Сеть знакомств для любителей книг



Tatiana Gorban
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Ivanka

 
Katerina Masyta

 
Anna Kursenko. подорожній.





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Tatiana Gorban

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (1)Философия, история (1)Поэзия (1)

 1..2 
Tatiana Gorban
Не зі слона муху: книга про правду, а не зменшену її копію

Сьогодні люди занадто переймаються особистими проблемами, нерідко, просто дрібницями. Інакше – роблять з мухи слона. Чи то від хорошого життя, що вже набило оскому, від суму й байдикування, чи то від незнання історії, відсутності усвідомлення того, що комусь бувало й гірше, що все, через що більшість сьогодні нервує й сивіє – несуттєве, порівняно із тим, що червоною кров’ю пролила і притрусила мерзлим снігом історія.
«Хочу жити!» - образки, «переживання» (якщо так доречно висловитися) з німецьких концентраційних таборів Данила Чайковського – стоїть поряд із творами Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, Осипа Турянського за своєю болісною, мученицькою фізичною та міцною духовною наповненістю. «Сторінки неможливо просто полистати чи перебігти очима – обов’язково спіткнешся об деталь, яка зачепить і не дозволить не перечитавши йти далі», - пише у передмові до другого видання книги кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. Чому в передмові до книги нас вітає саме історик? Книга Данила Чайковського – автобіографічна, є історичним документом, що таїться в обгортці художньо-публіцистичних засобів, літературно-стилістичних прийомів та образності, чим забезпечує собі почесне місце серед літературних творів. «… книга Чайковського, що побачила світ у 1946 році, - зауважує Володимир В’ятрович, - стала першим в українській, а можливо, й світовій літературі свідченням про жахи німецького концтабору».
«Хочу жити!» - життєстверджувальна назва (що очевидно), але повний її сенс розумієш лише по прочитанню всього твору. Книга не для слабких. Автор прихований під іменем персонажа Гната Тирського, члена ОУН, і в багатьох епізодах ми все бачимо його очима, а також очима його товаришів-українців. Разом вони проходять крізь всі кола пекла Аушвіцу, Маутгаузена й Ебензее (щоправда, не всім пощастило вийти з них живими).
Сюжет має кільцеве обрамлення: від потаємних зборів членів націоналістичного підпілля на волі до визволення в’язнів-українців, цілеспрямованих на визволення свого народу (тобто від волі українців до волі українців). Мова твору дещо специфічна, присутній західномовний колорит, діалектні слова, які дещо ускладнюють читання, але твір не стає від того меш цікавим.
Події описані неймовірно реалістично. Настільки неймовірно, що стає не по собі. Дивишся правді у вічі. Від того, наскільки було жахливо, принизливо й страшно у таборах, стаєш байдужим до сьогоднішніх міні-проблем. Усвідомлюєш (бодай трохи) той гніт нацистів: катування, надзвірське знущання німецьких бандитів над людським тілом і моральний, психологічний пресинг, неповага, пригноблення людини як соціальної істоти, антигуманність. Вражає те, що цим одні люди виживають на цьому світі інших людей, причому ще й намагаються скористатися тим, що залишилося від їхньої так званої сили.
Але повернімося від жахіть до поняття «Хочу жити!» У книзі фраза згадується лише один раз. Але відчути її можна частіше. В’язні у таборі, які не мають належного одягу, які недоїдають шматка хліба, які недосипають ночей, страждають від страшних хвороб і тяжко працюють, знаходять силу, дух і час для святкування Нового року, Різдва. А щасливі від того, як діти. Ба навіть більше. А ще від того, що хочуть жити, як складно не було б.
Книга змушує серце битися частіше від лютої ненависті до катів, несправедливості, змушує і плакати над тяжкими долями, як не дивно, та навіть деколи сміятися, але точно не залишає байдужим. Такі речі змінюють світогляд. Життя прожити – не поле перейти. Такий же шлях пройти – не філософствувати про екзистенціалізм. Шкода, що сьогодні дехто з історії-слона робить муху…

