Сеть знакомств для любителей книг



Ольга
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:






Ольга

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (2)Философия, история (23)

 1..10 11..20 21..30 Ctrl ← 31..37 
Ольга
Зі сторінок, яких не забути
У видавництві «Ярославів Вал» вийшов новий роман Івана Корсака «Вибух у пустелі». Автор розкриває ще одну важливу сторінку, на цей раз – з нашої наукової історії. На прикладі родини Кістяківських – інтелігентів у п’яти поколіннях – він показав, яким могутнім міг би бути наш народ, якби доля дозволила йому самостійно розвиватись.
В центрі оповіді професор Гарварду Георгій Кістяківський, співавтор атомної бомби. Етап за етапом прослідковується в книзі її народження.
В Другу світову війну дуже гостро стояло питання: чи встигне Гітлер виготовити ядерну зброю? Настала мить, коли союзні війська висадились на французьке узбережжя Ла-Маншу. За їхніми передовими частинами йшов загін особливого призначення «Алсос», завданням якого було відповісти на запитання, в якому стані перебуває урановий проект Німеччини. Для цього фронтовикам видали лічильники Ґейґера, брались проби на радіоактивність з усіх водойм, захоплювалися всі наукові установи і вилучались наукові документи. Успіх чекав у Страсбурзькому фізичному інституті. Чотири знані фізики здали документацію та виказали імена колег, залучених до атомного проекту. Виявилось, що фізичний та хімічний інститути Товариства імені кайзера Вільгельма були головним «ядерним гніздом» німців. Понад півсотні вчених, причетних до проекту, опинились під арештом. Проблема постала, коли виявилось, що лабораторії та завод із виготовлення металевого урану розміщені відповідно, у містах Гейсинген та Орієнбург – у французькій та радянській зоні окупації. Американці не хотіли, щоб ядерні секрети дістались ще комусь. Тому було вирішено захопити Гейсинген і, що можна, демонтувати, решту підірвати, а по заводу в Орієнбурзі завдати потужного бомбового удару. Згодом у шахтах було виявлено іржаві бочки з 1100 тонн уранової руди. У німців вийшла затримка через рішення сповільнювати нейтрони важкою водою, а не графітом. А далі, щоб закінчити якнайшвидше Другу світову війну без воєнних втрат, уряд США вирішив скинути на японські міста Хіросіму й Нагасакі по А-бомбі. Полковник Пол Тіббетс написав на носі бомбардувальника, що вирушав у той страхітний рейс, ім’я рідної матері – «Енола Гей». Світ був вражений, довідавшись, як «у трамваї-привиді за поручні тримались одні лише кістки, бо тіла спопеліли». Японія капітулювала, але ніхто не святкував перемоги над нею. Оппенгеймер сказав, що йому «здається, що на наших руках кров». У січні 1946-го Кістяківський покидає Лос-Аламос задля праці в Гарвардському університеті. Учасники проекту отримали від уряду грамоту «За заслуги». Заглянувши у пащу диявола, людство, здавалося б, мало причини зупинитись. Та де там…
«Совіти» у подарунок до ХХІІ з’їзду своєї компартії вирішили випробувати на острові Нова Земля новий вид зброї – водневу бомбу. Хрущов повелів зменшити потужність вибуху, «аби вікна в столиці не повилітали». Наслідки вибуху були вражаючі: в радіусі півсотні кілометрів розтанув двометровий шар снігу, горіла земля, ударна хвиля двічі обігнула земну кулю, за вісімсот кілометрів від епіцентру вибуху повилітали шибки у вікнах. Утворились радіоактивні озера. Радіоактивна хмара посіяла невидиму смерть не на одне століття. Потім «совіти» продовжували свої випробовування у Казахстані біля Семипалатинська. Не раз над казахстанським степом вставало «ядуче сонце». На Тоцькому полігоні танки й піхота стали «піддослідними кроликами». Бо хіба Москва рахувалася з людьми? «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт». Поява у «совітів» обох бомб була зумовлена не стільки успіхами радянських вчених (які спали в «шарашках», не знімаючи на ніч взуття, з зав’язаними вухами, аби щурі їх не відгризли), скільки завдяки шпигунству. Вивідати атомні секрети США їм допомогли Етель і Джуліус Розенберги, за що й були засуджені в США до страти на електричному стільці.
