, это типичная подростковая фантастика (продукты из этого же класса - Сумерки, Трилогия драгоценных камней или Дневники сновидений). Страшно, но умеренно. Без зубодробительных подробностей.

Сюжетно фильм несколько видоизменил книгу, но не до неузнаваемости. В целом, атмосфера, суть авторского мира и основные сюжетные вехи переданы верно. Как следствие - просмотренный первым, динамичный и "расширенный" фильм может сделать чтение книги делом скучным.

Аудитория - в первую очередь подростки. Это видно и по глубине проработки образов, и по тому, кто главные герои, и какова проблематика, интересующая главных героев (подростковые страдания а-ля "меня никто не понимает" и "любовь-морковь", преимущественно). Тем не менее, если без завышенных ожиданий относительно глубины и многослойности - можно прочесть и людям постарше, в качестве развлекательной литературы.

И главное. Это первая книга трилогии. Как обычно в таких случаях, первая книга презентует оригинальную идею, и в зависимости от удачи, либо завораживает, либо вызывает скуку. Эта завораживает. Но когда, помимо идеи, у автора больше ничего нет, то продолжение истории часто напоминает суету, бесцельное брожение и нагромождение тайн, не стоящих внимания к ним. Как будет дальше? Посмотрим на следующую книгу.

Andriy Mariyko
   Стивен Кинг Мизери   
Преданная поклонница и её любимый автор, который попав в дтп, чтобы выжить соглашается написать роман в единственном экземпляре лишь для "неё"...

Это одновременно жуткая и интересная книга.

Павел Ткаченко
   Джон Доер Міряй важливе. OKR. Проста ідея зростання вдесятеро   
Книга, в принципе и на первый взгляд, о несколько модифицированном, классическом управлении по целям (management by objectives), идущем корнями в раннего Друкера. Но это только на первый взгляд. На самом деле же, это попытка ответить на пул классических возражений против этой методики, а именно - что она не работает, что она приводит к узкому фокусу, злоупотреблениям, зависит от качества планирования, сильно приближает горизонт планирования и отдаляет персонал от стратегических целей бизнеса.

Почему эта методика должна сработать (в противовес ее старшему брату, который "не работает")? Первое и главное - она отделяет целеполагание от вознаграждения. То, за что мы платим работникам, и то, на что нацеливаем (и как обеспечиваем согласованность и стратегичность их фокуса) - это два разных управленческих инструмента, и каждый из них нужно прикладывать к правильному месту и для своих задач.

(Вопросы вознаграждения, кстати, книга вообще не рассматривает).

Этот же инструмент (OKR) - для того, чтобы компания и каждый ее работник одинаково понимали, куда компания движется, и чтобы все активности каждой организационной единицы были в едином направлении, с единой общекорпоративной целью в конце этого пути.

Второе важное отличие данного инструмента от предшественника - он основывается на предположении, что правильно выстроенный процесс неминуемо приводит к правильному результату. Поэтому попытки ориентироваться на "счет на табло" - и не важно, какими способами он получен - заведомо порочны. OKR подробно описывает сам процесс, и преимущества его правильной настройки.

И да, этот инструмент - для зрелых (или стремящихся таковыми стать) менеджеров. Потому что он - не волшебная палочка, и мгновенно не вынесет вас на вершины успеха. Он - работа, которую нужно делать регулярно и систематически, дисциплинированно, и всем вместе. А это сложно (в отличие от "привязыывания к кипиаям", которое хоть и не работает, но простое в исполнении).

И третье. В книге описан тоже не новый, но эффективно работающий поддерживающий процесс, который делает систему OKR эффективной - это Непрерывное управление продуктивностью (за которым скрывается старое доброе обсуждение, обратная связь и признание, а значит - каждодневные коммуникации лидера и команды). Вместе эти инструменты дают потрясающее вдохновение, единство целей и фокуса, и как следствие - достижение того, что сначала казалось недостижимым. Ну, и дальше туча примеров и кейсов, все как полагается :-).

У меня все. Кому волшебную палочку - тому не сюда. Остальным же - крайне полезная книга, как минимум в плане напомнить о простых работающих инструментах ДО того, как вы долго и дорого будете внедрять что-то новомодное, навороченное и такое же неэффективное :-).

Павел Ткаченко
   Сульберґ А. Аудгільд Таємниця суперкрутих   
Четвертая, заключительная книга из серии о норвежских семиклассниках и их норвежских семиклассных проблемах. Глубина прорисовки образов, круг проблем, сложность сюжета и количество смысловых слоев - строго соответствует ожиданиям целевой аудитории - мальчикам и девочкам лет 11-13.

Если честно, то практически единственная причина прочесть именно эту книгу - то, что до этого были прочтены первые три. И если в первой присутствовал некий элемент психологизма, внутренней работы "не такой, как все" девочки-подростка, во второй было нечто, напоминающее тайну, а третья - сюжетно обеспечивала торжество справедливости, то эта книга - торжество чистого маркетинга и эксплуатирует мем #суперкрутые для обеспечения издательскому бизнесу хоть какой-то нормы прибыли.

Мелко, кратко, ни о чем. Подросткам такое, вероятно, нравится.

Павел Ткаченко
   Юваль Ной Харари Sapiens. Краткая история человечества   
Книга о том, что происходило с биологическим видом Homo Sapiens последние 70 тысяч лет.

