Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (23)

 1..10 Ctrl ← 11..20 Ctrl → 21..30 31..37 
Ольга
Книжка в час: Про гроші-марево й гідність-меч
«…все зло на світі тільки тому живуче, що в писок йому зацідити ніхто першим не хоче», – Іван Корсак «Мисливці за маревом».

Це вже, здається, десятий за рахунком роман Івана Корсака, письменника з Волині, відомого в українській літературі дослідника, відкривача й майстерного оповідача історії. Не так давно світ побачив ще один, найновіший, очевидно одинадцятий художній твір автора «Борозна у чужому полі» – про легендарних братів Тимошенків… Іван Феодосійович дійсно вражає своєю невтомною працею і плодовитістю. Бо роман «Мисливці за маревом», над яким працював два останні роки й про який ітиметься далі, теж вийшов цьогоріч, узимку.

Іван Корсак – письменник-патріот. У своїх творах він воскрешає забуті й маловідомі імена знакових для України постатей, котрі так чи інакше пов’язані з Волинським краєм. І якби не він, хтозна чи довідалися б ми коли-небудь уповні й детально про таких великих українців як Арсеній Мацієвич, гетьманич Орлик, В'ячеслав Липинський, отаман Чайка, капелан УНР Павло Пащевський та багатьох інших малознаних і, на жаль, досі не пошанованих як належить визначних особистостей. І, якщо більшість історичних романів Івана Корсака – то були охудожнені біографічні оповіді тої чи тої постаті на теренах тої чи тої історичної доби, то «Мисливці за маревом» – роман здебільшого сучасний. Однак уплетена канва минувшини, зокрема, історії життя шляхтича-волинянина, громадського діяча, поета й борця за православ’я Данила Братковського (а це період із другої половини XVII століття по 1702 рік), робить цей твір історико-сучасним.

«Мисливці за маревом» – роман про одвічну боротьбу з корупцією та хабарництвом, що їх, на жаль, майже годі здолати через гонитву людства за ненаситним збагаченням. Утім, на щастя, у всі часи були люди, для яких гідність стояла понад гроші. Як-от для Данила Братковського. Цей нескорений чоловік не зрадив свої ідеали та переконання, відмовившись при цьому від найбільшого хабара – власного життя. Його, шляхтича, а не хлопа, як то було зазвичай, піддали страшним тортурам: як повідує автор, перший раз вірьовками розтягували на дибі тіло, в другу чергу живцем його пекли, а втретє припалювали, вже водячи по тілу залізом, розпеченим до червоного… До речі, влітку 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату канонізував Данила Братковського й приєднав його до лику святих.

«Такого роману в Корсака ще не було», – каже про цей твір відомий літератор Михайло Слабошпицький. І додає: «Це книжка, якої нам дуже було треба, вона на запит нашого дня, тобто зайняла порожню нішу… Коли ми живемо на грані морального дефолту, раптом говориться про людину, яка сповідувала справжні цінності, чиї слова підтверджені поведінкою. Братковський ціною життя обирає те, що не продається…»

Роман актуальний ще й тому, що повідує про мисливців за матеріальними благами, грішми, які часто-густо стають метою життя сучасної людини. Корупція і хабарництво руйнують у людині все живе… Але гідність, як зазначено в анотації до книги, не здолає навіть сокира ката. Бо сокира поржавіє, а гідність залишиться.

Головний герой «сучасної» частини роману – бізнесмен Денис Поліщук. Попри те, що має справу з зароблянням грошей, є людиною високоморальною, правдолюбною і чесною. Якось він знаходить старий дзбан із надписом, що багатство в ньому немале, а коли розпаковує, то бачить там не гроші й не золото, а манускрипт. Це поезії Данила Братковського. Відтак, читаючи вірші поета, козака, шляхтича, дипломата й сучасника Івана Мазепи, Денис повертається думками на три століття назад і осмислює життя людини з бездоганною моральною репутацією. Зрештою філософія, дух Данила Братковського перетікає у Дениса й сам він постає перед читачем як приклад для наслідування. Понад три століття відокремлює головних персонажів цього роману, але ефект присутності одного й другого – однаково максимальний.

Денис не мириться з тотальною корупцією, яка полонила його містечко, районний центр. Він не в силі постійно годувати хабарами місцеві інстанції, чиї представники щоразу приходять у його контору й вимагають «лапувку», інакше не бачити його бізнесу нормального розвитку. Через безкінечні погрози Поліщук «шукав бодай один, та надійний прихисток, де немає паскуди державного, інспектора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають…» А нарешті зважується на відверту війну з головою районної адміністрації Авеніром Баксютенком на прізвисько Бакс. Звідкіля у цього мисливця за грішми така символічна кличка, зрозуміло.

Цю надскладну війну з «системою», чиї витоки сягають найдавніших часів, Денис, на превеликий жаль, програє. Бо «не виправити той світ, якщо не вдалося цього за тисячоліття зробити». Але він, як колись і Данило Братковський, перемагає в значно важливішому в житті кожної людини бою – він не втрачає гідності, совісті, своїх високих моральних принципів, які, мов той меч, здатні відбитися від найспокусливіших матеріальних благ. Бо що є гроші? Марево. А що є гідність? Честь. Якої не купити. І вічність. Яка не минає…

Іван Корсак – вправний і талановитий художник слова. Його добірна проза засіяна точеними, продуманими висловлюваннями, влучними порівняннями, яскравими примовками, що заграють із читачем поліським колоритом, неповторним звучанням. Ось, наприклад, один із героїв Корсака «киснув в останні дні, як позавчорашній борщ, якого в холодильник забули поставити», і «причепилися до нього ті два слівця, і ніякими обценьками їх не відкусиш», або й «дзенькнув метал об метал, видавалося, як зустрівся Денис із Баксютенком поглядом». А чи знаємо, що «хто з псами лягає, той із блохами встає»?.. Багата мова у романі «Мисливці за маревом», але читається він водночас легко, швидко, й зацікавить кожного, кому не байдужа українська дійсність і минувшина.

