Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (23)

 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..37 
Ольга
ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ
слово до читачів
Книга, що постала перед вашими очима, досить своєрідна за вмістом. Але вагатися не варто: розгорніть її, серйозно вчитайтеся і зрозумієте, чому вона дуже потрібна сьогодні.
Йдеться про творчість відомого українського письменника Івана Корсака. Адресується видання, як і все напрацьоване в слові невтомним автором художньо-історичної прози (романів, повістей, оповідок, есеїв) тим, хто вже зумів оцінити потужний творчий набуток, та тим, хто ще не встиг цього зробити. А, кажучи більше, - усім, хто перейнятий заповітною національною мрією щодо гідного і навічного утвердження українства в цивілізаційному просторі. Ви, звісно, теж до таких належите, а заодно і поділяєте переконання письменника, що «кожен історичний роман – то насамперед твір про сучасність», що сюжети з історії акутуальні завжди, а надто у наш надскладний за вітчизняними реаліями час. Отож вам годиться знати, як один за одним по-своєму увиразнюють правдивість означеної думки наші неординарні сучасники – поціновувачі таланту митця.
Середи них і колеги по перу – лауреати Шевченківської премії (Євген Сверстюк, Василь Слапчук, Анатолій Дімаров), і професори - історики (Володирим Ричка, Ігор Гирич, Микола Кучерепа), і вчені – філологи та філософи (Володимир Поліщук, Дмитро Степовик), і навіть фахівці досить віддалених від літературознавства фізико-математичних та географічних наук (Микола Григорчук та Михайло Мельнійчук – відповідно). Принагідно зауважимо, що особливо прикметною є увага до створеного нашим працьовитим земляком з боку блискучого знавця світового літературного процесу Михайла Слабошпицького (від нього – аж чотири розлогі статті; певно, так пощастило хіба ще Юрієві Щербаку, бо метра зацікавлює тільки високоякісне і самобутнє письмо). Всі ці авторитети, як то зізнається одна з-посеред них – Світлана Кузьміна – “глибоко вражені кількістю і якістю історичних джерел, що ними белетрист скористався, легким і невимушеним стилем, цікавими і маловідомими історичними фактами, про які можна дізнатися з його книжок.” До гонорового кола вписаний і сам автор з його інформаційно багатими інтерв’ю.
То як же не причаститися ерудованістю знаних інтелектуалів, не прислухатися до їх міркувань, суджень, оцінок і врешті самому не взятися за ретельне читання чи перечитування написаного тим самим Корсаком, аби суттєво употужнити свою патріотичну озброєність? Отут не зайве нагадати: «патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина – частка своєї Батьківщини, і від її честі залежить честь країни» (процитовано Василя Лизанчука). Не секрет бо, чому програє в умовах інформаційної війни доволі поширене наївно – верхоглядське українолюбство, що марнославно зводиться до гучного декларування, позування у вишиванках і при символіці задля власного задоволення. Причина немочі – недоозброєність знаннями, недооцінка їх сили та потреби в них. Аргументи для оперативного опонування при ворожих наїздах брати ніде, їх у пам’яті просто немає. Ох ці наші духовні лінощі – родове гніздо парапатріотизму! А ще ж ота різномасна пошесть політичного піару на любові до Вітчизни, безсоромне паразитування на ній певної вигоди ради (а не зрідка - й мільйоннорясної!), що нічого спільного взагалі не має із чи не найшляхетнішим людським почуттям… Не з доброго ж дива, а саме від болю через подібну цинічну реальність простогнав колись великий Франко своє звернення до її сповідувача:
Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала…
………………………………………………….
Бо твій патріотизм – празнична одежина,
А мій – то труд важкий, гарячка невдержима.
І хоч у тих знайомих усім ще зі школи рядках задається належний орієнтир у протистоянні політичному словоблудству, віз і нині там, навіть суттєво просунувся вперед…
Словом, маємо щиро порадіти у спільному читацькому колі, що є підстави додати ще одну потужно фронтову книгу до арсеналу тих, які допомагають давати відсіч і патріотичній фейковості, і повсякчасним українофобським атакам.
Однак у чому ж конкретно виявляється актуальна суголосність її авторів у поглядах на виховну силу аналізованого творчого надбання? У чому вбачають вони його цінність як духовної поживи, як «хліба насущного» - для читача – сучасника?
Найпомітніша акцентація критиків – на заслузі Корсака у винахідливо - переконливому спонуканні до ретельного переосмислення совдепівського трактування нашої далекої і зовсім близької минувшини та її знакових постатей. Бо його книжки (далі цитую Євгена Сверстюка – О.К.) «повертають нас обличчям до постатей історії і культури замовчуваних і забутих». Зауважимо: забутих тому, що замовчувались не випадково, а згідно з комуністичною ідеологією. Отож маємо активний каталізатор у позбуванні малоруського комплексу меншовартості, що, як не прикро, за інерцією і досі отруює свідомість навіть наймолодших українців. Дуже доречним є оприлюднення у книзі на суто документальній основі маловідомих чисельних подробиць із біографій тих замовчуваних і забутих. Відтак завдяки спільним зусиллям і постають перед читачем в увесь свій гідний подиву і захоплення зріст «яскраві представники українського лицарства» Григорій Орлик («Гетьманич Орлик»), Данило Братковський («Мисливці за маревом»), Тарас Боровець-Бульба («На розстанях долі») та ін.
