Сеть знакомств для любителей книг



Bogdana Boychuck
Студентка КНУ ім. Т. Г. Шевченка (ІЖ)
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Katerina Masyta

 
Ivanka

 
Анатолий





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Bogdana Boychuck

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (2)

 1..6 
Bogdana Boychuck
Чи не єдиним пам’ятником цим українським героям антинацистського опору стали спогади їх побратимів, що пережили пекло концтабору.
Володимир В`ятович, кандидат історичних наук.
«Хочу жити» – це сльози і стогін звірячо вбитих і безжально замучених українців, це благородство тих, хто, відчуваючи дихання смерті, залишався Людиною, це дух, сила і воля, це крик українського народу, який, незважаючи на всі знущання, хочу жити! «Хочу жити» – легендарна автобіографічна книга Данила Чайковського, журналіста, в'язня польських тюрем і німецьких концтаборів, разюча гола правда про всі кола пекла концентраційного табору Аушвіц.
Вмощуюючись у зручненькому кріслі з цією книгою в руках, читач навіть не уявляє, що на нього очікує. Адже перед очима головного героя Гната Тирського (у якому неважко впізнати самого автора –учасника подій) щодня відбуваються жахливі, нелюдські речі: «…довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця прогнуло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати й пустив. М'яко стукнуло об землю тіло…» Це перевертає нашу заяложену абстрактними та часто неправдивими цифрами у підручниках свідомість. Сухі факти не справляють враження на нашу уяву, але живі, сильні образи немов вибухають на сторінках. Неможливо уявити те, як ЦЕ могла пережити людина – жива людина, яка ще недавно просто жила собі, а зараз потрабила в обійми смерті… Та звірам Третього рейху лише фізичних катувань видавалось замало: кожен в’язень мусив писати додому світлого оптимістичного листа: «Після праці я маю багато вільного часу. Тоді йду на концерт — у нас є дві орхестри: джазова і симфонічна... їсти є дуже багато... Приїжджай до мене з дітьми й усіма речами...» Цим самим нацисти уподібнилися до радянських можновладців, які замовчували наймасштабніші трагедії ціною тисяч життів лише для збереження міжнародної репутації (о, ці слова «Жить стало лучше, жить стало веселее»!). Здається, простіше вмерти… Але герої книги не здаються, бо вони хочуть жити! Навіть у таких ситуаціях вони лишаються людьми, ба більше – патріотами! Їхній подвиг завжди буде у наших серцях: «Ми віддаємо свої літа, ба навіть життя одній, вибраній, закохані в ній, як у найкращій дівчині. А ім'я її солодке й святе для нас. Воно наклало на нас свою печать, змушує нас як Божий наказ гонив легендарного Агасфера, мандрувати без упину, без відпочинку, аж доки не дійдемо до мети, що їй ім'я — Самостійна Українська Держава».
Вони хотіли жити. І їхньою кров’ю ми жили. Живемо. І будемо жити.

Данило Чайковський Хочу жити!
Bogdana Boychuck
«...Любов, милосердя і материнське серце у кожному куточку світу однакові».
Гарун Токак. «Вони не дочекалися світанку»
Гарун Токак – турецький письменник і громадський діяч, співголова Платформи «Діалог Євразії». Нещодавно українською мовою було перекладено його збірку «Вони не дочекалися світанку». Вона складається з 26 оповідань, нарисів та новел про життя різних людей у різних країнах. Кожна історія доводить істину, яку багато людей ніяк не може зрозуміти: існують речі, які близкі, зрозумілі та дорогі кожній людині. Саме їх і називають загальнолюдськими. Адже, як пише сам автор, «любов, милосердя і материнське серце у кожному куточку світу однакові». І хай зникають усі національні та релігійні відмінності! Читаю: «Він нагострив перо вогню за незалежність. Він знав, що колись і на їхній землі зійде сонце. Так і сталося. Національна боротьба скінчилася перемогою». Серце кожного українця радо відгукнеться на ці слова. Одразу зринають у пам’яті імена поетів-борців за незалежність українського народу: Кобзар, Каменяр... Однак ці рядки написані про відомого турецького поета Ях’ї Кемаля.
Звичайні і не зовсім люди у оповіданнях Гаруна Токака стають справжніми героями. Ось молодий вчитель Сюлейман. Полишивши домівку, батьків, він летить до невідомого Бангладешу, де повільно, з неймовірними труднощами, відкриває школу. Для кожної дитини він став батьком. Однак у аварії відважний юнак втрачає ногу: «Ще зовсім молодий, навесні свого життя, наче поранений воїн, який прийшов з війни, повернувся до країни, з якої йшов обома ногами, з однією ногою». Та навіть тоді він не втрачає сили духу: «...як можна говорити про втрачену ногу, якщо там люди втрачають своє життя!» Ось лікар Несрін, яка, покинувши рідну країну, з останніх сил допомагала знедоленим Африки. Найвищою нагородою для неї стало те, що дівчинку, яку прийняла лікар, втомлена, але щаслива мама назвала Несрін.
Приємно, що така людина, як Гарун Токак – природженний письменник, талановитий громадський діяч, чесний, відкритий душею і серцем для людей, – отримав звання Почесного доктора Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського і постійно підтримує тісні зв’язки з Україною. Приємно, що його збірку мало честь надрукувати видавництво «Український письменник». Приємно, що щедра письменницька душа не зважає на релігійну, національну приналежність читача, а просто ділиться своїм світлом, своїми переживаннями, радощами, надіями та захопленнями. Я прийму цей вогник не вагаючись. Сподіваюся, колись він освітить мені вірну стежину на моєму життєвому шляху.