…Дві з половиною тисячі років тому перський цар Камбіс узявся затято боротися з корупцією у судах. Так, із одного фальшивого судді він наказав заживо зняти шкіру, видубити й оббити нею крісло. А в те крісло посадив суддівського сина, аби він вершив долі. І як буде вершити долі, то щоб знав, у якому кріслі сидить. Минуло два з половиною тисячоліття, а про суддівську систему ми знову кажемо: «Не оббивати ж нам ще раз отак крісло!» Тобто одна з ліній у романі «Мисливці за маревом» – застереження проти утворення диктаторів, починаючи з містечкового рівня. Зло й тепер сконцентровано в руках владців, які купують, принижують, згинають, але не можна цього допускати, треба цьому протистояти. І ця книжка потверджує – кожен з нас має вибір і може його зробити.
Жанна КУЯВА

Іван Корсак Мисливці за маревом
Ольга
Незнані чи забуті сторінки історії?
На превеликий жаль, українська еміграція середини минулого століття - лишилась однією із невисвітлених сторінок нашої історії. Не зважаючи на це, кожен свідомий українець повинен знати і шанувати людей, яких нам подарували ті складні часи. Новий історичний роман Івана Корсака "Вибух в пустелі" - одне з небагатьох достовірних джерел про події тогочасної України і її світил.
У романі представлено життя Георгія Кістяківського - українця- емігранта, котрий зумів досягти небачених висот закордоном, але був небажаним гостем на Батьківщині. Як професор Гарвардського університету він став співавтором атомної зброї, що принесло йому світове визнання("А ще Кістяківського обирають іноземним членом Королівського товариства Великобританії, почесним доктором наук Гарвардського, Оксфордського, Принстонського, Пенсильванського, Колумбійського, Брандейс і Уільямс університетів, Технологічного інституту Карнегі. Він отримує Національну медаль і три іменні нагороди від Американського хімічного товариства і – вже чого ніяк не чекав через сутички з амбіційними генералами – від Військово-повітряних сил…").
У романі "Вибух у пустелі" автор хоче донести до кожного українця, що Україна середини минулого століття була багата на талановитих і перспективних людей,які через утиски влади більшовиків були змушені покидати власні оселі і виїжджати закордон, де власне і продовжували свою діяльність у найрізноманітніших сферах( "Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували "виставу" в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…".).
В роки Другої світової війни гостро постало питання ядерної зброї. Це призвело до відкритого суперництва США, Німеччини та СРСР. У романі прослідковується поетапне виготовлення ядерної зброї. У творі представлено всі невдачі та перемоги у процесі творення незнаного раніше явища. Більшість дослідників,що неодноразово заглядали у вічі смерті,зрозумівши,якою страшною силою володіє їх винахід, відмовились від подальших досліджень у цьому напрямку. Вони були нагороджені владою "За заслуги" і повернулися з Лос- Аламосу, де знаходився таємний штаб, до свого звичного життя.
Роман насичений цікавими матеріалами з життя Г. Кістяківського та історичними фактами. Досить цінною знахідкою є інтерв'ю Віри Кістяківської, дочки головного героя. У ньому описуються сімейні стосунки родини, вплив батька на вибір професії, літо в Лос- Аламосі, життя Георгія після виготовлення бомби.
У романі змальовано долю ще однієї жертви більшовитських репресій - Олени. За допомогою цього образу автор показує як складалися долі талановитих українців, що залишилися в Україні та свавілля "совєтів" на українських землях.
У фіналі роману було несподівано розкрито витриману інтригу твору. Чи здійсниться заповітна мрія Олени? Як складеться омріяна протягом всього життя зустріч з коханим? Відповіді на ці запитання можна знайти на сторінках роману.
На мою думку, кожен хто цікавиться та любить українську історію має прочитати роман "Вибух у пустелі", для того щоб знати українських світил науки, яких так приховувала більшовицька влада. У творі інформація подається у настільки доступній формі,що читач волею чи неволею, а запам'ятовує найдрібніші деталі тих складних для українського народу часів. Отже, раджу кожному, не жалкуючи свого часу, перегорнути сторінки нашої історії у романі Івана Корсака,щоб навчитися цінувати і розвивати своє, а не надіятись на досягнення інших.


Ганна Вижовець

Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга

Іван Корсак Завойовник Європи
Ольга
Наука любити і пробачати
Оце потрапила мені в руки книга «Перстень Ганни Барвінок». Враження - то хвилююча оповідь про жіноче подвижництво, відданість дружини своєму чоловікові істинно на все життя, подвиг сильної жінки, на долю якої випало чимало випробувань, бід, тривог…
Звісно, Пантелеймон Куліш - більше ніж визначна особистість, важко переоцінити вклад його в нашу літературу. Але як не просто витерпіти його характер, досить запальний і різкий, як непросто його гарячковість мудро і терпеливо гамувати люблячій дружині Олександрі.
Впродовж подружнього життя стосунки з Кулішем «тріскалися» і летіли шкереберть, але їх рятувала неймовірна відданість і жертовність. Чимало образ наніс їй чоловік, наніс і смертельну образу: «Безплідна, немов пустеля». А вона його продовжувала кохати…
У Куліша ставали все більш напруженішими стосунки з багатьма колишніми друзями та сподвижниками, при тім числі з Василем Білозерським та Миколою Костомаровим. Тим, до кого Куліш міг прислухатися, був хіба Тарас Шевченко, лише він міг сказати йому усю правду у вічі, не боячись суперечки чи образи. Таке відчуття, що Куліш би й з Шевченком розбив горшки, якби доля дозволила на світі Тарасу Григоровичу трішки довше пожити. Тож до всіх непростих своїх клопотів Олександрі Михайлівні не раз випадала ще й «мирова» роль, аби суперечки з колегами у чоловіка не перетворювалися у пересвари.
Мене вразив цей роман, що прочитався просто на одному подиху. Не встигла й помітити, як перегорнула останню сторінку. Я відкрила постать Пантелеймона Куліша та інших видатних українських особистостей, які ми не вивчаємо на уроках літератури у школі чи на заняттях у коледжах або вишах, чи вивчаємо поспіхом і поверхово. Вражена образом Ганни Барвінок – це жінка, яка вміла поєднати письменницьку працю з веденням господарства, з умінням творити затишну атмосферу сімейну, зберегти душевну чарівність й до сивих літ. Кулішів відвідає Олександр Кониський і напише : «Бачиш тут убожество, нужду, а душею чуєш спокій господарів, найпаче Олександри Михайлівни…Геть більше працює пані Кулішиха біля господарства; більше за свого чоловіка (встає на 2-3 години раніше його)». Вона робила все можливе заради свого чоловіка, якого цінувала й любила все життя, незважаючи на образи. Вона вчить нас умінню пробачати.
Думаючи про майбутніх читачів цього роману, хотіла б сказати, що біографію письменників важливо дізнаватися не з банальних підручників чи Вікіпедії, а варто читати художньо-біографічну прозу, створену за життєвими правдивими джерелами. Прочитавши роман Івана Корсака,ще раз переконуєшся у цьому.