Сходиться поважна автура у тому, що не менш повчально виписана діяльність самодостатніх особистостей цивільного плану і з їх вірністю національній ідентичності, «і з їх моральною цільністю та безкомпромісністю». Це Арсеній Мацієвич («Таємниця святого Арсенія»), Модест Левицький (« Тиха правда Модеста Левицького»), Павло Пащевський («Капелан Армії УНР»), Олександра Куліш («Перстень Ганни Барвінок») тощо.
Відзначається і вражаюче окреслення саможертовності у безкорисливому служінні ідеї української державності при безмірі гострих ризиків з боку Міхала Чайковського («Отаман Чайка») і В’ячеслава Липинського («Діти Яфета»). А що то значить на тлі нинішнього напруження у польсько - українських взаєминах послідовна вмотивованість автором життєвого вибору «поляків з українською групою крові»: «Я хочу, щоб була Україна!».
Адекватно складається ціна і романам «Борозна в чужому полі» та «Вибух у пустелі» як творам про інтелектуальних велетнів, «про українську людину, яка, полишивши рідний край, не загубилася на чужині», а стала поряд і з тими, «хто своїм інтелектом впливає на долю світу». Нагадаємо, що героями першого є троє політичних емігрантів з України – троє братів Тимошенків, які згодом стали помітними представниками світової наукової еліти. Друге полотно – про долю вченого теж зі світовим іменем Георгія Кістяківського родом із Боярки. Здобувши докторат ще у 24 роки, він упродовж життя за кордоном удостоївся честі бути обраним почесним доктором наук найпрестижніших університетів США та Великобританії. Поміж тим вважав за необхідне суттєво докластися до появи відповідної ухвали Конгресу США щодо спорудження пам’ятника нашому Тарасові Шевченку. А будучи співавтором атомної бомби, мудро збагнув загрози від неї. Вчинки, що й казати, - надшляхетні… До слова, у цьому романі письменник зумів відстежити ще й знакову родинну тяглість Кістяківських. І ось що зазначає з цього приводу у відгуку на «Вибух у пустелі» згаданий вище провідний співробітник НАН України Микола Григорчук: «На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись».
Цією виразно актуальною цитатою вважаємо за потрібне завершити побіжне (згідно з можливостями жанру, до того ж корсаківські творчі широти осягнути нелегко навіть у солідній монографії) анотування думок маститих рецензентів. І читач, звісно, розуміє чому: у ній – своєрідне узагальнення виховного потенціалу образів українців, виписаних талановитою рукою мисливця за унікальними фактами, для якого патріотизм – таки «труд важкий, гарячка невдержима». Здавалося б, «напольовані» реалії досить рідкісні, але загалом суттєво увиразнюють обличчя нації. І назву книги «Із кореня дужого» варто сприймати не тільки як означення хисту самого Корсака та авторського загалу, а й своєрідно подане напучування усім нині в Україні сущим: «Так! Ви – крона із кореня дужого. Дужого по-українськи. І Вам до снаги сягати піднебесних висот». Як мовлено поетом, « де виросли – там МУСИМО (підкреслення моє О.К.) цвісти»…
P.S. Автор повинен попросити вибачення і в белетриста Корсака, і в читача за досить утилітарну (як стосовно творчості художньої!) акцентацію і такого закінчення, і всього сказаного вище. Вибір зроблено свідомо і зумовлений він потребою якомога більше розширити коло зацікавлених літературою подібного характеру. Не будемо лукавити:таке серйозне чтиво пересічному люду не дуже під силу. Адже 80% населення України, як то відомо з надійних джерел, «за європейськими нормами бідняки, люди вкрай нужденні і мало вмотивовані до культурно – громадського життя.» Чи до самоосвіти повсякчас засмиканим і забіганим у пошуках елементарного харчу? Переважно обходить таку лектуру і нинішня огаджетована юнь, що «зростає в умовах духовно-культурної посухи» та взагалі сахається паперових носіїв інформації обсягом більше десяти сторінок.
Отож, поки що головна надія – на читача - популяризатора, на своєрідного посередника між культурним продуктом і бажаним споживачем. І це має бути той інтелігент-патріот, на кого все ж прийнято серед людей притомних взоруватися, хто має вплив на громадську думку. А найперше – освітянина за професією. До прикладу, кому, як не вчителю математики, треба знати і передати учням позицію великого вченого Михайла Остроградського: « У москалів не хочу помирати!»? А вчителю фізики – що відомі титани науки Георгій Гамов, Іван Пулюй теж дуже цінували своє походження із українського кореня дужого. А географу – про українолюбну затятість Миклухо-Маклая, всупереч привласненню його, як і попередньо названих вчених, не особливо порядними сусідами? А що вже тут казати про вчителя історії, про класного керівника, яким бувають усі «предметники», або ж адміністратора! Чому ж не вдатися до педагогічного експромту на уроці цитуючи відповідні рядки з відповідної книжки в руках?
Словом, уся та наша українська правда подається письменником - істориком настільки цікаво, що пробудження патріотичного інтересу таки мусить відбуватися.
…Так, нині як ніколи, задля своєї належної вписаності у світ, маємо дбати про безчисельну армію озброєних людей – озброєних відповідними знаннями. Без добрих українознавчих книг, до яких аргументовано причислено і написані Іваном Корсаком, такої потуги не сформувати.
Цінуймо ж творчий доробок визнаного майстра слова не стільки задля його слави (йому наразі її не бракує), як задля спільної справи…

