Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (23)

 1..10 11..20 Ctrl ← 21..30 Ctrl → 31..37 
Ольга
Історичний роман – як ліки проти байдужості
«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.
Оксана ГОЛОВІЙ


Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга

Іван Корсак Корона Юрія ІІ
Ольга

Іван Корсак Немиричів ключ
Ольга
На жанрових межах
Перше, на що звертаєш увагу, взявши до рук книгу, - на її назву. “Перстень Ганни Барвінок”. Звучить інтригуюче. Одразу в уяві постає якась романтична історія. Але ж Ганна Барвінок цілком реальна особа, письменниця, дружина Пантелеймона Куліша. Можливо, тут якась захоплююча історія?
І поринаєш у читання художньої біографії Ганни Барвінок. Цей жанр, такий поширений у Європі, у нас чомусь не набув значного розповсюдження. Тому пригадалися слова ще одного автора біографічних романів — француза Андре Моруа: “Коли ми читаємо біографію відомої людини, ми заздалегідь знаємо головні перипетії і результат подій. Ми як би прогулюємося по знайомій місцевості, оживляючи свої спогади і доповнюючи їх. Спокій духу, з яким ми робимо прогулянку, позбавлений несподіванок, сприяє естетичній установці”.
Біографії Ганни Барвінок та Пантелеймона Куліша у викладі Івана Корсака - десь на стикові історичного дослідження, літературного аналізу і психологічного роману.
Заздалегідь відомий сюжет перетворюється на захопливу історію стосунків двох відомих людей ХІХ століття. Автор не лише розповідає про перипетії їх життя, а й наділяє своїх героїв емоціями, переживаннями, сумнівами. Вони постають перед читачем живими, відтак зрозумілими у своїх пошуках.
Достовірності надає часте використання листів, якими підтверджується той чи інший факт з біографії або ж демонструються душевні пориви героїв.
Проте найбільше вражає та захоплює вміння Івана Корсака відтворити найтонші порухи жіночої душі. Недарма кажуть, що зрозуміти жінку може лише справжній чоловік. Ось Олександра в очікуванні того великого почуття до молодого Панька Куліша, ось чайкою лине за “своїм дружиною” до далекої Тули, ось тужить за втраченим ще ненародженим дитям, ось переживає прохолоду у стосунках із чоловіком, а ось – не може потамувати болю від постійних зрад та принижень.
А як передано сумніви жінки: чи розвивати власний талант, чи покласти життя для служіння “дружині”? Олександра обирає останнє. І свідомо несе свою ношу, навіть попри те, що подекуди та ноша видається надзвичайно важкою і так кортить позбутися її. Не кожна, далеко не кожна жінка, а може навіть одна з мільйонів змогла б відмовитися від земних благ заради успіху чоловіка. Та ще й удавати, що всі ці жертви приносяться залюбки. Недарма ж автор словами “ти моя Галатея” називає не Ганну Барвінок, а її відомого “дружину”. Чи став би Куліш Кулішем , не будь у нього такої міцної опори? Мабуть, що ні. Саме тому, на мою думку, відомий письменник Пантелеймон Куліш є творінням своєї дружини Ганни Барвінок. У цьому мене переконав роман Івана Корсака.
Лише на останніх сторінках роману автор дає зрозуміти, що перстень — це символ усеминущості та невмирущості водночас. Недарма тут згадується легенда про мудрого царя Соломона.
Однак перстень Ганни Барвінок — це символ “незнищенної української ідеї “, символ того, що ніщо не зникає безслідно, тим паче якщо це титанічна праця , палке кохання та величезне терпіння.
І наостаток хочеться висловити захоплення мовою роману. Письменника можна розпізнати за його стилем. Справді, мова цього твору, як писав колись Микита Шаповал, “тече як річка: вихлясто, з закрутами і бічними одхилами, широкими плесами, стоїть або вузенькою смужечкою простягається”.
Відтак бажаю всім цікавого та приємного прочитання нового роману Івана Корсака.
Анна Река

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Проза, що втіху дарує
Зізнаюся: книга Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» спонукала мене захопитися художньо-біографічною прозою. Донедавна я читала в основному романи про кохання та пригодницькі. Здебільшого це були твори зарубіжних авторів. Та останнім часом я таки повернулася до української літератури. І саме «Перстень Ганни Барвінок» був однією з тих книг, які мене вразили.