Данило Чайковський Хочу жити!
Tatiana Gorban
Жива історія в руках: від глобального до локального
Опозиціонер від народження, Борис Мар’ян спішить повідати світові якомога більше про те, чого сказати ще не встиг: 2011 року вийшла друком, за визначенням Кирила Ковальджи, «седьмая радуга Мариана» - збірка віршів і мемуарів «Нить моей Ариадны».
Розпочинається книга поясненням самого автора поняття в його розумінні «Новые старые стихи». Біда багатьох поетів у тому, що вони пишуть для шухляди, але це аж ніяк не стосується пана Мар’яна. Автор спромігся поєднати в одному томику власні вірші, написані під час «спокутування гріхів антирадянського настрою» в ГУЛАГу (розділ «Из тюремной тетради»), римовані філософствування раннього і зрілого Мар’яна («Размышляя о вечном»), прекрасні присвяти коханню («Любовь и Лед»), і, найбільш неочікувано, найцікавіше і, до того ж, найцінніше - не опубліковані ніде раніше – «Стихи поэтов «Дабравлага». Проза збірки представлена кількома розділами мемуарів «Зигзаги одной судьбы», і як зазначає сам автор: «Многие из этих записок послужат материалом для будущей книги воспоминаний, за которую я уже принялся, но никак не доведу до ума..» Всі вірші, переплітаючись, утворюють прозору канву історії. Все зрозуміло і тонко: від загалу до особистості.
Книга, як дорогоцінний камінь, і не лише через наявність у ній рідкісних матеріалів і думок. Автор хоче змусити читача роздивитися життя з усіх його граней – від складнощів існування в таборі до радощів, розділених із товаришами, від юнацької інфантильності до сивочолої мудрості, від ненависті до кохання… Ось вона, нитка його Аріадни… Кохання.
Вірш «Ночные допросы» із першого розділу «Из тюремной тетради», сповнений фізичного болю від знущань катами табору і (на противагу) духовною міццю ліричного героя, його мудрістю. Що ж, рядки нижче пояса, викликають тремтяче захоплення і бажання схилити голову:
Но я страшней придумал месть:
Найти детей его и внуков,
На лавку с ними сесть
И рассказать о нем, как есть,
Да и оставить с этой мукой.
Цим віршем увіковічено пам'ять не лише ГУЛАГівців, а й усіх тих, хто потерпів над собою знущання, як фізичне, так і моральне. Ліричний герой помстився за всіх. Ні, не криваво, не дико, а лише мудро. Отже, глобально.
Але помилкова та думка, власник якої вважає цю книгу черствою. Вона про кохання. Від самого початку. Про любов… до життя.
Погляди на меня, погляди
Животворным ласкающим взором,
Чтобы серце, что тлеет в груди,
Полетело жар-птицей
Над бором.
Ты не раз так спасала меня,
Вызволяя улыбкой и словом
Из беды, из тюрьмы, из огня,
Укрывая волшебным покровом…
А із яким трепетом автор ставиться до відтворення автобіографій його братів по долі. Як усе не по-книжному. Все просто, від того й легше віриться в живу історію. А ще й з віршами кожного із названих братів. Отже, локально.
Історію можна вчити, зубрити, знати, розуміти і т.д. (глобально). Але щоб усвідомити, що коїлося з нашими дідами і прадідами, що вони відчували (локально), щоб «пережити», відчути їхнє життя – варто читати саме такі книжки. І якими б не були певні епізоди: жахаючими або відштовхуючими. Така вже правда, вона гірка. Але ж і прекрасне завжди існувало. Навіть в іншому, відгородженому колючим дротом, світі люди вміли радіти життю і не падати духом. Скільки всього світ пережив… Але ж люди не «Айстри». Це нам довів Борис Мар’ян.
(Наприкінці збірки розміщені фото з особистого архіву молдавського письменника. Під одним із зображень тліє (чекайте-но, може, скоро вибухне) підпис: «…у прадедушки Бори… есть неплохие стихи – вот только издавать их некому и не на что»…)


Борис Мариан Нить моей Ариадны
 1..2