Сеть знакомств для любителей книг


Книжная Баннерная Сеть

Список лучших рецензий


 3721..3730 3731..3740 3741..3750 Ctrl ← 3751..3760 Ctrl → 3761..3770 3771..3780 3781..3790 
Ольга
   Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок   
Образ, який не залишить байдужим
З неослабною цікавістю читала роман “Перстень Ганни Барвінок” Івана Корсака. Автор розкриває найвідвертіші сторони життя української письменниці Олександри Білозерської – відданої дружини Пантелеймона Куліша, який зробив значний внесок в розвиток української мови і культури.
У книзі описується життя Олександри Михайлівни від її юності на батьківському хуторі до повернення «блудного» Куліша, який нарешті зрозумів, що все життя кохання Сашеньки було його оберегом і допомагало подолати всі труднощі, які випали на його долю. Все своє життя наперекір життєвим випробуванням Ганна Барвінок саможертовно служила розвитку таланту свого “дружини”, занедбуючи власний письменницький дар. Кохання до Куліша стало сенсом її життя. Вона не піддавалвсь ні на вмовляння матері, ні на попередження з боку оточення Пантелеймона Олександровича. Взявши на себе роль берегині сімейного вогнища, вона постійно турбувалася про те, щоб її чоловік лише не сушив голови нічим, крім письменницької праці і перекладів.
Вражає розповідь про те, як Олександра Михайлівна намагається знайти кошти на друк творів Пантелеймона Куліша, хоче змусити мовчати кожного, хто критикував його творчість. Натомість вона отримує постійні зради і “холод” з боку чоловіка, який був дуже самозакоханим і соромився своєї дружини (“По возвращении моем с заграницы, я должен буду ввести свою жену в лучшее столичное общество. Провинциальные ее язык и обращение, равно как и недостаточность умственного развития, заставили бы ее в таком случае играть незавидную роль…”). Я з прикрістю читала про те, що Куліш дозволяв собі заводити романи з іншими жінками, в той час, як його покірна дружина вела господарку, щоб мати за що друкувати твори коханого. Звичайно, доходили чутки і до самої Ганни Барвінок про постійні походеньки її чоловіка, але вона проявляла велике терпіння і мудрість, не влаштовувала сварок і скандалів, бо бачила у своєму чоловікові великого українського подвижника, яким він справді був.
Іван Корсак своїм твором представив сучасному українському читачу образ письменниці з унікальним стилем, оповів про малознане чи й зовсім незнане з творчості і біографії української письменниці, яка відіграла чималу роль у розвитку нашої культури і мови, створила захоплюючі картини життя і побуту українського народу.
Цей твір може багато чого відкрити кожному успішному чоловікові на роль жінки, яка сприяє його успіхові. Адже тільки така сильна і вірна подруга життя, як Ганна Барвінок, зможе перенести стільки труднощів заради свого кохання.
Загалом, на мою думку, це захоплюючий твір, який має зацікавити всіх, кому дорога історія української літератури, становлення і розвиток якої розкрито через творчі зусилля подружжя Кулішів.
Ганна Вижовець,
студентка 2-А групи
Луцького педагогічного коледжу