Читаючи роман, мимоволі думаєш: чому ж до нинішнього часу нам так мало відомо про цю жінку і чому автор вирішив присвятити книжку саме Олександрі? Відповідь – на сторінках книги.
Роман створений наче з низки барвистих і колоритних фотографій. На початку твору перед нами постає шляхетна панночка, ще така юна і безмежно щира Олександра Білозерська, сестра Василя та Миколи Білозерських. У свої 15 років познайомилася з Кулішем, який був на 9 років старший за неї. Але її почуттів це не зупинило. Сашенька не піддалася на вмовляння ні матері, ні на оточення Куліша, які намагалося застерегти дівчину від бажання стати на весільний рушник з цим вельми амбітним парубком. Важливі сторінки, на яких ідеться, як Олександра подружилася з Шевченком, пропонувала йому їхати з ними за кордон та навіть віддала йому своє весільне віно.
Не знає людина, що на неї чекає завтра. Автор роману проводить Ганну Барвінок через неймовірно важкі(істотно – не вигадані!) випробування. Саме тут, за кордоном, її застає перший удар. Куліша заарештовують, а Сашенька втрачає дитину. Як непросто перетерпіти біль, яку завдає безжалісна доля. Лікарі ставлять діагноз, який прозвучав як вирок: вона більше не зможе мати дітей. Як важко таке пережити, не зламатись душею, …. Читаючи ці сторінки, невимовний жаль охоплює серце, адже для жінки неможливість народити дитину – це вирок, який може вбити.
Але це був лише перший удар… Хтозна, як би чинила інша жінка якась на місці Ганни Барвінок. Далі вона дізнається про нові захоплення Куліша. Але вона довідується далеко не всю правду, до неї доходять хіба відлуння. Олександра важко хворіє. В той час Куліш міняє свої пасії як рукавички.
Врешті майже усі відвернулися від Куліша, настав період, коли любов повернулася у їхній дім. А Куліш повернувся душею до дружини, нарешті зрозумівши, що той такий далекий, в уяві мальований ідеал, ось тут, поруч. Але на подружжя знову посипалися біди. Згорів хутір, вони сильно збідніли, Куліш опинився майже в ізоляції. Проте Олександра залишалась як завжди поруч.
Саме тоді він починає роботу над «своїм творивом», саме так він називав Ганну Барвінок. Хоча тут я готова посперечатися, бо хіба сам Куліш не є творивом дружини? Адже Олександра поклала власне життя «під ноги» чоловікові, служила йому як могла: переписувала його твори, піднімала власноруч господарку, щоб мати за що друкувати твори чоловіка; вмовила його продовжити роботу над перекладом «Біблії», над яким він працював 25 років, а рукопис згорів; по смерті чоловіка, саме її зусиллями видано найбільше досі зібрання творів письменника.
Автор зумів створити атмосферу співпереживання читача і персонажів твору, і тому, перегортаючи сторінки роману, я «проживала» разом долю Олександри Білозерської-Куліш. Зацікавилася творчістю письменниці, мова творів якої справді божественно прекрасна, сповнена м’якого ліризму, рідкісної образності та філософічності. Після прочитання роману з’явилося невимовне бажання знову повернутися до творів Ганни Барвінок.
Читаючи роман «Перстень Ганни Барвінок», я водночас відкривала для себе вже дещо давню епоху, нові імена, невідомий світ романістики, що має пізнавальне значення. Виявилося, що читати художньо-біографічну прозу – неабияка втіха і задоволення…
Катерина Сидорук,
студентка Луцького педагогічного коледжу

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Рятівниця Пантелеймона Куліша
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Іван Корсак представив роман «Перстень Ганни Барвінок»
У цій історії, здається, все зрозуміло: був Пантелеймон Куліш — особистість виняткової творчої активності, амбітності, сміливих задумів, подеколи злостивості й контроверзійності, — а ще він мав дружину, котра залишилася для нас у його тіні, — у дівоцтві — Олександра Білозерська, а в літературу увійшла як Ганна Барвінок. Кулішева вулканічна енергія, яка породила цілий корпус текстів (їх вистачило б і на кілька літературних біографій), його неприборкане бажання скрізь та всюди бути першим і єдиним носієм істини, непогрішним судією всіх та кожного — і, гадалося досі, пригнічена могутньою чоловіковою індивідуальністю, хронічно ним зраджувана, затуркана, безхарактерна дружина, котра писала вже тоді глибоко старосвітську етнографічну прозу, що є на сьогодні безнадійним літературним анахронізмом.
