Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

лучшие рецензии : новые рецензии

все категории
Философия, история

 1..10 Ctrl → 11..20 21..23 
Ольга
Видавництво «Ярославів Вал» благословило у світ роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі».
Це істинно легендарна родина - братів Тимошенків. Старшого брата Степана іменують батьком американської прикладної механіки, Володимир – член уряду Рузвельта, Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, мешкаючи у Луцьку, обирався послом і сенатором польського сейму, а ще він започатковував модерний український стиль в архітектурі – в Грузії і Росії, Україні і Польщі, Чехії і Канаді, Парагваї та Аргентині зводилися будівлі за його проектами; храмів поміж тих будівель доля значна. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором метро в Вашингтоні, зводив хмарочоси в Нью-Йорку, закладав підвалини Товариство українських інженерів Америки...
Шкода, звісно, що славетним цим вченим, інженерам і архітекторам так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу чи Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк… Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світової. Істотно тепер, аби ці імена (лиш з одної родини четверо!), не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обширами, не привласнювалися нетрудними…
Новий роман Івана Корсака саме про цю родину.

Іван Корсак Борозна у чужому полі
Ольга
Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.
Письменник поцілив у мисливців за маревом
Іван Корсак. Мисливці за маревом: роман, – К: Ярославів вал, 2014.
Іван Корсак належить до покоління тих письменників, які заявили про себе у літературі наприкінці 80-років минулого століття. Тоді побачила світ його книга прози “Межі і полиски”. На той час авторові цього видання уже було за сорок і вантаж пережитого тиснув на нього з неймовірною силою, вражаючи читачів точністю підміченого.
Ніхто тоді й не підозрював, що в недалекому майбутньому матимемо справу з Корсаком-романістом. Навіть не натякала на це мала проза, хоч і свідчила вона про неабиякі творчі можливості волиняка, та сталося те, що сталося. До читачів один за одним прийшли романи “Тиха правда Модеста Левицького”,”Капелан армії УНР”,”Отаман Чайка”,”Таємниця святого Арсенія”,”Діти Яфета”,”Корона Юрія ІІ”,”Немирів ключ”. Це – ціла бібліотека історичних творів, яка стрімко занурює кожного у минувшину.
Що це? Свідоме уникнення життєвих бур сьогодення чи установка на необхідності такого? Нам здається, що письменник сам відповів на сакраментальне запитання, ствердивши в одному з своїх інтерв’ю,що відтворення історії – настійлива вимога часу, бо без неї немає крокування у майбутнє. Хоч це більше, мабуть, стосується другої половини питання, але усе можна спроектувати і на першу. Адже не секрет, що історія має властивість розвиватись по спіралі й окремі елементи повторюються, часто-густо набираючи потворних форм. Справжній письменник не може не помічати цього. І рано чи пізно усе вибухне новим твором, чітко розставивши акценти.
Саме про це думається, коли читаєш роман Івана Корсака “Мисливці за маревом”, котрий наповнений реаліями сучасності. Та водночас не можемо сказати, що перед нами з’явився непересічний твір на сьогоденну тематику і тільки. Адже він – спроба автора туго перемішати минулий і нинішній день. Історизм та сьогодення стали тією вибуховою сумішшю, без котрої не можливо уявити прозаїка.