Мирослава Багнюк, студентка
Луцького педагогічного коледжу


Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Нашого цвіту по всьому світу
Сьогодні можна впевнено сказати: майже в усі часи українська інтелігенція була гнаною, тому часто знаходила по¬рятунок за межами рідної землі.
В одному зі своїх останніх романів «Борозна у чужому полі» (К.: «Ярославів Вал», 2014) Іван Корсак порушує важливу гему, пов’язану з еміграцією наших світ¬лих розумів. У книзі висвітлено долю трьох братів Тимошенків: старшого Сте¬пана, середульшого Сергія та молодшо¬го Володимира, які залишили по собі чималий доробок за межами рідної землі. По-різному складалися їхні життєві шляхи у ті буремні роки, коли Україна після більшовицького перевороту нама-галась відновити свою незалежність.
У книжці Корсака мало художнього вимислу. Вона містить автобіографічний матеріал, і для її написання авторові не¬обхідно було опрацювати значну кількість архівних документів. Пройдімось услід за письменником життєвими дорогами кожного з братів Тимошенків.
Ще 1906 року Степана Прокоповича було обрано на кафедру опору матеріалів Київської політехніки. Степан здобував ґрунтовні знання, відвідуючи лекції по¬важних авторитетів у Гетингені. Його роботи друкують відомі німецькі журнали. Він навіть був удостоєний золотої медалі та премії імені Д. Журавського. Незва¬жаючи на це, Петербурзьке міністерство освіти звільнило його з посади декана Політехніки за перевищення норми при¬йому євреїв (15 відсотків). Минає неба¬гато часу, і прем’єр УНР Микола Василенко запрошує його взяти участь в ор¬ганізації Української академії наук. Не¬вдовзі гетьманським указом були затверджені перші академіки: Д. Багалій, О. Левицький, М. Туган-Барановський, В. Косинський, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, П. Тутковський, М. Кащенко, Ф. Тарановський та С. Тимошенко. На установчому засіданні Академії 27.11.1918 року В. Вернадського обирають її президентом. Того ж року Степан Прокопович засновує при Академії Інститут технічної механіки (і тільки з 1993 року цьому Інституту надано його ім’я). Але творчий злет тривав не¬довго, насувались скрутні часи. Більшо¬вики захоплюють Київ. Викладачі Політехніки створюють «комітет з добування їжі» на чолі з Євгеном Патоном. Щоб якось продовжити життя Академії, пан Степан проривається до червоного «прем’єра» Раковського. Обіцянок багато, але у Києві вже Добровольча армія. До¬велося Степанові Прокоповичу та В. Вернадському їхати до Ростова за Ака¬демію просити: «Комусь же має душа за науку щеміти». Але «дикій орді зі сходу знання були не до шмиги». Їхнє п’яне офіцерство більше переймалось жінками. «Готовність росіянина «слугувати» і є ймовірна причина сили більшовиків». Може, тому «гнійник більшовизму ви¬скочив саме в Росії, і прорвав, гноєм тим затопив неймовірні обшири» — роз¬мірковує автор.
Рідний край палав, і, здавалось, жод¬ні вітри не здатні вгамувати те полум’я. Довелося податись у світи, «де ще цінять розум людський». Загребська Політехніка прийняла Степана з сім’єю. Ректор надав йому приміщення майбутньої лабораторії як тимчасове житло. Він бере відрядження у пошуках передового досвіду в європейських лабораторіях і в Единбурзі зустрічає Петра Капицю, «нащадка дав-нього волинського аристократичного роду». Та невдовзі (вже навіть у Західній Європі!) «працівник науки опиняється цілковито зайвим».
Степан перший серед братів потрап¬ляє до США і з часом дістає працю в Мічиганському університеті. Сталеві кон¬струкції нью-йоркських хмарочосів обі¬цяли неозоре поле роботи. Вони вида¬вались йому «символами невгамовного й заповзятого народу». Вражений поба¬ченим, Степан пише листи Володимирові Вернадському з пропозицією переселення в Америку, «в якій немає вузь¬кого європейського націоналізму». З цих листів перед читачем постають реалії тодішніх США: «знайомства і зв’язки грають величезну роль», «все тут робить¬ся іноземцями», «дуже люблять фізичну працю», «живуть в матеріальному до¬статку і обходяться без газети, без театру, без бібліотек», «платня професора не перевищує заробіток залізничного ма¬шиніста», «молодий інженер по вечорах змушений грати на грубі у танцювальних клубах, а декан — давати консультації на заводах»...
Вернадського так і не вдалось пере¬манити в США. Володимир Іванович, з одного боку, не міг змиритися з падінням Росії, а з другого, занотовував 1920 року у своєму щоденнику, що «російська інте¬лігенція хижа й продажна» і що «істо¬ричне варварство» , яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіритися в майбутньому Росії...»
Степан Прокопович згодом стає «батьком американської прикладної механіки», почесним доктором низки університетів. Його обирають до академій Американської, Польської, Французької, Лондонського королівського товарис¬тва, Спілки швейцарських інженерів... Відділ прикладної механіки Американськ¬ого товариства інженерів засновує медаль його імені. Лабораторію в університеті також назвуть його іменем. Його вибрані праці й книги видають різними мовами. Однак, коли мова зайшла про опубліку¬вання їх в СРСР, то, незважаючи на під¬тримку з боку знаного спеціаліста з при¬кладної механіки Едуарда Григолюка, академіка П. Капиці та інших, цього так і не вдалося здійснити.
Коли через багато років Степанові вдалося відвідати рідний Київ, його бу¬диночок на Фундуклеївській (Леніна) зус¬трів його «величезним списком нових мешканців». Від російської культури за¬лишились «ледарство, пиятика та бридкі матюки». Життя ніби завмерло на пів-століття, і Політех зберіг «ті ж самі саморобні прилади, які він колись майст¬рував». У Харкові йому дозволили поба¬читись під пильним оком «Інтуриста» з одинокою рідною сестрою, проте їй так і не дозволили приїхати до нього в Америку.