Хрущов заявив, що покаже капіталістам «кузькину мать». Це знову всіх мобілізувало. Коричневий фашизм знищено, а червоний залишився: «народ, що по вуха у лайні, весь світ пнеться туди затягнути». А ще автор нагадує відомі слова: «впоперек цивілізаційного поступу людства лежить велетенська рептилія з маленькими мізками і міцними щелепами – ім’я її Росія». Тут Корсак зазначає, що відповідальність і вину за такий стан речей несе й російська інтелігенція, яка майже завжди підтримувала імперські устремління своїх очільників. О. Пушкін возвеличував Єрмолова – покорителя Кавказу та Суворова – покорителя Варшави. Л. Толстой витворив неіснуючу «рашу», а Н. Некрасов вихваляв вішателя Муравйова. У наш час бачимо, як російська інтелігенція вітає (за невеликим винятком) чергове «покорєніє» Криму та підтримує війну на Донбасі. Їм замало «покорєній» Сибіру, Кавказу, «прорубування вікон» в Європу, придушень Угорщини та «Чехословацької весни»…, їм хотілось ще покорити Афганістан, хотілося мити кирзяки в теплих водах Індійського океану. А зараз «рашизм» стає загрозою для всього світу.
Щоб стримувати «совітів», фізик Едвард Теллер очолив у Ліверморській лабораторії проект з розроблення водневої бомби. І тут не обійшлося без участі уродженців нашої землі. Попри те, що Г. Кістяківський відмовився брати участь у цьому проекті, співавтором Теллера у розробленні цієї бомби став професор Станіслав Улам зі «славного міста» Львова. Дивовижні проекти тоді висловлювались: ядерними вибухами Теллер радив пробити тунель через Мексику, зробити канал паралельний Панамському та гавань на Алясці. Як висновує Корсак: «Порохівниця науки – безмежна». Лавреат Нобеля Ганс Бете писав, що «воднева бомба – засіб змити з землі цілі народи. Пустити її в хід – зрадити людському глуздові й природі християнської цивілізації». Нільс Бор побоювався, що термоядерна реакція за певної потуги може охопити всю атмосферу Землі й навіть світовий океан. Однак коли Теллера запитали, що було б, якби США не мали водневої бомби, Едвард відповів: «Тоді це інтерв’ю велось би російською мовою».
Після цього розпочалася «ракетна гонка». Американський уряд довідався зі слів німців, які поверталися з ҐУЛАҐ-ів, про радянські міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). Г. Кістяківський знову задіяний. Він очолює науково-консультативний комітет Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет та стає радником президента США Ейзенхауера з питань науки й техніки. До комітету входили поважні вчені з різних ділянок знань. Комітет рекомендує уряду США надати пріоритет будівництву своїх МБР. Такої ж думки дотримувались учені Ю. Віґнер і Дж. фон Нейман. З останнім Георгій товаришував, поважав угорця за його «надзвичайно швидкий розум». У планах були: політ супутників, у тім числі з людиною, посадка на Місяць та відправка зондів до Венери і Марса. Ейзенхауер заснував НАСА – космічне агентство, і вже у квітні 1959-го було набрано першу групу астронавтів.
Пройде небагато часу, і американці полетять на Місяць «трасою Кондратюка». Коли перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест про це дізнався, розпорядився вияснити, хто цей чоловік: «Маємо українського Ціолковського і ніхто про нього не відає». З’ясувалося – це Сашко Шаргей з Полтави. Впізнав його по фотографії колишній учитель. Сашко ладнав вітряки в Криму, елеватори в Сибіру, але змалку мріяв про небо. З часом написав і 1929 року видав невелику (на 114 сторінок) книжечку «Завоювання міжпланетних просторів», де була точно розрахована орбіта польоту на Місяць. Він і далі працював над облюбованою темою та завжди носив з собою робочий зошит із формулами, навіть перебуваючи на фронті під Москвою взимку 1941-го. Автор зошита пропав безвісті, а його записи потрапили до німців. Ті розпочали пошук у своїх таборах Кондратюка. І, о диво, знайшли! Тільки той Кондратюк мав трикласну освіту й нічого не тямив у розрахунках, проведених Шаргеєм.
Книга Олександра Шаргея, попри скромний наклад, потрапила в бібліотеку Конгресу США. При польоті на Місяць, писалося згодом у пресі, йшла конкуренція між Вернером Брауном (розробником знаменитих ракет ФАУ, з яких німці обстрілювали Лондон) та Джоном Хуболтом, що запозичив, як стверджувалося, ідеї з книжки Кондратюка. Хуболт переміг і отримав нагороду «За видатні наукові досягнення». За версією І. Корсака, брати Кістяківські були знайомі з Шаргеєм. Олександра, як і Георгія Кістяківського денікінці силоміць мобілізували у свою армію. Але Шаргей утік від білих, роздобув документи на ім’я Кондратюка, переночував у Кістяківських в Києві й подався за кордон. Проте його спроба проникнути через «залізну завісу» була марна…