Варто, мабуть, детальніше зупинитися на сюжеті роману, в якому Іван Корсак розвиває дві лінії, розділенні трьохсотлітньою відстанню. Котра з них є головною? Давайте не будемо замислюватись над цим, а простежимо як вони дають відповіді на животрепетні запитання читачів.
Загостримо увагу на такому. В романі багато сторінок присвячено підприємцеві Денису Поліщуку, його комп’ютерному бізнесу з партнером Олегом. Автор уміло змальовує і їх, і людців, котрі хочуть неправедно поживитися, за рахунок бізнесменів. Наприкінці твору головний герой гине у нерівному бою з “беркутівцями”. Не будемо заперечувати, що ця картина є дуже сумною. Але автор свідомо вдається до такого “енду”, виходячи з суворості нашого життя.
Друга лінія, яка змушує до цього – розповідь про Данила Братковського, насмілимося висловити думку, що про цю історичну постать чи не вперше йдеться у прозовому творі. Бо на даний час про українського патріота, страченого поляками у Луцьку, мали драму “Остання ніч” Михайла Старицького а окремі вірші Василя Гея. Вони до речі, переконливо дають відповідь на запитання про те, ким був Данило Братковський. Його ми більше знаємо як одного з ватажків повстанців проти сваволі польських шляхтичів на початку XVIII століття.
Все це так! Але він був і потужним мислителем, ідеї якого випередили Дідро і Вольтера. А хіба маємо право не згадати, що Данило Братковський був автором поетичної збірки “світ перетнутий частинами”(вона написана ставропольською мовою й у 1697 році була видана у Кракові, і тільки у наші дні окремі твори з неї українізував письменник Олег Потурай з Луцька, оприлюднивши їх в одному з недавніх чисел “літературної України”. Як відомо, повстання, одним з очільників якого був Данило Братковський, провалилося. Хороброго захисника інтересів простого люду було схоплено катами, які не могли нахвалитися своєю підступністю. І тут на гадку приходить паралель з російськими окупантами на українському сході, які теж відзначаються несамовитою підступністю. Після прочитання роману все більше переконуємося у тому, що це є характерною ознакою усіх завойовників. Добре, що твір Івана Корсака говорить про це.
Усе це, зрозуміло,є загальними розміркуваннями. Тож повернемося до конкретики твору. Перша сюжетна лінія така: зображення життя Дениса Поліщука в реаліях, продиктованих бандитським режимом. Деталі? Будь ласка! Головне ідея полягає в тому, що головний герой (ним є уже згадуваний підприємець) на хоче миритися з існуючим становищем і вступає у жорстке протистояння з існуючим режимом. Він навідріз відмовляється носити “капусту” голові райдержадміністрації “Баксу” і на цьому ґрунті у нього виникають непорозуміння.
Знайома картина, правда?З численних джерел знаємо про хабарництво серед продажних чиновників і в народі навіть “ходять” легенди про розцінки за “хлібні” посади. Не сходить з думок ще один нюанс: в ЗМІ час від часу з’являються інформації, що правоохоронці затримали за корупційні дії того чи іншого дрібного чиновника. Але чи було б це можливим серед васалів,якби не приклад господарів? Уже в кожній області України маємо випадки, коли за здирництво притягають до відповідальності перших керівників районів. Хіба це не може свідчити про масовість ганебного явища і не дає письменникові підстав для узагальнень?
Та повернемося до роману Івана Корсака. “Бакс” вирішив покарати Дениса Поліщука за незговірливість звичними для себе методами: підкупом “живим товаром” в особі Орисі, аварією і перевірками контролюючих органів. Останні, до речі, закінчуються вшануванням “Маски шоу” , під час якого люди у “воронячій ” формі забирають з офісу все матеріальне. Поліпшити стан справ Денисові Поліщуку не допомагають судові процеси. Вдалим, як нам здається, є те що письменникові вдалося “у всій красі” показати сучасні суди, де не приховано процвітає хабарництво.