Іван Корсак з любов’ю описує й жит¬тєву дорогу Сергія Прокоповича. Сергій був знавцем стилістики козацького ба¬роко та розробив новий архітектурний стиль. Йому випало будувати кілька ліній залізниць в Україні (зокрема, Північно - Донецьку), проектувати чотириповерхові будинки Л. Юркевича та С. Лаврентьєва у Києві, будівлі на узбережжі Криму та Народні доми на Полтавщині. Надгробки Симона Петлюри в Парижі та Миколи Лисенка — теж його роботи. Загалом, понад чотириста будівель у різних країнах світу виросло за його проектами. За часів УНР Сергій був міністром шляхів в уряді, брав участь у Другому зимовому поході на Україну під проводом генерала Тю¬тюнника.
Доля заносить Сергія в Подєбради. Тоді «тут у Ноєвому ковчезі зібралась чи не половина українського Києва». Роман Корсака збирає у Подєбрадах «славне професорське гроно». За кафедрами тут стали колишні прем’єри УНР Ісак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Ми¬кита Шаповал... Іван Горбачевський ви-кладав органічну хімію, Федір Щербина — статистику, Василь Біднов — історію України, Володимир Старосольський — державне право. Сергій Прокопович вів архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва. Заснував же сту¬дію, як і низку інших українських закладів, виставок і товариств, Дмитро Антонович.
Коли фінансові джерела чеського уря¬ду зміліли, Сергій перебирається в Лучеськ на Волинь, що перебувала тоді під по¬двійною окупацією: світською (польською) та духовною (московською). У 1931 році Сергія Прокоповича обирають спочатку заступником, а потім головою Волинсько¬го українського об’єднання, що мало на меті обстоювати інтереси місцевого люду супроти асиміляції, яку насаджувала Річ Посполита. Згодом він стає головою Луць¬кого Чеснохресного братства та головою Товариства імені Петра Могили. Його обирають послом до Сейму. Проте нама¬гання зарадити справі (разом з воєводою Юзефовським) були марними. Розпочи¬нається Друга світова війна. Сергій по¬трапляє в «табір для військовополонених і цивільних». Тут його, 60-річного, німці мобілізують в організацію Тодта, яка сприяла табірній адміністрації. Після бом¬бувань табору він опиняється серед бі¬женців, що йшли на Захід, аби знайти прихисток на «планеті Ді-Пі».
Іван Корсак не оминає й долі Сергієвого сина Олександра. Після мандрів європейськими країнами Олександр опи¬няється в США. Тут завдяки його таланту було ошатно оформлено чимало станцій вашингтонського метро. Будучи керів¬ником будівельної компанії, він зводить стрімкі хмарочоси у Нью-Йорку. Потім пише книгу про українську архітектуру XX століття. Бо, як відомо, «культура на¬родів часто оцінюється архітектурою». Ось чому ще царат забороняв будувати будинки в українському стилі. А такі блис¬кучі пам’ятки архітектури, як Михайлів¬ський монастир чи військовий Микільський собор, були зруйновані. У Києві виростали «ІІрісутственниє мєста» та цибулині церкви Покровського монас¬тиря. А від 1927 року все в Україні буду¬ється в російському стилі, бо більшість архітекторів — росіяни. «Під «пролетарський» стиль совіт голив і стриг усіх».
Тамбовські «пєтушкі» мали кукурікати на українських домівках... Окупанти по собі залишали «неохайні копії класициз¬му, перероблені з типовою азійською не¬культурністю». Будинок Верховної Ради архітектора Заболотного — один із таких. Чи варто зберігати пам’ятки, що нагаду¬ють політичне поневолення? Поляки, наприклад, усунули російський Собор з історичної Саської площі у Варшаві.
Першою спробою будови в україн¬ському стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Його автором був архітектор Василь Кричевський, який перед тим тривалий час вивчав українську народну архітектуру. Йому належить про¬ектування низки інших будівель, зокрема школи ім. С. Грушевського у Києві, на Куренівці. Дивом оминули московську цензуру Лісовий інституту Києві за про¬ектом Д. Дяченка та готель з музеєм на могилі Шевченка В. Кричевського. У 1919 році у Києві з ініціативи Д. Дяченка та С. Тимошенка заснували Архітектур¬ний інститут.
Шлях наймолодшого із братів, Воло¬димира Прокоповича, був теж непрос¬тим. Він обрав фах економіста і навчався у Петербурзі. Після закінчення навчання працював у Міністерстві шляхів сполу¬чення, а з приходом більшовиків орга¬нізував страйк чиновників, за що потра¬пив у відому в’язницю на тисячу камер «Кресты». Тут побували на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський. Опинившись на волі, відчув, що треба, як писав Гоголь, «мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...» Над Україною шуміли вітри волі. Як еконо¬мічний консультант українського уряду та керівник Інституту економічної кон’юнктури, Володимир небавом по¬трапляє в Париж. Тоді російська і поль¬ська дипломатії у Парижі переконували держави Антанти, що «Україна — то нова Мексика, захоплена анархією». Голова дипломатичної місії Михайло Тишкевич докладав чимало зусиль, щоб «західні альянти перестали дивитись на Україну як на частину Росії» та щоб французькі промислові кола зацікавити Україною. Загальній справі завадила приналежність членів дипломатичної місії до різних по-літичних партій. Попри цю невдачу, Па¬риж усе ж прихистив на якийсь час Ігоря Сікорського, Олександра Архипенка, Марію Башкирцеву, Олексу Грищенка, Софію Левицьку, Соню Делоне та інших.
За слідами брата Сергія в Подєбради переїхав і Володимир. Він стає професо¬ром академії, працює деканом факульте¬ту й обирається ректором УВУ. Згодом перебирається до США, в Мічиганський університет, де викладає економічні нау¬ки. В часи світової економічної кризи Сергій стає науковим радником із сільського господарства а уряді Рузвельта. Наприкінці Другої світової війни Воло¬димир потрапляє у Берлін як член аме¬риканської військової адміністрації. Тоді ж постало головне питання: як бути з по¬воєнною Німеччиною? Чотиримільйонне місто лежало в руїнах. Тут серед іншо¬го він почув, як радянські «визволителі» ґвалтували жінок на дорогах, навіть у со¬борах, де ті сподівались на Божий поря¬тунок, а щоб убезпечитись від мін, гнали перед собою німецьких дітлахів...
Іван Корсак у своєму творі вперше проливає світло на документи, які досі не встигли опрацювати історики. Саме художнє опрацювання документального матеріалу дозволило йому чутливим по¬глядом сучасної людини зазирнути в тем¬ні закапелки минулого і знайти в них діаманти, яскраве сяйво яких може стати напутньою дорогою для прийдешніх поколінь.