Олеся Ковальчук,
заслужений вчитель України,
громадський діяч, кавалер ордена Княгині Ольги

Іван Корсак Із кореня дужого
Ольга
Сага про душі на роздоріжжях
Немає на світі людини, яка колись не опинялася на розпутті. І часто від того, на який шлях покличе душа, залежало чимало — яким буде власне майбутнє й майбутнє нащадків, та й загалом — чи судиться дати світові тих нащадків, чи спом’яне хтось твоє ім’я, коли сплинуть роки, а чи висиплеться воно разом з іншими долями-піщинками на саме денце клепсидри історії…
Роман Івана Корсака «На розстанях долі» («Ярославів Вал», 2017) для мене, народженої в добу радянщини, коли майже всі «будували комунізм» і поклонялися партійним ідолам, став черговим крижаним душем, після якого спершу відчуваєш тільки шок і неймовірний щем, а відтак — оновлення й збагачення тими знаннями, які тривалий час ретельно ховали від тебе, аби не розбудити свідомості людини, народженої бути вільною.
Події у романі розгортаються у той буремний час, коли мільйони людських доль опинилися поміж жорен двох монстрів, яким прагнулося володіти світом, — радянською і нацистською системами. Це інша правда, не присолоджена й не приперчена сфальсифікованими фактами, а гола-голісінька — про душевні терзання людей, яким вдалося не втрапити під дію тотального гіпнозу радянських «вождів» і зберегти лице в есесівських застінках, про те, як велося тим, хто не побоявся стати супроти ворога заради волі краю, який любили більше за життя. Зрештою, про справжній цвіт нації, українську інтелігенцію, яка завше була тим осердям, що гуртувало довкола себе свідоме українство.
Зі сторінок роману «На розстанях долі» читач дізнається про долі та діяльність засновника УПА Тараса Бульби-Боровця, УНА Павла Шандрука, талановитих учених Федора Богатирчука, Бориса Балінського, чиї імена довго ховали на задвірках пам’яті, ба навіть намагалися стерти й за вітром розвіяти, й кому так і не судилося по війні ступити на вільну рідну землю. Утім, завдяки праці автора роману постають вони, як фенікси із попелу. Іван Корсак розповідає не лишень про життєвий шлях кожного зі своїх героїв, а й про вибір, перед яким ці люди поставали. Залишитися осторонь, у відносному спокої, а чи пірнути з головою у боротьбу заради майбутнього, наразивши життя і свої, і близьких на тисячі не- безпек заради вільного майбуття України?
Ось як описує душевні мордування Федора Богатирчука автор: «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? — питав сам себе Федір Парфенович. — Ти ж бо на розстанях долі, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить. Чи передумати й податися з тими, що підривали святині, своїх же солдатів, панічно тікаючи, разом з бетоном мостів у небо живцем динамітами піднімали, чи новим пришельцям повірити?
А може, відгородити від усіх душу високим парканом, зрештою, можеш прожитии собі без каліцтва сумління при будь-якій владі: ти вже відомий у Києві лікар-ренгенолог, доктор медичних наук, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіоном Союзу був… Ти робитимеш тільки добро, і нехай там казиться лукавий світ, тобі байдуже до нього; хіба сам, як захочеш, крізь шпарину в тому паркані зазирнути зможеш…»
Кожен із героїв роману надто часто опинявся на тих розстанях, затиснутий, як між молотом і ковалдом, поміж червоними покидьками та есесівськими мерзотниками, не раз битий у спину ножами зрад, здавалося, союзників. Перегортаючи сторінку з сторінкою, немов наяву бачила, як брьохається по груди в болоті отаман Тарас Боровець, як вишуковує у купі бурякових гниляків щось поживне професор Балінський, як виношує план помсти за загиблого брата Власову київська медсестра Віра у берлінському підвалі…
Мушу зізнатися, що з-поміж усіх сюжетних ліній найдужче зачепила мене доля саме отієї медсестри Віри – як уособлення українського жіноцтва у страшний воєнний час – та повстанця Григорія Лелеки. Розділ за розділом мандруючи шляхом тієї відважної жінки, я збагнула таку просту й потужну істину – і у війну люди любили… Ті почуття, певно, були у стократ гострішими, як у мирний час, бо кожна зустріч двох сердець і душ могла стати останньою. Я дивувалася, захоплювалася силою духу й мужності тендітної жінки, яка не опускала рук у найпатовіших ситуаціях. І годі уявити, що коїлося у Віриній душі, коли тримала на витягнутих руках над вирвою з водою малесеньку хвору доньку, готова щомиті опустити дитя під воду, аби не занапастити побратимів. Як і тоді, коли не могла піти за домовиною своєї крихітки, а мусила крадькома пробиратися до могилки вночі… «Віра дивилася через вікно, як виїжджала підвода з труною з подвір'я, як, похитуючись на вибоїнах, рушила вулицею. Їй криком кричати хотілося, руки заламуючи, щоби не трясли труну, бо донька і так натряслася по нетрях, - але навіть накричатися вона не могла», - пише автор.
Однією з віхових у романі стає лінія репатріації колишніх громадян Радянського Союзху – страшна правда про те, що чинили із в'язнями концтаборів та остарбайтерами, яких Захід «люб'язно» передавав совітам.
А ще одна потужна, втім вельми болюча, часом – як відкрита рана правда роману Івана Корсака «На розстанях долі» - це те, як довелося лідерам визвольного руху в еміграції. «Я був генерал-хорунжий, а тепер генерал-кочегар…» - скаже при зустрічі Боровець Шандруку.
За що судили Тараса Боровця? Чому чоловікові, який так багато зробив, для рідного краю, довелося доживати віку в домі для старців? Чому талановиті науковці Балінський і Богатирчук славу світову здобули, живучи, хай і небідно, та в еміграції? На ці та чимало інших питань кожен зможе відповісти сам собі, перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака «На розстанях долі». Його варто прочитати, аби збагнути. Аби знати. Аби не забути. Аби розповісти нащадкам. Аби не дати сучасникам повторити помилок історії. Аби, опинившись на розпутті, обрати правильний шлях…

Оксана Головій


Джерело: Літературна Україна № 23 від 8 червня 2017.