Ми живемо ніби в полоні міфів і стереотипів, здебільшого не усвідомлюючи того, й передаємо їх, немов естафету, прийдешнім поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми й різні ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було огорнуто непрозорим запиналом, і ми мали про нього якісь дуже туманні уявлення. Будь-яка спроба щось довідатися з фактографії взаємин їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим, дуже багато творчих мотивів та вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.
Коли стали доступними читачеві такі тексти, як «Кохання в житті Шевченка й Куліша» Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), «Романи Куліша» Віктора Петрова, його ж «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки...» та «Урваний роман» Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма подробицями його сімейного життя та адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася напрочуд цікава книжка «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» Євгена Нахліка, в якій мовби підсумовано цю тему й «закрито» її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази і популярних у сучасній психології теорій на зразок Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи — взагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи просто знехтуваною. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії сухо аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причинно-наслідковому зв’язку й докладно аргументовано документами.
Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї «все вже написано» (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, яких не зауважили його попередники в темі. Звісно, тут маємо другий варіант.
Коли читаєш «Перстень Ганни Барвінок», то з’являється відчуття, що Корсак справді добре знав не лише перебіг подій життя героїні, її твори та листи (деякі з них як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а й був також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі простежується полеміка з попередниками, особливо з ефектними тезами Віктора Петрова.
Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про саму Ганну Барвінок. «Майже рівною мірою його можна назвати і романом про Пантелеймона Куліша чи романом про «двох Кулішів» — подружжя». Це так. Несамовито егоцентрична особистість високої ідеї і патріотичного чину, Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору, аніж, власне, сама Ганна Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, який простежується, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена «Подружнє життя», де є суто жіночий погляд на описувані події, їхня оцінка жінкою, котра стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича з його романом «Зовнішній бік вітру», де також маємо окрему — жіночу — версію подій.
Отже, у романі Корсака висвітлено факти відомі, але не тільки. Бо, виявляється, на них можна глянути й з іншого погляду. І знайти там другий і третій план, непомітні поспішно-поверховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, аніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що почасти здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її до жертовності й незрідка готовності підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть відмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові...
Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була одна-єдина жінка, котра була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, безмежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, котрий недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. І епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце витонченої дівчини — здригнулося воно й від передчуття тих випробувань і того болю, що їх принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути...
Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не лише тому, що з її погляду це був мезальянс. Усе-таки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, мати передбачала, що її донька не буде за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося...
Але до одруження із Шурою Білозерською Куліш ще змушений був податися до Петербурга «на ловитву щастя і чинів». Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка із маєтку Білозерських. «Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки, щемливо виють уночі, а тут столиця, не якийсь ведмежий куток, тут блиск і розкіш, слушна нагода вхопити фортуну за хвіст...» Таж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може посприяти Кулішевій кар’єрі, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду...
Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби одружився з Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, котра з любові до нього мала би бути ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відмовила: «Никогда!» Ошелешений Куліш, здібний архітектор повітряних замків,ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашею Білозерською. Він згадав про неї...
Зрештою, відбулося весілля. Їхнім весільним боярином був Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молоде подружжя. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, досить велика тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подорож. Здається, все складалося якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (уже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які їй підготувала доля. Як незабаром вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи із сарказмом пише Віктор Петров. Більш поблажливо — Нахлік. З гіркою іронією — Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глибокою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, котрій натхненно симпатизує, а й веде за неї війну одночасно на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою, і найдошкульніша з них — від Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.
Куліш був приречений на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради й цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч не мала жодної надії, яка б підтримувала її, щоб остаточно не зламатися...
І тут трапилось диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, відтак вони зубожіли до крайнього, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма українськими діячами. Він опинився майже в ізоляції. І єдиною його підтримкою та опорою залишалася дружина, котра щиро вірила в геніальність свого Куліша та його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді безцінний скарб?
Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно озирнутися навколо, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившись від світу й від самої себе найхимернішими фанаберіями.
