Сеть знакомств для любителей книг



Марія Хільченко
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

< Вернуться к рецензии

Читают то же, что и вы:
 
Ivanka

 
Аліна Цвєткова

 
Bogdana Boychuck





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена


Друзья:
 
Марія Хільченко
Марія Хільченко

друзей: 1 (смотреть)

Также в друзьях у:
 
Марія Хільченко
Марія Хільченко
 
Вадим Переверзов
Вадим Переверзов

Марія Хільченко

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (1)Философия, история (1)

 1..4 
Марія Хільченко
Українська історія - це дзеркало трагічної долі великого народу, який володів знаннями (навіть у побіжному порівнянні, виходячи із тих фрагментарних досліджень старовини, які дішли до нас), що були значно вищими за знання іхніх сучасників із інших етносів. І досі навколо українців, зокрема козаків, існує такий собі ореол містичності.

Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою. Містичності від того, що навіть на підсвідомому рівні кожен українець, читаючи свою історію, починає розуміти, що його пращури були саме тими атлантами, які штовшнули людську цивілізацію уперед.

Штовхнули - і загадково зникли, розчинившись у сірому натовпі, що покірно став на коліна перед варварами-завойовниками. А може, насправді, все було не так, як нам розповідають нащадки отих завойовників, що привласнили і назву нашої країни, і наш знищений родовід?

В усякому разі, якщо ми задаємо собі це питання, якщо свідомо чи підсвідомо шукаємо на нього відповідь - значить в нас, десь всередині, просинається невідома могутня сила наших пращурів. Значить від нас має піти новий початок від тієї цивілізації, яка розтанула у глибині століть. Але до того, ми мусимо усвідомити де живемо, хто нас оточує, хто намагається нав'язати нам стереотипи нашої меншуватості разом із чужинською штучною мовою та псевдодуховними цінностями такої самої, фальшивої релігії...

Наших характерників багато чим нагадують японські ніндзя, про яких підлітки точно знають. Хоча у школах історії саме України, а не Японії, повинна бути більша увага…

Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали.

Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».

Марія Хільченко Козаки-характерники
Марія Хільченко
«Хочу жити!» - не лише вели кий внесок до викриття білої плями в історії України, а і значний літературний доробок Данила Чайковського у жанрі мемуарної літератури, в якому детально зображено безпосередню участь автора в українському визвольному русі і подальшому перебуванню у німецьких концтаборах, в тюрмі «на Лонцького».. Ця книга була видана у 1946 році у Мюнхені, однак у незалежній Україні була презентована лише у 2009 році.
У ті часи, коли книга була вперше опублікована, ще не було видань книжок на тему страхіть концтаборів у гітлерівській Німеччині, тому Д.Чайковський став новатором цієї теми не лише в українській літературі, а і у багатогранній світовій скарбниці.
Головний герой повісті – Гнат Тирський, як призма, через яку автор оповідує свої страждання та досвід, ділиться тим, як він пережив жахаюче концентраційне життя, бо був сповнений бажання жити. Ця мета «жити», чи, як було би краще висловитися, - вижити, не була егоїстичним бажання конкретної особи, а потребою боротись за власне життя і життя усіх людей, яких спіткало горе, лише при згадці якого у жилах стигне кров, - смерть. Найболючішим аспектом для сприйняття книги стає те, що всі згадані там герої були реальними людьми, які стерпіли всі описані ситуації і, можливо, поклали своє життя, залишивши по собі лише яскраво-червоний слід у історії боротьби нашого народу.
Незважаючи на те, що книга написана від третьої особи, навіть у маленькому уривку книги можна побачити не лише каторжні муки людей над якими знущаються, а й героїзм та відчайдушний патріотизм наших співвітчизників. Одним із вражаючих факторів є негігієнічні умови утримування в’язнів у концтаборі: замислюєшся, чи взагалі можливо таке пекельне знущання над живими людьми.
«Хочу жити!» - надзвичайно важлива книга не лише в історичному та політичному аспектах, а й стверджує те, що навіть у таких жахливих місцях, без світла у кінцю тунелю, варто, перш за все, залишатися людиною. На сторінках книги де-не-де зображуються стосунки між в’язнями, кохання, турбота, жалість, повага до жінки та багато іншого. Один епізод, де старий Качке дав одній із в’язнів жіночого блоку хліб, говорячи, що жінкам перепали ще гірші муки, ніж чоловікам:
Книга пронизана надзвичайним стрімким потоком людських переживань та страхаючих будь-яку здорову людину історичних фактів. «Хочу жити!» - надзвичайно цікава книга не лише для істориків, але і для психологів, педагогів, юристів та просто освічених людей, які прагнуть самовдосконалення і щиро хочуть домогтися кращого для світу. Мова автора проста і зрозуміла будь-якій пересічній людині, що робить її доступною для широкого кола читачів, проте, не так багато людей хочуть знати цей темний бік нашої історії з жахливими деталями-спогадами, пронизаними болем та надією, нестримним патріотизмом та гуманізмом, який дає людям сили «жити». Справжня та непереборна любов лише одна – любов до життя.
Історія – наша історія – це не щаслива казка, яку легко сприйняти і просто забути: її не перепишеш і ніколи не вгамуєш біль від усвідомлення мук та втрат від невпинної жорстокої боротьби нашого народу за власну свободу, за право на життя.
Треба просто захотіти розуміти нашу історію такою, якою вона є: заплямовану кров’ю народу, тернисту та трагічну за своїм перебігом.