Т.е. это книга об истории, но в духе новомодных течений - без подробностей (одна хрень вслед за другой), но с логическими цепочками, закономерностями, и выводами. И, как уже понятно, это не история нации, конкретного человека или географической местности - это история человека как вида.

Какие ключевые поворотные моменты выделит автор (а он, как и полагается, "стоит на плечах у гигантов")? Когнитивная революция (появление сознания и выделение из животных. Аграрная революция (об этом треть книги у Джареда Даймонда - book.ua/book/3017?from_review=4153 - там подробнее). Появление письменности, государств, религии, промышленная революция, научная революция - только некоторые из более 20 фокусов автора. При этом каждый фокус в отдельности - самостоятельное эссе, которое можно прочесть в отрыве от всей книги, если вам, например, интересно, как и зачем появились деньги, и как они развились в то, что сейчас "шелестит" на наших счетах.

Задача, задекларированная автором (выявить тенденции для того, чтобы использовать их при прогнозировании), достигнута частично. Если тенденции, пусть и субъективно, выявлены и достаточно многословно объяснены (это у Канемана называется "рационализация", если что), то попытки в нескольких последних главах заглянуть за кулисы будущего терпят, как по мне, методологический крах. Те тенденции, что действовали, пока человек был их объектом, перестали работать, когда он превратился в субъекта изменений. Но это так, мое субъективное мнение. Вы можете со мной не согласиться, но для этого стоит хотя бы прочесть книгу.

Кому читать? Всем, кто в принципе интересуется историей, но устал от бесконечных дат, имен и битв. Идет крайне хорошо. Возможно (повторюсь), потому что До этой книги лично у меня был "посложнее" Джаред Даймонд.

Павел Ткаченко
   Космовська Барбара Samotni.com   
Самотність у кожного своя. Хтось втратив батьків. Хтось дітей. Хтось ніколи не мав друзів. Не відчував кохання. Не знав пітримки. Або навіть більше - потребував допомоги, але нізвідки було її чекати...

Сучасна польська книжкка про самотність - це вже не тільки Вишневський. І це така тема, що хоч би скільки головних героїв було підліткками - тема ця доросла, і говорили про неї треба по-дорослому.

Чи вийшло? Скажімо так, читати було цікаво. Але чи завдяки майстерності автора, чи самій темі, чи авторським акцентам - важко сказати. Мені, звичайно, не вистачало глибини та безкомпромісної готовності автора розгортати сюжет до кінця. Але її аудиторія - все-таки діти. Із якими треба відверто говорити про все, але все-таки пам'ятати про межі готовності до сприйняття.

Ну, і певна кліповість, фрагментованість оповіді - це також або данина сучасному літературному стилю, або вимушені обриви в тих місцях, далі яких - вже важко для підлітків, або...

Читати треба. Можливо - вголос із дітьми. Але я читав сам. Бо самотність - така тема.. Її не варто ні з ким розділяти

Павел Ткаченко
   Аріелі Ден Передбачувана ірраціональність   
Раціональність - термін із "класичної" економіки, яка пояснює, як повинні поводитись так звані раціональні економічні агенти.

Поведінкова економіка, на противагу класичній, досліджує відхилення від принципу раціональності. Ця ж книжка на кількох десятках прикладів (контрольованих експериментів) демонструє декілька розповсюджених застосувань поведінкової економіки в особистому та корпоративному житті. Тут і побутова нечесність, і прокрастинація, і сила безкоштовного, і вплив емоцій на наші рішення, і уникнення втрат, і проблема вибору...

Більше того, знання про свою ірраціональність допомагає виробити стратегії уникнення такого (або його використання на свою вигоду!). Так що ця книга, не дивлячись на відверто розважальний характер, може стати глибоко практичним інструментом!

Ден Аріелі - один із найбільших популяризаторів поведінкової економіки, а його книги можна використовувати і тим, хто вперше цікавиться цією галуззю знань, і тим, хто хотів би отримувати більше вигоди та задоволення від свого життя, і тим, хто полюбляє гарно написану більше популярну, ніж наукову літературу.

І да, український переклад не погіршив сприйняття.

Павел Ткаченко
   Джаред Даймонд Зброя, мікроби і сталь. Витоки нерівностей між народами   
Одна з відоміших історичних книг, яка не пересказує факти в їх послідовності, а намагається зрозуміти закономірності та знайти відповідь на одне зі складних питань - чому в світі наразі домінує євразійська цивілізація, а не будь-яка інша?

Три чинники, винесені на обкладинку - це лише перший шар відповіді, оскільки поставивши навіть перше питання "чому?", можна стати перед новим питанням - чому зброя, мікроби та сталь стали допомагати набути світового домінування саме євразійській цивілізації?

Автор в книзі відразу йде до коренневих причин, показуючи, як харчове виробництво, велика скупченість населення, помірна політична роздрібленість та особливості географічного розташування спричиняли прогрес людства за останні 10-15 тісяч років.

А знання про це (хоча, будемо відвертими, книга - це всього лише гіпотеза, хоча і написана в ствердному стилі) розвіює намагання окремих осіб знайти причини домінування в якійсь особливій біології тієї чи іншої цивілізації, раси чи народу.

Окремо про українській переклад (оскільки книга вперше вийшла 20 років тому, навряд чи ви не читали її тією чи іншою мовою). Він достатньо читабельний і доступний для сприйняття. Рекомендую в подальшому використовувати саме цей переклад (якщо не оригінал).

 1..10 11..20 21..30 Ctrl ← 31..40 Ctrl → 41..50 51..60 61..70