Корсак у романі не бере на себе ролі адвоката Ганни Барвінок і прокурора любострасного Куліша. Він, по-перше, виступає реконструктором того, «як усе було», а по-друге, пояснюючи глибинні причини й мотиви взаємин, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усе-таки роман — це не байка з моральною сентенцією у фіналі.
Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, я знаю, як складно узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, який слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може «обвалитися» на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор дійсно досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати у творі утриманцем документального матеріалу, сяк-так групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось подібним до літературного поп-арту). Письменник легко почувається серед усього розмаїття фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Про які-небудь факти — на авторову думку, не надто істотні — згадано лише побіжно, а решта стають основними компонентами оповідання й увиразнюють авторську концепцію.
Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гордовито казав: «Ти — моє твориво». У романі Барвінок, переосмислюючи їхнє подружнє життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: «То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, із серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом...»
Але це — не вирок судді. Не знущання з немічної старості чоловіка, котрий розгубив усі палкі захоплення та прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак все ж має в душі те відчуття полегшення й каяття, яке йде поруч із поверненням блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття Кулішем власної відповідальності перед українською людністю. Приблизно таке відчуття може переживати мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших витівок. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша якраз тоді, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Можливість порятунку завжди була у нього в житті, але він ніби навмисне волів її не помічати...


Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Любов, що віку не питає
Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», – стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище – Миклухо-Маклай – взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно Бог зна коли було наше «непрошене й не дане», тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», – написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було у житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди – Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також – на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», – інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай – «выдающийся руський путешественник».
Оксана ГОЛОВІЙ



Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ
слово до читачів
Книга, що постала перед вашими очима, досить своєрідна за вмістом. Але вагатися не варто: розгорніть її, серйозно вчитайтеся і зрозумієте, чому вона дуже потрібна сьогодні.
Йдеться про творчість відомого українського письменника Івана Корсака. Адресується видання, як і все напрацьоване в слові невтомним автором художньо-історичної прози (романів, повістей, оповідок, есеїв) тим, хто вже зумів оцінити потужний творчий набуток, та тим, хто ще не встиг цього зробити. А, кажучи більше, - усім, хто перейнятий заповітною національною мрією щодо гідного і навічного утвердження українства в цивілізаційному просторі. Ви, звісно, теж до таких належите, а заодно і поділяєте переконання письменника, що «кожен історичний роман – то насамперед твір про сучасність», що сюжети з історії акутуальні завжди, а надто у наш надскладний за вітчизняними реаліями час. Отож вам годиться знати, як один за одним по-своєму увиразнюють правдивість означеної думки наші неординарні сучасники – поціновувачі таланту митця.
Середи них і колеги по перу – лауреати Шевченківської премії (Євген Сверстюк, Василь Слапчук, Анатолій Дімаров), і професори - історики (Володирим Ричка, Ігор Гирич, Микола Кучерепа), і вчені – філологи та філософи (Володимир Поліщук, Дмитро Степовик), і навіть фахівці досить віддалених від літературознавства фізико-математичних та географічних наук (Микола Григорчук та Михайло Мельнійчук – відповідно). Принагідно зауважимо, що особливо прикметною є увага до створеного нашим працьовитим земляком з боку блискучого знавця світового літературного процесу Михайла Слабошпицького (від нього – аж чотири розлогі статті; певно, так пощастило хіба ще Юрієві Щербаку, бо метра зацікавлює тільки високоякісне і самобутнє письмо). Всі ці авторитети, як то зізнається одна з-посеред них – Світлана Кузьміна – “глибоко вражені кількістю і якістю історичних джерел, що ними белетрист скористався, легким і невимушеним стилем, цікавими і маловідомими історичними фактами, про які можна дізнатися з його книжок.” До гонорового кола вписаний і сам автор з його інформаційно багатими інтерв’ю.