Микола Григорчук

Джерело: Літературна Україна № 15 (5594) від 09.04.2015р.







Іван Корсак Борозна у чужому полі
Ольга
Стражденні путі Миклухо-Маклая

У книзі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» український письменник Іван Корсак виступає і в ролі дослідника, і, звісно, вправного романіста.
Мабуть, особливо відповідально писати про видатну постать. А тут - розповідь про вченого, якого всі вважали російським, а він має не просто українське коріння, а фактично є волинянином. Адже на Великій Волині, у місті Малині, що на Житомирщині, був маєток родини Миклух.
Я з великим задоволенням прочитала книжку і впевнена, що вона так само захопить чималу читацьку аудиторію. У творі описується життя Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая – видатного біолога-дослідника, який присвятив життя науці, задля якої був вічним мандрівником. У нього була мрія знайти на краєчку світу «плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою». Він долав африканські пустелі, десятки миль океанських, прокладав дорогу дрімучими джунглями. На нього чатували отруйні стріли індіанців, тропічні лихоманки, крокодилячі та тигрячі пащі. Попри це, він здолав усі випробування.
Водночас М.Миклухо-Маклай – надзвичайна людина. Тернистим був його шлях: з гімназії – вигнали, з університету – виключили, з Росії – тікав з фальшивим паспортом. На думку спадали гіркі слова, які колись ляжуть на папір з-під його пера: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали ті, хто угадував бажання вождя».
Отож, залишивши Росію, Миклухо-Маклай виїхав у Німеччину, де навчався у Гейдельберзькому університеті, потім в Лейпцигу та Йєні. Тут працьовитий та талановитий студент привернув увагу професора Ернеста Геккеля, який візьме Миколу у велику наукову подорож. Далі були подорожі, організовані на мізерний кошт Російського географічного товариства та на власний кошт. Він хворів, голодував, не раз зустрічався з розбійницькими бандами...А ще публікував статті, відкривав нові види загадкових губок. Про нього ж писатимуть, що після Дарвіна саме він був реформатором науки. І хоча мав пропозиції залишитися на кафедрі, не хотів бути паперовим ученим.
Цікаво читати про подорожі М. Миклухо-Маклая, котрий стрічався з людьми різних світів. Найсильніше враження викликав у мене опис перебування героя у Новій Гвінеї. Письменник пише, як учений ставився до місцевих: лікував, навчав сіяти різні культури, привіз залізні знаряддя праці, а далі ще й домашніх тварин на розплід. Полюбив тамтешній люд Миколу Миколайовича, зустрічав з почестями, називав «місячною людиною». М. Миклухо-Маклай вивчив мову тубільців, їхні звичаї, діалекти, досліджував рослинний та тваринний світ. А згодом захищав їхні інтереси, бо вважав, що шкіра у них чорна, а душа світла.
Не оминув письменник і прикрих сторінок у житті вченого: вже хворий Миклухо-Маклай читає у російських виданнях, що, мовляв, Нову Гвінею саркастично йменують Макландією, його ж тихоокеанським поміщиком… Однак Іван. Корсак цитує і похвальні слова Льва Толстого на адресу видатного мандрівника: «Ви… довели, що людина є всюди людиною».
Автор твору розповідає і про те, як ученому пощастило зустріти серед життєвих буднів велике кохання. Його зачарувала Маргарита, донька прем’єра провінції Новий Уельс: високоосвічена жінка, з неповторним голосом і щирим серцем. Протестантка і православний поєднали долі за традиціями обох вір. Їм судилося прожити у шлюбі так небагато, в сім*ї народилося двійко синів і лише смерть Миколи Миколайовича розлучила їх. Останніми словами важкохворого були: «Моя кохана».
Гадаю, твір І. Корсака має зацікавити багатьох, кому не байдужа доля подвижників віл науки. А додаток «Зі щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклая» не залишить байдужим, впевнена, нікого. Адже це не лише оповідь про тогочасні події, а крик зраненої душі, яка волає про допомогу, намагається зрозуміти звичаї чужого їй краю.
Думається, читач відзначить правдивий показ тернистої дороги науковця, подякує за повернуте українське ім’я, за велику віру в Людину. Вартує зазначити, що письменником був опрацьований багатющий матеріал, перелік джерел якого подається у книзі.
На початку роману вміщена притча: старші люди радять юнакові піти до храму, якщо важко буде на душі. Я ж раджу: якщо вам захочеться поповнити у душі високе і захопливе – познайомтеся з романом Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».


