Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (23)

 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..35 
Ольга
Оповідки з книги «На межі» писані в різні роки і про різні часи. Але якщо вони щирі, то чимось нагадуватимуть ґрунтовий профіль, розріз ґрунту по вертикалі. Уважний знавець в тому розрізі прочитати зможе про літа добрі та злі, про повені та землетруси — і ще чималенько оповісти здатна земля. І так само низку думок може викликати часовий розріз душ людських — чому одних іржа поточила, а інші убереглися, житейські мули одних виквацяли, а до інших їм не пристати ніколи, чом одних до вершин духу піднесла доля, а іншим судила ницість…

Іван Корсак На межі
Ольга
Видавництво «Ярославів Вал» благословляло в світ роман Іван Корсака «Діти Яфета» про В'ячеслава Липинського - державного діяча, теоретика територіального патріотизму, мислителя, вельми актуального сьогодні. А нині цей роман виходить у Варшаві із післямовою Михайла Слабошпицького - переклад польською мовою здійснив відомий поет і перекладач Тадей Карабович. Своїми роздумами про книжку, які можуть зацікавити як польського, так і українського читача, ділиться знаний вчений, доктор наук, професор Євгеніуш Вільковський, який давно та діяльно співпрацює з українськими колегами.


Душею ту землю почути...
Важко пройти байдуже повз мірку¬вання й думки Івана Корсака, що звучать у романі «Діти Яфета». Ці роздуми вже з перших сторінок вимушують до дов¬шого дискурсу. Йдеться про минуле, зо¬крема, українські мрії про сильну, ефективну державу, яка гарантуватиме безпеку для усіх громадян. Без перебіль¬шення можна стверджувати, що це вхо¬дить до переліку основних складників історичної пам’яті.
Основою цих міркувань автора ро¬ману став життєвий шлях та ідейна спад¬щина В’ячеслава Липинського на тлі новітньої історії України. Цей персонаж є класичним прикладом Gente Polonus, natione Ruthenus. Польський шляхтич із Затурців, що на Волині, учень краківських консерваторів початку XX століття, по¬слідовний латинник, у якийсь момент свого життя відчув себе українцем. Від¬тоді усю свою громадську діяльність він присвятив ідеї української незалеж¬ності. Липинський вважається заснов¬ником української консервативної ідеї. Його бачення соціального (суспільного) життя навіть сьогодні є цілком актуаль¬ним. Крім того, це бачення стало дуже хорошим простором для діалогу між нашими культурами, які так переплетені історією, що навіть якби й була спроба розділити їх, то такий проект — прире¬чений на провал.
Міркування Івана Корсака буде важко зрозуміти, не знаючи принаймні на початковому рівні історію України, зокрема з середини XIX століття. Дискурс автора має глибинний характер, що вписується в історіософський звичай, вказує на головні життєві питання, що стосуються української нації, її шляху до суверенної, стабільної держави. Якраз цій ідеї усією силою свого єства служив В’ячеслав Липинський.
Сама назва роману змушує нас до роз¬думів. Вона, як відлуння Старого Запо¬віту, нагадує імена синів Ноя. А ще її слід розглядати як потребу повернення до коріння української культури, яка вини¬кає зі стовбура християнства.
Яфет — уособлення почуття спіль¬ності, дотримання принципів, вірності. Над Хамом нависла пляма непокори і за¬здрощів, прихованого підступу, «який немов закинута на плече тяжка сумка, під вагою котрої людина осідає і очі по¬чинають наливатися кров’ю...» Ці риси Хама призвели до того, що «україн¬ському хамові думки про країну є чу-жими, незрозумілими».
Український державотворчий чин (Липинський переважно розглядає його стосовно періоду гетьманату) став для помислів Яфета визначальним, але він був порушений «повстанням отаманів», яке забрало в України права та велич, за¬гнало її в неволю. Впродовж розповіді, яку веде Іван Корсак, постійно лунає за¬клик, спрямований у бік ідей Яфета, до створення гідних умов життя для всіх громадян України. Біографію В’ячеслава Липинського автор природно впи¬сує в історію української нації. Його доля переплітається з долею сусідніх на-родів, особливо поляків. У романі з’яв¬ляється низка згадувань про польську присутність, польську складову. Автор не завжди описує це відкрито, а відобра¬жає у певних історичних фактах. Інфор¬мує також і про важкі періоди у наших стосунках. Вважаю, що питання залиша¬ється відкритим до будь-якого дискурсу.