То як же не причаститися ерудованістю знаних інтелектуалів, не прислухатися до їх міркувань, суджень, оцінок і врешті самому не взятися за ретельне читання чи перечитування написаного тим самим Корсаком, аби суттєво употужнити свою патріотичну озброєність? Отут не зайве нагадати: «патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина – частка своєї Батьківщини, і від її честі залежить честь країни» (процитовано Василя Лизанчука). Не секрет бо, чому програє в умовах інформаційної війни доволі поширене наївно – верхоглядське українолюбство, що марнославно зводиться до гучного декларування, позування у вишиванках і при символіці задля власного задоволення. Причина немочі – недоозброєність знаннями, недооцінка їх сили та потреби в них. Аргументи для оперативного опонування при ворожих наїздах брати ніде, їх у пам’яті просто немає. Ох ці наші духовні лінощі – родове гніздо парапатріотизму! А ще ж ота різномасна пошесть політичного піару на любові до Вітчизни, безсоромне паразитування на ній певної вигоди ради (а не зрідка - й мільйоннорясної!), що нічого спільного взагалі не має із чи не найшляхетнішим людським почуттям… Не з доброго ж дива, а саме від болю через подібну цинічну реальність простогнав колись великий Франко своє звернення до її сповідувача:
Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала…
………………………………………………….
Бо твій патріотизм – празнична одежина,
А мій – то труд важкий, гарячка невдержима.
І хоч у тих знайомих усім ще зі школи рядках задається належний орієнтир у протистоянні політичному словоблудству, віз і нині там, навіть суттєво просунувся вперед…
Словом, маємо щиро порадіти у спільному читацькому колі, що є підстави додати ще одну потужно фронтову книгу до арсеналу тих, які допомагають давати відсіч і патріотичній фейковості, і повсякчасним українофобським атакам.
Однак у чому ж конкретно виявляється актуальна суголосність її авторів у поглядах на виховну силу аналізованого творчого надбання? У чому вбачають вони його цінність як духовної поживи, як «хліба насущного» - для читача – сучасника?
Найпомітніша акцентація критиків – на заслузі Корсака у винахідливо - переконливому спонуканні до ретельного переосмислення совдепівського трактування нашої далекої і зовсім близької минувшини та її знакових постатей. Бо його книжки (далі цитую Євгена Сверстюка – О.К.) «повертають нас обличчям до постатей історії і культури замовчуваних і забутих». Зауважимо: забутих тому, що замовчувались не випадково, а згідно з комуністичною ідеологією. Отож маємо активний каталізатор у позбуванні малоруського комплексу меншовартості, що, як не прикро, за інерцією і досі отруює свідомість навіть наймолодших українців. Дуже доречним є оприлюднення у книзі на суто документальній основі маловідомих чисельних подробиць із біографій тих замовчуваних і забутих. Відтак завдяки спільним зусиллям і постають перед читачем в увесь свій гідний подиву і захоплення зріст «яскраві представники українського лицарства» Григорій Орлик («Гетьманич Орлик»), Данило Братковський («Мисливці за маревом»), Тарас Боровець-Бульба («На розстанях долі») та ін.
Сходиться поважна автура у тому, що не менш повчально виписана діяльність самодостатніх особистостей цивільного плану і з їх вірністю національній ідентичності, «і з їх моральною цільністю та безкомпромісністю». Це Арсеній Мацієвич («Таємниця святого Арсенія»), Модест Левицький (« Тиха правда Модеста Левицького»), Павло Пащевський («Капелан Армії УНР»), Олександра Куліш («Перстень Ганни Барвінок») тощо.
Відзначається і вражаюче окреслення саможертовності у безкорисливому служінні ідеї української державності при безмірі гострих ризиків з боку Міхала Чайковського («Отаман Чайка») і В’ячеслава Липинського («Діти Яфета»). А що то значить на тлі нинішнього напруження у польсько - українських взаєминах послідовна вмотивованість автором життєвого вибору «поляків з українською групою крові»: «Я хочу, щоб була Україна!».
Адекватно складається ціна і романам «Борозна в чужому полі» та «Вибух у пустелі» як творам про інтелектуальних велетнів, «про українську людину, яка, полишивши рідний край, не загубилася на чужині», а стала поряд і з тими, «хто своїм інтелектом впливає на долю світу». Нагадаємо, що героями першого є троє політичних емігрантів з України – троє братів Тимошенків, які згодом стали помітними представниками світової наукової еліти. Друге полотно – про долю вченого теж зі світовим іменем Георгія Кістяківського родом із Боярки. Здобувши докторат ще у 24 роки, він упродовж життя за кордоном удостоївся честі бути обраним почесним доктором наук найпрестижніших університетів США та Великобританії. Поміж тим вважав за необхідне суттєво докластися до появи відповідної ухвали Конгресу США щодо спорудження пам’ятника нашому Тарасові Шевченку. А будучи співавтором атомної бомби, мудро збагнув загрози від неї. Вчинки, що й казати, - надшляхетні… До слова, у цьому романі письменник зумів відстежити ще й знакову родинну тяглість Кістяківських. І ось що зазначає з цього приводу у відгуку на «Вибух у пустелі» згаданий вище провідний співробітник НАН України Микола Григорчук: «На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись».