Іван Корсак На розстанях долі
Ольга
Люди залишаються людьми

Нотатки про роман Івана Корсака «На розстанях долі»
Це книга про жорстоку дійсність, про трагедії, які чинили російський більшовизм та фашистський нацизм при встановленні своєї влади на українських землях у роки Другої світової війни та повоєнні часи. Свою розповідь автор будує на історичних матеріалах, документах, свідченнях історії, тому вона переконлива для читача, спонукає думати і співпереживати.
Для мене особисто неймовірно цікавим було те, що багато подій, описаних у творі, відбувається на теренах нашої Волині, де формується армія УПА, де переплелися шляхи українців та поляків, борців Поліської Січі і червоних партизан, змальовані складні відносини, підозра і довіра, зрада і вірність. Іван Корсак показує, як складно було командирам патріотичних українських підрозділів приймати правильні рішення в той час, коли вони опинилися між двох ворожих сил – фашистської та московської, українець справді опинився на розстанях, тобто на перехрестях долі, і те, що не знищило його – зробило ще сильнішим. «Ти зараз на розстанях , – думав Шандрук, – складніших, ніж у казці, й маєш прийняти рішення. Відмовишся – німець тебе згноїть, хоч то ще не найстрашніше… А погодишся – ім’я твоє проклянуть навічно совіти, зватимуть зрадником тої держави, громадянином якої ніколи не був». Удар цей приймав практично кожен, і від вибору залежало його майбутнє.
У творі розкриті образи українських борців, про яких українці не раз чули суперечливі думки, це – Тарас Бульба-Боровець та Павло Шандрук. Перший з них – засновник УПА та інший – командувач УНА. Саме на їхні плечі лягло завдання зберегти цілісність українського духу. Тим самим Іван Корсак стверджує безмежну віру в безсмертя рідної землі та її народу.
Читаючи роман, ми бачимо, як письменник намагається донести той факт, що попри воєнні сутички людина залишається людиною. Саме з цьому переконує нас історія Віри та Григорія. Не втративши своєї людяності та гуманності, жінка рятує пораненого, коли той, безпритомний, опинився посеред вулиці. Саме з таких моментів письменник творить незабутню історію єдності людей, що зазнали багато ударів з боку війни..
Правду кажучи, такі книги для української молоді є справжнім відкриттям незнаних сторінок історії. Ми переконуємось в тому, яким складним, а подекуди й заплутаним був шлях нашої державності, як важливо в темних річках подій розгледіти образи тих, хто жертвував собою заради кращого майбутнього нових поколінь. Розповідь письменника жвава, цікава, мова пересипана народними виразами та словесними зворотами. А ще – насичена чудовими ілюстраціями Ніла Хасевича, які емоційно підсилюють літературну розповідь.
Хочеться, аби чим більше людей прочитали книгу, яка розширить пізнання про тих, хто силою волі протистояв казусам історії та знущанням війни, хто кров і плоть свою віддавав заради рідної держави.


Вікторія Мосійчук








Іван Корсак На розстанях долі
Ольга
Коли головний герой — інтелект
Микола КУЧЕРЕПА,
професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Зовсім не забаганки наших читачів або уподобання письменників нині вивели історичний роман на передній край уваги. Очевидячки, винуватець подібного — його величність Час. І наша сучасна література в цьому жанрі має достойні наробки.
Своє місце в історичній романістиці належить творам Івана Корсака. Роман “Борозна у чужому полі» — то книга про славетну родину Тимошенків, де старший брат Степан вважається батьком американської прикладної механіки, найменший Володимир був членом уряду Рузвельта, а середульший Сергій — член Центральної Ради, міністр УНР, а ще славетний архітектор, що блискуче поєднав давню архітектуру з українським модерном. Роман “Вибух у пустелі» оповідає про Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби і ще низки наукових робіт, а книга “Запізніле кохання Миклухо-Маклая» подає чимало незнаного з життя зовсім не “выдающегося русского путешественника», а відважного і так само стражденного науковця з кріпкими українськими коренями. Ці три книги крайова організація “Просвіти» і облорганізація Національної спілки письменників України рекомендували до участі на здобуття Шевченківської премії.
Вартує відзначити, що серед наших славетних земляків, долею розкиданих близькими і далекими світами, є постаті, чиї портрети не змалювати лише одною якоюсь фарбою. До них належить і Степан Тимошенко. На щастя, автору роману “Борозна у чужому полі» вдалося уникнути такого спрощеного малюнка. І. Корсак не затушовує десь малоросійства, десь космополітизму вченого. Бо ж “Воспоминания», спогади Степана Прокоповича, видавалися російською мовою, їх готували російські редактори.
Водночас вельми красномовні міркування СтепанаТимошенка, коли брат Сергій запросив його на чергове засідання Центральної Ради. Степан Прокопович зі скепсисом вислуховує слова Винниченка, що відповідь на провокативний ультиматум російських більшовиків належить дати дещо “лівішою»; Тимошенко був переконаний, що їм “не полівіння треба, вони зуб заточили на всю Україну». Або як разом з Володимиром Вернадським як фундатори Української академії наук марно оббивали пороги денікінських кабінетів, рятуючи академію, та спали в дорозі на підлозі вагонів, коли поряд із шиком їхали бариги, що заробляли на солдатській крові. Ні, навіть лукаве редакторське перо не здатне було витравити з душі Тимошенка чуття своєї землі.
Окремо потребується відзначити чималеньку дослідницьку роботу і пошук при підготовці романів Іваном Корсаком. Певне, немало англомовних матеріалів довелося “перелопатити», перш ніж сісти за рукопис книги про Георгія Кістяківського “Вибух у пустелі», книгу, визнану торік як “Краща книга України» в номінації проза. Ареал пошуків був не меншим при підготовці роману “Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Тож автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде в світі не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen V&­#246;lkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї…
У “Борозні у чужому полі» особливий інтерес становлять спроби Сергія Тимошенка налагодити на американському континенті видання українського сатиричного журналу і в зв’язку з цим невідоме раніше листування Тимошенка з Євгеном Маланюком, Маланюка з сином Сергія Прокоповича Олександром. Ніколи не друкувався в Україні великий оглядовий матеріал про українську архітектуру Олександра Тимошенка. І вже зовсім можна дивуватися, що автору вдалося скористатися навіть заувагами до публікації Олександра Сергійовича, не друкованими навіть на американському континенті. В Євгена Маланюка не було можливості приєднатися до видання журналу, та й ставився він до цієї справи вельми стримано, передбачаючи немалі труднощі. Але при всьому тому як не захоплюватися відданістю українській справі Сергія Прокоповича, обтяженого літами та стражданнями в таборах Тодта.
Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно», зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка».
Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман «KAR&­#362;NOS DEIMANTO PASLAPTIS» («Секрети королівського діаманта»), українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій».
Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».
Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета», де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі».
Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізблюється як діяч української, російської, австралійської і новогвінейської культур, Георгій Кістяківський є продовжувачем українських наукових традицій батька і діда, професорів університету Святого Володимира, і водночас уже набутих традицій американських, як і Степан Тимошенко. Сергій Тимошенко, міністр УНР і посол та сенатор польського сейму, діяльний, їжакуватий парламентар, природно вписується і в українську, і в польську історіографії. А ще за його проектами виросло понад чотирьохсот будов, переважно церков, у Грузії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словакії, Канаді, США, Парагваї… Не встиг, не завершив проект храму тільки для аргентинської громади.
Коли у Варшаві торік улітку йшла дискусія автора роману про В. Липинського “Dzieci Jafeta» Івана Корсака і відомих істориків Томаша Стриєка (Інститут національної пам’яті, Польща) та професора Романа Висоцького (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині), то з уст доктора Стриєка пролунало:
— У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.
Твердження Томаша Стриєка видрукувала варшавська газета “Наше слово».
Важко заперечити професорові: його вислів тільки ще раз наголосив на суспільній потребі згаданої тематики.
Є ще одна особливість книг Івана Корсака, яку підмітив і дуже точно висловив Ігор Гирич у післямові до роману “Немиричів ключ»: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».
То вельми істотний штрих до романів Івана Корсака про українських інтелектуалів.