Я розумію, що потрібно мати в собі неабиякі творчі сили, аби великих людей, а не манекенів, «в історичному творі описати і воскресити». З усією від¬повідальністю слід зазначити, що цей намір автор утілив з великим успіхом. Іван Корсак вдається також і до роздумів про значення особистості. Він ствер¬джує, що «людська доля чимось подібна до долі самотнього моряка у маленькому човні, що долає потужні хвилі в океані». Іншого ж разу: «А кому він потрібен у та¬кому примхливому житті, з якою метою народився в цьому неймовірно заплута¬ному і непередбачуваному, суворому і не¬пізнаному світі?» Звичайно, автор мав на увазі й В’ячеслава Липинського, який часто «йшов проти течії». Багато хто на¬зивав його «свіжоспеченим українцем з польським менталітетом». Він не вва¬жав, що потрібно радикально порвати з «польськістю», тим паче заперечува¬ти її. За словами Липинського, вона має бути адаптована до потреб української справи. Кожен, хто живе на українській землі, незалежно від етнічного поход¬ження, мови, релігії, мав (має) право брати участь в українському громад¬ському житті (концепція територіаль¬ного патріотизму, тобто сущий на цій землі — не перекотиполе, він повинен душею її почути).
Зовсім інакше на це питання дивився поляк Володимир Антонович та особи, пов’язані з його школою, частково також поляки (Паулін Свенцицький, Борис Познанський, Тадей Рильський, Кость Михальчук). Представники цієї школи виходили з того, що релігія, яка властива українському народові, — православ’я. Отже, щоб добре служити українській справі, слід відмовитися від католицизму і розірвати з «польськіс¬тю», що вони й зробили. Позиція Ли¬пинського чітко відрізнялася. Польська і латинська спадщини залишилися про¬стором, в якому, безперечно, були про¬блеми і в стосунках з дружиною та дочкою, але головним чином прислужи¬лися пошукам прикладів у латинській культурі, які можуть бути корисними ідеї України.
Укорінення в спадщину обох націй для нас, сучасників, неминуче порушує питання антропологічної природи. Чи можемо ми силою своєї уяви, інтелекту охопити загальний досвід минулих епох, поколінь? Чи можемо ми застосувати свою систему цінностей для цієї галузі досліджень? Без будь-яких обмежень ми маємо погодитися з твердженням: те, що з’явилося задовго до нас у минулому, в якомусь сенсі надалі триває, проникає в шари сьогодення, формуючи наші взаємини. Чи є у нас достатньо історич¬ної проникливості, щоб помітити, що з цього усього, незалежно від того, помі¬чаємо ми цю закономірність чи ні, яко¬юсь мірою вирізняємося? Чи вистачить у нас мужності дивитися на минуле як на дар, внесок, який потрібно прийняти, віддати йому належне, виявити християнську повагу до тих, хто від нас пішої до місць поховання? Чи бачимо у ньому лише тягар, що вказує на наші слабкості падіння і, таким чином, неминуче відторгнення?
Звичайно, Іван Корсак, будучи українцем, на шлях свого народу дивиться крізь призму його історичного досвіду здійснених і нездійснених очікувань, і водночас шукає більш широкого бачення. У минулому можна знайти багато подій, пов’язаних з іншими народами зокрема у мартирологічному вимірі,- створення жахіть Росією чи то під час більшовицької революції (катування ЧК у Києві) або у післявоєнні роки (захоплення і депортація Олександра Скоропис - Йолтуховського, доля польського кладовища в Затурцях). Цей контекст видається зрозумілим. Однак залишаються і недомовки, відсутність тлумачень (на які автор має повне право), але тоді з’являються додаткові запитанні чи є вони виявленням прийнятної умовності тексту, чи змаганням з важки минулим?