Г. Кістяківський неодноразово брав участь у перемовинах між главами держав. Він був четвертим від американської сторони на зустрічі у Вашингтоні Ейзенхауера, Ніксона і держсекретаря з Микитою Хрущовим та Громико, під час якої Хрущов подарував американцям копію радянського місяцехода. Він був і в Женеві на переговорах Ейзенхауера з Хрущовим, Жуковим та Булганіним. Без нього не минула й зустріч чотирьох глав держав (де Голля, Макміллана, Ейзенхауера та Хрущова). Він допомагав уряду США підписати договір із СРСР про заборону ядерних випробовувань. Однак літак Пауерса, збитий над СРСР, зробив паузу в переговорах.
У 1961-му закінчувалось президентство Ейзенхауера, і Г. Кістяківський як член його команди змушений був піти у відставку. Настав миротворчий період життя. Георгій виступає проти поширення ядерної зброї. Одночасно займається проблемами роззброєння, бо «бомб більшає, а безпеки – меншає». Його висувають на пост президента Академії наук США, але він відмовляється, погодившись лише на пост віце-президента. І на цю посаду його обирали двічі. В Академії він запровадив перевірку звітів та їх використання. Як професор хімії читав і далі лекції та приймав іспити. Що цікаво, якось на екзамені він поставив «вражаючу» оцінку з хімії Генрі Кіссінджеру та порадив йому, помітивши неабиякі здібності… обрати іншу професійну стезю.
В той же час у В’єтнамі йшла війна. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались повстанці, американці стали застосовувати гербіциди («Агент Орандж»). «Червону заразу», яку справді потребувалося зупинити, на жаль, поборювали недопустимими, гріховними методами. Як наслідок, у в’єтнамців діти народжувались без рук, без ніг чи з шістьма пальцями, а деякі – з «вовчою пащею». У людських тканинах кількість діоксину в десятки разів перевищувала норму. Як хімік Георгій боровся проти застосування газів та хімічної отрути у В’єтнамі й загалом був проти війни США у цій країні. Газета «Вашінгтон пост» надрукувала статтю Г. Кістяківського про шкоду від застосування такого виду зброї. Георгій радив Р. Макнамарі (міністрові оборони США) припинити бомбардування. Пізніше Пентагон долучив Георгія до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
За часів президенства Ліндона Джонсона відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку у Вашингтоні. Саме Л. Джонсону належать слова: «Шевченко був більше ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права та волю людей…» Спорудженню цього пам’ятника передувала відповідна ухвала Конгресу США. Не дивно, що лобістом цього проекту був й Г. Кістяківський, адже ще його дід готував до друку твори поета в журналі «Основа», будучи секретарем редакції цього журналу.
У романі журналіст інколи поборює письменника Івана Корсака, зокрема коли він передає зміст інтерв’ю Г. Кістяківського репортеру Річарду Родесу чи коли його дочка Віра розповідає Сенді Келлі про себе та про свого батька. В одному епізоді привертає увагу відповідь на запитання кореспондента, як це він, росіянин, відстоює інтереси США? Георгій підкреслив, що він українець, а не росіянин! І що для нього це звучить так, «якби шотландця спитали, чи він англієць».
Фінал цього гостросюжетного історичного роману по-романтичному зворушливий. Давня мрія Олени зустрітися з коханим Георгієм нарешті здійснюється. Г. Кістяківський прилітає в Москву, щоб підписати угоду про наукову співпрацю, а водночас – вручити генетику М. В. Тимофєєву-Ресовському Кімберівську медаль за наукові досягнення. Колись на Уралі в концтабірну лабораторію ученого перевели й Олену як науковця. Довідавшись про приїзд Георгія, Олена попросила свого шефа передати Георгію, що чекатиме на нього в аеропорту при відльоті. Роки, роки… Вона, «гортаючи свою немолоду пам’ять», впізнала його, але не підійшла, захотіла «назавше лишитися тою Оленою, яка в нього у пам’яті і якій вічно буде сімнадцять…»
Заслуги Г. Кістяківського перед США були відзначені нагородами від Американського хімічного товариства, Військово-повітряних сил, медалями «За заслуги», «За досягнення в науці» та орденом «Свободи» – найвищою нагородою в США. Його обрали почесним доктором Гарвардського, Оксфордського, Прінстонського, Пенсильванського університетів, Технологічного інституту Карнегі, іноземним членом Королівського товариства Великобританії, удостоєно інших нагород.