Цією виразно актуальною цитатою вважаємо за потрібне завершити побіжне (згідно з можливостями жанру, до того ж корсаківські творчі широти осягнути нелегко навіть у солідній монографії) анотування думок маститих рецензентів. І читач, звісно, розуміє чому: у ній – своєрідне узагальнення виховного потенціалу образів українців, виписаних талановитою рукою мисливця за унікальними фактами, для якого патріотизм – таки «труд важкий, гарячка невдержима». Здавалося б, «напольовані» реалії досить рідкісні, але загалом суттєво увиразнюють обличчя нації. І назву книги «Із кореня дужого» варто сприймати не тільки як означення хисту самого Корсака та авторського загалу, а й своєрідно подане напучування усім нині в Україні сущим: «Так! Ви – крона із кореня дужого. Дужого по-українськи. І Вам до снаги сягати піднебесних висот». Як мовлено поетом, « де виросли – там МУСИМО (підкреслення моє О.К.) цвісти»…
P.S. Автор повинен попросити вибачення і в белетриста Корсака, і в читача за досить утилітарну (як стосовно творчості художньої!) акцентацію і такого закінчення, і всього сказаного вище. Вибір зроблено свідомо і зумовлений він потребою якомога більше розширити коло зацікавлених літературою подібного характеру. Не будемо лукавити:таке серйозне чтиво пересічному люду не дуже під силу. Адже 80% населення України, як то відомо з надійних джерел, «за європейськими нормами бідняки, люди вкрай нужденні і мало вмотивовані до культурно – громадського життя.» Чи до самоосвіти повсякчас засмиканим і забіганим у пошуках елементарного харчу? Переважно обходить таку лектуру і нинішня огаджетована юнь, що «зростає в умовах духовно-культурної посухи» та взагалі сахається паперових носіїв інформації обсягом більше десяти сторінок.
Отож, поки що головна надія – на читача - популяризатора, на своєрідного посередника між культурним продуктом і бажаним споживачем. І це має бути той інтелігент-патріот, на кого все ж прийнято серед людей притомних взоруватися, хто має вплив на громадську думку. А найперше – освітянина за професією. До прикладу, кому, як не вчителю математики, треба знати і передати учням позицію великого вченого Михайла Остроградського: « У москалів не хочу помирати!»? А вчителю фізики – що відомі титани науки Георгій Гамов, Іван Пулюй теж дуже цінували своє походження із українського кореня дужого. А географу – про українолюбну затятість Миклухо-Маклая, всупереч привласненню його, як і попередньо названих вчених, не особливо порядними сусідами? А що вже тут казати про вчителя історії, про класного керівника, яким бувають усі «предметники», або ж адміністратора! Чому ж не вдатися до педагогічного експромту на уроці цитуючи відповідні рядки з відповідної книжки в руках?
Словом, уся та наша українська правда подається письменником - істориком настільки цікаво, що пробудження патріотичного інтересу таки мусить відбуватися.
…Так, нині як ніколи, задля своєї належної вписаності у світ, маємо дбати про безчисельну армію озброєних людей – озброєних відповідними знаннями. Без добрих українознавчих книг, до яких аргументовано причислено і написані Іваном Корсаком, такої потуги не сформувати.
Цінуймо ж творчий доробок визнаного майстра слова не стільки задля його слави (йому наразі її не бракує), як задля спільної справи…

Олеся Ковальчук,
заслужений вчитель України,
громадський діяч, кавалер ордена Княгині Ольги

Іван Корсак Із кореня дужого
Ольга
Дорогоцінності Ганни Барвінок
Такі куці наші знання про Ганну Барвінок.Мало, дуже мало, на жаль, на теренах рідної землі знали й знаємо про цю неймовірну жінку, яка життя поклала на вівтар служіння літературі й коханому Пантелеймонові. Скидається на те, що заховали її десь у тіні чоловіка-письменника, применшили значимість цієї жінки як письменниці.