Я повністю усвідомлюю, що на стосунки між нашими народами впали о лісні тіні від подій минулого століття. У мене немає наміру що-небудь видалити з нашої пам’яті. Усе, що є в ній, має бути предметом поглиблених роздумів. Однак їх було б добре втілити у таку концепцію людини, що дозволить її особисте існування спостерігати у всіх вимірах, з повною відкритістю до трансцендентного (ставлення до Творця, позаземної реальності). Водночас слід пам’ятати про століття мирного розвитку наших народів у рамках однієї держави, створеної не шляхом : завоювань і дипломатичних рішень, а прийнятих союзів. Республіка обох народів була побудована усіма громадянами, які там проживали на умовах «вільні з вільними, рівні з рівними». Це була батьківщина усіх її громадян, що поважала різноманітність походження, культур та релігій.
Я хочу підкреслити народження ідеї створення триєдиної держави. Щонайперше потрібно звернутися до тисячолітніх християнських традицій наших народів, їхнього мирного співіснування та культурного розвитку. Хоча наші куль¬тури розвивалися з різних традицій, їх єднало християнство. Ба більше, ця від¬мінність, різнорідність ставала цін¬ністю. Годі не пам’ятати про винятково складний період комуністичної системи. Сьогодні ми є суверенними країнами. Маємо не лише спільний кордон, а й спільну спадщину, яка має бути даром, а не тягарем. В об’єднаній Європі я бачу належне місце суверенної України. Немає жодних перешкод, щоб Україна стала країною з європейськими праг-неннями у розумінні сприйняття й по¬ваги до стандартів. Цей потужний історичний шанс залишається відкри¬тим, але, варто повторити за В’ячесла¬вом Липинським, це мають вирішити передусім самі українці.
Стежу за перебігом подій у наших країнах, їхньою — інколи — напруже¬ністю. Деякі з них можуть непокоїти. Проте, в ім’я важливих цілей ми обов’язково маємо врахувати інтереси обох народів.
Кожен діалог відбувається у просторі цінностей. Згідно із В’ячеславом Липинським, вони існують об’єктивно, як реальне буття, що виникають з позача¬сового порядку, даного Творцем. Цей встановлений порядок стає гарантом створених людиною політичної, законо¬давчої та економічної структур. То не людина винайшла етичні стандарти, вони були надані людині. Через ці при¬чини Липинський стає в опозицію до будь-якого виду релятивізму. Пізна¬вальна, етична та естетична релятивізація призводить до втрати відкритості людини до виміру трансцендентності. Тоді людина залишається недовершена у своєму існуванні, у пошуках сенсу жит¬тя. Вічний порядок потрібно віднайти і прийняти. Людина у своєму виборі, як підкреслює Липинський, керується не тільки розумом, але також піддається емоціям, інстинктам. Таким чином, по¬трапляє у сферу ірраціонального впливу. Не потрібно переконувати в тому, якою великою силою можуть стати почуття або інстинкти. Щоб запанувати над ними, ми маємо звернутися до правил, що не підлягають цим детермінантам. Звідси випливає потреба прийняття стандартів, даних Творцем.
В’ячеслав Липинський посилався на теїстичний світовий порядок, зазна¬чаючи: «Я вірю в Бога, і я хочу дотри¬муватись Його заповідей». Потім Липинський звертається до джерел антропологічних релігій. Про римо - католицизм він писав як про «мою» хрис¬тиянську релігію. У ній є догми і наука, сформовані «протягом близько двох тисяч років досвіду та зусиль людей, які присвятили себе в церковних структу¬рах виключно Службі Божій і питанням релігії». Змінювати будь-що у цій галузі має не людина. Якщо є Бог — є також Закон Божий (вічний, позачасовий порядок). У сучасному світі суперечка про людину відбувається на рівні онтологіч¬ному та аксіологічному (щодо основних питань цінностей, існування людини). Якщо ми дотримуємося теїстичного ба¬чення світу і людини, наслідком цього є, як зазначив поміщик із Затурців, при¬йняття цінності як реально існуючого буття. І в цьому ми знаходимо заклик до серйозної дискусії про людину, її антро-пологічне перебування в цьому світі, ставлення до Нескінченності.
В’ячеслав Липинський як консерва¬тор не поділяв думки, що у світі, створе¬ному людиною, можливо подолати зло. Воно, на жаль, було втілене у людську природу. Людина, незалежно від зовніш¬ніх чинників, що визначають її пове¬дінку, ніколи не буде досконалою.