Але ці випробування долі не зламали непокірного підприємця. І “Бакс” придумує нове паскудство.
Він намірюється приписати його паспортні дані якому-небудь померлому бомжеві і забрати собі бізнес норовистого, знаючи, що при підтримуваному ним судочинстві Поліщук нічого на свою користь доказати не зможе.
Уже йшлося у цій рецензії про те, чим для Поліщука закінчується спротив. Але ця сюжетна лінія не була б такою вражаючою якби не паралелізм. На початку роману маємо згадку про лист Данила Братковського до приятеля, посланий ним з тюрми. В цьому посланні йшлося про боротьбу Поліщуків за людські права. Тут, напевне, варто мовити про сторінки нашої історії, потоптаної окупантами. Відомо, що 1699 року польський сейм ліквідував козацтво і ввів значні обмеження для православних братств. Усе стає нестерпним і Данило Братковський подається до Батурина за допомогою до гетьмана Івана Мазепи. Врешті-решт усе завершується, що Братковського підтримує козацький полковник Семен Палій, з яким той колись вчився у Київській колегії. Вони разом із загонами Самуся, Іскри та Абазина починають повстання супроти польської шляхти. Та довести задумане до кінця повстанцям не вдається. Данила Братковського було схоплено і згодом страчено у Луцьку.
Ці дві сюжетні лінії невипадково співіснують в романі. І в Братковського можна знайти згадку про продажність юристів. І як тут не ствердити про повторні кола історії? Можливо, саме в цьому і полягає сила роману?
Між іншим, у творі висвітлено ще одну тему, хоча вона, як нам здається, дещо губиться на тлі двох сюжетних ліній, про котрі уже згадано у попередніх абзацах. Йдеться про використання релігійних мотивів у тканині твору. Це особливо актуально сьогодні,коли з усією гостротою постає питання про єдність церкви заради блага людей. Дуже показовим є діалог Данила з монахом Кондзелевичем у Манявському скиті про непрості відносини між уніатами та православними у ту пору. Цю ж тему маємо перед собою і тоді коли автор розповідає про коротке заміжжя Гулевичівни з сином Іпатія Потія. Можна говорити й про інші цікаві факти цієї тематики. Не можна, на нашу думку, оминути увагою і те, що завдяки Гальшці згодом постала Києво-Могилянська академія, відроджена у незалежній Україні.
Коли вже зайшла мова про релігійні мотиви, то, очевидно, маємо згадати ще про два моменти. По-перше, Іван Корсак чимало уваги приділяє діяльності Луцького православного братства. Згодні, що існує багато історичних матеріалів, а в художній прозі вона ще недостатньо висвітлена. Цей роман слід вважати ще одним кроком на цьому шляху. По-друге, автор розповідає про історію церкви Воздвиження Чесного Хреста, відновлення якої не допустили чиновники Російської імперії після пожежі. Не допомогло і те що губернаторові у місті над Невою вручили золоту табакерку з надією, що він сприятиме у потрібній для громади справі. Хочемо того чи ні, а знову спливає на поверхні думка про продажність чиновників – зло, яке мусимо неодмінно подолати.
Акутальними на цьому тлі нам здаються і роздуми про школу Волинської прози, сильними представниками якої залишаються Володимир Лис, Василь Слапчук, Петро Кралюк, Олександр Климчук, Євген Шморгун… Її неповторність на загальноукраїнському тлі підтверджує новий роман Івана Корсака, яким, як нам здається,письменник влучив у мисливців за маревом.
Хіба не може бути щемно від цього?
Олег Василишин
Ігор Фарина