Втім у згаданому романі бачимо її передовсім жінкою – Олександру Білозерську, шляхетну панночку, а згодом і пані, яка все життя служила талантові Пантелеймона Куліша, лаштувала для нього той світ, який потрібен генієві для того, щоб творити СЛОВО.
Цілком слушними видаються думки професора Володимира Поліщука у післямові до роману: «На відміну від видрукуваного раніше, автор хоче показати світ очима Ганни Барвінок».
«А й справді, про Куліша є вже хмара публікацій, з яких вирізняються праці В. Домонтовича і Є. Нахліка, переконаний сам автор. – Ганна Барвінок, як при житті, так і після опинилася таки обділена увагою нашого люду. Тому мені важливо було подати низку зовсім нових епізодів, ввести в обіг нові документи. Так з’являються картинки стосунків зі Смирновою, Ернестом Ренаном, з листів – ніде не друковані фрагменти листування з Богданом Заклинським, Миколою Євшаном, особливо важливе – з Юліаном Романчуком, де навіть з перебільшених страхів постає характер і подвижницьке ставлення до творчого чоловікового спадку. Неможливо зі спокійною душею читати не публіковане листування з сестрою Надією, листи до Номиса і його до Барвінок (це дивина неабияка для сучасної людини – їх мікроскопічний почерк; без лупи я не прочитав би жодного листа). Попутно хотів би висловити побажання науковцям: і в Бібліотеці імені Стефаника, і в Державному архіві Львова,у Музеї Коцюбинського в Чернігові і т.д. ще так багато неопрацьованих матеріалів, які публікаціями можуть стати, тож простір завидний для дослідників…»
Гортаючи сторінку за сторінкою роману, разом із Олександрою я переживала її перше трепетне почуття до спудея Куліша і ті сумніви, які сіяли в юній душі друзі й рідні. Усі в унісон казали, що не пара Панько вразливій Олександрі. Та хіба молодому серцю хтось годен наказувати? Хай навіть то і рідна ненька…
Я плакала разом з нею у скромній кімнатці у Варшаві, коли молода жінка втратила первістка, а потім так і не спізнала щастя материнства… Разом з нею мандрувала бездоріжжям у Тулу, де відбував заслання Куліш.
І замість неї (бо ця свята жінка не годна була на ненависть!) я сварила гультіпаку Куліша, який так безжально краяв її серце. Я захлиналася праведним гнівом, коли читала про те, що він вважав її «своїм творивом», а ще – провінціалкою, яка не достойна сяяння вишуканого товариства. Він соромився жінки, яка віддала йому найдорожче – молодість, красу, вірність і своє серце. Натомість вервечка його романів звивалася упродовж років. Він як рукавички змінював фавориток, захоплювався, закохувався, писав любовні листи Марії Вілінській, Парасці Глібовій (та ще й передавав їх їй через законного чоловіка!). Вона ж терпіла й створювала йому затишок. Тяжко гарувала коло господарки, аби мати гроші на видання його творів. Аби лишень творив… Пізніше зізнається сестрі: «Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради цього чоловіка».
Їй не судилося стати матір’ю, зате для численних племінників та племінниць стала найдобрішою хрещеною, вигодувала й заміж віддала доньку своєї служниці Федорку, саме з подачі Олександри Михайлівни вивчився і став усесвітньо відомим художником глухонімий хлопчик Олександр Саєнко.
У романі Іван Корсак змальовує подружжя Кулішів таким, яким ми навіть не могли собі уявити – у побуті, у хворостях, у бідах і навіть у сварках.
А ще до смаку його приправляє, немов пересипаючи спеціями, народними переказами, містичними образами й сюжетами. І це аж ніяк не псує загального враження від книги, а радше навпаки – змушує повертатися до деяких сторінок ще і ще.