У суспільному житті потрібен про¬грес. В’ячеслав Липинський вказує на його важливість (зокрема У матеріальній культурі). Він не лише можливий, а й по¬трібний. З’являється прогрес тоді, коли не порушується безперервність культур¬них та історичних діянь, коли він стає процесом нагромадження і переоцінки досвіду. Потрібно дотримуватися прин¬ципу безперервності як одного з найважливіших критеріїв, визнаних консерватизмом. Через ці причини Липинський виступав проти всіх револю¬цій. Вони завжди нищать, призводять до хаосу, виступають в ім’я утопічно вигада¬них способів поліпшити світ. Знищуючи чинні структури і норми суспільного життя, вони нав’язують свої рішення усім. Такий спосіб розв’язання проблем не приводить до поліпшення соціальних інститутів і структур, навпаки, прино¬сить руйнування. Революціонери вихо¬дять з передумов покращення світу, а насправді знищують природні зв’язки, що породжує насильство. З розпадом зв’язків бракує єднання, що потрібне для функціонування суспільства, на за¬міну цьому приходить зло. Липинський узяв бік опозиції до всіх тоталітарних систем, які він вважав антихристиянськими, які відмовилися від моральних принципів, встановлених з позачасо¬вого порядку.
В’ячеслав Липинський стверджував, що суспільство не є набором розпороше¬них осіб. Це органічне ціле, яке форму¬ється і розвивається природним чином.
Липинський зазначав, що українці відчули руйнівні діяння комунізму, але подібні ефекти виникають у разі при¬йняття ідеології зневаги до інших наро¬дів (які протягом короткого часу були підтверджені історією). Тому варто ви¬значити кордон між інтересами влас¬ного народу та інших народів.
В’ячеслав Липинський активно ви¬ступає за економіку, засновану на при¬ватній власності, і принцип конкуренції на ринку. Приватну власність він розгля¬дав відповідно до консервативного по¬рядку, як гарант свободи і як інструмент для створення багатства народу. Роль держави не може бути всюдисущою. Держава має бути настільки присутня в суспільному житті, наскільки це по¬трібно.
Практично до дев’яностих років ми¬нулого століття ідеї В’ячеслава Липинського не були відомими на території України, що належала до СРСР. Цвин¬тар у Затурцях разом із сімейною гроб¬ницею родини Липинських було зруйновано. Дослідження спадщини мислителя відбувалися в еміграційних колах. Протягом багатьох років цен¬тром таких досліджень залишався Схід¬ноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського у Філадельфії (США) на чолі з Ярославом Пеленським. У вісімдесяті роки дедалі більше і частіше думки та ідеї Липинського по¬чали згадувати в осередку Кракова, зо¬крема шляхом публікації на сторінках «Загального тижневика». У червні 1992 року конференції, присвячені В’ячеславові Липинському, були організовані в Києві, Луцьку та Кременці (але ще без опублікування матеріалів). У 1999 році в Перемишлі видали переклад польською мовою праці «Релігія і церква в історії України». У 2004 році в Кракові з’яви¬лася робота Богдана Ґанцажа «Ми, шляхта українська. Нарис життя і діяль-ності В’ячеслава Липинського, 1882— 1914», була спроба здійснити переклад «Листів до братів-хліборобів». У Луцьку, у Волинському інституті Міжрегіональ¬ної академії управління персоналом, який носить ім’я В’ячеслава Липинсько¬го, були запроваджені «Читання пам’яті Липинського».
Думки цього мислителя стають усе більш відомими на території України. У Польщі постійно очікують повного прочитання, особливо в осередках, що ототожнюються з консервативною ідеєю, чи тих, що приймають дискурс з українською стороною. Представлений роман Івана Корсака є хорошим почи¬нанням на цьому шляху. Це амбітна ро-бота, що висвітлює історичні події, зі зверненням до документів, з гарним та живим веденням оповіді, якій властива літературна майстерність, але перед¬усім — глибока відданість національній справі. Додатковою перевагою цієї книжки є відкритість до знамень часу, вміння поставити історичні питання, що ведуть до глибшого розмірковування про людське існування (антропологіч¬ний аспект). Це особливість сучасної української ідеї. З глибоким внутрішнім переконанням я запрошую вас до чи¬тання.