Іван Корсак Мисливці за маревом
Ольга
Ганна Барвінок: близька, далека і незнана
Зізнаюся: доти, доки не втрапила мені до рук нова книга Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок», знала лишень, що була ця дивовижна жінка дружиною Пантелеймона Куліша, що збирала по крупинках народні оповідки й перекази, що увіковічнювала їх у літературному слові, ще й щедро ділилася з колегами по перу. Ото й усе. Мало, дуже мало, на жаль, на теренах рідної землі знали й знаємо про цю неймовірну жінку, яка життя поклала на вівтар служіння літературі й коханому Пантелеймонові. Скидається на те, що заховали її десь у тіні чоловіка-письменника, применшили значимість цієї жінки як письменниці.
Втім у згаданому романі бачимо її передовсім жінкою – Олександру Білозерську, шляхетну панночку, а згодом і пані, яка все життя служила талантові Пантелеймона Куліша, лаштувала для нього той світ, який потрібен генієві для того, щоб творити СЛОВО.
Цілком слушними видаються думки професора Володимира Поліщука у післямові до роману: «На відміну від видрукуваного раніше, автор хоче показати світ очима Ганни Барвінок».
«А й справді, про Куліша є вже хмара публікацій, з яких вирізняються праці В. Домонтовича і Є. Нахліка, переконаний сам автор. – Ганна Барвінок, як при житті, так і після опинилася таки обділена увагою нашого люду. Тому мені важливо було подати низку зовсім нових епізодів, ввести в обіг нові документи. Так з’являються картинки стосунків зі Смирновою, Ернестом Ренаном, з листів – ніде не друковані фрагменти листування з Богданом Заклинським, Миколою Євшаном, особливо важливе – з Юліаном Романчуком, де навіть з перебільшених страхів постає характер і подвижницьке ставлення до творчого чоловікового спадку. Неможливо зі спокійною душею читати не публіковане листування з сестрою Надією, листи до Номиса і його до Барвінок (це дивина неабияка для сучасної людини – їх мікроскопічний почерк; без лупи я не прочитав би жодного листа). Попутно хотів би висловити побажання науковцям: і в Бібліотеці імені Стефаника, і в Державному архіві Львова,у Музеї Коцюбинського в Чернігові і т.д. ще так багато неопрацьованих матеріалів, які публікаціями можуть стати, тож простір завидний для дослідників…»
Гортаючи сторінку за сторінкою роману, разом із Олександрою я переживала її перше трепетне почуття до спудея Куліша і ті сумніви, які сіяли в юній душі друзі й рідні. Усі в унісон казали, що не пара Панько вразливій Олександрі. Та хіба молодому серцю хтось годен наказувати? Хай навіть то і рідна ненька…
Я плакала разом з нею у скромній кімнатці у Варшаві, коли молода жінка втратила первістка, а потім так і не спізнала щастя материнства… Разом з нею мандрувала бездоріжжям у Тулу, де відбував заслання Куліш.
І замість неї (бо ця свята жінка не годна була на ненависть!) я сварила гультіпаку Куліша, який так безжально краяв її серце. Я захлиналася праведним гнівом, коли читала про те, що він вважав її «своїм творивом», а ще – провінціалкою, яка не достойна сяяння вишуканого товариства. Він соромився жінки, яка віддала йому найдорожче – молодість, красу, вірність і своє серце. Натомість вервечка його романів звивалася упродовж років. Він як рукавички змінював фавориток, захоплювався, закохувався, писав любовні листи Марії Вілінській, Парасці Глібовій (та ще й передавав їх їй через законного чоловіка!). Вона ж терпіла й створювала йому затишок. Тяжко гарувала коло господарки, аби мати гроші на видання його творів. Аби лишень творив… Пізніше зізнається сестрі: «Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради цього чоловіка».
Їй не судилося стати матір’ю, зате для численних племінників та племінниць стала найдобрішою хрещеною, вигодувала й заміж віддала доньку своєї служниці Федорку, саме з подачі Олександри Михайлівни вивчився і став усесвітньо відомим художником глухонімий хлопчик Олександр Саєнко.
У романі Іван Корсак змальовує подружжя Кулішів таким, яким ми навіть не могли собі уявити – у побуті, у хворостях, у бідах і навіть у сварках.
А ще до смаку його приправляє, немов пересипаючи спеціями, народними переказами, містичними образами й сюжетами. І це аж ніяк не псує загального враження від книги, а радше навпаки – змушує повертатися до деяких сторінок ще і ще.
Прикро, що Куліш, цей істинно великий трудівник з незміримою творчою спадщиною, водночас егоцентрист неабиякий, вважав Олександру не вельми обдарованою, собі приписував у заслугу її причетність до літературного процесу. Однак час і людська мудрість завше розставляють усе на свої місця. «Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічности…» – писав про твори Ганни Барвінок Микита Шаповал. А Микола Вегжин зауважував: «Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним…»
Ще одне питання, що його своїм романом порушує Іван Корсак, – це жіноча проза в європейському контексті. Звісно, не можна нікого ображати, але на фоні творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Наталії Кобринської, Олени Пчілки та інших талановитих українських письменниць чимало робіт західноєвропейського жіноцтва, каже автор, стають блідими, які справді видаються отими самопальними лебедями з примітивних картин самопальних художників. Попутне гендерне питання – ніхто й пальчиком не поворухнув, аби спопуляризувати Барвінок в цьому контексті, водночас ген-ген у Рочестері можуть пам’ятати, а в нас ні…
Допитливий читач, певне, одразу ж поставить запитання щодо назви роману: чому ж перстень. Збагнула це, коли вже перегортала останні сторінки твору, де згадано навіть перстень Соломона з його написами. Поділюся із вами розгадкою. Її тяжкий труд, її страждання – ось той дорогоцінний перстень, що його самобутня Ганна Барвінок передала нащадкам. Аби пам’ятали. І чи маємо право забувати?.. Ні! А роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» – то ще одна віха, аби ми, нащадки, пам’ятали й по достоїнству оцінили воістину титанічний труд цієї святої жінки.

