Сеть знакомств для любителей книг


Книжная Баннерная Сеть

Список новых рецензий


 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..70 71..80 81..90 
Павел Ткаченко
   Ренсом Риггз Город Пустых. Побег из Дома странных детей. Книга 2   
Вторая книга - непосредственное продолжение первой. События нарастают как снежный ком, враги, погони, отчаяние, новые герои и новые тайны. В принципе - эта книга - наиболее суетная из всей трилогии. И да, эмоциональный лейтмотив книги - отчаяние и нарастающая тревога (ибо развязка в следующей книге, а тут - географические и временнЫе перемещения).

И да, Джейкоб теперь не просто видит пустОты. Он с ними взаимодействует. По-странному (а кто-то ожидал иного?)

Ольга
   Іван Корсак Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака   
ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ
слово до читачів
Книга, що постала перед вашими очима, досить своєрідна за вмістом. Але вагатися не варто: розгорніть її, серйозно вчитайтеся і зрозумієте, чому вона дуже потрібна сьогодні.
Йдеться про творчість відомого українського письменника Івана Корсака. Адресується видання, як і все напрацьоване в слові невтомним автором художньо-історичної прози (романів, повістей, оповідок, есеїв) тим, хто вже зумів оцінити потужний творчий набуток, та тим, хто ще не встиг цього зробити. А, кажучи більше, - усім, хто перейнятий заповітною національною мрією щодо гідного і навічного утвердження українства в цивілізаційному просторі. Ви, звісно, теж до таких належите, а заодно і поділяєте переконання письменника, що «кожен історичний роман – то насамперед твір про сучасність», що сюжети з історії акутуальні завжди, а надто у наш надскладний за вітчизняними реаліями час. Отож вам годиться знати, як один за одним по-своєму увиразнюють правдивість означеної думки наші неординарні сучасники – поціновувачі таланту митця.
Середи них і колеги по перу – лауреати Шевченківської премії (Євген Сверстюк, Василь Слапчук, Анатолій Дімаров), і професори - історики (Володирим Ричка, Ігор Гирич, Микола Кучерепа), і вчені – філологи та філософи (Володимир Поліщук, Дмитро Степовик), і навіть фахівці досить віддалених від літературознавства фізико-математичних та географічних наук (Микола Григорчук та Михайло Мельнійчук – відповідно). Принагідно зауважимо, що особливо прикметною є увага до створеного нашим працьовитим земляком з боку блискучого знавця світового літературного процесу Михайла Слабошпицького (від нього – аж чотири розлогі статті; певно, так пощастило хіба ще Юрієві Щербаку, бо метра зацікавлює тільки високоякісне і самобутнє письмо). Всі ці авторитети, як то зізнається одна з-посеред них – Світлана Кузьміна – “глибоко вражені кількістю і якістю історичних джерел, що ними белетрист скористався, легким і невимушеним стилем, цікавими і маловідомими історичними фактами, про які можна дізнатися з його книжок.” До гонорового кола вписаний і сам автор з його інформаційно багатими інтерв’ю.
То як же не причаститися ерудованістю знаних інтелектуалів, не прислухатися до їх міркувань, суджень, оцінок і врешті самому не взятися за ретельне читання чи перечитування написаного тим самим Корсаком, аби суттєво употужнити свою патріотичну озброєність? Отут не зайве нагадати: «патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина – частка своєї Батьківщини, і від її честі залежить честь країни» (процитовано Василя Лизанчука). Не секрет бо, чому програє в умовах інформаційної війни доволі поширене наївно – верхоглядське українолюбство, що марнославно зводиться до гучного декларування, позування у вишиванках і при символіці задля власного задоволення. Причина немочі – недоозброєність знаннями, недооцінка їх сили та потреби в них. Аргументи для оперативного опонування при ворожих наїздах брати ніде, їх у пам’яті просто немає. Ох ці наші духовні лінощі – родове гніздо парапатріотизму! А ще ж ота різномасна пошесть політичного піару на любові до Вітчизни, безсоромне паразитування на ній певної вигоди ради (а не зрідка - й мільйоннорясної!), що нічого спільного взагалі не має із чи не найшляхетнішим людським почуттям… Не з доброго ж дива, а саме від болю через подібну цинічну реальність простогнав колись великий Франко своє звернення до її сповідувача:
Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала…
………………………………………………….
Бо твій патріотизм – празнична одежина,
А мій – то труд важкий, гарячка невдержима.
І хоч у тих знайомих усім ще зі школи рядках задається належний орієнтир у протистоянні політичному словоблудству, віз і нині там, навіть суттєво просунувся вперед…
Словом, маємо щиро порадіти у спільному читацькому колі, що є підстави додати ще одну потужно фронтову книгу до арсеналу тих, які допомагають давати відсіч і патріотичній фейковості, і повсякчасним українофобським атакам.
Однак у чому ж конкретно виявляється актуальна суголосність її авторів у поглядах на виховну силу аналізованого творчого надбання? У чому вбачають вони його цінність як духовної поживи, як «хліба насущного» - для читача – сучасника?
Найпомітніша акцентація критиків – на заслузі Корсака у винахідливо - переконливому спонуканні до ретельного переосмислення совдепівського трактування нашої далекої і зовсім близької минувшини та її знакових постатей. Бо його книжки (далі цитую Євгена Сверстюка – О.К.) «повертають нас обличчям до постатей історії і культури замовчуваних і забутих». Зауважимо: забутих тому, що замовчувались не випадково, а згідно з комуністичною ідеологією. Отож маємо активний каталізатор у позбуванні малоруського комплексу меншовартості, що, як не прикро, за інерцією і досі отруює свідомість навіть наймолодших українців. Дуже доречним є оприлюднення у книзі на суто документальній основі маловідомих чисельних подробиць із біографій тих замовчуваних і забутих. Відтак завдяки спільним зусиллям і постають перед читачем в увесь свій гідний подиву і захоплення зріст «яскраві представники українського лицарства» Григорій Орлик («Гетьманич Орлик»), Данило Братковський («Мисливці за маревом»), Тарас Боровець-Бульба («На розстанях долі») та ін.