Євгеніуш ВІЛЬКОВСЬКИЙ,
доктор наук, професор
Республіка Польща




Джерело: Літературна Україна № 45(5574) від 20 листопада 2014 року


Іван Корсак Діти Яфета
Ольга
Видавництво «Ярославів Вал» благословило у світ роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі».
Це істинно легендарна родина - братів Тимошенків. Старшого брата Степана іменують батьком американської прикладної механіки, Володимир – член уряду Рузвельта, Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, мешкаючи у Луцьку, обирався послом і сенатором польського сейму, а ще він започатковував модерний український стиль в архітектурі – в Грузії і Росії, Україні і Польщі, Чехії і Канаді, Парагваї та Аргентині зводилися будівлі за його проектами; храмів поміж тих будівель доля значна. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором метро в Вашингтоні, зводив хмарочоси в Нью-Йорку, закладав підвалини Товариство українських інженерів Америки...
Шкода, звісно, що славетним цим вченим, інженерам і архітекторам так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу чи Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк… Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світової. Істотно тепер, аби ці імена (лиш з одної родини четверо!), не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обширами, не привласнювалися нетрудними…
Новий роман Івана Корсака саме про цю родину.

Іван Корсак Борозна у чужому полі
Ольга

Іван Корсак Гетьманич Орлик
Ольга
Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.
Письменник поцілив у мисливців за маревом
Іван Корсак. Мисливці за маревом: роман, – К: Ярославів вал, 2014.
Іван Корсак належить до покоління тих письменників, які заявили про себе у літературі наприкінці 80-років минулого століття. Тоді побачила світ його книга прози “Межі і полиски”. На той час авторові цього видання уже було за сорок і вантаж пережитого тиснув на нього з неймовірною силою, вражаючи читачів точністю підміченого.
Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.
Що це? Свідоме уникнення життєвих бур сьогодення чи установка на необхідності такого? Нам здається, що письменник сам відповів на сакраментальне запитання, ствердивши в одному з своїх інтерв’ю,що відтворення історії – настійлива вимога часу, бо без неї немає крокування у майбутнє. Хоч це більше, мабуть, стосується другої половини питання, але усе можна спроектувати і на першу. Адже не секрет, що історія має властивість розвиватись по спіралі й окремі елементи повторюються, часто-густо набираючи потворних форм. Справжній письменник не може не помічати цього. І рано чи пізно усе вибухне новим твором, чітко розставивши акценти.
Саме про це думається, коли читаєш роман Івана Корсака “Мисливці за маревом”, котрий наповнений реаліями сучасності. Та водночас не можемо сказати, що перед нами з’явився непересічний твір на сьогоденну тематику і тільки. Адже він – спроба автора туго перемішати минулий і нинішній день. Історизм та сьогодення стали тією вибуховою сумішшю, без котрої не можливо уявити прозаїка.
Варто, мабуть, детальніше зупинитися на сюжеті роману, в якому Іван Корсак розвиває дві лінії, розділенні трьохсотлітньою відстанню. Котра з них є головною? Давайте не будемо замислюватись над цим, а простежимо як вони дають відповіді на животрепетні запитання читачів.
Загостримо увагу на такому. В романі багато сторінок присвячено підприємцеві Денису Поліщуку, його комп’ютерному бізнесу з партнером Олегом. Автор уміло змальовує і їх, і людців, котрі хочуть неправедно поживитися, за рахунок бізнесменів. Наприкінці твору головний герой гине у нерівному бою з “беркутівцями”. Не будемо заперечувати, що ця картина є дуже сумною. Але автор свідомо вдається до такого “енду”, виходячи з суворості нашого життя.
Друга лінія, яка змушує до цього – розповідь про Данила Братковського, насмілимося висловити думку, що про цю історичну постать чи не вперше йдеться у прозовому творі. Бо на даний час про українського патріота, страченого поляками у Луцьку, мали драму “Остання ніч” Михайла Старицького а окремі вірші Василя Гея. Вони до речі, переконливо дають відповідь на запитання про те, ким був Данило Братковський. Його ми більше знаємо як одного з ватажків повстанців проти сваволі польських шляхтичів на початку XVIII століття.
