Сеть знакомств для любителей книг



Katerina Masyta
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Bogdana Boychuck

 
Світлана Зарицька

 
Дубина Анастасія





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Katerina Masyta

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (2)Поэзия (1)

 1..4 
Katerina Masyta
Душа поета – найчуттєвіша, найтендітніша, найвразливіша матерія людської суті. Саме тому у віршах майстрів рими можна побачити всі таємниці, проникнути в глибини, побути у всіх потаємних закутках, залізти туди, де ховаються думки-звірі, що сплять, але в їх душах ще тліє іскра революціонера.
Кожна книжка, кожен вірш, кожне слово безшумно кричить на весь світ, протестує…
Борис Маріан і його книга «Нитка моєї Аріадни» - це брати-близнюки, це відображення один одного – душа і творчість. Усі свої душевні терзання, вигини й закутки думок автор виклав у своїх віршах, а те, що вийшло за рамки лірики, те, що неможливо було ув’язнити в рамки поезії, те, що не могло втілитися ні в амфібрахій, ні в анапест, не піддавалося навіть «ямбуванню», Борис Маріан сповідав нам у прозі.
Його поезія різнобарвна, різностороння, рельєфна… Читаючи вірші, ми то піднімаємося на вершини Кавказу, то поринаємо в глибини Тихого океану; відчуваємо, що нам не вистачає ані слів, ані повітря, щоб дихати, то нас накриває прохолодною хвилею бурі емоцій, і кожна її краплина пронизує нас, наповнює і втамовує біль, спрагу і страх.
Книга «Нитка моєї Аріадни», яка стала вже сьомою у творчому доробку поета, є не тільки збіркою прекрасної поезії, а й щоденником. Саме на сторінках щоденника ми можемо дізнатися про причини та підстави для написання його творінь, почути про муз, що надихнули його, про людей, які відіграли дуже важливу роль у житті автора та знайшли відображення в його віршах.
Найстаріший дисидент Молдови (так сам себе іноді називає поет) зобразив комуністичний режим через призму власного життя, показав епоху в дзеркалі своєї долі. Автор зруйнував у своїй книзі міф про «прекрасне» радянське життя та «незнищенний», «непохитний» Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Комунізм – тема, яку дослідили вже з усіх боків, зазирнули в кожну шпарину, розклали на молекули, атоми, розділили на кванти. Що, здавалося б, можна тут нового сказати? Все вже написали, оспівали, показали… Розкрили всі карти, як то кажуть. Але ні. Борис Маріан розповів про комунізм від першої особи, від політв’язня, який, як то кажуть, на власній шкурі відчув смак життя в таборі. Він не був наглядачем, дослідником чи катом, він був учасником, жертвою. Для автора синонімами стали комунізм і біль, страх, ув’язнення, мовчання, вогке болото. Так, саме болото: тебе поливають брудом, потихеньку, помалу; коли багнюки стає надто багато, ти починаєш панікувати, барахтатися, але вже пізно, ти міцно застряг у пащах безжального звіра, машини для повільного вбивства; ти починаєш задихатися, бруд заповнює ніздрі, тобі нічим дихати. Ти начебто і вже не живий, але ще і не мертвий. Найжахливіший стан з усіх, в якому може перебувати людина.
Я на собі відчула ті муки, ті невимовні страждання, ту ядуху, спричинену комуністичним газом.
Окрім старих віршів та нових лагерних та нелагерних поезій, до збірки увійшли перші розділи майбутньої книги мемуарів поета з дуже виразним підзаголовком «Записки блатного студента», що охоплює в основному тюремний період його біографії. Також автор друкує вірші своїх товаришів по перу та нещастю й «кирзовій каші», друзів, яких знайшов, перебуваючи в ув’язненні. Ці вірші зберігалися в старому зошиті Бориса Маріана близько півстоліття й були об’єднані в розділ «Поети Дубровлага».
«Нить моєї Аріадни» - це саме та мотузка, яка може з’єднати сьогодення та минуле, провести нас через лабіринти часу та розкрити всі таємниці історії.

Борис Мариан Нить моей Ариадны
Katerina Masyta
Неможливо завжди бути героєм,
але завжди можна залишатися людиною.
Йоганн Вольфганг Гете