Іван Корсак Борозна у чужому полі
Ольга
Історичний роман – як ліки проти байдужості
«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.
Оксана ГОЛОВІЙ


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Праліси Миклухо-Маклая
Крізь дрімучі праліси пасток і перешкод, як і крізь джунглі Нової Гвінеї, продирався Микола Миклухо-Маклай до своєї мети. До мети благородної – підтвердити, що людина справді гідна звання homo sapiens. Все життя присвятив він Людині, як найдосконалішому створінню природи.
Новий роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая – то данина невтомній праці науковця, який всупереч всім незгодам і перешкодам, подарував науці багацько неоціненних праць . А ще поділився переконанням, що людина, незважаючи на колір шкіри, розвиток цивілізації, завжди залишається людиною: чи в університетах Німеччини, чи в джунглях Океанії.
Чи могло бути у Маклая справжнє, таке ж величне, як і його мета, кохання? Іван Корсак заглиблюється у потаємні закутки душі вченого. Коли читаєш роман, складається враження, наче письменник розуміє свого героя, як самого себе. Наче між ними й немає прірви більше, ніж у століття: настільки вдало описує він почуття. Перше кохання Маклая наклало особливий відбиток на душу науковця. І по смерті коханої шукав видатний географ той голос любові до жінки усеньке своє подальше життя, поки його душу не «полонила» Маргарет Робертсон. До неї, до «запізнілого кохання Миклухо-Маклая», були в науковця й інші жінки. Як пише автор, з ними він просто тамував пристрасть, а Маргарет стала для нього чимось незрівнянно більшим. Вже при смерті він повторював наче замовляння на полегшення муки: « Моя кохана…»
У новому романі письменник відкриває читачеві багато нових граней із життя Миколи Миклухо-Маклая. Безсумнівно, це непересічне кохання, силу й глибину якого можна відчути сповна завдяки щоденнику Маргарет Робертсон.
Історичний екскурс заводить нас, читачів. до Петербурга. Так, науковець був підданим Російській імперії, але на сторінках книги ми бачимо, що російська державна машина не лише не допомагала Маклаю у його експедиціях, а й перешкоджала. «Не раз спадало на гадку, що все, чого він досяг і що встиг зробити, зробив не завдяки, а всупереч тій машині, вайлуватій, малозрозумілій на звичний глузд і безтолковій» - подає думки Маклая автор. Ненав’язливо запитується у читачів: “Чи має підстави Росія приписувати собі право на величезну наукову спадщину Маклая?». Тим паче, як постає зі сторінок, більшість мандрівок географ здійснив за кошти малинського маєтку, що в Україні. Загалом, Маклай, за його власним визнаннямс, є сином трьох народів – українського, німецького та польського. А ще він громадянин цілого світу, людства, якому віддав усього себе.
Роман Івана Корсака « Запізніле кохання Миклухо-Маклая» стверджує віру у людство, у його кращих синів, які своєю невтомною працею щодня, щогодини торували homo sapiens путь до омріяного золотого віку.