Все це так! Але він був і потужним мислителем, ідеї якого випередили Дідро і Вольтера. А хіба маємо право не згадати, що Данило Братковський був автором поетичної збірки “світ перетнутий частинами”(вона написана ставропольською мовою й у 1697 році була видана у Кракові, і тільки у наші дні окремі твори з неї українізував письменник Олег Потурай з Луцька, оприлюднивши їх в одному з недавніх чисел “літературної України”. Як відомо, повстання, одним з очільників якого був Данило Братковський, провалилося. Хороброго захисника інтересів простого люду було схоплено катами, які не могли нахвалитися своєю підступністю. І тут на гадку приходить паралель з російськими окупантами на українському сході, які теж відзначаються несамовитою підступністю. Після прочитання роману все більше переконуємося у тому, що це є характерною ознакою усіх завойовників. Добре, що твір Івана Корсака говорить про це.
Усе це, зрозуміло,є загальними розміркуваннями. Тож повернемося до конкретики твору. Перша сюжетна лінія така: зображення життя Дениса Поліщука в реаліях, продиктованих бандитським режимом. Деталі? Будь ласка! Головне ідея полягає в тому, що головний герой (ним є уже згадуваний підприємець) на хоче миритися з існуючим становищем і вступає у жорстке протистояння з існуючим режимом. Він навідріз відмовляється носити “капусту” голові райдержадміністрації “Баксу” і на цьому ґрунті у нього виникають непорозуміння.
Знайома картина, правда?З численних джерел знаємо про хабарництво серед продажних чиновників і в народі навіть “ходять” легенди про розцінки за “хлібні” посади. Не сходить з думок ще один нюанс: в ЗМІ час від часу з’являються інформації, що правоохоронці затримали за корупційні дії того чи іншого дрібного чиновника. Але чи було б це можливим серед васалів,якби не приклад господарів? Уже в кожній області України маємо випадки, коли за здирництво притягають до відповідальності перших керівників районів. Хіба це не може свідчити про масовість ганебного явища і не дає письменникові підстав для узагальнень?
Та повернемося до роману Івана Корсака. “Бакс” вирішив покарати Дениса Поліщука за незговірливість звичними для себе методами: підкупом “живим товаром” в особі Орисі, аварією і перевірками контролюючих органів. Останні, до речі, закінчуються вшануванням “Маски шоу” , під час якого люди у “воронячій ” формі забирають з офісу все матеріальне. Поліпшити стан справ Денисові Поліщуку не допомагають судові процеси. Вдалим, як нам здається, є те що письменникові вдалося “у всій красі” показати сучасні суди, де не приховано процвітає хабарництво.
Але ці випробування долі не зламали непокірного підприємця. І “Бакс” придумує нове паскудство.
Він намірюється приписати його паспортні дані якому-небудь померлому бомжеві і забрати собі бізнес норовистого, знаючи, що при підтримуваному ним судочинстві Поліщук нічого на свою користь доказати не зможе.
Уже йшлося у цій рецензії про те, чим для Поліщука закінчується спротив. Але ця сюжетна лінія не була б такою вражаючою якби не паралелізм. На початку роману маємо згадку про лист Данила Братковського до приятеля, посланий ним з тюрми. В цьому посланні йшлося про боротьбу Поліщуків за людські права. Тут, напевне, варто мовити про сторінки нашої історії, потоптаної окупантами. Відомо, що 1699 року польський сейм ліквідував козацтво і ввів значні обмеження для православних братств. Усе стає нестерпним і Данило Братковський подається до Батурина за допомогою до гетьмана Івана Мазепи. Врешті-решт усе завершується, що Братковського підтримує козацький полковник Семен Палій, з яким той колись вчився у Київській колегії. Вони разом із загонами Самуся, Іскри та Абазина починають повстання супроти польської шляхти. Та довести задумане до кінця повстанцям не вдається. Данила Братковського було схоплено і згодом страчено у Луцьку.
Ці дві сюжетні лінії невипадково співіснують в романі. І в Братковського можна знайти згадку про продажність юристів. І як тут не ствердити про повторні кола історії? Можливо, саме в цьому і полягає сила роману?