Ольга
   Іван Корсак Вибух у пустелі   
Зі сторінок, яких не забути
У видавництві «Ярославів Вал» вийшов новий роман Івана Корсака «Вибух у пустелі». Автор розкриває ще одну важливу сторінку, на цей раз – з нашої наукової історії. На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях – він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись.
В центрі оповіді професор Гарварду Георгій Кістяківський, співавтор атомної бомби. Етап за етапом прослідковується в книзі її народження.
В Другу світову війну дуже гостро стояло питання: чи встигне Гітлер виготовити ядерну зброю? Настала мить, коли союзні війська висадились на французьке узбережжя Ла-Маншу. За їхніми передовими частинами йшов загін особливого призначення «Алсос», завданням якого було відповісти на запитання, в якому стані перебуває урановий проект Німеччини. Для цього фронтовикам видали лічильники Ґейґера, брались проби на радіоактивність з усіх водойм, захоплювалися всі наукові установи і вилучались наукові документи. Успіх чекав у Страсбурзькому фізичному інституті. Чотири знані фізики здали документацію та виказали імена колег, залучених до атомного проекту. Виявилось, що фізичний та хімічний інститути Товариства імені кайзера Вільгельма були головним «ядерним гніздом» німців. Понад півсотні вчених, причетних до проекту, опинились під арештом. Проблема постала, коли виявилось, що лабораторії та завод із виготовлення металевого урану розміщені відповідно, у містах Гейсинген та Орієнбург – у французькій та радянській зоні окупації. Американці не хотіли, щоб ядерні секрети дістались ще комусь. Тому було вирішено захопити Гейсинген і, що можна, демонтувати, решту підірвати, а по заводу в Орієнбурзі завдати потужного бомбового удару. Згодом у шахтах було виявлено іржаві бочки з 1100 тонн уранової руди. У німців вийшла затримка через рішення сповільнювати нейтрони важкою водою, а не графітом. А далі, щоб закінчити якнайшвидше Другу світову війну без воєнних втрат, уряд США вирішив скинути на японські міста Хіросіму й Нагасакі по А-бомбі. Полковник Пол Тіббетс написав на носі бомбардувальника, що вирушав у той страхітний рейс, ім’я рідної матері – «Енола Гей». Світ був вражений, довідавшись, як «у трамваї-привиді за поручні тримались одні лише кістки, бо тіла спопеліли». Японія капітулювала, але ніхто не святкував перемоги над нею. Оппенгеймер сказав, що йому «здається, що на наших руках кров». У січні 1946-го Кістяківський покидає Лос-Аламос задля праці в Гарвардському університеті. Учасники проекту отримали від уряду грамоту «За заслуги». Заглянувши у пащу диявола, людство, здавалося б, мало причини зупинитись. Та де там…
«Совіти» у подарунок до ХХІІ з’їзду своєї компартії вирішили випробувати на острові Нова Земля новий вид зброї – водневу бомбу. Хрущов повелів зменшити потужність вибуху, «аби вікна в столиці не повилітали». Наслідки вибуху були вражаючі: в радіусі півсотні кілометрів розтанув двометровий шар снігу, горіла земля, ударна хвиля двічі обігнула земну кулю, за вісімсот кілометрів від епіцентру вибуху повилітали шибки у вікнах. Утворились радіоактивні озера. Радіоактивна хмара посіяла невидиму смерть не на одне століття. Потім «совіти» продовжували свої випробовування у Казахстані біля Семипалатинська. Не раз над казахстанським степом вставало «ядуче сонце». На Тоцькому полігоні танки й піхота стали «піддослідними кроликами». Бо хіба Москва рахувалася з людьми? «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт». Поява у «совітів» обох бомб була зумовлена не стільки успіхами радянських вчених (які спали в «шарашках», не знімаючи на ніч взуття, з зав’язаними вухами, аби щурі їх не відгризли), скільки завдяки шпигунству. Вивідати атомні секрети США їм допомогли Етель і Джуліус Розенберги, за що й були засуджені в США до страти на електричному стільці.