Гарун Токак Вони не дочекалися світанку
Bogdana Boychuck
Чужа влада – чи польська, чи московська, чи німецька – є чужою. І той, хто їй служить, не захищає своїх. Ні! Він виступає проти них.
Ярослав Федорчук «Волинянин»
В історії українського народу є багато трагічних та навіть кривавих сторінок, правду про які дуже дізнатися пересічній людині. Цілу книгу таких темних сторінок можна назбирати з періоду перебування України в Радянському Союзі. Дані в документах спотворювалися або ж старанно замовчувалися, аби всі були впевнені, що «жить стало лучше, жить стало веселее»... Як же ми можемо знайти об’єктивну інформацію, неприкриту і незавуальовану радянськими дифірамбами правду? Лише слова очевидців, які зараз, у молодій незалежній країні, наважуються розворушити вічно тліючі (бо таке неможливо забути) вуглики спогадів, щоб осяяти всі таємниці палахкотінням істини, можуть допомогти нам. Такою обпікаючою книгою є перша частина дилогії Ярослава Федорчука «Волинянин».
У книзі Ярослав Петрович називає себе Сашком, тобто розповідь ведеться від третьої особи. Це справжній автобіографічний роман, а не просто суха статистика (цифри, їх так легко виправити!) чи хронологія. Гортаючи сторінки, важко зрозуміти, що всі ці жахливі події відбувалися на очах дитини. А Ярославові Петровичу довелося витримати всі жажи війни на власній шкірі. Дитячі очі бачили – руки зрілої, досвідченої людини писали. Автор розповідає про драматичні події на Волині під час Другої світової війни. Через долі інших людей читач відчуває весь жах і трагічність тих часів. На очах малого Сашка польскі загони вирізали 36 односельчан. Комуністи, відступаючи з рідного села Сашка, підірвали млин, повний зерна та муки, і таким чином прирекли селян на голод. Автор сміливо відкидає завісу з усіх злочинів окупаційної влади, зокрема розповідає про криваві розправи над “політзеками” при відступі червоної армії у 1941 році. Окрім спогадів про ці та інші не менш жахливі випадки, автор порівнює окупацію німецьку та «совєцьку»: визначає їх спільні риси та відмінності. Характерним є те, що обидва режими прагнули звільнити Україну від українців, створити їй не лише сучасність та майбутнє, а й минуле.
Саме завдяки таким людям, як Ярослав Федорчук, цього не відбулося і не відбудеться ніколи. Поки є ті, хто не бояться писати і говорити правду – Україна буде жити.