Микола Григорчук,
доктор фізико-математичних наук,
провідний науковий співробітник ІТФ ім. М. М. Боголюбова
Національної академії наук України





Іван Корсак Вибух у пустелі
Ольга
Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Ольга
Неоцінений людьми, нагороджений долею
Перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака "Запізніле кохання Миклухо-Маклая", я ще раз подумала про те, що геніальним людям доводиться прорубувати цілі хащі життєвих труднощів, щоб побачити хоч промінчик надії на успіх їхньої праці.
У новому творі відомий романіст розкриває постать найзагадковішого українського мандрівника, легендарного науковця Миколи Миколайовича Миклухо - Маклая, який вивчав особливості побуту і звичаїв корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї .
У романі чітко прослідковується, як зусилля вченого натикалися на стійкий опір уряду російського царя Олександра III, на інтриги недоброзичливців, які запевняли імперію у тому, що Миклухо-Маклай – шахрай, і в той же час, інвестували кошти у "дослідника" Ашинова, який вміло замилював очі владцям. Проте, як зазначає автор, Бог їм суддя, Микола Миколайович сам знав ціну ним створеного. «Наукові журнали восьми країн світу мали за честь твої праці публікувати, тебе прийняли в почесні чи дійсні члени або члени-кореспонденти поважні наукові товариства та академічні установи провідних держав, у твою честь названо рослини й представників тваринного світу; зрештою, хто виміряє твій вклад у низку наукових дисциплін - від фізичної географії до океанології, від антропології до етнології..." – оповідається про дослідника зі світовою славою, що на перше місце у своєму житті ставить "...порятунок тих безпорадних, в яких чорна шкіра, але душа світліша.".
Микола Миколайович намагався закликати "учерствілі душі" російської влади до людинолюбства, про що Іван Корсак написав:" ...То не голос волаючого поміж велетенських тихоокеанських хвиль, то мольба помочі люду, що не встиг заразитися ще душевною коростою від "цивілізованих". Та не поспішають чомусь ті вельми цивілізовані подати дружню руку, сором'язливо сповідуючи принцип "своя сорочка до тіла ближче", і врешті той голос поміж океанських хвиль губиться в гуркоті вод безкраїх, безмежних...". У творі автор вкладає в уста Миклухо-Маклая важливу думку – на припущення Олександра III про те, що всі старання вченого марні, дослідник відповідає: "Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі..."
Заклопотаний дослідницькою працею, Микола Миколайович зовсім забув про особисте життя, безсумнівно, він мав декілька пристрасних і швидкоплинних захоплень, які залишили теплий слід у його серці, але лише у віці близько сорока років він зустрів ту, яка запалила у його серці щирі, ніжні та по-своєму дитячі почуття. Те «запізніле кохання» стало музою для праці і стимулом для боротьби з тяжкою хворобою великого мандрівника. Маргарити Робертсон мужньо переживала хворобу чоловіка, нерідко без копійки в гаманці і майже без підтримки у чужому місті, але до останнього подиху чоловіка лишилась ніжною та турботливою мамою і дружиною...
Інтимна струна роману, така ж сильна, як і струна долі Миклухо-Маклая, з неабиякою художньою силою озвучена Іваном Корсаком, не залишить байдужим і молодого, і зрілого читача.

Анна Вижовець



Іван Корсак Запізніле кохання Миклухо-Маклая
Ольга
Люди залишаються людьми

Нотатки про роман Івана Корсака «На розстанях долі»
Це книга про жорстоку дійсність, про трагедії, які чинили російський більшовизм та фашистський нацизм при встановленні своєї влади на українських землях у роки Другої світової війни та повоєнні часи. Свою розповідь автор будує на історичних матеріалах, документах, свідченнях історії, тому вона переконлива для читача, спонукає думати і співпереживати.
Для мене особисто неймовірно цікавим було те, що багато подій, описаних у творі, відбувається на теренах нашої Волині, де формується армія УПА, де переплелися шляхи українців та поляків, борців Поліської Січі і червоних партизан, змальовані складні відносини, підозра і довіра, зрада і вірність. Іван Корсак показує, як складно було командирам патріотичних українських підрозділів приймати правильні рішення в той час, коли вони опинилися між двох ворожих сил – фашистської та московської, українець справді опинився на розстанях, тобто на перехрестях долі, і те, що не знищило його – зробило ще сильнішим. «Ти зараз на розстанях , – думав Шандрук, – складніших, ніж у казці, й маєш прийняти рішення. Відмовишся – німець тебе згноїть, хоч то ще не найстрашніше… А погодишся – ім’я твоє проклянуть навічно совіти, зватимуть зрадником тої держави, громадянином якої ніколи не був». Удар цей приймав практично кожен, і від вибору залежало його майбутнє.
У творі розкриті образи українських борців, про яких українці не раз чули суперечливі думки, це – Тарас Бульба-Боровець та Павло Шандрук. Перший з них – засновник УПА та інший – командувач УНА. Саме на їхні плечі лягло завдання зберегти цілісність українського духу. Тим самим Іван Корсак стверджує безмежну віру в безсмертя рідної землі та її народу.
Читаючи роман, ми бачимо, як письменник намагається донести той факт, що попри воєнні сутички людина залишається людиною. Саме з цьому переконує нас історія Віри та Григорія. Не втративши своєї людяності та гуманності, жінка рятує пораненого, коли той, безпритомний, опинився посеред вулиці. Саме з таких моментів письменник творить незабутню історію єдності людей, що зазнали багато ударів з боку війни..
Правду кажучи, такі книги для української молоді є справжнім відкриттям незнаних сторінок історії. Ми переконуємось в тому, яким складним, а подекуди й заплутаним був шлях нашої державності, як важливо в темних річках подій розгледіти образи тих, хто жертвував собою заради кращого майбутнього нових поколінь. Розповідь письменника жвава, цікава, мова пересипана народними виразами та словесними зворотами. А ще – насичена чудовими ілюстраціями Ніла Хасевича, які емоційно підсилюють літературну розповідь.
Хочеться, аби чим більше людей прочитали книгу, яка розширить пізнання про тих, хто силою волі протистояв казусам історії та знущанням війни, хто кров і плоть свою віддавав заради рідної держави.