Хрущов заявив, що покаже капіталістам «кузькину мать». Це знову всіх мобілізувало. Коричневий фашизм знищено, а червоний залишився: «народ, що по вуха у лайні, весь світ пнеться туди затягнути». А ще автор нагадує відомі слова: «впоперек цивілізаційного поступу людства лежить велетенська рептилія з маленькими мізками і міцними щелепами – ім’я її Росія». Тут Корсак зазначає, що відповідальність і вину за такий стан речей несе й російська інтелігенція, яка майже завжди підтримувала імперські устремління своїх очільників. О. Пушкін возвеличував Єрмолова – покорителя Кавказу та Суворова – покорителя Варшави. Л. Толстой витворив неіснуючу «рашу», а Н. Некрасов вихваляв вішателя Муравйова. У наш час бачимо, як російська інтелігенція вітає (за невеликим винятком) чергове «покорєніє» Криму та підтримує війну на Донбасі. Їм замало «покорєній» Сибіру, Кавказу, «прорубування вікон» в Європу, придушень Угорщини та «Чехословацької весни»…, їм хотілось ще покорити Афганістан, хотілося мити кирзяки в теплих водах Індійського океану. А зараз «рашизм» стає загрозою для всього світу.
Щоб стримувати «совітів», фізик Едвард Теллер очолив у Ліверморській лабораторії проект з розроблення водневої бомби. І тут не обійшлося без участі уродженців нашої землі. Попри те, що Г. Кістяківський відмовився брати участь у цьому проекті, співавтором Теллера у розробленні цієї бомби став професор Станіслав Улам зі «славного міста» Львова. Дивовижні проекти тоді висловлювались: ядерними вибухами Теллер радив пробити тунель через Мексику, зробити канал паралельний Панамському та гавань на Алясці. Як висновує Корсак: «Порохівниця науки – безмежна». Лавреат Нобеля Ганс Бете писав, що «воднева бомба – засіб змити з землі цілі народи. Пустити її в хід – зрадити людському глуздові й природі християнської цивілізації». Нільс Бор побоювався, що термоядерна реакція за певної потуги може охопити всю атмосферу Землі й навіть світовий океан. Однак коли Теллера запитали, що було б, якби США не мали водневої бомби, Едвард відповів: «Тоді це інтерв’ю велось би російською мовою».
Після цього розпочалася «ракетна гонка». Американський уряд довідався зі слів німців, які поверталися з ҐУЛАҐ-ів, про радянські міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). Г. Кістяківський знову задіяний. Він очолює науково-консультативний комітет Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет та стає радником президента США Ейзенхауера з питань науки й техніки. До комітету входили поважні вчені з різних ділянок знань. Комітет рекомендує уряду США надати пріоритет будівництву своїх МБР. Такої ж думки дотримувались учені Ю. Віґнер і Дж. фон Нейман. З останнім Георгій товаришував, поважав угорця за його «надзвичайно швидкий розум». У планах були: політ супутників, у тім числі з людиною, посадка на Місяць та відправка зондів до Венери і Марса. Ейзенхауер заснував НАСА – космічне агентство, і вже у квітні 1959-го було набрано першу групу астронавтів.
Пройде небагато часу, і американці полетять на Місяць «трасою Кондратюка». Коли перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест про це дізнався, розпорядився вияснити, хто цей чоловік: «Маємо українського Ціолковського і ніхто про нього не відає». З’ясувалося – це Сашко Шаргей з Полтави. Впізнав його по фотографії колишній учитель. Сашко ладнав вітряки в Криму, елеватори в Сибіру, але змалку мріяв про небо. З часом написав і 1929 року видав невелику (на 114 сторінок) книжечку «Завоювання міжпланетних просторів», де була точно розрахована орбіта польоту на Місяць. Він і далі працював над облюбованою темою та завжди носив з собою робочий зошит із формулами, навіть перебуваючи на фронті під Москвою взимку 1941-го. Автор зошита пропав безвісті, а його записи потрапили до німців. Ті розпочали пошук у своїх таборах Кондратюка. І, о диво, знайшли! Тільки той Кондратюк мав трикласну освіту й нічого не тямив у розрахунках, проведених Шаргеєм.
Книга Олександра Шаргея, попри скромний наклад, потрапила в бібліотеку Конгресу США. При польоті на Місяць, писалося згодом у пресі, йшла конкуренція між Вернером Брауном (розробником знаменитих ракет ФАУ, з яких німці обстрілювали Лондон) та Джоном Хуболтом, що запозичив, як стверджувалося, ідеї з книжки Кондратюка. Хуболт переміг і отримав нагороду «За видатні наукові досягнення». За версією І. Корсака, брати Кістяківські були знайомі з Шаргеєм. Олександра, як і Георгія Кістяківського денікінці силоміць мобілізували у свою армію. Але Шаргей утік від білих, роздобув документи на ім’я Кондратюка, переночував у Кістяківських в Києві й подався за кордон. Проте його спроба проникнути через «залізну завісу» була марна…