Між іншим, у творі висвітлено ще одну тему, хоча вона, як нам здається, дещо губиться на тлі двох сюжетних ліній, про котрі уже згадано у попередніх абзацах. Йдеться про використання релігійних мотивів у тканині твору. Це особливо актуально сьогодні,коли з усією гостротою постає питання про єдність церкви заради блага людей. Дуже показовим є діалог Данила з монахом Кондзелевичем у Манявському скиті про непрості відносини між уніатами та православними у ту пору. Цю ж тему маємо перед собою і тоді коли автор розповідає про коротке заміжжя Гулевичівни з сином Іпатія Потія. Можна говорити й про інші цікаві факти цієї тематики. Не можна, на нашу думку, оминути увагою і те, що завдяки Гальшці згодом постала Києво-Могилянська академія, відроджена у незалежній Україні.
Коли вже зайшла мова про релігійні мотиви, то, очевидно, маємо згадати ще про два моменти. По-перше, Іван Корсак чимало уваги приділяє діяльності Луцького православного братства. Згодні, що існує багато історичних матеріалів, а в художній прозі вона ще недостатньо висвітлена. Цей роман слід вважати ще одним кроком на цьому шляху. По-друге, автор розповідає про історію церкви Воздвиження Чесного Хреста, відновлення якої не допустили чиновники Російської імперії після пожежі. Не допомогло і те що губернаторові у місті над Невою вручили золоту табакерку з надією, що він сприятиме у потрібній для громади справі. Хочемо того чи ні, а знову спливає на поверхні думка про продажність чиновників – зло, яке мусимо неодмінно подолати.
Акутальними на цьому тлі нам здаються і роздуми про школу Волинської прози, сильними представниками якої залишаються Володимир Лис, Василь Слапчук, Петро Кралюк, Олександр Климчук, Євген Шморгун… Її неповторність на загальноукраїнському тлі підтверджує новий роман Івана Корсака, яким, як нам здається,письменник влучив у мисливців за маревом.
Хіба не може бути щемно від цього?
Олег Василишин
Ігор Фарина

Іван Корсак Мисливці за маревом
Ольга
Ганна Барвінок: близька, далека і незнана
Зізнаюся: доти, доки не втрапила мені до рук нова книга Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок», знала лишень, що була ця дивовижна жінка дружиною Пантелеймона Куліша, що збирала по крупинках народні оповідки й перекази, що увіковічнювала їх у літературному слові, ще й щедро ділилася з колегами по перу. Ото й усе. Мало, дуже мало, на жаль, на теренах рідної землі знали й знаємо про цю неймовірну жінку, яка життя поклала на вівтар служіння літературі й коханому Пантелеймонові. Скидається на те, що заховали її десь у тіні чоловіка-письменника, применшили значимість цієї жінки як письменниці.
Втім у згаданому романі бачимо її передовсім жінкою – Олександру Білозерську, шляхетну панночку, а згодом і пані, яка все життя служила талантові Пантелеймона Куліша, лаштувала для нього той світ, який потрібен генієві для того, щоб творити СЛОВО.
Цілком слушними видаються думки професора Володимира Поліщука у післямові до роману: «На відміну від видрукуваного раніше, автор хоче показати світ очима Ганни Барвінок».
«А й справді, про Куліша є вже хмара публікацій, з яких вирізняються праці В. Домонтовича і Є. Нахліка, переконаний сам автор. – Ганна Барвінок, як при житті, так і після опинилася таки обділена увагою нашого люду. Тому мені важливо було подати низку зовсім нових епізодів, ввести в обіг нові документи. Так з’являються картинки стосунків зі Смирновою, Ернестом Ренаном, з листів – ніде не друковані фрагменти листування з Богданом Заклинським, Миколою Євшаном, особливо важливе – з Юліаном Романчуком, де навіть з перебільшених страхів постає характер і подвижницьке ставлення до творчого чоловікового спадку. Неможливо зі спокійною душею читати не публіковане листування з сестрою Надією, листи до Номиса і його до Барвінок (це дивина неабияка для сучасної людини – їх мікроскопічний почерк; без лупи я не прочитав би жодного листа). Попутно хотів би висловити побажання науковцям: і в Бібліотеці імені Стефаника, і в Державному архіві Львова,у Музеї Коцюбинського в Чернігові і т.д. ще так багато неопрацьованих матеріалів, які публікаціями можуть стати, тож простір завидний для дослідників…»
Гортаючи сторінку за сторінкою роману, разом із Олександрою я переживала її перше трепетне почуття до спудея Куліша і ті сумніви, які сіяли в юній душі друзі й рідні. Усі в унісон казали, що не пара Панько вразливій Олександрі. Та хіба молодому серцю хтось годен наказувати? Хай навіть то і рідна ненька…
Я плакала разом з нею у скромній кімнатці у Варшаві, коли молода жінка втратила первістка, а потім так і не спізнала щастя материнства… Разом з нею мандрувала бездоріжжям у Тулу, де відбував заслання Куліш.
