Сеть знакомств для любителей книг


Книжная Баннерная Сеть

Список лучших рецензий


 3701..3710 3711..3720 3721..3730 Ctrl ← 3731..3740 Ctrl → 3741..3750 3751..3760 3761..3770 
Татьяна Верба
   Кевин М.Томсон Рецепты корпоративной культуры   
«Рецепты корпоративной культуры» - это один большой ответ на вопрос «Как?» - как изменить то, что бизнес ГОВОРИТ, ДЕЛАЕТ и как он ВЫГЛЯДИТ. Если вы сможете изменить это поведение, постепенно изменится и то, что люди ДУМАЮТ, ЧУВСТВУЮТ и во что ВЕРЯТ, обеспечивая, таким образом, процветание собственному бизнесу.
Каждое из шести меню для сервировки изменений содержит различные блюда, всего в них содержится 40 рецептов, плюс фирменные гарниры.
Пользуясь нашей кулинарной аналогией, можно сказать, что эти шесть меню соответствуют основным направлениям процесса изменений в бизнесе, которые оказывают влияние в конечном счете на культуру.
К ним относятся такие важные сферы, как лидерство («Классное начальство»), инновации («Клиенты в восторге от наших новинок!»), управление (достижение высокой производительности), коммуникации(покупка участия), умение ставить вопросы( какие вопросы вы задаете) и умение говорить «спасибо» (одновременно экономя деньги). Эти меню помогут вам создать такую среду, в которой будет комфортно работать вам и окружающим.

Ruslan Zhmachenko
   Слава Сэ Сантехник, его кот, жена и другие подробности   
Первый, и, на мой взгляд, лучший сборник Славы Сэ.
Тонкий и неподражаемый юмор прямой наводкой бьет в самое сердце и создает настроение на целый день. "Сантехник" - одна из немногих книг, которые создают атмосферу уюта и доброты независимо от места, времени и поточного настроения читателя.
Слава Сэ владеет уникальным стилем повествования, я бы сказал, что он открыл совершенно новый литературный прием. Концентрация юмора и ритм его рассказов просто зашкаливают.
Я купил много экземпляров "Сантехника" на подарки друзьям и близким. И не смог найти ни одного человека, кто не восторгался бы Славой.
Книги Славы Сэ - самый простой и быстрый способ улучшить настроение и посмотреть на жизнь с более оптимистичной стороны.

Ruslan Zhmachenko
   Робин Шарма Святой, Серфингист и Директор   
Первую книгу Шармы “Монах, который продал свой Феррари” я прочитал лет пять назад, и она достаточно сильно на меня повлияла. Даже сейчас на душе становится тепло и приятно, когда я прохожу мимо книжной полки и вижу знакомый красно-белый корешок.
“Святой, серфингист и директор” понравился меньше. Наверное, сказывается толстая броня прагматизма и цинизма, которая выросла на мне за эти годы. Тем не менее, я считаю, что подобные книги нужно читать регулярно, независимо от положения дел, образования и возраста. Шарма дает светлую надежду и обращается к сердцу читателя: дорогой друг, чтобы ни случилось, помни, что мир полон добра, света и радости.
Книга состоит из диалогов главного героя с тремя учителями: монахом, серфингистом и бизнесменом. Каждый из учителей предлагает свою философию одной из сфер жизни. Монах учит о духовности и развитии, серфингист - о любви к себе и к миру, бизнесмен - о служении людям. Все истины - прописные, но от этого не менее ценные.
Больше всего зацепила одна идея о страхах. Наши страхи = наши возможности. Звучит банально, много раз это слышал. Но именно в этой книге УСЛЫШАЛ. Действительно, наши страхи - отличные точки роста. Если кажется, что засиделся на одном уровне - разбирайся в своих страхах и пробуй преодолевать.
Легче всего мне далась часть о бизнесе и работе. Тяжелее всего - часть о любви к миру. Думаю, это и есть указание на слабые места, которые необходимо развивать. Книгу стоит прочитать хотя бы для поиска своих собственных слабых мест.

Andriy Mariyko
   Жюль Верн Зелёный луч   
Интересная и веселая история, о том как юная и чуточку избалованная ариктократка Елена Кампбель, прежде чем выйти замуж, непременно хочет увидеть такое явление, как зеленый луч. Якобы в момент заката солнца на море можно наблюдать этот загадочный луч. Считается, кто увидит зеленый луч, тот обретет счастье и любовь.

Если коротко, то в этой книге Вы найдете - юмор, приключения, хеппи-энд и прекрасное описание путешествия по Шотландии.

Ольга
   Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая   
Історичний роман – як ліки проти байдужості
«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.
Оксана ГОЛОВІЙ


Sofiya Svetlichnaya
   Петр Панда Копирайтер, расти!   
С основами журналистики я не знакома. Но все еще впереди :) И если у вас та же история, а писать хочется, то книга Петра Панды “Копирайтер, расти!” в помощь.
Правда, магических рецептов по созданию сладких строчек вы в ней не найдете. Но для саморазвития отлично подойдет!

Автор старается донести азы продающих (и не только продающих) текстов, делая это лаконично, просто, игриво и доступно.