Вікторія Мосійчук








Іван Корсак На розстанях долі
Ольга
«Хто се збагнув і збагне?»
В час між 8 березня і Днем Матері, що цьогоріч припадає на 10 травня, саме раз поговорити про жіноче питання. І тема зручна – на книжкових полицях, дякуючи видавництву «Ярославів Вал», з’явився роман Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок». Тому запитання до автора: чому Ви звернулися до постаті Олександри Білозерської, до постаті жінки, адже досі героями Ваших романів, повістей та оповідань на історичну тематику були переважно чоловіки?
- Іван Корсак: -Ця жінка мала щастя й нещастя (хтозна, чого більше) спізнати велике кохання. Все життя вона вклала, наче у банк, у чоловіка свого, так рідко вдячного, а частіше невдячного Пантелеймона Куліша: і не вимагала вона процентів за вклад, не чекала наймізернішої віддяки… По смерті Пантелеймона Олександровича всі маєтності спродала до ниточки, кошти на видання чоловікових книг віддала, а сама помирала в чужому домі, навіть не в домі, а в сторожці якійсь, на гнилій соломі, на долівці сирій.
А ще було в мене почуття своєрідного протесту. До Ганни Барвінок чомусь найчастіше вживають вислів «поет жіночого горя». Гадаю таке бачення дещо спрощене і однобоке.
-Стривайте, але ж досить переглянути навіть заголовки оповідань цієї письменниці, аби схилитися до схожої думки - «Жіноче бідування», «Сумне подружжя», «Сирітський жаль», «Хатнє лихо», «Нещаслива доля»…
І.К.: - Так, це правда. Але не вся. Безсумнівно, таке визначення для творчості Олександри Білозерської дали наші знакові попередники. Борис Грінченко про Ганну Барвінок свій твір озаглавив дійсно «Поет жіночого горя О.М.Кулішева». І Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» назвав Олександру Михайлівну схоже – «поет горя і бідування жіночого». Але досить вчитатися в шанобливі рядки Бориса Дмитровича, як зникає звужене розуміння творчості Ганни Барвінок.
-Можливо, таке першопочаткове сприйняття через те, що Олександра Михайлівна, сама зазнавши чимало страждань, левову частку часу свого віддавала сімейним клопотам, господарці, піклуванню про чоловіка, мізер лишаючи навіть для особистої творчості… Тому й не було в неї змоги власні твори «піарити» та акценти потрібні розставити у їх сприйнятті. А вже для громадських справ, для участі у жіночому русі, в числі своєрідних зачинателів якого також була, бо він рясно тоді пускав перші паростки, - і поготів…
І.К.:-Щодо участі у жіночому русі. В Києві заснували ще 1884 року Вищі Жіночі Курси, згодом з’явилася «Жіноча громада», «Одеське товариство охорони жінок» та інші громадські утворення. У Львові став діяти з 1893 року «Клуб русинок», «Жіночий кружок» в Коломиї, «Жіноча читальня» в Долині та інших низка чимала.
Але ж письменник живе поміж люду Словом, живе власним твором. І коли Ганна Барвінок подає до альманаху «Перший вінок» свої оповідання, то Іван Франко анонсує видання з непідробною радістю:
-Звертаємо увагу нашого жіноцтва на те видавництво і висказуємо щире бажання, щоб воно сталося гідним виразом того просвітнього руху, який від кількох літ почав проявлятися серед нашого жіноцтва. Дуже щасливою вважаємо гадку В[исоко]п[оважаної] пані редакторки помістити в «Альманаху» звістки про всіх руських женщин, котрі в наших часах так чи инакше виступали на публічну арену, будь то в літературі, будь в штуці, промислі чи в житті громадськім. Тільки по зібранні такого матеріялу могли б ми пізнати, чим досі були у нас женщини-русинки…
І.Франко, певне, невипадково поставив літературу на перше місце серед видів «публічної арени».
Зрештою саме ім’я Ганни Барвінок брало участь в жіночому русі, підживлювало його. Ось на Галичині відкривають урочисте зібрання, до якого ретельно готувалися. Попри зиму сувору з морозами несамовитими і презлючими віхолами прибуває і прибуває жіноцтво з різних куточків Галичини і Волині, з Відня, Праги й Варшави.
І виголошує ведуча:
-З ініціативи жіночого гуртка Українського педагогічного Товариства імені Ганни Барвінок з’їзд українських жінок дозвольте відкрити…
А от у газетній публікації йдеться, що іменем Ганни Барвінок нарекли 12 –й пластовий курінь – далеченько він правда, за хвилями бурхливими океанськими, у Рочестері на американському континенті. А по-сусідству значаться курені з іменами Івана Мазепи і Лесі Українки, Івана Виговського і Петра Сагайдачного, Володимира Великого і Андрея Шептицького…Знакове вельми сусідство.