Сходиться поважна автура у тому, що не менш повчально виписана діяльність самодостатніх особистостей цивільного плану і з їх вірністю національній ідентичності, «і з їх моральною цільністю та безкомпромісністю». Це Арсеній Мацієвич («Таємниця святого Арсенія»), Модест Левицький (« Тиха правда Модеста Левицького»), Павло Пащевський («Капелан Армії УНР»), Олександра Куліш («Перстень Ганни Барвінок») тощо.
Відзначається і вражаюче окреслення саможертовності у безкорисливому служінні ідеї української державності при безмірі гострих ризиків з боку Міхала Чайковського («Отаман Чайка») і В’ячеслава Липинського («Діти Яфета»). А що то значить на тлі нинішнього напруження у польсько - українських взаєминах послідовна вмотивованість автором життєвого вибору «поляків з українською групою крові»: «Я хочу, щоб була Україна!».
Адекватно складається ціна і романам «Борозна в чужому полі» та «Вибух у пустелі» як творам про інтелектуальних велетнів, «про українську людину, яка, полишивши рідний край, не загубилася на чужині», а стала поряд і з тими, «хто своїм інтелектом впливає на долю світу». Нагадаємо, що героями першого є троє політичних емігрантів з України – троє братів Тимошенків, які згодом стали помітними представниками світової наукової еліти. Друге полотно – про долю вченого теж зі світовим іменем Георгія Кістяківського родом із Боярки. Здобувши докторат ще у 24 роки, він упродовж життя за кордоном удостоївся честі бути обраним почесним доктором наук найпрестижніших університетів США та Великобританії. Поміж тим вважав за необхідне суттєво докластися до появи відповідної ухвали Конгресу США щодо спорудження пам’ятника нашому Тарасові Шевченку. А будучи співавтором атомної бомби, мудро збагнув загрози від неї. Вчинки, що й казати, - надшляхетні… До слова, у цьому романі письменник зумів відстежити ще й знакову родинну тяглість Кістяківських. І ось що зазначає з цього приводу у відгуку на «Вибух у пустелі» згаданий вище провідний співробітник НАН України Микола Григорчук: «На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись».
Цією виразно актуальною цитатою вважаємо за потрібне завершити побіжне (згідно з можливостями жанру, до того ж корсаківські творчі широти осягнути нелегко навіть у солідній монографії) анотування думок маститих рецензентів. І читач, звісно, розуміє чому: у ній – своєрідне узагальнення виховного потенціалу образів українців, виписаних талановитою рукою мисливця за унікальними фактами, для якого патріотизм – таки «труд важкий, гарячка невдержима». Здавалося б, «напольовані» реалії досить рідкісні, але загалом суттєво увиразнюють обличчя нації. І назву книги «Із кореня дужого» варто сприймати не тільки як означення хисту самого Корсака та авторського загалу, а й своєрідно подане напучування усім нині в Україні сущим: «Так! Ви – крона із кореня дужого. Дужого по-українськи. І Вам до снаги сягати піднебесних висот». Як мовлено поетом, « де виросли – там МУСИМО (підкреслення моє О.К.) цвісти»…
P.S. Автор повинен попросити вибачення і в белетриста Корсака, і в читача за досить утилітарну (як стосовно творчості художньої!) акцентацію і такого закінчення, і всього сказаного вище. Вибір зроблено свідомо і зумовлений він потребою якомога більше розширити коло зацікавлених літературою подібного характеру. Не будемо лукавити:таке серйозне чтиво пересічному люду не дуже під силу. Адже 80% населення України, як то відомо з надійних джерел, «за європейськими нормами бідняки, люди вкрай нужденні і мало вмотивовані до культурно – громадського життя.» Чи до самоосвіти повсякчас засмиканим і забіганим у пошуках елементарного харчу? Переважно обходить таку лектуру і нинішня огаджетована юнь, що «зростає в умовах духовно-культурної посухи» та взагалі сахається паперових носіїв інформації обсягом більше десяти сторінок.
Отож, поки що головна надія – на читача - популяризатора, на своєрідного посередника між культурним продуктом і бажаним споживачем. І це має бути той інтелігент-патріот, на кого все ж прийнято серед людей притомних взоруватися, хто має вплив на громадську думку. А найперше – освітянина за професією. До прикладу, кому, як не вчителю математики, треба знати і передати учням позицію великого вченого Михайла Остроградського: « У москалів не хочу помирати!»? А вчителю фізики – що відомі титани науки Георгій Гамов, Іван Пулюй теж дуже цінували своє походження із українського кореня дужого. А географу – про українолюбну затятість Миклухо-Маклая, всупереч привласненню його, як і попередньо названих вчених, не особливо порядними сусідами? А що вже тут казати про вчителя історії, про класного керівника, яким бувають усі «предметники», або ж адміністратора! Чому ж не вдатися до педагогічного експромту на уроці цитуючи відповідні рядки з відповідної книжки в руках?
Словом, уся та наша українська правда подається письменником - істориком настільки цікаво, що пробудження патріотичного інтересу таки мусить відбуватися.
…Так, нині як ніколи, задля своєї належної вписаності у світ, маємо дбати про безчисельну армію озброєних людей – озброєних відповідними знаннями. Без добрих українознавчих книг, до яких аргументовано причислено і написані Іваном Корсаком, такої потуги не сформувати.
Цінуймо ж творчий доробок визнаного майстра слова не стільки задля його слави (йому наразі її не бракує), як задля спільної справи…