Марiя Хiльченко

Данило Чайковський Хочу жити!
Марія Хільченко
Володимир Мономах у нашій історії – людина-епоха, людина-символ величі Давньої Русі, її могутності. Тому й вінчалися на царство наші государі його шапкою – Шапкою Мономаха. Дивна ця назва українського царського вінця, що є символом ставлення до Царя як до батька сімейства, який узяв на себе всю відповідальність за нього. Так і кожен українець у своїй шапці (маленькій копії царської) має бути відповідальним за свою сім’ю.

Царем Володимир Мономах ніколи не був, а Великим Князем Київським став тільки в 60 років. Проте главою українського сімейства за своїми діяннями й авторитетом уже був багато років поспіль. Більшу частину життя він князював у Богом забутому Переяславі південному, маленькій фортеці на кордоні Русі, і до Великого Князівства зовсім не прагнув. Для блага української землі він мав бути тут, у Переяславі, аби відбивати набіги тодішніх ворогів – половців. І від цієї тяжкої ноші не ухилявся. Сам водив полки в половецькі степи до сивої старості.

Звісно, одному йому з усією дружиною, навіть богатирською, відбити численну половецьку рать було неможливо. Треба було якось умовити й інших князів прислати війська або хоча б коней для захисту українського кордону. А це було дуже нелегко. Князі звикли думати, що Мономах якось там і сам впорається. І все ж  ціною неймовірних зусиль йому вдалося створити єдине українське військо і назавше відбити набіги половців від наших кордонів.

Володимир Мономах, як люблячий батько, збирав князівські з’їзди. Смиренно переконував, благав діяти лише на благо рідної  землі, робив усе можливе, щоб  припинилися міжусобиці. І ці зусилля його не були марними. Щоправда, тримався цей мир тільки на авторитеті князя, а згодом після його смерті знову брат пішов на брата. Однак Мономах досягнув своєї благородної мети: було продемонстровано приклад збирання Русі, назавше закріплено в народній пам’яті, що Українська земля – єдина держава, де живе єдиний народ.

Стаття Володимир Мономах:надзвичайна постать української історії
Марія Хільченко
Українсько-польські відносини, численні визвольні війни українського народу, українська національно-визвольна боротьба ХХ століття не дістали належного і об’єктивного висвітлення ні в Україні, ані у державах-сусідах. Про це хибно відображено і в польських, і в російських, і в сучасних українських оцінках. А Україна в ті трагічні часи мимоволі стала полем битви тоталітарних режимів, які вирішували свої проблеми українською кров’ю. За таких умов свідчення очевидця стають безцінними, адже саме завдяки ним можна сформувати об’єктивну і неупереджену точку зору на історичні події.
Збіркою саме таких спогадів є книга Ярослава Федорчука «Волинянин», яка має автобіографічний характер, адже автору довелося бути очевидцем кривавих подій на Волині під час Другої світової війни. Пережите й побачене назавжди закарбувалося у пам’яті автора, це не суха статистика або хронологія. Про драматичну історію Волині та України у ХХ столітті, зокрема так звану українсько-польську різанину Ярослав Федорчук розповідає від третьої особи, назвавши свого героя Сашком. Цей персонаж – відображення автора у дзеркалі власних спогадів, адже війну, як і кожну трагедію людства, можна по-справжньому зрозуміти лише через призму окремої людської долі.
«Чужа влада — чи польська, чи московська, чи німецька — є чужою. І той, хто їй служить, не захищає своїх. Ні! Він виступає проти них», — ці слова з книги «Волинянин» є певним узагальненням, вони характеризують і світоглядні позиції автора, і його переживання, пов’язані з трагічною історією Волині та України, і сам зміст повісті.
Автор книги «Волинянин» бачив усе на власні очі. Він бачив, у тому числі, й вирізані польськими загонами 36 односельчан. Бачив і зафіксував події «німецької» і «совецької» окупацій, бачив і їхні відмінності, і спільні риси, які виявлялися у ставленні до України. Зокрема, відзначається прагнення обох тоталітарних режимів за будь-яку ціну «звільнити» Україну від українців, вкрасти її майбутнє і навіть минуле.
Оповідаючи про злочини “радянської влади”, Ярослав федорчук відзначає криваві розправи над “політзеками” при відступі червоної армії у 1941 році. Засуджує автор і знищення хлібу – однієї з найбільших цінностей селянської України. Вражають описом картини, коли, відступаючи з рідного села Сашка, комуністи підірвали млин, повний зерна та муки, і таким чином прирекли селян на голод. Є також в книжці епізод, в якому головний герой Сашко на екскурсії по Києву не повірив екскурсоводові, що Успенський собор розбомбили німці. У відповідь на невинне питання, навіщо було німцям бомбити захоплене ними самими місто, юнака викликають до “першого відділу” і натякають, що за такі питання недовго й отримати ярлик “ворога народу”.
Ярослав Федорчук через призму долі окремих людей розповідає про Україну і Волинь ХХ століття. Так автор правдиво фіксує кадр із життя України початку минулого століття. На його переконання, історія нашої країни дає унікальний інструмент для розуміння сучасних подій.

Марія Хільченко (1 курс, 4 група ІЖ)

Ярослав Федорчук Волинянин
 1..4