Оксана Головій

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга

Іван Корсак Імена твої,Україно
Ольга

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
«Тайна святого Арсения» - це книга про Ростовського митрополита, який зміг повстати проти сильних світу цього, захищаючи Церкву. Навіть темні сили не змогли зламати цю відважну людину. 

Іван Корсак Тайна Святого Арсения
Ольга
Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга
Книжка в час: Про гроші-марево й гідність-меч
«…все зло на світі тільки тому живуче, що в писок йому зацідити ніхто першим не хоче», – Іван Корсак «Мисливці за маревом».

Це вже, здається, десятий за рахунком роман Івана Корсака, письменника з Волині, відомого в українській літературі дослідника, відкривача й майстерного оповідача історії. Не так давно світ побачив ще один, найновіший, очевидно одинадцятий художній твір автора «Борозна у чужому полі» – про легендарних братів Тимошенків… Іван Феодосійович дійсно вражає своєю невтомною працею і плодовитістю. Бо роман «Мисливці за маревом», над яким працював два останні роки й про який ітиметься далі, теж вийшов цьогоріч, узимку.

Іван Корсак – письменник-патріот. У своїх творах він воскрешає забуті й маловідомі імена знакових для України постатей, котрі так чи інакше пов’язані з Волинським краєм. І якби не він, хтозна чи довідалися б ми коли-небудь уповні й детально про таких великих українців як Арсеній Мацієвич, гетьманич Орлик, В'ячеслав Липинський, отаман Чайка, капелан УНР Павло Пащевський та багатьох інших малознаних і, на жаль, досі не пошанованих як належить визначних особистостей. І, якщо більшість історичних романів Івана Корсака – то були охудожнені біографічні оповіді тої чи тої постаті на теренах тої чи тої історичної доби, то «Мисливці за маревом» – роман здебільшого сучасний. Однак уплетена канва минувшини, зокрема, історії життя шляхтича-волинянина, громадського діяча, поета й борця за православ’я Данила Братковського (а це період із другої половини XVII століття по 1702 рік), робить цей твір історико-сучасним.

«Мисливці за маревом» – роман про одвічну боротьбу з корупцією та хабарництвом, що їх, на жаль, майже годі здолати через гонитву людства за ненаситним збагаченням. Утім, на щастя, у всі часи були люди, для яких гідність стояла понад гроші. Як-от для Данила Братковського. Цей нескорений чоловік не зрадив свої ідеали та переконання, відмовившись при цьому від найбільшого хабара – власного життя. Його, шляхтича, а не хлопа, як то було зазвичай, піддали страшним тортурам: як повідує автор, перший раз вірьовками розтягували на дибі тіло, в другу чергу живцем його пекли, а втретє припалювали, вже водячи по тілу залізом, розпеченим до червоного… До речі, влітку 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату канонізував Данила Братковського й приєднав його до лику святих.