Олеся Ковальчук,
заслужений вчитель України,
громадський діяч, кавалер ордена Княгині Ольги


Павел Ткаченко
   Кэри Купер, Стефан Стерн Хороший плохой босс. Наиболее распространенные ошибки и заблуждения топ-менеджеров   
Хорошо написанная, глубокая с точки зрения идей, но хорошо читаемая книга об общем менеджменте, теориях управления, популярных когнитивных искажениях менеджеров, и еще многом другом.

Главное, раздавая советы, не скатиться в две крайности: не начать говорить общеизвестные банальности, не предлагать простых решений для сложных (или даже комплексных) проблем, но и не уйти в негативизм и отрицательство (типа, ТАК не надо, а КАК НАДО - об этом написано в других книгах). Это, как по мне, авторам удалось.

Да, книга - не только развенчивание мифов. Она - и об альтернативах. Увы, редко где в менеджменте есть хорошие альтернативы простым, понятным и не работающим мифам. И управленцам придется с этим смириться, если допустить, что выживание - это все-таки одна из целей бизнеса.

Периодически возникало ощущение, что читаешь телефонный справочник (обилие незнакомых имен, наряду со знакомыми). Тем не менее, книга далека от компиляции или агрегатора чужих идей. Просто авторы старались показать разные точки зрения на дискутируемые вопросы, в том числе в динамике, и не присваивать себе чужие мысли.

Итого: книга привлекает реалистичностью взгляда, комплексностью подхода, хорошей читабельностью, актуальным набором тем.

НО: она не научит вас управлять. Может просто стать одной из надежных ступенек на пути к вершинам менеджмента. Если вы ее, конечно, прочтете...

Ольга
   Іван Корсак БУкЛіт Отаман Чайка   

Ольга
   Іван Корсак За серпанком, загадковим серпанком   
Микола ГРИГОРЧУК

«ХОТЯТ ЛИ РУССКИЕ ВОЙНЫ…»?