Марія Гузьо ,
студентка 1-А групи
Луцького педагогічного коледжу


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Праліси Миклухо-Маклая
Крізь дрімучі праліси пасток і перешкод, як і крізь джунглі Нової Гвінеї, продирався Микола Миклухо-Маклай до своєї мети. До мети благородної – підтвердити, що людина справді гідна звання homo sapiens. Все життя присвятив він Людині, як найдосконалішому створінню природи.
Новий роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая – то данина невтомній праці науковця, який всупереч всім незгодам і перешкодам, подарував науці багацько неоціненних праць . А ще поділився переконанням, що людина, незважаючи на колір шкіри, розвиток цивілізації, завжди залишається людиною: чи в університетах Німеччини, чи в джунглях Океанії.
Чи могло бути у Маклая справжнє, таке ж величне, як і його мета, кохання? Іван Корсак заглиблюється у потаємні закутки душі вченого. Коли читаєш роман, складається враження, наче письменник розуміє свого героя, як самого себе. Наче між ними й немає прірви більше, ніж у століття: настільки вдало описує він почуття. Перше кохання Маклая наклало особливий відбиток на душу науковця. І по смерті коханої шукав видатний географ той голос любові до жінки усеньке своє подальше життя, поки його душу не «полонила» Маргарет Робертсон. До неї, до «запізнілого кохання Миклухо-Маклая», були в науковця й інші жінки. Як пише автор, з ними він просто тамував пристрасть, а Маргарет стала для нього чимось незрівнянно більшим. Вже при смерті він повторював наче замовляння на полегшення муки: « Моя кохана…»
У новому романі письменник відкриває читачеві багато нових граней із життя Миколи Миклухо-Маклая. Безсумнівно, це непересічне кохання, силу й глибину якого можна відчути сповна завдяки щоденнику Маргарет Робертсон.
Історичний екскурс заводить нас, читачів. до Петербурга. Так, науковець був підданим Російській імперії, але на сторінках книги ми бачимо, що російська державна машина не лише не допомагала Маклаю у його експедиціях, а й перешкоджала. «Не раз спадало на гадку, що все, чого він досяг і що встиг зробити, зробив не завдяки, а всупереч тій машині, вайлуватій, малозрозумілій на звичний глузд і безтолковій» - подає думки Маклая автор. Ненав’язливо запитується у читачів: “Чи має підстави Росія приписувати собі право на величезну наукову спадщину Маклая?». Тим паче, як постає зі сторінок, більшість мандрівок географ здійснив за кошти малинського маєтку, що в Україні. Загалом, Маклай, за його власним визнаннямс, є сином трьох народів – українського, німецького та польського. А ще він громадянин цілого світу, людства, якому віддав усього себе.
Роман Івана Корсака « Запізніле кохання Миклухо-Маклая» стверджує віру у людство, у його кращих синів, які своєю невтомною працею щодня, щогодини торували homo sapiens путь до омріяного золотого віку.

Надія Козловська.,
студентка факультету гуманітарних наук
Національного університету «Києво-Могилянська академія»





Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга

Іван Корсак Отаман Чайка
Ольга
Рятівний круг Пантелеймона Куліша

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ



Ми живемо серед міфів і стереотипів, переважно не усвідомлюючи того, й передаємо їх, мов естафету, наступним поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та з історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми та всякі ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було закрите непрозорим запиналом, і ми мали про нього уявлення щонайтуманніші. Будь&­#57344;яка спроба щось довідатися з фактографії стосунків їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим дуже багато творчих мотивів і вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.

Коли стали доступними читачеві такі тексти, як “Кохання в житті Шевченка й Куліша” Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), “Романи Куліша” Віктора Петрова, його ж “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки…” й “Урваний роман” Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма його матримоніальними подробицями й адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася надзвичайно цікава книга “Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша” Євгена Нахліка, у котрій мовби підсумовано цю тему й “закрито” її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази й популярних у сучасній психології теорій на взір Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи й узагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи навіть жалюгідно згротескованою. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причинно&­#57344;наслідковному зв’язку й докладно аргументовано документами.

Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї “все вже написано” (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, котрих не зауважили його попередники в темі. Звичайно, тут маємо другий варіант.

При читанні “Персня Ганни Барвінок” відчуваєш, що Корсак справді добре знає не тільки перебіг подій життя героїні, її твори й листи (деякі з них, як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі вчувається навіть не заакцентована полеміка з попередниками (особливо ж із ефектними тезами Віктора Петрова).

Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про Ганну Барвінок. “Майже рівною мірою його можна назвати й романом про Пантелеймона Куліша чи романом про “двох Кулішів” — подружжя”. Це так. Несамовито егоцентричний чоловік високої ідеї і патріотичного чину Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору за саму Ганну Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, котрий ми стрічали, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена “Подружнє життє”, де є суто жіночий погляд на всі описані події, їхня оцінка жінкою, яка стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича із його романом “Зовнішній бік вітру”, де також маємо окрему — жіночу — версію подій.

Отже, роман Корсака — факти відомі й зчаста невідомі. Бо, виявляється, на них можна глянути й інак. І знайти там другий, третій план, непомітні поспішно&­#57344;поверховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, ніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її на жертовність та незрідка готовність підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть одмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові.

Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була одна&­#57344;єдина жінка, яка була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, домежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, що недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. У кожнім разі, епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце благородної істоти — здригнулося воно й від передчуття тих бур і того болю, котрі принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути.

Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не тільки тому, що з її погляду це був мезальянс. Усе&­#57344;таки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, безпомильно вгадала мати, що не буде її донька за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося.

Але до пошлюблення Шури Білозерської Куліш іще змушений був податися до Петербурга “на ловитву щастя і чинів”. Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка з маєтку Білозерських. “Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки щемно виють в місячні ночі, а тут столиця, не вовчий куток, тут блиск і розкіш, тут можливість за хвіст фортуну схопити…” Та ж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може для Кулішевої кар’єри зробити, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду.

Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби шлюб його пов’язав із Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, яка з любові до нього ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відрубала: “Никогда!” Ошелешений Куліш, талановитий архітектор повітряних замків, ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашою Білозерською. Він любив її знову.

Врешті, ось, воно, одруження. У них бояринує Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молода пара. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, дуже поважна тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подоріжжя. Здається, все заповідається якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (вже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у належності до Кирило&­#57344;Мефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які підготувала доля. Як незабарно вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи з сарказмом пише Віктор Петров. М’якше — Нахлік. З гіркою іронією Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глібовою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, яку натхненно фаворизує, а й веде за неї війну відразу на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою і найдошкульніша з них — од Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.