Прикро, що Куліш, цей істинно великий трудівник з незміримою творчою спадщиною, водночас егоцентрист неабиякий, вважав Олександру не вельми обдарованою, собі приписував у заслугу її причетність до літературного процесу. Однак час і людська мудрість завше розставляють усе на свої місця. «Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічности…» – писав про твори Ганни Барвінок Микита Шаповал. А Микола Вегжин зауважував: «Вона живе життям народа, думає його думками, іде за ним…»
Ще одне питання, що його своїм романом порушує Іван Корсак, – це жіноча проза в європейському контексті. Звісно, не можна нікого ображати, але на фоні творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Наталії Кобринської, Олени Пчілки та інших талановитих українських письменниць чимало робіт західноєвропейського жіноцтва, каже автор, стають блідими, які справді видаються отими самопальними лебедями з примітивних картин самопальних художників. Попутне гендерне питання – ніхто й пальчиком не поворухнув, аби спопуляризувати Барвінок в цьому контексті, водночас ген-ген у Рочестері можуть пам’ятати, а в нас ні…
Допитливий читач, певне, одразу ж поставить запитання щодо назви роману: чому ж перстень. Збагнула це, коли вже перегортала останні сторінки твору, де згадано навіть перстень Соломона з його написами. Поділюся із вами розгадкою. Її тяжкий труд, її страждання – ось той дорогоцінний перстень, що його самобутня Ганна Барвінок передала нащадкам. Аби пам’ятали. І чи маємо право забувати?.. Ні! А роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок» – то ще одна віха, аби ми, нащадки, пам’ятали й по достоїнству оцінили воістину титанічний труд цієї святої жінки.
Оксана Головій


Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Образ, який не залишить байдужим
З неослабною цікавістю читала роман “Перстень Ганни Барвінок” Івана Корсака. Автор розкриває найвідвертіші сторони життя української письменниці Олександри Білозерської – відданої дружини Пантелеймона Куліша, який зробив значний внесок в розвиток української мови і культури.
У книзі описується життя Олександри Михайлівни від її юності на батьківському хуторі до повернення «блудного» Куліша, який нарешті зрозумів, що все життя кохання Сашеньки було його оберегом і допомагало подолати всі труднощі, які випали на його долю. Все своє життя наперекір життєвим випробуванням Ганна Барвінок саможертовно служила розвитку таланту свого “дружини”, занедбуючи власний письменницький дар. Кохання до Куліша стало сенсом її життя. Вона не піддавалвсь ні на вмовляння матері, ні на попередження з боку оточення Пантелеймона Олександровича. Взявши на себе роль берегині сімейного вогнища, вона постійно турбувалася про те, щоб її чоловік лише не сушив голови нічим, крім письменницької праці і перекладів.
Вражає розповідь про те, як Олександра Михайлівна намагається знайти кошти на друк творів Пантелеймона Куліша, хоче змусити мовчати кожного, хто критикував його творчість. Натомість вона отримує постійні зради і “холод” з боку чоловіка, який був дуже самозакоханим і соромився своєї дружини (“По возвращении моем с заграницы, я должен буду ввести свою жену в лучшее столичное общество. Провинциальные ее язык и обращение, равно как и недостаточность умственного развития, заставили бы ее в таком случае играть незавидную роль…”). Я з прикрістю читала про те, що Куліш дозволяв собі заводити романи з іншими жінками, в той час, як його покірна дружина вела господарку, щоб мати за що друкувати твори коханого. Звичайно, доходили чутки і до самої Ганни Барвінок про постійні походеньки її чоловіка, але вона проявляла велике терпіння і мудрість, не влаштовувала сварок і скандалів, бо бачила у своєму чоловікові великого українського подвижника, яким він справді був.
Іван Корсак своїм твором представив сучасному українському читачу образ письменниці з унікальним стилем, оповів про малознане чи й зовсім незнане з творчості і біографії української письменниці, яка відіграла чималу роль у розвитку нашої культури і мови, створила захоплюючі картини життя і побуту українського народу.
Цей твір може багато чого відкрити кожному успішному чоловікові на роль жінки, яка сприяє його успіхові. Адже тільки така сильна і вірна подруга життя, як Ганна Барвінок, зможе перенести стільки труднощів заради свого кохання.
Загалом, на мою думку, це захоплюючий твір, який має зацікавити всіх, кому дорога історія української літератури, становлення і розвиток якої розкрито через творчі зусилля подружжя Кулішів.
Ганна Вижовець,
студентка 2-А групи
Луцького педагогічного коледжу

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
 1..10 11..20 Ctrl ← 21..30 Ctrl → 31..37