Коментар до роману Івана Корсака «За серпанком, загадковим серпанком» (К.: «Ярославів Вал», 2018)

«Війна людей їсть і кров’ю запиває».
(Вергілій, слова Енея про Троянську війну)

В останньому романі «За серпанком, загадковим серпанком» Іван Корсак вийшов за межі звичних для нього тем – відтворення життя призабутих особистостей України на тлі історичної епохи, в якій вони діяли. Перед читачем постають 60-ті роки минулого століття, коли у південно-східній Азії, на території В’єтнаму, зіткнулись комуністична і капіталістична ідеології у спробі довести свою перевагу. Ще у 1959 році Москва ухвалила почати громадянську війну у В’єтнамі. Північна частина цієї держави, порушуючи Женевські домовленості, напала на південну частину. Вся територія стала центром протистояння між двома Гуліверами, двома світовими потугами – США і СССР – переможцями у Другій світовій війні. Американці вважали, що мусять воювати, аби відстояти свою свободу, намагатися встановити мир та безпеку на планеті та запобігти поширенню комуністичного рабства і тиранії та принести демократію. Інакше «ікла червоної ідеї» заполонять голови і «червона злидня В’єтнам заковтне». Перед цим була війна на Корейському півострові, яка поділила на довгі роки цей півострів на дві половини. Розділивши один народ у поглядах на шляхи свого майбутнього розвитку, Молох став пожирати у цій місцині адептів з кожного боку. Така доля людства – шукати ідеї, що розділяють ціле, а потім шукати причини для знищення якоїсь із його частин. Тому історії, які ми знаємо, – переважно історії воєн, перемог одних над іншими, руйнація культури слабшого і захоплення цінностей сильнішими. В’єтнам це лише одна ланка у цьому ланцюгу. Автор взявся за цю не просту тему, оскільки й тут був український слід. Він захотів віддати належне «землякам, яких совість покликала на війну з найбільшим ворогом людства». Українські комбатанти, що вимушені були покинути рідну землю у часи Другої світової, пройшовши «ДП»-табори в Німеччині і опинившись, зрештою, у вільному світі, не проти були, аби їх діти, за нагоди, продовжили їх січу з кривдником. Першою така нагода випала 25.06.1950, коли 135 тисяч солдатів червоної Кореї, навчених радянськими радниками, напали на Південну Корею. Керував ними недавній капітан Червоної армії Кім Ір Сен. Зупинити нападника постали війська ООН. Тоді українці у складі армії США взяли участь у цій війні. У Техасі була навіть ціла ескадрилья – «Літаючі козаки» з тризубами на боках. Їх командир Степан Олексюк зробив у В’єтнамі понад п’ятсот вильотів. А такі як, наприклад, Петро Терлиця, управляли вже новітніми літаками-винищувачами Ф-86 «Сейбр». На жаль, по другий бік також були українці, як і в 1709, 1812, 1914, 1941 рр. Така доля кожного бездержавного народу.
Ідея твору зародилась, ймовірно, вже в попередньому романі І. Корсака – «Вибух у пустелі», де йшлося про історію виготовлення атомної бомби у США за участю у цьому проекті професора хімії Гарвардського університету Георгія Кістяківського, як спеціаліста з вибухових речовин. Іван Феодосійович дослідив роль Г. Кістяківського і в післявоєнний період, зокрема, у часи В’єтнамської війни. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались червоні партизани, американці розпилювали гербіциди (Агент Оранж). Як наслідок, у в’єтнамців народжувались діти-каліки, хто без рук, без ніг. Страждали зовсім невинні. Як хімік, Георгій боровся із застосування хімічної отрути у В’єтнамі і, загалом, був проти війни. Газета «Вашингтон Пост» надрукувала його статтю про шкоду від такого виду зброї. Пізніше Пентагон долучив Г. Кістяківського до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
Корсак розвиває паралельно дві сюжетні лінії: одну, пов’язану з воєнними діями, що відбувались безпосередньо у В’єтнамі, і другу – події, що розгортались усередині країн, учасниць конфлікту. Головним героєм роману є американський журналіст, син офіцера дивізії «Галичина», – Мирослав, який сам побував у горнилі цієї війни, а повернувшись додому у США, відчув на собі ставлення різних груп населення до неї. Твір побудований наполовину з архівних документів (25 джерел), зібраних українцями в США, учасниками цієї драми. З відомих автор виділив постать майора Мирона Дідурика, якого побратими за сміливість називали «скаженим козаком» і який загинув у цій війні. У матеріалах йшлося, як не просто було українським хлопцям у джунглях, киснути тижнями під тропічною зливою, бродити болотами. Кожен вірив у свою правду. В’єтконгівці застосовували партизанську тактику засідок: стрільці вели вогонь із гнізд на верхотурах дерев, чи раптом виринали із підземних замаскованих тунелів чи бункерів, подібно як бійці УПА. Коли ж йшли у наступ, майже не пригинались, навіть тоді, коли їхні шанси були мізерні. Поразка – це щось невідоме для них. Вони не боялись бути у загонах смертників. У нічних боях протистояти їм могли хіба що корейці. Перед наступом псували нерви противнику кількахвилинним безперервним реготом, і тим самим й собі знімали напруження. Ці злиденні люди, що жили на рисових картках і не підозрювали про існування туалетів, були відчайдушними. Сотні тисяч, що втікали від них, залишали їм усе.