Куліш був рокований на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради і цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч у неї й не було жодної надії, котра б підтримувала її, щоб вона остаточно не заламалася.

І тут сталося диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, й вони зубожіли до непристойного, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма вкраїнськими діячами. Він опинився в майже ізоляції. І єдиною йому підтримкою та опорою була дружина, яка свято вірила в геніальність свого Куліша і в його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді скарб безцінний?

Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно роззирнутися на всі боки, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившися від світу й од себе найхимернішими фанаберіями.

Корсак у романі не бере на себе роль адвоката Ганни Барвінок і звинувачувача адюльтеролюбця Куліша. Він, по&­#57344;перше, виступає реконструктором того, “як усе було”, а по&­#57344;друге, пояснюючи неповерхові причини й мотиви людських стосунків, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усе&­#57344;таки роман — це не байка з моральною сентенцією в фіналі.



Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, знаю всі клопоти узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, котрий слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може “обвалитися” на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор надто досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати в творі утриманцем документального матеріалу, сяк&­#57344;так групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось на взір літературного поп&­#57344;арту). Письменник легко почувається серед огрому фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Котрісь факти — на авторову гадку не зовсім істотні — тільки побіжно згадуються, а котрісь стають основними компонентами повістування й увиразнюють авторову концепцію.

Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гонорово казав: “Ти — моє твориво”. У романі Барвінок, передумуючи їхнє спільне життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: “То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, з серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом…”

Але це — не вирок судді. Не глузи з немічної старості чоловіка, який розгубив усі гарячі захоплення й прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак має в душі і те відчуття полегшення та каяття, що було після повернення блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття своєї відповідальності за Куліша перед українською людністю. Приблизно таке відчуття має мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших коників. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша в той момент, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Це рятівне коло завжди було у нього під руками, але він так уперто й довго не хотів його помічати.