Надія Козловська.,
студентка факультету гуманітарних наук
Національного університету «Києво-Могилянська академія»





Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Любов, що віку не питає
Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», – стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище – Миклухо-Маклай – взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно Бог зна коли було наше «непрошене й не дане», тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», – написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було у житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди – Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також – на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», – інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай – «выдающийся руський путешественник».
Оксана ГОЛОВІЙ



Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Неоцінений людьми, нагороджений долею
Перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака "Запізніле кохання Миклухо-Маклая", я ще раз подумала про те, що геніальним людям доводиться прорубувати цілі хащі життєвих труднощів, щоб побачити хоч промінчик надії на успіх їхньої праці.
У новому творі відомий романіст розкриває постать найзагадковішого українського мандрівника, легендарного науковця Миколи Миколайовича Миклухо - Маклая, який вивчав особливості побуту і звичаїв корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї .
У романі чітко прослідковується, як зусилля вченого натикалися на стійкий опір уряду російського царя Олександра III, на інтриги недоброзичливців, які запевняли імперію у тому, що Миклухо-Маклай – шахрай, і в той же час, інвестували кошти у "дослідника" Ашинова, який вміло замилював очі владцям. Проте, як зазначає автор, Бог їм суддя, Микола Миколайович сам знав ціну ним створеного. «Наукові журнали восьми країн світу мали за честь твої праці публікувати, тебе прийняли в почесні чи дійсні члени або члени-кореспонденти поважні наукові товариства та академічні установи провідних держав, у твою честь названо рослини й представників тваринного світу; зрештою, хто виміряє твій вклад у низку наукових дисциплін - від фізичної географії до океанології, від антропології до етнології..." – оповідається про дослідника зі світовою славою, що на перше місце у своєму житті ставить "...порятунок тих безпорадних, в яких чорна шкіра, але душа світліша.".
Микола Миколайович намагався закликати "учерствілі душі" російської влади до людинолюбства, про що Іван Корсак написав:" ...То не голос волаючого поміж велетенських тихоокеанських хвиль, то мольба помочі люду, що не встиг заразитися ще душевною коростою від "цивілізованих". Та не поспішають чомусь ті вельми цивілізовані подати дружню руку, сором'язливо сповідуючи принцип "своя сорочка до тіла ближче", і врешті той голос поміж океанських хвиль губиться в гуркоті вод безкраїх, безмежних...". У творі автор вкладає в уста Миклухо-Маклая важливу думку – на припущення Олександра III про те, що всі старання вченого марні, дослідник відповідає: "Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі..."
Заклопотаний дослідницькою працею, Микола Миколайович зовсім забув про особисте життя, безсумнівно, він мав декілька пристрасних і швидкоплинних захоплень, які залишили теплий слід у його серці, але лише у віці близько сорока років він зустрів ту, яка запалила у його серці щирі, ніжні та по-своєму дитячі почуття. Те «запізніле кохання» стало музою для праці і стимулом для боротьби з тяжкою хворобою великого мандрівника. Маргарити Робертсон мужньо переживала хворобу чоловіка, нерідко без копійки в гаманці і майже без підтримки у чужому місті, але до останнього подиху чоловіка лишилась ніжною та турботливою мамою і дружиною...
Інтимна струна роману, така ж сильна, як і струна долі Миклухо-Маклая, з неабиякою художньою силою озвучена Іваном Корсаком, не залишить байдужим і молодого, і зрілого читача.

Анна Вижовець



Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Стражденні путі Миклухо-Маклая

У книзі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» український письменник Іван Корсак виступає і в ролі дослідника, і, звісно, вправного романіста.
Мабуть, особливо відповідально писати про видатну постать. А тут - розповідь про вченого, якого всі вважали російським, а він має не просто українське коріння, а фактично є волинянином. Адже на Великій Волині, у місті Малині, що на Житомирщині, був маєток родини Миклух.
Я з великим задоволенням прочитала книжку і впевнена, що вона так само захопить чималу читацьку аудиторію. У творі описується життя Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая – видатного біолога-дослідника, який присвятив життя науці, задля якої був вічним мандрівником. У нього була мрія знайти на краєчку світу «плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою». Він долав африканські пустелі, десятки миль океанських, прокладав дорогу дрімучими джунглями. На нього чатували отруйні стріли індіанців, тропічні лихоманки, крокодилячі та тигрячі пащі. Попри це, він здолав усі випробування.
Водночас М.Миклухо-Маклай – надзвичайна людина. Тернистим був його шлях: з гімназії – вигнали, з університету – виключили, з Росії – тікав з фальшивим паспортом. На думку спадали гіркі слова, які колись ляжуть на папір з-під його пера: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали ті, хто угадував бажання вождя».
Отож, залишивши Росію, Миклухо-Маклай виїхав у Німеччину, де навчався у Гейдельберзькому університеті, потім в Лейпцигу та Йєні. Тут працьовитий та талановитий студент привернув увагу професора Ернеста Геккеля, який візьме Миколу у велику наукову подорож. Далі були подорожі, організовані на мізерний кошт Російського географічного товариства та на власний кошт. Він хворів, голодував, не раз зустрічався з розбійницькими бандами...А ще публікував статті, відкривав нові види загадкових губок. Про нього ж писатимуть, що після Дарвіна саме він був реформатором науки. І хоча мав пропозиції залишитися на кафедрі, не хотів бути паперовим ученим.
Цікаво читати про подорожі М. Миклухо-Маклая, котрий стрічався з людьми різних світів. Найсильніше враження викликав у мене опис перебування героя у Новій Гвінеї. Письменник пише, як учений ставився до місцевих: лікував, навчав сіяти різні культури, привіз залізні знаряддя праці, а далі ще й домашніх тварин на розплід. Полюбив тамтешній люд Миколу Миколайовича, зустрічав з почестями, називав «місячною людиною». М. Миклухо-Маклай вивчив мову тубільців, їхні звичаї, діалекти, досліджував рослинний та тваринний світ. А згодом захищав їхні інтереси, бо вважав, що шкіра у них чорна, а душа світла.
Не оминув письменник і прикрих сторінок у житті вченого: вже хворий Миклухо-Маклай читає у російських виданнях, що, мовляв, Нову Гвінею саркастично йменують Макландією, його ж тихоокеанським поміщиком… Однак Іван. Корсак цитує і похвальні слова Льва Толстого на адресу видатного мандрівника: «Ви… довели, що людина є всюди людиною».
Автор твору розповідає і про те, як ученому пощастило зустріти серед життєвих буднів велике кохання. Його зачарувала Маргарита, донька прем’єра провінції Новий Уельс: високоосвічена жінка, з неповторним голосом і щирим серцем. Протестантка і православний поєднали долі за традиціями обох вір. Їм судилося прожити у шлюбі так небагато, в сім*ї народилося двійко синів і лише смерть Миколи Миколайовича розлучила їх. Останніми словами важкохворого були: «Моя кохана».
Гадаю, твір І. Корсака має зацікавити багатьох, кому не байдужа доля подвижників віл науки. А додаток «Зі щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклая» не залишить байдужим, впевнена, нікого. Адже це не лише оповідь про тогочасні події, а крик зраненої душі, яка волає про допомогу, намагається зрозуміти звичаї чужого їй краю.
Думається, читач відзначить правдивий показ тернистої дороги науковця, подякує за повернуте українське ім’я, за велику віру в Людину. Вартує зазначити, що письменником був опрацьований багатющий матеріал, перелік джерел якого подається у книзі.
На початку роману вміщена притча: старші люди радять юнакові піти до храму, якщо важко буде на душі. Я ж раджу: якщо вам захочеться поповнити у душі високе і захопливе – познайомтеся з романом Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».