Війна тривала шістнадцять років (1959-1975) і стала достатньо виснажливою для США. У найгірші часи 1968 року були втрати до 500 осіб, вбитих за тиждень. Вражаючим було винищення у лютому цього ж року комуністичними загонами Півночі 7600 мирних жителів міста Хюе – культурної столиці В’єтнаму, особливо інтелігенції, яка сповідувала перевірені часом конфуціанство і буддизм, а марксизм-ленінізм вважала сукупністю не глибоких варварських політичних гасел. На порядок менше загинуло у селищі Сонгмі від американців. За тисячі миль, у далеких азійських джунглях воювали молоді хлопці й сокирою зависало питання, заради чого, чи не марно це? Невже тільки війна може принести мир? «Вбивати людей заради миру, чи не парадокс це?» – запитує автор. Навіть тварини виглядають благороднішими, бо не нищать собі подібних. Ті ж, що повернулись не ураженими, продовжували воювати уві сні, спали упівока, прокидались від нічних страхіть. А поранених в боях вже не тішила медаль «Пурпурове серце». «Невсипущі телевізори» мовчали. Країною став ширитись антивоєнний рух, з вимогою припинення безглуздої бойні. Його підтримали Бертран Рассел і Жан-Поль Сартр, намагаючись створити міжнародний трибунал над США. Газета «The Bond» «Союзу американських військовослужбовців» мала наклад у 20 тисяч. Молоді пацифісти на парадах (Нью-Йорк, Сан-Франциско) в знак протесту проти перебування військ США у В’єтнамі, привселюдно спалювали призовні повістки та американські прапори, сповідували біблійне «не убий», «мир будь-якою ціною». Дівчата мали встромляти червоні гвоздики в цівки автоматів. До сто тисяч, аби не брати до рук зброї, що життя обриває, «драпанули світ за очі» (часто на Гаваї чи до Канади). Їх місце зайняли добровольці. Проходили демонстрації і на підтримку «наших хлопців у В’єтнамі».
Під пильний погляд Корсака потрапив рух тих часів, відомий як хіпі. У романі очолює його хлопець з кличкою «Тутанхамон». Молодь, бачачи, що нещасний люд ніяк не може напхати безрозмірний шлунок «ні харчем, ні доларом, ні ще чим марнославним», втікала від своїх батьків, від суспільства-«свинарника», збивалась у стаю вільних від усього осіб задля справжнього життя. До них стали долучатись й ветерани в’єтнамської війни. Їм здавалось, що зможуть виправити «викривлений і погорблений світ, чиї тріщини та іржу вони ліпше за старших бачать». У гурті можна було покохати кого хочеш, ласувати життям у спальному мішку, не заглядаючи у чекову книжку. І мета велика: не воюйте, – кохайтеся, бо кожне життя є квіткою. Звучало: “Make love, not war”. Тому їх називали ще «дітьми квітів». Всі ставали братами й сестрами поміж собою, терпимими до іншого кольору шкіри, мови чи звичаю. Їх гіпнотизував рев гітар у змаганні з голосами співаків. З довгим волоссям, у поношених і навмисно порваних джинсах, з яскравими латками на одязі, зафарбованому світло-відбивнимии фарбами, зі знаками антивоєнного руху (Хреста миру) на спині, кульчиками у вухах та пірсингами в носах, в окулярах з кольоровим склом, строкатими хустками на шиї, сумками на довгому ремінці, вони воліли жити справжнім вільним життям, без електрики, телевізора, водопроводу, чи каналізації. Деякі, як справжні «діти природи», взагалі воліли обходились без одежі. Гру волі підсилювали наркотики (ЛСД, марихуана), які, ніби, зупиняли час, але ще не розривали єдність з чарівним світом довкола. Звісно, такий рух турбував керівництво США. І як дізнаємось з твору Корсака, президент Ніксон не відмовився від пропозиції популярного співака Елвіса Преслі, що мав великий вплив на молодь, долучити його в агенти ФБР, аби «приносити користь країні».