І замість неї (бо ця свята жінка не годна була на ненависть!) я сварила гультіпаку Куліша, який так безжально краяв її серце. Я захлиналася праведним гнівом, коли читала про те, що він вважав її «своїм творивом», а ще – провінціалкою, яка не достойна сяяння вишуканого товариства. Він соромився жінки, яка віддала йому найдорожче – молодість, красу, вірність і своє серце. Натомість вервечка його романів звивалася упродовж років. Він як рукавички змінював фавориток, захоплювався, закохувався, писав любовні листи Марії Вілінській, Парасці Глібовій (та ще й передавав їх їй через законного чоловіка!). Вона ж терпіла й створювала йому затишок. Тяжко гарувала коло господарки, аби мати гроші на видання його творів. Аби лишень творив… Пізніше зізнається сестрі: «Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради цього чоловіка».
Їй не судилося стати матір’ю, зате для численних племінників та племінниць стала найдобрішою хрещеною, вигодувала й заміж віддала доньку своєї служниці Федорку, саме з подачі Олександри Михайлівни вивчився і став усесвітньо відомим художником глухонімий хлопчик Олександр Саєнко.
У романі Іван Корсак змальовує подружжя Кулішів таким, яким ми навіть не могли собі уявити – у побуті, у хворостях, у бідах і навіть у сварках.
А ще до смаку його приправляє, немов пересипаючи спеціями, народними переказами, містичними образами й сюжетами. І це аж ніяк не псує загального враження від книги, а радше навпаки – змушує повертатися до деяких сторінок ще і ще.
Прикро, що Куліш, цей істинно великий трудівник з незміримою творчою спадщиною, водночас егоцентрист неабиякий, вважав Олександру не вельми обдарованою, собі приписував у заслугу її причетність до літературного процесу. Однак час і людська мудрість завше розставляють усе на свої місця. «Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічности…» – писав про твори Ганни Барвінок Микита Шаповал. А Микола Вегжин зауважував: «Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним…»
Ще одне питання, що його своїм романом порушує Іван Корсак, – це жіноча проза в європейському контексті. Звісно, не можна нікого ображати, але на фоні творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Наталії Кобринської, Олени Пчілки та інших талановитих українських письменниць чимало робіт західноєвропейського жіноцтва, каже автор, стають блідими, які справді видаються отими самопальними лебедями з примітивних картин самопальних художників. Попутне гендерне питання – ніхто й пальчиком не поворухнув, аби спопуляризувати Барвінок в цьому контексті, водночас ген-ген у Рочестері можуть пам’ятати, а в нас ні…
Допитливий читач, певне, одразу ж поставить запитання щодо назви роману: чому ж перстень. Збагнула це, коли вже перегортала останні сторінки твору, де згадано навіть перстень Соломона з його написами. Поділюся із вами розгадкою. Її тяжкий труд, її страждання – ось той дорогоцінний перстень, що його самобутня Ганна Барвінок передала нащадкам. Аби пам’ятали. І чи маємо право забувати?.. Ні! А роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» – то ще одна віха, аби ми, нащадки, пам’ятали й по достоїнству оцінили воістину титанічний труд цієї святої жінки.

Оксана Головій

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
«Тайна святого Арсения» - це книга про Ростовського митрополита, який зміг повстати проти сильних світу цього, захищаючи Церкву. Навіть темні сили не змогли зламати цю відважну людину. 

Іван Корсак Тайна Святого Арсения
Ольга

Іван Корсак Імена твої,Україно
Ольга

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Іван Корсак Вибух у пустелі
 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..35