Ярослав Федорчук Волинянин
Bogdana Boychuck
І ось тут раптом я ловлю себе на думці, що отой головний герой – навіть не Олександр Петрович! Головний герой цієї повісті – сама правда.
Віктор Терен
Бригада – не держава. За державу є кому думати.
Ярослав Федорчук «Волинянин. Книга друга. Напередодні»
«Волинянин. Книга друга. Напередодні» – це друга частина дилогії Ярослава Федорчука, продовження історії про вже не про Сашка, а Олександра Петровича. Молодий інженер після отримання вищої освіти їде в Долину працювати нафтовиком. Доля зводить його з мудрим і по-батьківськи справедливим наставником – Рабуцьким Василем Дмитровичем. Згодом Олександр протягом партійної роботи зустрічатиме схожих людей, серед них – Добрик Віктор Федорович. Саме вони допомагатимуть спочатку дещо наївному, а потім все більш досвідченому юнакові зберігати ясний розум та правильні принципи, незважаючи на усі вивихи у скелеті радянської системи. Наприклад, ось із чим зіткнувся Олександр після прибуття на обіцяне місце роботи: всі місця... зайняті! «Замовляй у «верхів» більше, ніж тобі потрібно. Там ... «зріжуть» твої заявки і одержиш значно менше. Та цього разу, очевидно, закон не спрацював». Або ж крамольний вислів керівник підприємства: «Те, чому вас вчили в інституті, забудьте. Мені однаково, чи ти був відмінником, чи насилу склав іспити. Мені потрібно, щоб ви працювали на робочих місцях і менше думали. Думки заважають працювати».
Незважаючи на все, успішна робота на бурових окриляє хлопця. Вже тоді ми бачимо його чесність, порядність та патріотизм, наприклад, те, що він закриває очі на хрест, який робітники встановили на могилі полеглих воїнів УПА та підпільників. Ці якості Олександр Петрович зберігає протягом усієї партійної роботи. Він вірив. що підняти країну можна не за допомогою ідеологічних гасел та лозунгів чи викривлених у звітах цифр, а реальних справ з благоустрою побуту і культурного дозвілля жителів. Досі добрими словами згадують його у Долині. Вражають успіхи молодого комуніста у науковій сфері, а також його палкість та захоплення у вивченні нової справи. Він не побоявся досліджувати питання, що суперечило офіційним поглядам радянської економіки, – і переміг. Однак «нагорі» чудову роботу «зарізали»...
На мою думку, найяскравішим епізодом у партійній роботі Олександа Петровича є посада першого секретаря міськкому Івано-Франківська. Незважаючи на заздрість, несправедливі образи, підлість чиновничків, волинянин продовжує працювати для людей. Не боїться йти проти всіх, не думає про себе, коли твердо впевнений: за його спиною – правда. Якими ницими видаються бюрократики, що ладні навіть затримати будівництво необхідних іванофранківцям будівель. Висловлює свою думку щодо Руху.
Завершується книга поразкою Олександра Петровича до Верховної і обласної рад. Однак життя його поразкою не завершується. Сьогодні Ярослав Федорчук – людина малопублічна, але це не дає нам права применшати його заслуги. Він народний депутат України від БЮТ IV, V і VI скликань Верховної Ради України, кандидат економічних наук. Історія його життя є одним з гідних прикладів для молодого покоління свідомих українців.