Книги… Для когось це пристрасть, для когось примус. Я обожнюю читати книги, але якби я обирала книгу для себе, то в мої руки навряд потрапила саме ця: непримітна обкладинка, невідомий мені автор. Але так вже склалося, що рукою Володимира Івановича Сергійчука я зіштовхнулася з чудовою книгою Ярослава Федорчука «Волинянин». Спочатку я поставилася до неї не дуже приязно, оскільки автор цього творіння депутат Верховної Ради України від партії БЮТ, вважаючи, що погляди в ній будуть упередженими і політично упередженими. Але ні. Книга не має жодного відношення до нинішнього статусу Ярослава Петровича.
У другій частині свого твору Ярослав Федорчук у звичайній , на перший погляд, історії молодого волинянина Олександра глибоко і проникливо розкриває непрості сторінки історії України, подвійне дно подій минувшини.
Головним протиріччям твору стає робота Олександра у партійних структурах, його перебування на найвищих партійних посадах. Головний герой розуміє всю двоякість свого положення, ця неоднозначність не дає йому спокою , рве душу. Але згодом читачу відкриваються реальні мотиви його вчинків. Олександр вірить у те, що скрізь і завжди можна залишатися справжнім українцем, і, таким чином, він приймає рішення «підірвати комуністичну систему зсередини», адже «досягнути більших високих цілей – служінню людям, українській справі – можна було лише, працюючи в партійній структурі, особливо на посаді першого керівника». Працьовитість, старанність та наполегливість були не єдиними його позитивними якостями. Олександр Петрович також був чудовим керівником, який з розумінням ставився до своїх підлеглих: «Я та хлопці сподівались, що ви наша людина. І не помилилися. Щиро дякую». Він бачив , що «парадокс радянської ідеології був очевидним – у переважній більшості новий, вихований у комуністичному дусі, робітник був на голову нижчим не лише за ставлення до своїх обов’язків, але й за мораллю і поведінкою», саме тому намагався не стати ще одним таким робітником.
Він прокладав свій шлях на партійну верхівку з певною метою: «Особисто для себе, свого добробуту, перехід на керівну господарську роботу в молодому віці був, безперечно вигідний. Але досягнути більших високих цілей – служінню людям, українській справі – можна було лише, працюючи в партійній структурі, особливо на посаді першого керівника». Головний герой вважав, що може допомогти державі самоутвердитись не радикальним способом, беручи в руки зброю та організовуючи повстання, а навпаки – більш гуманним способом, піднімаючи рівень культури, освіченості, добробуту людей. Протестуючи проти хиб і пороків партійної влади, автор зброєю правди, не втрачаючи української душі, зсередини підриває самі устої комуністичної радянської системи. І не дарма в нашого мудрого народу є таке прислів’я: все минеться, одна правда останеться.
Найголовніша заслуга головного героя в тому, що він завжди залишається перш за все людиною. Не керівником, не стахановцем, не робітником, а людиною. Він твердо вірить у свої принципи. Його не може зламати радянська система, його хребет міцний і він іде прямо з гордо піднятою головою, дивлячись у майбутнє, в очі наступним поколінням впевнено і без сорому, адже все в житті робив правильно.

Ярослав Федорчук Волинянин. Книга друга. Напередодні
Katerina Masyta
Історія – це повія, котра лягає під будь-якого диктатора. Історія України не є виключенням. Її паплюжили, пристосовували до обставин, перекручували, змінювали пріоритети залежно від правлячої верхівки. Саме тому, дуже важливими є свідчення людей, які бачили історію України на власні очі, творили її. Безцінною історичною скарбницею є книга Ярослава Федорчука «Волинянин», адже автору довелося бути очевидцем кривавих подій на Волині під час Другої світової війни. Пережите й побачене назавжди закарбувалося у пам’яті автора, це не суха статистика або хронологія. Про драматичну історію Волині та України у ХХ столітті, зокрема так звану українсько-польську різанину Ярослав Федорчук розповідає від третьої особи, назвавши свого героя Сашком. Цей персонаж – відображення автора у дзеркалі власних спогадів, адже війну, як і кожну трагедію людства, можна по-справжньому зрозуміти лише через призму окремої людської долі.
«Чужа влада — чи польська, чи московська, чи німецька — є чужою. І той, хто їй служить, не захищає своїх. Ні! Він виступає проти них», — ці слова з книги «Волинянин» є певним узагальненням, вони характеризують і світоглядні позиції автора, і його переживання, пов’язані з трагічною історією Волині та України, і сам зміст повісті.
На мою думку, Сашко є не просто пересічним учасником подій. Він уособлює весь мирний український народ, людей, які постраждали безневинно. Волинь і вся Україна в цілому потерпала від руки загарбників, а радянська влада додавала перцю, катуючи і звинувачуючи в антибільшовицькій діяльності. Через дитяче світосприйняття Сашка і за допомогою розповідей інших очевидців, описаних у книзі, ми маємо змогу побачити, як українців намагалися позбавити їхньої Батьківщини. Останні надії зневірені люди покладають на Бога: духовність посідає вагоме місце в житті українців навіть у такі тяжкі хвилини. Вони висловлюють свій протест проти безбожного режиму СРСР і залишаються вірними своїм споконвічним традиціям.
Автор книги «Волинянин» бачив усе на власні очі. Він бачив, у тому числі, й вирізані польськими загонами 36 односельчан. Бачив і зафіксував події «німецької» і «совецької» окупацій, бачив і їхні відмінності, і спільні риси, які виявлялися у ставленні до України. Зокрема, відзначається прагнення обох тоталітарних режимів за будь-яку ціну «звільнити» Україну від українців, вкрасти її майбутнє і навіть минуле.
Оповідаючи про злочини “радянської влади”, Ярослав федорчук відзначає криваві розправи над “політзеками” при відступі червоної армії у 1941 році. Засуджує автор і знищення хлібу – однієї з найбільших цінностей селянської України. Вражають описом картини, коли, відступаючи з рідного села Сашка, комуністи підірвали млин, повний зерна та муки, і таким чином прирекли селян на голод. Є також в книжці епізод, в якому головний герой Сашко на екскурсії по Києву не повірив екскурсоводові, що Успенський собор розбомбили німці. У відповідь на невинне питання, навіщо було німцям бомбити захоплене ними самими місто, юнака викликають до “першого відділу” і натякають, що за такі питання недовго й отримати ярлик “ворога народу”.
Ця книга водночас зачаровує і жахає. Правда часто буває болючою. Але, як на мене, кожен українець має право знати правдиву історію свого народу, не викривлену, не спотворену через призму комунізму. Кожен громадянин повинен прочитати цю безцінну книгу і почути ті крики та стогони змученого українського народу. Історію пишуть не люди в кабінетах, історію творимо ми. Саме ми повинні розуміти важливість цієї прерогативи. Кожен українець повинен прочитати цю книгу. Але будьте обережні, вона може перевернути догори дригом ваше розуміння і бачення історії…