Г. Кістяківський неодноразово брав участь у перемовинах між главами держав. Він був четвертим від американської сторони на зустрічі у Вашингтоні Ейзенхауера, Ніксона і держсекретаря з Микитою Хрущовим та Громико, під час якої Хрущов подарував американцям копію радянського місяцехода. Він був і в Женеві на переговорах Ейзенхауера з Хрущовим, Жуковим та Булганіним. Без нього не минула й зустріч чотирьох глав держав (де Голля, Макміллана, Ейзенхауера та Хрущова). Він допомагав уряду США підписати договір із СРСР про заборону ядерних випробовувань. Однак літак Пауерса, збитий над СРСР, зробив паузу в переговорах.
У 1961-му закінчувалось президентство Ейзенхауера, і Г. Кістяківський як член його команди змушений був піти у відставку. Настав миротворчий період життя. Георгій виступає проти поширення ядерної зброї. Одночасно займається проблемами роззброєння, бо «бомб більшає, а безпеки – меншає». Його висувають на пост президента Академії наук США, але він відмовляється, погодившись лише на пост віце-президента. І на цю посаду його обирали двічі. В Академії він запровадив перевірку звітів та їх використання. Як професор хімії читав і далі лекції та приймав іспити. Що цікаво, якось на екзамені він поставив «вражаючу» оцінку з хімії Генрі Кіссінджеру та порадив йому, помітивши неабиякі здібності… обрати іншу професійну стезю.
В той же час у В’єтнамі йшла війна. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались повстанці, американці стали застосовувати гербіциди («Агент Орандж»). «Червону заразу», яку справді потребувалося зупинити, на жаль, поборювали недопустимими, гріховними методами. Як наслідок, у в’єтнамців діти народжувались без рук, без ніг чи з шістьма пальцями, а деякі – з «вовчою пащею». У людських тканинах кількість діоксину в десятки разів перевищувала норму. Як хімік Георгій боровся проти застосування газів та хімічної отрути у В’єтнамі й загалом був проти війни США у цій країні. Газета «Вашінгтон пост» надрукувала статтю Г. Кістяківського про шкоду від застосування такого виду зброї. Георгій радив Р. Макнамарі (міністрові оборони США) припинити бомбардування. Пізніше Пентагон долучив Георгія до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
За часів президенства Ліндона Джонсона відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку у Вашингтоні. Саме Л. Джонсону належать слова: «Шевченко був більше ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права та волю людей…» Спорудженню цього пам’ятника передувала відповідна ухвала Конгресу США. Не дивно, що лобістом цього проекту був й Г. Кістяківський, адже ще його дід готував до друку твори поета в журналі «Основа», будучи секретарем редакції цього журналу.
У романі журналіст інколи поборює письменника Івана Корсака, зокрема коли він передає зміст інтерв’ю Г. Кістяківського репортеру Річарду Родесу чи коли його дочка Віра розповідає Сенді Келлі про себе та про свого батька. В одному епізоді привертає увагу відповідь на запитання кореспондента, як це він, росіянин, відстоює інтереси США? Георгій підкреслив, що він українець, а не росіянин! І що для нього це звучить так, «якби шотландця спитали, чи він англієць».
Фінал цього гостросюжетного історичного роману по-романтичному зворушливий. Давня мрія Олени зустрітися з коханим Георгієм нарешті здійснюється. Г. Кістяківський прилітає в Москву, щоб підписати угоду про наукову співпрацю, а водночас – вручити генетику М. В. Тимофєєву-Ресовському Кімберівську медаль за наукові досягнення. Колись на Уралі в концтабірну лабораторію ученого перевели й Олену як науковця. Довідавшись про приїзд Георгія, Олена попросила свого шефа передати Георгію, що чекатиме на нього в аеропорту при відльоті. Роки, роки… Вона, «гортаючи свою немолоду пам’ять», впізнала його, але не підійшла, захотіла «назавше лишитися тою Оленою, яка в нього у пам’яті і якій вічно буде сімнадцять…»
Заслуги Г. Кістяківського перед США були відзначені нагородами від Американського хімічного товариства, Військово-повітряних сил, медалями «За заслуги», «За досягнення в науці» та орденом «Свободи» – найвищою нагородою в США. Його обрали почесним доктором Гарвардського, Оксфордського, Прінстонського, Пенсильванського університетів, Технологічного інституту Карнегі, іноземним членом Королівського товариства Великобританії, удостоєно інших нагород.