Марія Гузьо ,
студентка 1-А групи
Луцького педагогічного коледжу


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Уривок з роману
Цю ніч Маклай ночував на березі озера, в доволі затишній місцині, що відразу чомусь в око впадала: похилий берег вкривав негустий ліс і, видавалося, то просто стрункі дерева неспішно сходили на побережжя. Спав він сном кріпким, що змивав геть денну втому, як змиває хвиля слід на піску.
Маклай, може б, і ще з півгодинки дозволив собі порозкошувати, просто поніжитись із заплющеними очима, але його підняли якісь незрозумілі звуки, наче неприродно голосно чутний плюскіт води.
Він схопився і роззирнувся.
За кілька кроків від нього плюскався в прибережжі величезний тигр. Смугас¬тий звір зі втіхою неабиякою перекочувався на мілководді, інколи ляскаючи грайливо лапою по воді, а потім, потішившись природною ванною, ступив кілька кроків углиб і став пити, голосно хлепчучи. Тигр смакував прохолодною, джерельної чистоти водою і водночас скоса, одним лише оком зиркав на зовсім близького Маклая. Скрадком, якомога повільніше, аби не сполохати звіра, Микола Миколайович підтягнув ближче до себе рушницю, а тигр тим часом м’яким поступом вийшов на берег; солодко потягнувшись, він кілька разів стріпнувся, струшуючи з себе вологу. Звір ще один раз на людину поглядом кинув, зиркнув чи то зневажливо, чи з легким відтінком кепкування, а тоді, перевалюючись на дужих лапах, потелепав байдуже геть.
Маклай повільно, мов випірнаючи з того ж озера, перевів врешті подих. Тигр був неголодний, — набігла найперше думка. А може, він тому повівся так, що не помітив агресії або злоби чи схожого чогось, що твар ладна вловити з невидимих хвиль; зрештою, хіба не могло то бути розуміння простої потреби у співжитті всього сущого на суші, воді й повітрі, всього, що дихає, рухається, літає і повзає, що тішиться благом життя, множиться задля його продовження, зрештою, всього, що лишень існує під цим високим та щедрим сонцем, якого стачити має на всіх...
Гонорова не в міру людина, подумалося Миколі Миколайовичу по тому, як зник за деревами тигр, чванлива занадто, дає собі переважно оцінку завищену, применшуючи при тому тяму тварин. Маклай ніколи не переставав дивуватись, як розуміє жарт дикий звір чи тварина домашня, як бавитися вміє, неначе дитя: досить лише побачити, як той же тигр, купіллю тішачись, б’є лапою по воді чи котенята домашні бавляться, перекочуючись та одне одного тузаючи. Він надивився на різного звіра, рибу чи птаха, петляючи стежками Нової Гвінеї, долаючи океанські обшири, продираючись темними хащами Філіппін, Індонезії чи Малакки, через бурхливі потоки йдучи, пітьму лісову, де чигають отруйні змії чи кігті підступного хижака, через нездоланні на позірний погляд гірські хребти; чого варто добратися до сіамського міста Сонгкла, попросити в тамтешнього губернатора на дорогу слонів і за чотири дні здолати півострів упоперек та прибути в столицю цього султанату Кедах; він через усе це має пройти, аби ще на крихту яку пізнати глибше мудрість природи. Для журналу Маклай оповідатиме:
«Перехід цього разу тривав два місяці, до кінця періоду дощів. Отож у багатьох місцях доводилося продиратися по залитому водами лісові, вода сягала інколи вище пояса. Аби перейти Йохор із заходу (гирло ріки Муар) до сходу (гирло ріки Індау), потребувалося 30 днів. Незважаючи на те, що значну частину дороги долав у пірозі, а піші переходи тривали по 10-11 годин удень, просувалися доволі повільно, часто в лісі доводилося прорубувати шлях. Болота, а також струмки й річки, через які швидкоруч будували мости з поваленого лісу чи лаштували пороми, зводили сякий - такий барак для, ночівлі - все це ускладнювало подорож. Труднощів на шляху додавали ще п’явки, комарі та тваринки з роду сороканіжок. Та все-таки я, досяг своєї мети й, зустрівся в багатьох місцях з орангутанами, мав можливість познайомитися, з цим цікавим племенем, якому доля, судила, бродяче і примітивне життя... »
Микола Миколайович таки встиг зустрітися, дослідити й описати цих лісових людей, які небавом розчиняться в більших племенах, винищаться колонізаторами та зникнуть з лиця землі.
Маклай вірив і не вірив, але все-таки більше вірив, оповіді про те, як в одному поселенні за священну тварину був крокодил; діти могли на тих крокодилах кататися верхи, випливали вони на свист, мов мисливські собаки, й ніколи жодну людину в тім поселенні не скривдили й не зачепили.
Микола Миколайович був певен, що єднання душею — то трохи більше, аніж просто не хамити природі.