Ярослав Федорчук Волинянин
Katerina Masyta
Про одне прошу тих, хто переживе
цей час: не забудьте! Не забудьте ні
добрих, ні злих.
Юліус Фучик

Мій вчитель історії у школі казав : «История – это проститутка, которая ложится под любого диктатора». Не знаю, чи сам він дійшов до такої думки, чи цитував когось, але мені здається, що вона є напрочуд справедливою. Історія ніколи не буває об’єктивною. Вона завжди проаналізована кимось, трохи спотворена, підім’ята під владу…Книги ж пишуть люди. Вони відображають події з власної точки зору. Тому ніхто ніколи не зможе повністю об’єктивно оцінити всі ті перипетії та таємниці.
От, наприклад, я і викладання історії в школі. У мене був прекрасний вчитель історії, якого я безмежно поважаю, звертаюся до нього за порадою, він є для мене авторитетом. Він нам завжди щосили намагався викладати об’єктивно, без домішок, як то кажуть. Але, розпочавши навчання в університеті, я зрозуміла, що у нього нічого не вийшло.
Про справжні події, не перекручені, не спотворені знають лише ті, хто сам їх пережив. Серед таких жертв Данило Чайковський. І своє власне бачення цих подій автор виклав у своїй книзі «Хочу жити!».
Страх, біль, смерть, голод, страждання наскрізно пронизують тебе. Дуже важко читати, переходити від слова до слова, кожна літера стає комом посеред горла, кожна кома залишає глибокий душевний шрам. Здавалося б, півтори сотні сторінок… Я ще у п’ятому класі з легкістю «ковтала» за вечір. Ці ж сторінки даються дуже важко. Кожна з них просякнута жахом.
Данило Чайковський, замаскувавши відображення себе під головним героєм Гнатом Тирським, зображує жахливі будні політв’язнів концтабору Аушвіц. Вражають картини голодних та безрадісних днів, знущань та катувань, ганебних принижень…Яким тільки тортурам піддавали наших побратимів, як жорстоко вбивали: спускали собак, підпалювали, розстрілювали, заводили у газові камери, підключали до струму… «Пропливала смугаста безконечна ріка людських тіл. А над ними, на носилках і просто на раменах товаришів, наче на древніх щитах, гойдалися трупи. Кров запеклася на худих тілах, або рубінами скапувала в дорожний пил». Жахом і лютою ненавистю наповнюється серце! «Палачі відчинили двері газової камери й почали виносити тіла, покорчені мукою, поранені власними зубами й нігтями в боротьбі з нагальною смертю. Малі подушені дитинчата схожі на порвані шматяні ляльки.» Як можна робити таке?
Ця книга перевернула світ на голову, змінила моє ставлення до життя, навчила цінувати життя. Ми завдячуємо нашим мирним та світлими будням, нашому безтурботному життю тим, хто помер у муках за свою непокору, незламність, боротьбу. Вони викували залізо майбутнього, віддавши в цій кузні вогонь свого життя…

Данило Чайковський Хочу жити!
 1..4