Микола Григорчук,
доктор фізико-математичних наук,
провідний науковий співробітник ІТФ ім. М. М. Боголюбова
Національної академії наук України





Евгений Махно
   Макайвер Джоэл …Justice For Аll: Вся правда о группе Metallica   
Как фанат (когда-то) группы не мог не прочесть эту книгу.

В целом - понравилось.
Как во всех мемуарах, тут много о раннем творчестве и становлении группы. Есть инфо о конфликтах. Достаточно фоток. Комментариев коллег по сцене.
История описана до 2003 года заканчивается на Some Kind Of Monster.

хорошая цитата:
"Лучшая метал–группа в мире? Да — когда–то. Но не сегодня. Теперь «Metallica» должна доказать нам всем, что она способна вернуть былую славу. И те серьезные изменения, которые сейчас происходят в группе, если судить по фильму «Some Kind Of Monster», дарят нам робкий луч надежды."

Ну и как мы знаем в 2006 году группа феерично вернулась в обойму лучших рок групп мира с альбомом Death Magnetic и грандиозным туром в поддержку (длившимся до 2010 года).







Ольга
     
Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Евгений Махно
   Кузьма Скрябін Я, “Побєда” і Берлін   
Книга состоит из двух повестей и текстов песен.

Я, “Побєда” і Берлін - Книга в которой я вспомнил себя в юности)))
Отличная иллюстрация "нестоличной" жизни.
Юмор и цитаты на каждой странице. Читая представляешь Кузьму во всех этих переделках =)))

Місто, в якому не ходять гроші - намек на фантастику (в стиле Сталкера).

Советую читать для поднятия настроения!

Ольга
   Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая   
Неоцінений людьми, нагороджений долею
Перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака "Запізніле кохання Миклухо-Маклая", я ще раз подумала про те, що геніальним людям доводиться прорубувати цілі хащі життєвих труднощів, щоб побачити хоч промінчик надії на успіх їхньої праці.
У новому творі відомий романіст розкриває постать найзагадковішого українського мандрівника, легендарного науковця Миколи Миколайовича Миклухо - Маклая, який вивчав особливості побуту і звичаїв корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї .
У романі чітко прослідковується, як зусилля вченого натикалися на стійкий опір уряду російського царя Олександра III, на інтриги недоброзичливців, які запевняли імперію у тому, що Миклухо-Маклай – шахрай, і в той же час, інвестували кошти у "дослідника" Ашинова, який вміло замилював очі владцям. Проте, як зазначає автор, Бог їм суддя, Микола Миколайович сам знав ціну ним створеного. «Наукові журнали восьми країн світу мали за честь твої праці публікувати, тебе прийняли в почесні чи дійсні члени або члени-кореспонденти поважні наукові товариства та академічні установи провідних держав, у твою честь названо рослини й представників тваринного світу; зрештою, хто виміряє твій вклад у низку наукових дисциплін - від фізичної географії до океанології, від антропології до етнології..." – оповідається про дослідника зі світовою славою, що на перше місце у своєму житті ставить "...порятунок тих безпорадних, в яких чорна шкіра, але душа світліша.".
Микола Миколайович намагався закликати "учерствілі душі" російської влади до людинолюбства, про що Іван Корсак написав:" ...То не голос волаючого поміж велетенських тихоокеанських хвиль, то мольба помочі люду, що не встиг заразитися ще душевною коростою від "цивілізованих". Та не поспішають чомусь ті вельми цивілізовані подати дружню руку, сором'язливо сповідуючи принцип "своя сорочка до тіла ближче", і врешті той голос поміж океанських хвиль губиться в гуркоті вод безкраїх, безмежних...". У творі автор вкладає в уста Миклухо-Маклая важливу думку – на припущення Олександра III про те, що всі старання вченого марні, дослідник відповідає: "Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі..."
Заклопотаний дослідницькою працею, Микола Миколайович зовсім забув про особисте життя, безсумнівно, він мав декілька пристрасних і швидкоплинних захоплень, які залишили теплий слід у його серці, але лише у віці близько сорока років він зустрів ту, яка запалила у його серці щирі, ніжні та по-своєму дитячі почуття. Те «запізніле кохання» стало музою для праці і стимулом для боротьби з тяжкою хворобою великого мандрівника. Маргарити Робертсон мужньо переживала хворобу чоловіка, нерідко без копійки в гаманці і майже без підтримки у чужому місті, але до останнього подиху чоловіка лишилась ніжною та турботливою мамою і дружиною...
Інтимна струна роману, така ж сильна, як і струна долі Миклухо-Маклая, з неабиякою художньою силою озвучена Іваном Корсаком, не залишить байдужим і молодого, і зрілого читача.