А де вплив на людську свідомість, там і радянські та соцтабірні спецслужби з контролем над людськими масами, як учив ще Сунь Дзи. Виробництво і транспортування «наркоти» вони намагались поставити під свій контроль. На території Чехословаччини готували дилерів-продавців цього «товару». Старались захопити його виробництво й шляхи транспортування. Чехословацькі друзі контролювали гангстерські групи в Швейцарії, Австрії, Мексиці та Індії. А дев’ять із десяти латиноамериканських наркоторговельних угрупувань були під совєтами. Мексиканці марксисти намагались обміняти героїн на американську зброю. Недавно ми стали свідками, як російські «специ» вивезли з Буенос-Айреса на державному літаку майже пів-тони «муки». Те саме стосувалось і контролю над виготовленням всяких отрут. Жертвою отруєння, як відомо, став Степан Бандера. На прикладі Скрипалів бачимо, що ця практика простяглась аж у наші часи. За директивою Москви, Чехословаччина побудувала на території Північної Кореї «госпіталь», головною метою якого було випробування на людях біологічної зброї, дії атомної радіації та перевірити вплив різних препаратів на свідомість. Цікавило, як відмінні раси і нації можуть протистояти стресам атомної війни, дослідити їх фізіологічну і психологічну стійкість. Тіла піддослідних полонених спалювали у ними ж збудованому крематорії. Вивезені з Німеччини спецслужбами СССР після ІІ-ої світової війни більш як 30 вагонів документації гітлерівської «Аннербе», не залишились не читаними. Вони й до нині несуть свої «плоди». Тому актуальними залишаються слова Івана Корсака про «народ, що по вуха у лайні», який «весь світ пнеться туди затягнути».
Корсак описує як за допомогою посередників Москва підживлювала «доларовим дощем» комуністів та антивоєнні рухи в Америці, знаючи, що у прямій сутичці за технічної переваги США, їй не виграти війни у В’єтнамі. Хитрість і наркотики Хрущов вважав головними у боротьбі з капіталізмом, і аж на третій позиції були танки. Війну треба було виграти усередині Штатів. Москва готова була платити за кожну душу, яка проти цієї війни. Їй потрібні були стотисячні мітинги на Вашингтон і Пентагон. Підтримка молодих комун хіпі з вільним вживанням наркоти вважалась одним із ключів до успіху. Йшлося, чи взагалі ця молодіжна субкультура не зможе замінити християнську культуру.
Загадкою в історії залишилось вбивство президента Кенеді у центрі Далласа. Зробив це начебто Лі Гарві Освальд, який до події чотири роки жив у Мінську, одружився і працював на радіозаводі у С. Шушкевича. Через два дні його, в оточенні поліції, поцілив Джек Рубі (Якоб Рубінштейн). Чи стріляв не тільки Лі, і чому Фідель Кастро незадовго до події говорив у розмові з братом про її велику ймовірність? – розмірковує автор.
Іван Корсак подає образ Моріса Чайлдса (Мойше Чиловського), дитячі роки якого пройшли на Київщині, а потім батько забрав його до Чикаго. З роками він став містком між зав. міжнародним відділом ЦК Б. Понамарьовим, Сусловим та керівником компартії США Гесом Холлом, а також забезпечував зв’язок з Мао у Китаї. Його рідний брат Джек забезпечував доставку сотень тисяч доларів з Кремля і був водночас агентом ФБР, де акуратно переписували номера одержаних купюр та відстежували стежки московських грошей. За антидержавну діяльність під суд потрапила за «Актом Сміта» сотня керівників компартії. «Праця» братів була належно оцінена. Сам Л. Брєжнєв вручив Чайлдсу орден Червоного Прапора, а Рональд Рейган – найвищу військову нагороду США – медаль Свободи. У Москві Чайдлсу організовували зустріч з першою жінкою-космонавтом, щедро частували «Зубрівкою», дали перепустку у буфет міжнародного цековського відділу, бо у продмагах тоді домінувала морська капуста в бляшанках.
До В’єтнаму стали постачати керовані зенітно-ракетні комплекси та РЛС. Весною 1965 року туди прибули до 3,5 тисяч воєнних, пілотів та інструкторів. І вже одного 25 липня були збиті три американські військові літаки. Однак Москва заперечувала будь-яке своє втручання у «громадянську» війну у В’єтнамі: «Нас там нєт». За службу у В’єтнамі ніхто не отримав ні пенсії, ні жодних привілеїв. Цю війну її учасникам належало забути.
Роман сягає кульмінації, коли 4-го травня 1970 року хіпі вирішили провести антивоєнну демонстрацію біля Кентського університету, аби доєднати до свого руху й студентів. В розпал мітингу, один із підкуплених хіпі забирається на горище будинку, і стріляє з карабіна, спочатку в гвардійця, а потім у студента, далі в свою кохану Кнопку, аби нікому не дісталася. Мирослав вираховує звідки стріл, виявляє стрільця, при цьому мало сам не гине. Виручає вічний його опонент – Річард, що знешкодив стрільця. Розгорілась відома трагедія: четверо студентів були убиті, а дев’ятеро – поранені.
Роман дає однозначну відповідь на запитання, поставлене у заголовку цієї статті.
Життя Іван Феодосійовича Корсака продовжують його твори. Тепер його душа «дивитиметься зорею небесною, чи достойні ми своєї землі». Твір завершуються словами: «Благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок – життя…». Бо лише життя несе надію на перемогу у всяких людських війнах.