Юнацька мрія — долучитися до настання золотого віку, про який писав тодішній його кумир Сен-Сімон, — тепер доповнювалась особистим досвідом Миклухо-Маклая. Сен-Сімон на людському поступі бачив сперш стадію теологічну, що вміщала античні та середньовічні часи, далі йшла метафізична, себто часи Маклая, і лиш згодом настане та довгоочікувана позитивна, той вік золотий, коли в кожного щастя по вінця, аж вихлюпується через край. І він, Маклай, не б’ючи з виляском себе у груди, робить посильне, а здебільшого й непосильне задля цього віку жаданого. Тільки він до Сен-Сімона дещо б додати хотів.
Мало самого егоїстичного людського щастя, має в гармонії жити людина з річкою Рейн, яку на твоїх очах перетворювали у каламуть, з деревом рідкісним у колоніях, де пришелець жадібно нищить усе впень, з тим дельфіном, що вздовж берега в Чилі супроводжував Маклаїв корабель, тішив і смішив пасажирів, з тим озером незасміченим, біля якого цю ніч ночував; навіть з тим тигром, що не метнувся-таки на смертний двобій, хіба кинув той погляд насмішкуватий, який Маклай не забуде напевне.
Інакше не минути тої чорної ночі, чорної для Маклая у Лондоні не через колір; смог вечірній так придушив, що груди, здавалося, вже не витримають: вони то рипіли дверима незмащеними, то бухкали барабаном тутешнім, як у папуасів. Той кашель нестримний рвав тіло, і до білого дня в нього дожити була надія абияка: дивом таки судилося втриматись до світання, хтозна, чи ліки більше у помочі стали, чи життєва Зоря супротивилась; він би не хотів — та й чи зміг? — ще одну таку ніч зазнати.
***
…Маклай іще думкою себе, було, потішив, що, може, він спить, але його справді трясли за плече, над ним нахилився якийсь чоловік, знайомий і незнайомий, якого він все ж, напевне, колись зустрічав.
— Вставайте! — помагав піднятися йому той чоловік. — Не впізнаєте мене? Я з Італії, ботанік Беккарі…
Згодом колега-природознавець розповідатиме:
— Якби не характерна борода, я його не впізнав би. Дякуючи Богу, він лежав на якихось дошках обличчям вгору, лежав просто на пристані. Я подумав, було, що він спить, але швидко впевнився, що помилявся. То була непритомність, як потім вияснилося, з голоду. Я взяв його на руки, наче дитину, й відніс до найближчої стоянки екіпажів. Звістка про розорення сім’ї завдала неабиякого удару його організмові, виснаженому, перевтомленому, змученому злигоднями й кліматом тих країн, де він жив і які досліджував. Він вельми страждав від того, тим паче всі його колекції — антропологічні та інші — малюнки, замітки, словом, усі плоди його пошуків та досліджень, які зберігалися в ящиках, перебували тепер у руках банкірів та купців. Таким чином, він наче втрапив у своєрідний полон, бо не мав жодних засобів повернутися в Європу…
Микола Миколайович щиро дякуватиме італійському колезі за порятунок і підтримку, але й далі, попри найвигадливіші випробування долі, біди й негаразди, йтиме своїм шляхом. Той шлях не рівненькою бруківкою вимощений, прокладати його доводилось інколи крізь болота або хащі немислимі. Якось піднімався Маклай на стрімке узвишшя, вросле чагарником, густим, як щітка, і те давалося з неабияким трудом, бо промок під учорашнім дощем і знову трясла лихоманка, шумеляло в голові: шкрябався він, чіпляючись за ліани, наче вві сні. В котрий раз за ліану схопився, аби підтягнутися ще на півкроку, як раптом вона обривається — і далі він не пам’ятав...
Прокинувся Микола Миколайович від людських голосів, очі з трудом розплющив — навколо ліс, не відразу до тями дійшов, де він і що з ним сталося. Аж чує папуаську говірку: — Я ж казав, що Маклай не вмер, а лиш спить...
Кілька чоловіків оточили його, й тільки тоді спливло на пам’ять, як він з ними піднімався, точніше, продирався на те заросле узвишшя.
Вагу трудів Миколи Миколайовича розумітимуть вдумливі сучасники. Доктор історії Габріель Моне писатиме:
«Без перебільшення можна твердити, що після Чарльза Дарвіна, який зробив колосальний переворот у природознавстві, Миклухо-Маклай є найбільш геніальним реформатором науки про людину…»
Спробують згодом, з огляду на здоров’я, полегшити життя Миколі Миколайовичу, професорську кафедру йому запропонувати. Але він відповість своєму другові, князеві Мещерському:
— Закабалити себе кафедрою, зв’язати з яким-небудь захолустям, тим же Петербургом, не буде в мене бажання.
Інколи той шлях піддаватимуть сумніву сильні світу цього, яким би, видавалося, належало насамперш поміч всіляку надати вченому. Імператор Олександр ІІІ при зустрічі скаже:
— Достойні співчуття ваші старання, водночас, за нашим розумінням, вони передчасні, а тому марні. Хоча, по-християнськи, може, й похвальні. Але як би похвальність ця до пори когось не збаламутила…
Не звик Микола Миколайович душею кривити, навіть перед вінценосними, тож відповість:
— Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі…

Автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб'язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Volkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї, всім тим, хто відгукнувся, а особливо колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..37