А вже за незалежної України пластовий курінь іменем Ганни Барвінок наречуть і вдома, у Вишгороді
Істинно, гендерний рух починається найчастіше зі Слова.
-Низку років окупаційна московська влада накладала табу на імена Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Чомусь східний пришелець їх не любив особливо, здається, не пробував, як Тараса Шевченка чи Лесю Українку «приватизувати», виставити отакими собі «революціонерами-демократами». Навіть пам’ятники на могилах встановити та влада не спромоглася…
І.К.: - Збереглося передання поміж люду Чернігівщини про події в час Другої світової війни. Одного дня німці почали зганяти людей з їх домівок поблизу хутора Мотронівка, наказавши брати з собою лопати. Можна зрозуміти, що творилося в душах нещасних: на обличчях одних замерзла приреченість, жах і безпорадність бачилися на інших лицях, бо заледве тиждень минув як німці через партизанку пів сусіднього села вигубили; розпачу іншим додавала невизначеність, куди й чого їх женуть. Інколи над гуртом знімався жіночий голос, зривався він на лемент було, як за покійником, але грізний окрик гасив те нараз.
Натовп людський спинили біля двох високих хрестів над могилами, недоглянутими і занехаяними, що заросли бур’янищем та вже чагарями обсідати взялися. То могили були Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Старший із німців щось загелготів було, а перекладач тут же витлумачив, що наказує гер оберст прибрати усе й розчистити, аби пошановані належно могили були.
Кинулись люди поратися мало не впідбіги, бо скінчилась невизначеність, не на кару, Богу дякувати, сюди їх пригнали, враз розвіявся той судомний страх. А як прибрали довкруж гарненько, то вишикували всіх півколом.
- А зараз. – мовив перекладач, - я прочитаю вам лекцію про значіння Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок для вашої історії і їх місце в європейському контексті. Велика Німеччина поціновує кожну культуру...
Не все розуміли селяни з вельми вченого, що балакав той чоловік, та вже іншими очима дивилися вони на два хрести, що потемніли за низку десятиліть і бралися мохом, як бралася забуттям їхня пам’ять. Але передання в народі лишилося, його притлумнювала довгі роки під страхом Сибіру, та зовсім вже вигасити пам’ять нікому не сила...
Отож і рівняймо, який зайда гірший: московський чи гітлерівський.
-І все ж у показі життя жіночого в творах Ганни Барвінок верх беруть нотки сумні, драматичні нерідко…
І.К.:-Творчість справжнього художника завше поліфонічна і поліфарбна. Як і в кожного непересічного митця, у Ганни Барвінок стачає суму на сторінках, де ж від того суму подітися, лишень визирнімо через вікно… І так само у творах її не бракує світлого та життєствердного, як у природі кольори розмаїті між собою межують. Перечитаймо «Домонтар» або «Молодичну боротьбу», або «Праправнучку Баби Борця» - там не розпач, не сум, там лагідне сонце сторінками розлите… І ще є завзяття жіноче, готовність не поступитися злу, позмагатися з долею, якщо вона щастю людському противиться. У «Праправнучці» жінка звичайна не побоялася стати супроти борця професійного, що похвалявся сміливцям можливим: дам півтори сотні рублів або в землю вжену. «Усі бояться, микуляться, чи йти, чи не йти… А він такий собі огрядний! Руки розставить – вітряк!»
А далі сталося несподіване для всього люду, що на ринку борців оточив: «Він як струсоне її – навколішки посадив. Всі люде обімліли. Вона ж його як придавила, дак і шия й голова ввійшла межи плечі, і земля під ним угнулась». А переляканого чоловіка свого, що й не здогадувався про силу жіночу, заспокоювати мусила, мовляв, як шанувала тебе, так і тепер шануватиму…
От вам і гендерне питання…
Ганна Барвінок – «поет горя жіночого»? Так, звісно. І не так, водночас, принаймні, і не лише, бо як мовить оповідачка з «Праправнучки баби Борця»: «От ми якого роду! Роду борецького! У наш рід ще ніщо нечисте не замішалось…»
Або:
«Борець! Скільки в нас було борців між жіноцтвом у нашу гірку давнину!.. Так, або як інше, знай боролись вони за власну, та й за нашу будущину… Хто се збагнув і збагне?..»
Маємо обов’язок збагнути. Бодай сьогодні.