Микола ГРИГОРЧУК


Джерело: Літературна Україна

Павел Ткаченко
   Ренсом Риггз Дом странных детей. Книга 1   
Основные вопросы к такой книге (у тех, кто ее не читал):
1) не сильно ли страшно?
2) отличается ли книга от фильма?
3) кто аудитория книги?

Итак, это типичная подростковая фантастика (продукты из этого же класса - Сумерки, Трилогия драгоценных камней или Дневники сновидений). Страшно, но умеренно. Без зубодробительных подробностей.

Сюжетно фильм несколько видоизменил книгу, но не до неузнаваемости. В целом, атмосфера, суть авторского мира и основные сюжетные вехи переданы верно. Как следствие - просмотренный первым, динамичный и "расширенный" фильм может сделать чтение книги делом скучным.

Аудитория - в первую очередь подростки. Это видно и по глубине проработки образов, и по тому, кто главные герои, и какова проблематика, интересующая главных героев (подростковые страдания а-ля "меня никто не понимает" и "любовь-морковь", преимущественно). Тем не менее, если без завышенных ожиданий относительно глубины и многослойности - можно прочесть и людям постарше, в качестве развлекательной литературы.

И главное. Это первая книга трилогии. Как обычно в таких случаях, первая книга презентует оригинальную идею, и в зависимости от удачи, либо завораживает, либо вызывает скуку. Эта завораживает. Но когда, помимо идеи, у автора больше ничего нет, то продолжение истории часто напоминает суету, бесцельное брожение и нагромождение тайн, не стоящих внимания к ним. Как будет дальше? Посмотрим на следующую книгу.

Andriy Mariyko
   Стивен Кинг Мизери   
Преданная поклонница и её любимый автор, который попав в дтп, чтобы выжить соглашается написать роман в единственном экземпляре лишь для "неё"...

Жуткая и одновременно интересная книга.

Павел Ткаченко
   Джон Доер Міряй важливе. OKR. Проста ідея зростання вдесятеро   
Книга, в принципе и на первый взгляд, о несколько модифицированном, классическом управлении по целям (management by objectives), идущем корнями в раннего Друкера. Но это только на первый взгляд. На самом деле же, это попытка ответить на пул классических возражений против этой методики, а именно - что она не работает, что она приводит к узкому фокусу, злоупотреблениям, зависит от качества планирования, сильно приближает горизонт планирования и отдаляет персонал от стратегических целей бизнеса.

Почему эта методика должна сработать (в противовес ее старшему брату, который "не работает")? Первое и главное - она отделяет целеполагание от вознаграждения. То, за что мы платим работникам, и то, на что нацеливаем (и как обеспечиваем согласованность и стратегичность их фокуса) - это два разных управленческих инструмента, и каждый из них нужно прикладывать к правильному месту и для своих задач.

(Вопросы вознаграждения, кстати, книга вообще не рассматривает).

Этот же инструмент (OKR) - для того, чтобы компания и каждый ее работник одинаково понимали, куда компания движется, и чтобы все активности каждой организационной единицы были в едином направлении, с единой общекорпоративной целью в конце этого пути.