«Такого роману в Корсака ще не було», – каже про цей твір відомий літератор Михайло Слабошпицький. І додає: «Це книжка, якої нам дуже було треба, вона на запит нашого дня, тобто зайняла порожню нішу… Коли ми живемо на грані морального дефолту, раптом говориться про людину, яка сповідувала справжні цінності, чиї слова підтверджені поведінкою. Братковський ціною життя обирає те, що не продається…»

Роман актуальний ще й тому, що повідує про мисливців за матеріальними благами, грішми, які часто-густо стають метою життя сучасної людини. Корупція і хабарництво руйнують у людині все живе… Але гідність, як зазначено в анотації до книги, не здолає навіть сокира ката. Бо сокира поржавіє, а гідність залишиться.

Головний герой «сучасної» частини роману – бізнесмен Денис Поліщук. Попри те, що має справу з зароблянням грошей, є людиною високоморальною, правдолюбною і чесною. Якось він знаходить старий дзбан із надписом, що багатство в ньому немале, а коли розпаковує, то бачить там не гроші й не золото, а манускрипт. Це поезії Данила Братковського. Відтак, читаючи вірші поета, козака, шляхтича, дипломата й сучасника Івана Мазепи, Денис повертається думками на три століття назад і осмислює життя людини з бездоганною моральною репутацією. Зрештою філософія, дух Данила Братковського перетікає у Дениса й сам він постає перед читачем як приклад для наслідування. Понад три століття відокремлює головних персонажів цього роману, але ефект присутності одного й другого – однаково максимальний.

Денис не мириться з тотальною корупцією, яка полонила його містечко, районний центр. Він не в силі постійно годувати хабарами місцеві інстанції, чиї представники щоразу приходять у його контору й вимагають «лапувку», інакше не бачити його бізнесу нормального розвитку. Через безкінечні погрози Поліщук «шукав бодай один, та надійний прихисток, де немає паскуди державного, інспектора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають…» А нарешті зважується на відверту війну з головою районної адміністрації Авеніром Баксютенком на прізвисько Бакс. Звідкіля у цього мисливця за грішми така символічна кличка, зрозуміло.

Цю надскладну війну з «системою», чиї витоки сягають найдавніших часів, Денис, на превеликий жаль, програє. Бо «не виправити той світ, якщо не вдалося цього за тисячоліття зробити». Але він, як колись і Данило Братковський, перемагає в значно важливішому в житті кожної людини бою – він не втрачає гідності, совісті, своїх високих моральних принципів, які, мов той меч, здатні відбитися від найспокусливіших матеріальних благ. Бо що є гроші? Марево. А що є гідність? Честь. Якої не купити. І вічність. Яка не минає…

Іван Корсак – вправний і талановитий художник слова. Його добірна проза засіяна точеними, продуманими висловлюваннями, влучними порівняннями, яскравими примовками, що заграють із читачем поліським колоритом, неповторним звучанням. Ось, наприклад, один із героїв Корсака «киснув в останні дні, як позавчорашній борщ, якого в холодильник забули поставити», і «причепилися до нього ті два слівця, і ніякими обценьками їх не відкусиш», або й «дзенькнув метал об метал, видавалося, як зустрівся Денис із Баксютенком поглядом». А чи знаємо, що «хто з псами лягає, той із блохами встає»?.. Багата мова у романі «Мисливці за маревом», але читається він водночас легко, швидко, й зацікавить кожного, кому не байдужа українська дійсність і минувшина.