Анна Вижовець



OlyaTrn
   Христя Слободян Диво-пристрої для щойно-мам   
Книжка “Диво-пристрої для щойно-мам” мне понравилась с самого начала, когда я пролистала пару страничек в магазине. Если бы она была у меня сразу, с рождения Макса, мне бы удалось сохранить много нервных клеток.
Эта книга - как разгорор с подругой, которая не поучает, а делится своим опытом и просто поддерживает.

Успокаивает, когда переживаешь за своего ребенка, подбардвает, когда зашиваешься на кухне и ненавидишь свое отражение в зеркале, когда голова идет кругом от однообразных дней. Напоминает о счастье, которое недавно появилось доме и помогает не пропустить самые сладкие моменты.

Вот на 100% книга-подруга. То что нужно - и для свежеиспеченных мам, и для мам повзрослевших деток. Книга состоит их коротких ситуаций-советов, которые заканчиваются моралью. И конечно юмор, читая книгу не раз посмеялась, и над собой в том числе, всоминая свои проколы или страшилки.
Всем мамочкам рекомендую и отличная идея для подарка!
А еще у автора Христи Слободян есть творческий блог "Мої жовті окуляри", с которого и началась єта книга.

OlyaTrn
   Надійка Гербіш Теплі історії до кави   
Коли брала цю книжку,бібліотекарка трохи скептично сказала: "Так собі, твір на вільну тему". Тому нічого особливого не чекала.
Але "Теплі історії до кави" мене таки зачепили. Це дійсно коротенькі історії, а часом просто замальовки: дощового дня, прийнятого рішення, настрою.

Мені сподобались герої, були зрозумілі їх переживання і настрої. Може деякі історії занадто мелодраматично, але їх меншість.

Ця книга мені нагадує блокнотик з замальовками олівцем людини, яка подорожує світом і вміло спостерігає за оточуючими.

Рекомендую читати в неділю зранку, коли всі сплять. І звичайно, із кружкою кави.

Ruslan Shevchenko
   Рей Курцвейл. Эволюция разума.   
Автор рассматривает переход от биологического разума к машинному как естественное направление эволюции. Книга условно состоит из двух частей -- одна, это описание принципов работы человеческого интеллекта и подходов к их моделированию/воспроизведению в ИИ. Факты типа того, что базовая единица в мозгу не нейрон а нечто вроде рекурсивного FC-layer-а нейронов на 100 или что в гугле параметры нейронных моделей подбираются эволюционным программированием. Вторая часть - размышления о том, что сингулярность уже близка и от этого никуда не деться.

Немного напоминает прогрессивных теоретиков советской школы "коммунизм как быстро сменющаяся последовательность все более сложных форм общественного устройства" или мистиков эволюции типа Пьера де Шардена. Формулирует "закон ускоренной отдачи" (технологии быстро дают отдачу что применика к развитию самой технологии) => экспотенциальный рост возможностей. С чем-то можно согласиться, что-то вызывает сомнения. Все-так будущая траектория (экспонента / выход на "плато") - вопрос веры.

Ruslan Zhmachenko
   Умберто Еко Ім'я Рози   
Книга очень умная и сложная. Хоть это и детектив, но никак не белетристика. Читать налету нельзя, необходимо выделять специальное время именно для чтения этой книги.
В книге описано очень много исторических событий. Очень интересно узнать действительно ли это реальные события, или же чистая выдумка автора. Разбираться не очень хочется, но рискну предположить, что все описанные глобальные события действительно имели место в истории. И автор провел колоссальную исследовательскую работу по изучению истории того периода. Он сумел не только осветить факты из средних веков, но и поочередно встать на сторону каждой из противодействующих сторон, - таким образом читатель видит каждую проблему той эпохи с двух сторон, и понимает ее глубже.
Такую книгу мог написать только человек высочайшего интеллекта, глубоко знающий свою сферу.
Только одна проблема омрачила чтение. Я читал книгу в украинском переводе. Язык повествования и так очень сложен, а на украинском языке читалось ну совсем тяжело. Местами, я чувствовал себя совершенно глупым для такой книги. Я еще никогда не встречал столько неизвестных мне слов в одной книге.
Общее ощущение: стиль повествования и сложность перевода сильно затмевают удовольствие от сюжета.

 3721..3730 3731..3740 3741..3750 Ctrl ← 3751..3760 Ctrl → 3761..3770 3771..3780 3781..3790