Первая часть – словно разговор с другом. Дельные советы, как себя самоорганизовать и направление на путь истинный настоящего копирайтера. Вторая – практическая, каким должен быть ТОТ самый текст. Без лишних слов. Все по делу. Структурировано и содержательно.

После прочтения, благодаря призыву автора, еще раз убедилась в том, что собственный ресурс - это хорошо! Начать можно с блога :) Главное – желание писать, о том, что тебе интересно, а нужный читатель найдется. Пусть со временем, пусть методом проб и ошибок, но вдохновение и труд преодолеют все! И возможно, в далеком будущем, у меня появится свой рецепт “выпечки” сладких строчек :)

Sofiya Svetlichnaya
   Пако Андерхилл Почему мы покупаем, или как заставить покупать   
Вы современный потребитель? В будущем собственник или уже занимаете торговую нишу в мире продаж? А может простой продавец, мечтающий о головокружительной карьере? Тогда эта книга для вас!:) И неважно, что первое издание было в далеких 90-х, а переиздание не первой свежести. И то, что многие идеи озвученные автором уже используются на широтах торгового пространства. Сути это не изменит. Наука о шопинге актуальна здесь и сейчас!

“Очевидное не всегда замечаешь”. Автор дает не просто наводки, а прямые посылы в будущее. Что важно, на чем акцентировать внимание, как заставить и т.д. Нужно “подготовить мир к старости”, проявлять заботу, использовать зеркальные поверхности, учитывать гендерную революцию, заполонить все пустоты игровыми площадками для детей и… Это далеко неполный арсенал его подсказок, которые можно и нужно использовать!

И еще, Пако так гордо рассказывает о непростом магазине кукол American Give Place, “игрушке” для взрослых Slingbox’a (соединение кабельное+­интернет), о книжном магазине с необычной атмосферой BookPeople. Что самой захотелось и куклу, и книгу, и “игрушку” :). Только ради этого уже стоит прочитать его “трактат”.

А вообще, для меня книга “Почему мы покупаем”, как недостающий элемент пазла “ПОТРЕБИТЕЛЬ”. Что происходит в мозге во время покупок (нейромаркетинг) – шикарно описывает Мартин Линдстром. Как мы принимаем решения (поведенческая экономика) – захватывающе доносит Дэн Ариэли. Какая сила в “переломном моменте” (социальная психология) – повествует курчавый рекордсмен Малькольм Гладуэлл. И, наконец, уж очень изысканно, науку о шопинге преподносит громогласный Пако Андерхилл :)

Andriy Mariyko
   Drew and Ishtar МЕТРО. Предыстория   
Эта книга является предыстория событий, описанных в романе «Метро 2033». Написали её поклонники популярного произведения Дмитрия Глуховского. Сюжетная линия согласовывалась непосредственно с Дмитрием. В итоге получилось достаточно качественное произведение. Всем фанам «Метро» рекомендую.

Пысы. В инете встречал достаточно хорошую аудио-версию этой книги.

Alexey Aleksandrov
   Фредерик Бегбедер Воспоминания неблаговоспитанного молодого человека   
Первая работа автора "99 франков".
Читая Фредерика Бегбедера, понимаешь что скорее всего дало импульс произведениям Сергея Минаева.
Роман 1990 г, но в котором есть все: герой - циник и прожигатель жизни; стиль жизни. когда ты автор колонок гламурных журналов; отношение к богатству и богатым; жизнь в мире гламура.
Стандартный прием, который переходит из книги в книгу подобных произведений: энциклопедическая напичканность брендов - названий всего "из высшего света" и описание этого же :-)
Ну и потрясающий сарказм и чувство юмора.

"Мы слушаем компакт-диски. Ненавижу компакты. Они никогда не заезживаются. Они стерилизуют музыку. Слушать лазерный диск - все равно что трахаться в презервативе. Безопасно. Джими Хендрикс вовремя умер"

"Любой, кто хочет мало-мальски понять общество, непременно должен часок посидеть с блокнотом и ручкой на краю танцпола в ночном клубе. Тут есть все: и классовые взаимоотношения, и способы соблазнения, и кризисы культурного самоопределения, и групповая терапия. Всякий социолог, не изучивший вдоль и поперек ночную жизнь больших столиц, не достоин своего звания"

СПб Азбука 2016

Павел Ткаченко
   Бернхард Шлинк Женщина на лестнице   
Трогательная история немолодого немецкого адвоката, в юности ставшего участником почти детективной истории с картиной "Женщина на лестнице".

Через 40 лет все участники этого любовного квадрата встречаются на безлюдном австралийском острове. Книга пронизана чувствами и размышлениями о главном в жизни. Перед нами - четыре пути, сквозь богатство, успех, признание, служение тому, что важно, и путь приспособленца.

Случайная встреча подводит черту под конфликтом, в который по разными причинам были втянуты все герои произведения. Да и главная героиня не доживает до последних страниц.

Тем не менее, книга не оставляет впечатления нужной или тоскливой (благодаря ли частным экскурсам в прошлое, либо благодаря мастерству, с которым автор погружает читателя в экзистенциальные проблемы, не убивая при этом желание жить).

Книга " на любителя". На любителя неспешного и почти бессюжетного повествования на фоне умиротворяющего шума волн.

 3701..3710 3711..3720 3721..3730 Ctrl ← 3731..3740 Ctrl → 3741..3750 3751..3760 3761..3770