Розмовляла Клава Трофимук

Іван Корсак Перстень Ганни Барвінок
Ольга
Коли головний герой — інтелект
Микола КУЧЕРЕПА,
професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Зовсім не забаганки наших читачів або уподобання письменників нині вивели історичний роман на передній край уваги. Очевидячки, винуватець подібного — його величність Час. І наша сучасна література в цьому жанрі має достойні наробки.
Своє місце в історичній романістиці належить творам Івана Корсака. Роман “Борозна у чужому полі» — то книга про славетну родину Тимошенків, де старший брат Степан вважається батьком американської прикладної механіки, найменший Володимир був членом уряду Рузвельта, а середульший Сергій — член Центральної Ради, міністр УНР, а ще славетний архітектор, що блискуче поєднав давню архітектуру з українським модерном. Роман “Вибух у пустелі» оповідає про Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби і ще низки наукових робіт, а книга “Запізніле кохання Миклухо-Маклая» подає чимало незнаного з життя зовсім не “выдающегося русского путешественника», а відважного і так само стражденного науковця з кріпкими українськими коренями. Ці три книги крайова організація “Просвіти» і облорганізація Національної спілки письменників України рекомендували до участі на здобуття Шевченківської премії.
Вартує відзначити, що серед наших славетних земляків, долею розкиданих близькими і далекими світами, є постаті, чиї портрети не змалювати лише одною якоюсь фарбою. До них належить і Степан Тимошенко. На щастя, автору роману “Борозна у чужому полі» вдалося уникнути такого спрощеного малюнка. І. Корсак не затушовує десь малоросійства, десь космополітизму вченого. Бо ж “Воспоминания», спогади Степана Прокоповича, видавалися російською мовою, їх готували російські редактори.
Водночас вельми красномовні міркування СтепанаТимошенка, коли брат Сергій запросив його на чергове засідання Центральної Ради. Степан Прокопович зі скепсисом вислуховує слова Винниченка, що відповідь на провокативний ультиматум російських більшовиків належить дати дещо “лівішою»; Тимошенко був переконаний, що їм “не полівіння треба, вони зуб заточили на всю Україну». Або як разом з Володимиром Вернадським як фундатори Української академії наук марно оббивали пороги денікінських кабінетів, рятуючи академію, та спали в дорозі на підлозі вагонів, коли поряд із шиком їхали бариги, що заробляли на солдатській крові. Ні, навіть лукаве редакторське перо не здатне було витравити з душі Тимошенка чуття своєї землі.
Окремо потребується відзначити чималеньку дослідницьку роботу і пошук при підготовці романів Іваном Корсаком. Певне, немало англомовних матеріалів довелося “перелопатити», перш ніж сісти за рукопис книги про Георгія Кістяківського “Вибух у пустелі», книгу, визнану торік як “Краща книга України» в номінації проза. Ареал пошуків був не меншим при підготовці роману “Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Тож автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде в світі не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen V&­#246;lkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї…
У “Борозні у чужому полі» особливий інтерес становлять спроби Сергія Тимошенка налагодити на американському континенті видання українського сатиричного журналу і в зв’язку з цим невідоме раніше листування Тимошенка з Євгеном Маланюком, Маланюка з сином Сергія Прокоповича Олександром. Ніколи не друкувався в Україні великий оглядовий матеріал про українську архітектуру Олександра Тимошенка. І вже зовсім можна дивуватися, що автору вдалося скористатися навіть заувагами до публікації Олександра Сергійовича, не друкованими навіть на американському континенті. В Євгена Маланюка не було можливості приєднатися до видання журналу, та й ставився він до цієї справи вельми стримано, передбачаючи немалі труднощі. Але при всьому тому як не захоплюватися відданістю українській справі Сергія Прокоповича, обтяженого літами та стражданнями в таборах Тодта.
Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно», зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка».
Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман «KAR&­#362;NOS DEIMANTO PASLAPTIS» («Секрети королівського діаманта»), українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій».
Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».
Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета», де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі».
Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізблюється як діяч української, російської, австралійської і новогвінейської культур, Георгій Кістяківський є продовжувачем українських наукових традицій батька і діда, професорів університету Святого Володимира, і водночас уже набутих традицій американських, як і Степан Тимошенко. Сергій Тимошенко, міністр УНР і посол та сенатор польського сейму, діяльний, їжакуватий парламентар, природно вписується і в українську, і в польську історіографії. А ще за його проектами виросло понад чотирьохсот будов, переважно церков, у Грузії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словакії, Канаді, США, Парагваї… Не встиг, не завершив проект храму тільки для аргентинської громади.
Коли у Варшаві торік улітку йшла дискусія автора роману про В. Липинського “Dzieci Jafeta» Івана Корсака і відомих істориків Томаша Стриєка (Інститут національної пам’яті, Польща) та професора Романа Висоцького (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині), то з уст доктора Стриєка пролунало:
— У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.
Твердження Томаша Стриєка видрукувала варшавська газета “Наше слово».
Важко заперечити професорові: його вислів тільки ще раз наголосив на суспільній потребі згаданої тематики.
Є ще одна особливість книг Івана Корсака, яку підмітив і дуже точно висловив Ігор Гирич у післямові до роману “Немиричів ключ»: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».
То вельми істотний штрих до романів Івана Корсака про українських інтелектуалів.