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Уривок з роману
Цю ніч Маклай ночував на березі озера, в доволі затишній місцині, що відразу чомусь в око впадала: похилий берег вкривав негустий ліс і, видавалося, то просто стрункі дерева неспішно сходили на побережжя. Спав він сном кріпким, що змивав геть денну втому, як змиває хвиля слід на піску.
Маклай, може б, і ще з півгодинки дозволив собі порозкошувати, просто поніжитись із заплющеними очима, але його підняли якісь незрозумілі звуки, наче неприродно голосно чутний плюскіт води.
Він схопився і роззирнувся.
За кілька кроків від нього плюскався в прибережжі величезний тигр. Смугас¬тий звір зі втіхою неабиякою перекочувався на мілководді, інколи ляскаючи грайливо лапою по воді, а потім, потішившись природною ванною, ступив кілька кроків углиб і став пити, голосно хлепчучи. Тигр смакував прохолодною, джерельної чистоти водою і водночас скоса, одним лише оком зиркав на зовсім близького Маклая. Скрадком, якомога повільніше, аби не сполохати звіра, Микола Миколайович підтягнув ближче до себе рушницю, а тигр тим часом м’яким поступом вийшов на берег; солодко потягнувшись, він кілька разів стріпнувся, струшуючи з себе вологу. Звір ще один раз на людину поглядом кинув, зиркнув чи то зневажливо, чи з легким відтінком кепкування, а тоді, перевалюючись на дужих лапах, потелепав байдуже геть.
Маклай повільно, мов випірнаючи з того ж озера, перевів врешті подих. Тигр був неголодний, — набігла найперше думка. А може, він тому повівся так, що не помітив агресії або злоби чи схожого чогось, що твар ладна вловити з невидимих хвиль; зрештою, хіба не могло то бути розуміння простої потреби у співжитті всього сущого на суші, воді й повітрі, всього, що дихає, рухається, літає і повзає, що тішиться благом життя, множиться задля його продовження, зрештою, всього, що лишень існує під цим високим та щедрим сонцем, якого стачити має на всіх...
Гонорова не в міру людина, подумалося Миколі Миколайовичу по тому, як зник за деревами тигр, чванлива занадто, дає собі переважно оцінку завищену, применшуючи при тому тяму тварин. Маклай ніколи не переставав дивуватись, як розуміє жарт дикий звір чи тварина домашня, як бавитися вміє, неначе дитя: досить лише побачити, як той же тигр, купіллю тішачись, б’є лапою по воді чи котенята домашні бавляться, перекочуючись та одне одного тузаючи. Він надивився на різного звіра, рибу чи птаха, петляючи стежками Нової Гвінеї, долаючи океанські обшири, продираючись темними хащами Філіппін, Індонезії чи Малакки, через бурхливі потоки йдучи, пітьму лісову, де чигають отруйні змії чи кігті підступного хижака, через нездоланні на позірний погляд гірські хребти; чого варто добратися до сіамського міста Сонгкла, попросити в тамтешнього губернатора на дорогу слонів і за чотири дні здолати півострів упоперек та прибути в столицю цього султанату Кедах; він через усе це має пройти, аби ще на крихту яку пізнати глибше мудрість природи. Для журналу Маклай оповідатиме:
«Перехід цього разу тривав два місяці, до кінця періоду дощів. Отож у багатьох місцях доводилося продиратися по залитому водами лісові, вода сягала інколи вище пояса. Аби перейти Йохор із заходу (гирло ріки Муар) до сходу (гирло ріки Індау), потребувалося 30 днів. Незважаючи на те, що значну частину дороги долав у пірозі, а піші переходи тривали по 10-11 годин удень, просувалися доволі повільно, часто в лісі доводилося прорубувати шлях. Болота, а також струмки й річки, через які швидкоруч будували мости з поваленого лісу чи лаштували пороми, зводили сякий - такий барак для, ночівлі - все це ускладнювало подорож. Труднощів на шляху додавали ще п’явки, комарі та тваринки з роду сороканіжок. Та все-таки я, досяг своєї мети й, зустрівся в багатьох місцях з орангутанами, мав можливість познайомитися, з цим цікавим племенем, якому доля, судила, бродяче і примітивне життя... »
Микола Миколайович таки встиг зустрітися, дослідити й описати цих лісових людей, які небавом розчиняться в більших племенах, винищаться колонізаторами та зникнуть з лиця землі.
Маклай вірив і не вірив, але все-таки більше вірив, оповіді про те, як в одному поселенні за священну тварину був крокодил; діти могли на тих крокодилах кататися верхи, випливали вони на свист, мов мисливські собаки, й ніколи жодну людину в тім поселенні не скривдили й не зачепили.
Микола Миколайович був певен, що єднання душею — то трохи більше, аніж просто не хамити природі.
Юнацька мрія — долучитися до настання золотого віку, про який писав тодішній його кумир Сен-Сімон, — тепер доповнювалась особистим досвідом Миклухо-Маклая. Сен-Сімон на людському поступі бачив сперш стадію теологічну, що вміщала античні та середньовічні часи, далі йшла метафізична, себто часи Маклая, і лиш згодом настане та довгоочікувана позитивна, той вік золотий, коли в кожного щастя по вінця, аж вихлюпується через край. І він, Маклай, не б’ючи з виляском себе у груди, робить посильне, а здебільшого й непосильне задля цього віку жаданого. Тільки він до Сен-Сімона дещо б додати хотів.
Мало самого егоїстичного людського щастя, має в гармонії жити людина з річкою Рейн, яку на твоїх очах перетворювали у каламуть, з деревом рідкісним у колоніях, де пришелець жадібно нищить усе впень, з тим дельфіном, що вздовж берега в Чилі супроводжував Маклаїв корабель, тішив і смішив пасажирів, з тим озером незасміченим, біля якого цю ніч ночував; навіть з тим тигром, що не метнувся-таки на смертний двобій, хіба кинув той погляд насмішкуватий, який Маклай не забуде напевне.
Інакше не минути тої чорної ночі, чорної для Маклая у Лондоні не через колір; смог вечірній так придушив, що груди, здавалося, вже не витримають: вони то рипіли дверима незмащеними, то бухкали барабаном тутешнім, як у папуасів. Той кашель нестримний рвав тіло, і до білого дня в нього дожити була надія абияка: дивом таки судилося втриматись до світання, хтозна, чи ліки більше у помочі стали, чи життєва Зоря супротивилась; він би не хотів — та й чи зміг? — ще одну таку ніч зазнати.
***
…Маклай іще думкою себе, було, потішив, що, може, він спить, але його справді трясли за плече, над ним нахилився якийсь чоловік, знайомий і незнайомий, якого він все ж, напевне, колись зустрічав.
— Вставайте! — помагав піднятися йому той чоловік. — Не впізнаєте мене? Я з Італії, ботанік Беккарі…
Згодом колега-природознавець розповідатиме:
— Якби не характерна борода, я його не впізнав би. Дякуючи Богу, він лежав на якихось дошках обличчям вгору, лежав просто на пристані. Я подумав, було, що він спить, але швидко впевнився, що помилявся. То була непритомність, як потім вияснилося, з голоду. Я взяв його на руки, наче дитину, й відніс до найближчої стоянки екіпажів. Звістка про розорення сім’ї завдала неабиякого удару його організмові, виснаженому, перевтомленому, змученому злигоднями й кліматом тих країн, де він жив і які досліджував. Він вельми страждав від того, тим паче всі його колекції — антропологічні та інші — малюнки, замітки, словом, усі плоди його пошуків та досліджень, які зберігалися в ящиках, перебували тепер у руках банкірів та купців. Таким чином, він наче втрапив у своєрідний полон, бо не мав жодних засобів повернутися в Європу…
Микола Миколайович щиро дякуватиме італійському колезі за порятунок і підтримку, але й далі, попри найвигадливіші випробування долі, біди й негаразди, йтиме своїм шляхом. Той шлях не рівненькою бруківкою вимощений, прокладати його доводилось інколи крізь болота або хащі немислимі. Якось піднімався Маклай на стрімке узвишшя, вросле чагарником, густим, як щітка, і те давалося з неабияким трудом, бо промок під учорашнім дощем і знову трясла лихоманка, шумеляло в голові: шкрябався він, чіпляючись за ліани, наче вві сні. В котрий раз за ліану схопився, аби підтягнутися ще на півкроку, як раптом вона обривається — і далі він не пам’ятав...
Прокинувся Микола Миколайович від людських голосів, очі з трудом розплющив — навколо ліс, не відразу до тями дійшов, де він і що з ним сталося. Аж чує папуаську говірку: — Я ж казав, що Маклай не вмер, а лиш спить...
Кілька чоловіків оточили його, й тільки тоді спливло на пам’ять, як він з ними піднімався, точніше, продирався на те заросле узвишшя.
Вагу трудів Миколи Миколайовича розумітимуть вдумливі сучасники. Доктор історії Габріель Моне писатиме:
«Без перебільшення можна твердити, що після Чарльза Дарвіна, який зробив колосальний переворот у природознавстві, Миклухо-Маклай є найбільш геніальним реформатором науки про людину…»
Спробують згодом, з огляду на здоров’я, полегшити життя Миколі Миколайовичу, професорську кафедру йому запропонувати. Але він відповість своєму другові, князеві Мещерському:
— Закабалити себе кафедрою, зв’язати з яким-небудь захолустям, тим же Петербургом, не буде в мене бажання.
Інколи той шлях піддаватимуть сумніву сильні світу цього, яким би, видавалося, належало насамперш поміч всіляку надати вченому. Імператор Олександр ІІІ при зустрічі скаже:
— Достойні співчуття ваші старання, водночас, за нашим розумінням, вони передчасні, а тому марні. Хоча, по-християнськи, може, й похвальні. Але як би похвальність ця до пори когось не збаламутила…
Не звик Микола Миколайович душею кривити, навіть перед вінценосними, тож відповість:
— Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі…

Автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб'язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Volkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї, всім тим, хто відгукнувся, а особливо колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
 1..10 Ctrl ← 11..20 Ctrl → 21..30 31..37