Второе важное отличие данного инструмента от предшественника - он основывается на предположении, что правильно выстроенный процесс неминуемо приводит к правильному результату. Поэтому попытки ориентироваться на "счет на табло" - и не важно, какими способами он получен - заведомо порочны. OKR подробно описывает сам процесс, и преимущества его правильной настройки.

И да, этот инструмент - для зрелых (или стремящихся таковыми стать) менеджеров. Потому что он - не волшебная палочка, и мгновенно не вынесет вас на вершины успеха. Он - работа, которую нужно делать регулярно и систематически, дисциплинированно, и всем вместе. А это сложно (в отличие от "привязыывания к кипиаям", которое хоть и не работает, но простое в исполнении).

И третье. В книге описан тоже не новый, но эффективно работающий поддерживающий процесс, который делает систему OKR эффективной - это Непрерывное управление продуктивностью (за которым скрывается старое доброе обсуждение, обратная связь и признание, а значит - каждодневные коммуникации лидера и команды). Вместе эти инструменты дают потрясающее вдохновение, единство целей и фокуса, и как следствие - достижение того, что сначала казалось недостижимым. Ну, и дальше туча примеров и кейсов, все как полагается :-).

У меня все. Кому волшебную палочку - тому не сюда. Остальным же - крайне полезная книга, как минимум в плане напомнить о простых работающих инструментах ДО того, как вы долго и дорого будете внедрять что-то новомодное, навороченное и такое же неэффективное :-).

Павел Ткаченко
   Сульберґ А. Аудгільд Таємниця суперкрутих   
Четвертая, заключительная книга из серии о норвежских семиклассниках и их норвежских семиклассных проблемах. Глубина прорисовки образов, круг проблем, сложность сюжета и количество смысловых слоев - строго соответствует ожиданиям целевой аудитории - мальчикам и девочкам лет 11-13.

Если честно, то практически единственная причина прочесть именно эту книгу - то, что до этого были прочтены первые три. И если в первой присутствовал некий элемент психологизма, внутренней работы "не такой, как все" девочки-подростка, во второй было нечто, напоминающее тайну, а третья - сюжетно обеспечивала торжество справедливости, то эта книга - торжество чистого маркетинга и эксплуатирует мем #суперкрутые для обеспечения издательскому бизнесу хоть какой-то нормы прибыли.

Мелко, кратко, ни о чем. Подросткам такое, вероятно, нравится.

Павел Ткаченко
   Юваль Ной Харари Sapiens. Краткая история человечества   
Книга о том, что происходило с биологическим видом Homo Sapiens последние 70 тысяч лет.

Т.е. это книга об истории, но в духе новомодных течений - без подробностей (одна хрень вслед за другой), но с логическими цепочками, закономерностями, и выводами. И, как уже понятно, это не история нации, конкретного человека или географической местности - это история человека как вида.

Какие ключевые поворотные моменты выделит автор (а он, как и полагается, "стоит на плечах у гигантов")? Когнитивная революция (появление сознания и выделение из животных. Аграрная революция (об этом треть книги у Джареда Даймонда - book.ua/book/3017?from_review=4153 - там подробнее). Появление письменности, государств, религии, промышленная революция, научная революция - только некоторые из более 20 фокусов автора. При этом каждый фокус в отдельности - самостоятельное эссе, которое можно прочесть в отрыве от всей книги, если вам, например, интересно, как и зачем появились деньги, и как они развились в то, что сейчас "шелестит" на наших счетах.

Задача, задекларированная автором (выявить тенденции для того, чтобы использовать их при прогнозировании), достигнута частично. Если тенденции, пусть и субъективно, выявлены и достаточно многословно объяснены (это у Канемана называется "рационализация", если что), то попытки в нескольких последних главах заглянуть за кулисы будущего терпят, как по мне, методологический крах. Те тенденции, что действовали, пока человек был их объектом, перестали работать, когда он превратился в субъекта изменений. Но это так, мое субъективное мнение. Вы можете со мной не согласиться, но для этого стоит хотя бы прочесть книгу.

Кому читать? Всем, кто в принципе интересуется историей, но устал от бесконечных дат, имен и битв. Идет крайне хорошо. Возможно (повторюсь), потому что До этой книги лично у меня был "посложнее" Джаред Даймонд.

 21..30 31..40 41..50 Ctrl ← 51..60 Ctrl → 61..70 71..80 81..90