…Дві з половиною тисячі років тому перський цар Камбіс узявся затято боротися з корупцією у судах. Так, із одного фальшивого судді він наказав заживо зняти шкіру, видубити й оббити нею крісло. А в те крісло посадив суддівського сина, аби він вершив долі. І як буде вершити долі, то щоб знав, у якому кріслі сидить. Минуло два з половиною тисячоліття, а про суддівську систему ми знову кажемо: «Не оббивати ж нам ще раз отак крісло!» Тобто одна з ліній у романі «Мисливці за маревом» – застереження проти утворення диктаторів, починаючи з містечкового рівня. Зло й тепер сконцентровано в руках владців, які купують, принижують, згинають, але не можна цього допускати, треба цьому протистояти. І ця книжка потверджує – кожен з нас має вибір і може його зробити.
Жанна КУЯВА

Іван Корсак Мисливці за маревом
Ольга
Незнані чи забуті сторінки історії?
На превеликий жаль, українська еміграція середини минулого століття - лишилась однією із невисвітлених сторінок нашої історії. Не зважаючи на це, кожен свідомий українець повинен знати і шанувати людей, яких нам подарували ті складні часи. Новий історичний роман Івана Корсака "Вибух в пустелі" - одне з небагатьох достовірних джерел про події тогочасної України і її світил.
У романі представлено життя Георгія Кістяківського - українця- емігранта, котрий зумів досягти небачених висот закордоном, але був небажаним гостем на Батьківщині. Як професор Гарвардського університету він став співавтором атомної зброї, що принесло йому світове визнання("А ще Кістяківського обирають іноземним членом Королівського товариства Великобританії, почесним доктором наук Гарвардського, Оксфордського, Принстонського, Пенсильванського, Колумбійського, Брандейс і Уільямс університетів, Технологічного інституту Карнегі. Він отримує Національну медаль і три іменні нагороди від Американського хімічного товариства і – вже чого ніяк не чекав через сутички з амбіційними генералами – від Військово-повітряних сил…").
У романі "Вибух у пустелі" автор хоче донести до кожного українця, що Україна середини минулого століття була багата на талановитих і перспективних людей,які через утиски влади більшовиків були змушені покидати власні оселі і виїжджати закордон, де власне і продовжували свою діяльність у найрізноманітніших сферах( "Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували "виставу" в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…".).
В роки Другої світової війни гостро постало питання ядерної зброї. Це призвело до відкритого суперництва США, Німеччини та СРСР. У романі прослідковується поетапне виготовлення ядерної зброї. У творі представлено всі невдачі та перемоги у процесі творення незнаного раніше явища. Більшість дослідників,що неодноразово заглядали у вічі смерті,зрозумівши,якою страшною силою володіє їх винахід, відмовились від подальших досліджень у цьому напрямку. Вони були нагороджені владою "За заслуги" і повернулися з Лос- Аламосу, де знаходився таємний штаб, до свого звичного життя.
Роман насичений цікавими матеріалами з життя Г. Кістяківського та історичними фактами. Досить цінною знахідкою є інтерв'ю Віри Кістяківської, дочки головного героя. У ньому описуються сімейні стосунки родини, вплив батька на вибір професії, літо в Лос- Аламосі, життя Георгія після виготовлення бомби.
У романі змальовано долю ще однієї жертви більшовитських репресій - Олени. За допомогою цього образу автор показує як складалися долі талановитих українців, що залишилися в Україні та свавілля "совєтів" на українських землях.
У фіналі роману було несподівано розкрито витриману інтригу твору. Чи здійсниться заповітна мрія Олени? Як складеться омріяна протягом всього життя зустріч з коханим? Відповіді на ці запитання можна знайти на сторінках роману.
На мою думку, кожен хто цікавиться та любить українську історію має прочитати роман "Вибух у пустелі", для того щоб знати українських світил науки, яких так приховувала більшовицька влада. У творі інформація подається у настільки доступній формі,що читач волею чи неволею, а запам'ятовує найдрібніші деталі тих складних для українського народу часів. Отже, раджу кожному, не жалкуючи свого часу, перегорнути сторінки нашої історії у романі Івана Корсака,щоб навчитися цінувати і розвивати своє, а не надіятись на досягнення інших.


Ганна Вижовець

Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга

Іван Корсак Завойовник Європи
 1..10 Ctrl → 11..20 21..23