Іван Корсак Борозна у чужому полі
Ольга
Сага про душі на роздоріжжях
Немає на світі людини, яка колись не опинялася на розпутті. І часто від того, на який шлях покличе душа, залежало чимало — яким буде власне майбутнє й майбутнє нащадків, та й загалом — чи судиться дати світові тих нащадків, чи спом’яне хтось твоє ім’я, коли сплинуть роки, а чи висиплеться воно разом з іншими долями-піщинками на саме денце клепсидри історії…
Роман Івана Корсака «На розстанях долі» («Ярославів Вал», 2017) для мене, народженої в добу радянщини, коли майже всі «будували комунізм» і поклонялися партійним ідолам, став черговим крижаним душем, після якого спершу відчуваєш тільки шок і неймовірний щем, а відтак — оновлення й збагачення тими знаннями, які тривалий час ретельно ховали від тебе, аби не розбудити свідомості людини, народженої бути вільною.
Події у романі розгортаються у той буремний час, коли мільйони людських доль опинилися поміж жорен двох монстрів, яким прагнулося володіти світом, — радянською і нацистською системами. Це інша правда, не присолоджена й не приперчена сфальсифікованими фактами, а гола-голісінька — про душевні терзання людей, яким вдалося не втрапити під дію тотального гіпнозу радянських «вождів» і зберегти лице в есесівських застінках, про те, як велося тим, хто не побоявся стати супроти ворога заради волі краю, який любили більше за життя. Зрештою, про справжній цвіт нації, українську інтелігенцію, яка завше була тим осердям, що гуртувало довкола себе свідоме українство.
Зі сторінок роману «На розстанях долі» читач дізнається про долі та діяльність засновника УПА Тараса Бульби-Боровця, УНА Павла Шандрука, талановитих учених Федора Богатирчука, Бориса Балінського, чиї імена довго ховали на задвірках пам’яті, ба навіть намагалися стерти й за вітром розвіяти, й кому так і не судилося по війні ступити на вільну рідну землю. Утім, завдяки праці автора роману постають вони, як фенікси із попелу. Іван Корсак розповідає не лишень про життєвий шлях кожного зі своїх героїв, а й про вибір, перед яким ці люди поставали. Залишитися осторонь, у відносному спокої, а чи пірнути з головою у боротьбу заради майбутнього, наразивши життя і свої, і близьких на тисячі не- безпек заради вільного майбуття України?
Ось як описує душевні мордування Федора Богатирчука автор: «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? — питав сам себе Федір Парфенович. — Ти ж бо на розстанях долі, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить. Чи передумати й податися з тими, що підривали святині, своїх же солдатів, панічно тікаючи, разом з бетоном мостів у небо живцем динамітами піднімали, чи новим пришельцям повірити?
А може, відгородити від усіх душу високим парканом, зрештою, можеш прожитии собі без каліцтва сумління при будь-якій владі: ти вже відомий у Києві лікар-ренгенолог, доктор медичних наук, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіоном Союзу був… Ти робитимеш тільки добро, і нехай там казиться лукавий світ, тобі байдуже до нього; хіба сам, як захочеш, крізь шпарину в тому паркані зазирнути зможеш…»
Кожен із героїв роману надто часто опинявся на тих розстанях, затиснутий, як між молотом і ковалдом, поміж червоними покидьками та есесівськими мерзотниками, не раз битий у спину ножами зрад, здавалося, союзників. Перегортаючи сторінку з сторінкою, немов наяву бачила, як брьохається по груди в болоті отаман Тарас Боровець, як вишуковує у купі бурякових гниляків щось поживне професор Балінський, як виношує план помсти за загиблого брата Власову київська медсестра Віра у берлінському підвалі…
Мушу зізнатися, що з-поміж усіх сюжетних ліній найдужче зачепила мене доля саме отієї медсестри Віри – як уособлення українського жіноцтва у страшний воєнний час – та повстанця Григорія Лелеки. Розділ за розділом мандруючи шляхом тієї відважної жінки, я збагнула таку просту й потужну істину – і у війну люди любили… Ті почуття, певно, були у стократ гострішими, як у мирний час, бо кожна зустріч двох сердець і душ могла стати останньою. Я дивувалася, захоплювалася силою духу й мужності тендітної жінки, яка не опускала рук у найпатовіших ситуаціях. І годі уявити, що коїлося у Віриній душі, коли тримала на витягнутих руках над вирвою з водою малесеньку хвору доньку, готова щомиті опустити дитя під воду, аби не занапастити побратимів. Як і тоді, коли не могла піти за домовиною своєї крихітки, а мусила крадькома пробиратися до могилки вночі… «Віра дивилася через вікно, як виїжджала підвода з труною з подвір'я, як, похитуючись на вибоїнах, рушила вулицею. Їй криком кричати хотілося, руки заламуючи, щоби не трясли труну, бо донька і так натряслася по нетрях, - але навіть накричатися вона не могла», - пише автор.
Однією з віхових у романі стає лінія репатріації колишніх громадян Радянського Союзху – страшна правда про те, що чинили із в'язнями концтаборів та остарбайтерами, яких Захід «люб'язно» передавав совітам.
А ще одна потужна, втім вельми болюча, часом – як відкрита рана правда роману Івана Корсака «На розстанях долі» - це те, як довелося лідерам визвольного руху в еміграції. «Я був генерал-хорунжий, а тепер генерал-кочегар…» - скаже при зустрічі Боровець Шандруку.
За що судили Тараса Боровця? Чому чоловікові, який так багато зробив, для рідного краю, довелося доживати віку в домі для старців? Чому талановиті науковці Балінський і Богатирчук славу світову здобули, живучи, хай і небідно, та в еміграції? На ці та чимало інших питань кожен зможе відповісти сам собі, перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака «На розстанях долі». Його варто прочитати, аби збагнути. Аби знати. Аби не забути. Аби розповісти нащадкам. Аби не дати сучасникам повторити помилок історії. Аби, опинившись на розпутті, обрати правильний шлях…

Оксана Головій


Джерело: Літературна Україна № 23 від 8 червня 2017.

Іван Корсак На розстанях долі
 1..10 11..20 21..30 Ctrl ← 31..37