Ярослав Федорчук Волинянин. Книга друга. Напередодні
Bogdana Boychuck
«Воля України або смерть»
Напис на бойовому прапорі повстанців Холодного Яру
Для мене «Чорний ворон» – книга націоналістична, саме що не антирадянська, а антиросійська! Це книга ксенофобська, а це шлях в нікуди.
Єжи Гофман, польский кінорежисер, про відмову знімати
фільм за романом В. Шкляра «Залишенець. Чорний ворон»
«Залишенець. Чорний ворон» – історичний роман українського письменника та політичного діяча Василя Шкляра. Порівняно нова книга вже стала популярною, відомою та певною мірою скандальною. Більшість дізналася про новий твір автора після відмови останнього від Шевченківської премії. У листі до Президента України Василь Миколайович просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника».
Так чи інакше, на мою думку, ця книга приречена на визнання. Темою роману є один з найкривавіших і найбіль замовчуваних у радянські часи періодів української історії – боротьба повстанців проти окупаційної влади у 20-х рр. ХХ ст. Ці часи почали активно досліджуватися лише за часів незалежної України. Більшість документів, у яких можна було довідатися достовірну (а не перекручену та спотворену радянськими істориками – оспівувачами чинної влади) інформацію про діяльність повстанців, були закриті за сімома замками у архівах КДБ. Уривки з таких документів та посилання на них автор наводить у романі досить часто. Саме вони – документи із розсекречених архівів КДБ – були взяті Василем Миколайовичем за основу твору. Головний герой – повстанський отаман Звенигородщини і Холодного Яру Чорний Ворон, талановитий військовий керівник, боєць і месник. На жаль, герой був принесений у жертву патріотичній ідеї. Так, вбивство для нього стало «буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами». Автор частково ототожнює себе з героєм: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи. Тож завдяки такому шикарному прийому про Чорного Ворона ми, на жаль, нічого нового не дізнаємося. Можливість створити сильний, багатогранний характер просто втрачена.
Друзі та соратники Ворона – Вовкулака, китаєць Ходя, молодий Біжу, інші отамани – під стать герою. Прихвосні радянської влади, безжалісні шовіністи, пузаті бюрократи та особливо зрадники – усіх ворогів українського народу повстанці відправляли до «земельної контори».
Щоразу в романі постають гіперболізовані картини сутичок повстанців з представниками офіційної влади. Розмахом і пафосністю ці сцени дещо нагадують Кобзаревих «Гайдамаків»: «Довго, довго кров степами // Текла-червоніла». Гіперболізованими засобами автор не лише доносить до читача ідею, а й відтворює правду – трагедію боротьби.
Не оминув Василь Миколайович і жіночі образи. Ось козачка Дося: «У бою … це була сатана, вона рубала з обох рук». Ось сліпа знахарка Євдося, що не раз виручала хвацького отамана. Ось і кохана Ворона – Тіна, що згодна навіть ризикнути своїм життям заради залишенця.
За всіма кривавими подіями уважно слідкує чорний старий одноокий ворон. У кінці твору він помирає. Однак справа залишенців продовжує жити.

Василь Шкляр Залишенець Чорний Ворон
Bogdana Boychuck
Жизнь, я знаю, будет тщиться
Сделать дух твой злой покорным.
Чтоб не мчаться, а тащиться,
Чтобы серым быть, не черным.

И как ты, я был гранатой
В мир застойный, ярким взрывом,
Друг мой, друг мой бесноватый,
Будь всегда таким красивым!
В. Соколов – Б. Мариану

Объездил я в поисках рая
Огромную зону – Союз…
Б. Мариан «Нить моей Ариадны»
Перу українського поета Є. Маланюка належать такі рядки: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети…» А можна сказати і так: якщо панівна влада облудливими солодкими словами замилює народу очі, то лише іскра поета розпалить вогонь правди і розвіє дим брехні. Але запалити цю іскру нелегко... Тяжкі випробування проходить творча душа, стікає кров’ю розбитих ідеалів і пекучих розчарувань, несправедливості і ганьби, щоб потім осяяти світ неймовірним спалахом істини. Цю гірку чашу випив до дна найстаріший молдавський дисидент Борис Маріан. Нестримним криком серця та розуму стала книга «Нить моей Ариадны» – поетична правда про хрущовську «відлигу».
Це не просто збірник віршів на тюремно-табірну тематику. Велике соціальне значення мають уривки з майбутньої книги мемуарів Бориса Маріана, в основному, про роки, проведені за ґратами. Адже це – документ, справжня хроніка епохи, що органічно переплітається з високохудожніми поетичними творами. Автор передає переживання 20-річного студента, що вірив, кохав і горів, а безжалісна радянська машина руками «по-батьківськи лагідних» прокурорів топтала і нищила найкращі його поривання, таким чином, розкриваючи серйозні політичні, морально-соціальні теми.
Дуже цікава структура збірника: вірші з таборів та нові поезії, підбірки творів його «товаришей по перу и «кирзовой каше» у розділі «Поэты Дубровлага» та уривки мемуарів з надзвичайно виразним підзаголовком «Записки блатного студента». Він не є випадковим, адже Дубровлаг забрав одні з найкращих років життя тоді ще молодого палкого дисидента. Проте сам Борис Маріан на зустрічі «Литературная нить Ариадны» (20 лет без СССР) сказав, що не тримає образ на колишню владу, а згадує той період з ностальгію та теплом. Я переконана, що така сторона автора лише допоможе читачеві якнайглибше зрозуміти неоцінний скарб, дзеркало табірних жахів – «Нить моей Ариадны».

Борис Мариан Нить моей Ариадны
 1..6