Сеть знакомств для любителей книг



Fire-bird
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Fire-bird

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (4)

 1..5 
Fire-bird
І знову зеленаво-лукавий усміх моря, грайливо-загрозливий шепіт хвиль, чари та всюдисуще око Імперії… і сповнене як помітних, так завуальованих небезпек, невиправних жодним зусиллям волі втрат, незагоюваних часом ран, рожево-серпанкових мрій Море… А на його такому примхливому обличчі – корабельні вітрила! Як крила гігантського птаха, що рветься назустріч незвіданому, далекому простору, розтинаючи гладінь неба. Птах знає, що може поранитися або й загинути, але жага пригод та ще щось – незбагнене до кінця ним самим – несе його в майбутнє, у якому оживають стародавні химерні легенди, збуваються забуті пророцтва, а древні боги знову шукають своє місце під сонцем.
Команда останнього із піратських капітанів Яроша Сокола продовжує долати шлях до Примарних островів, приймаючи не рівні по силі поєдинки та випробування – із зловмисниками, Химерою чи… із собою! У цьому світі навіть власні очі – не завжди вірні союзники. Тут перемогу здобуває той, хто вміє вести бій духовний, бачити й чути серцем. Тут повітря тремтить від чарів і заклять, та й вони, як виявляється, не всемогутні…
Наблизяться чи віддаляться від своєї мети шукачі скарбів?.. Що повідає читачам передісторія чарівного світу? Скільки насправді коштує зрада товариша? А дружба?.. Коли ж така загадкова карта скарбів знову з’явиться у руках Яроша Сокола? Коли дозволить його команді доторкнутися до коштовних таємниць Примарних островів? Випробування почуттями, славою, коштовностями та владою. Випробування волі… Що міцніше – сила кохання чи криця меча? Про що можуть розповісти тиша, вічність та руїни давно зруйнованого міста? Про все це – на сторінках другої частини пригодницько-фентезійної трилогії письменниці з Дніпропетровська Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» «Кохана Пустельного Вітру».
Читайте, насолоджуйтеся і переконуйтесь у тому, що чари завжди присутні у нашому житті – слові, думці чи усмішці.

Валентина Січкоріз

Валентина Січкоріз Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру
Fire-bird
…Йо-хо-хо і пляшка рому! Хто з нас не мріяв у дитинстві про захоплюючі піратські пригоди? Хто не уявляв себе відважним капітаном на містку, з компасом і картою, де вказано шлях до незліченних скарбів? Хто не мріяв оглядати обрій з «воронячого гнізда», приклавшись до підзорної труби? Хто не бажав борознити моря-океани на фрегаті під усміхненим «Роджером», битися на абордажних шаблюках, хвацько гасати по палубі й у павутинні вант, шукати заховані клади, долати небезпеки і негоди, щоб зрештою дістатися рідних берегів і – смітити золотими дублонами, щоби всі казали: о, це звитяжний і щедрий мореход, справжній пірат!

Ми виросли на пригодницьких романах Стівенсона, Сабатіні, Сальгарі, Джозефа Конрада й Джека Лондона. Ми закохалися у море, ділячи незвідані шляхи з Чорним Корсаром, капітаном Бладом і отим чудовим одноногим коком Джоном Сільвером, що був у Флінта за голову абордажної команди. Нас вабила воля і простір, романтика подорожей і пафос протистояння сильним світу сього. Багатьох вабить і досі.

Тож вельми тішить, що розмови про кінець пригодницького жанру виявилися дещо передчасними. Є ще порох! І де – на наших теренах! Гріє душу незгірш міцного грогу!

Молода дніпропетровська авторка Наталія Дев’ятко і видавництво «Навчальна книга – Богдан» запрошують усіх дітлахів (віком до 90 включно!) до світу дивовижних пригод. Я не приколююсь. Давно не траплялося такого захопливого і водночас позбавленого постмодерного загравання з авдиторією твору. Герої роману «Карта і компас», першої частини трилогії «Скарби Примарних островів», гідні стати поруч із капітаном Бладом, лордом Джимом, одноногим Сільвером, і вже поготів – із флібустьєрами з кінотрилогії Брукгаймера/Вербінськи «Пірати Карибського моря», Джеком Сперроу (вибачаюся, Капітаном Джеком Сперроу!), Вілом Тернером, Гектором Барбоссою та іншими звитяжцями. Спільного між ними немало, і йдеться не так про «піратство у крові», як про кінцеву мету. А саме: змінити світ, подолавши тотальний імперський контроль – байдуже, чи зажерливої іспанської корони, чи Ост-Індської Торгівельної Компанії, чи жахливої неназваної Імперії зі світу «Скарбів…» – пірати і чаклуни розмовляють із Морем, але ніхто не повинен ним володіти!

Протягом першої частини Ярош Сокіл, капітан «Діаманти», збирає собі нову команду: тих, у чиїх очах плескотить море. Лише тоді проявиться чарівна карта, де вказано шлях на Примарні острови. Хоча і сказано, що таких людей, вільних духом, таких, що не служать ані морю, ані богам, ані земним владцям, стає все менше, капітан зібрав чималеньку ватагу. Пальців обох рук мені не вистачило, щоб усіх порахувати. Втім, це не заважає слідкувати за сюжетом, навпаки, підсилює інтригу. А ще, позаяк героїв багато, і вони всі дуже різні, легше обрати улюбленця, з яким можна мандрувати сторінками і морськими шляхами.

Дивує і радує кількість жінок-піратів, у тому числі й капітанів. Кажуть, буцімто жінка на кораблі – до біди. Ну, це правда – біда чекає на того, хто стане жінкам на заваді, як це довели члени команди «Діаманти» в запеклім бою з імперським судном. Бо піратські капітани ще й володіють чаклунським хистом. Взагалі, дуже чітко простежується зв’язок між піратством, мистецтвом і чарами: крім таланту, в серці має бути воля, бо з невільника і корсар кепський, і митець безталанний, і чарівник не здатен ні на що, опріч вульгарних фокусів. У цьому пересвідчилися капітани без кораблів – Анна-Лусія, Софія і Маріан. Анна-Лусія після знищення Піратського братства опинилася на легендарній Тортузі, та поразка її зламала, вона перетворилася на танцівницю, чий талант розкидався на пустопорожні розваги публіки. Трохи більше пощастило Софії: вона втікала від себе, забувши море, чари, піратство і власне ім’я, жила чужим життям, одначе варто було жінці перевдягтися у сукню з минулого, оздобитися кинджалом, й амнезія минулася – що за незбагненна жіноча логіка! Маріан дісталося сильніше за всіх: вона кілька років мешкала на відлюдному острові у подобі примари, картаючи себе за зраду і слабкість, та страждаючи від розлуки з коханим. І хоча на борту «Діаманти» їй вдалося повернути людську подобу, душевні рани зробили піратку холодною і темною.

Не менш цікавий персонаж – капітан Фенікс, кохана Яроша. Невідомо, чи це так батьки над нею познущалися, чи то її справжнє ім’я, проте відображає сутність: жінка здатна перетворюватися на невмирущого вогненного птаха, хоча і темний вогонь її крил. Але ні ця здатність, ані чари не допомогли Фенікс у Звір-Столиці: жахливе імперське підземелля згасило вогонь її душі, надломило гордого капітана, зрештою, як і всіх учасників тої авантюри. Фенікс відроджується із попелу, проте попіл лишається на серці, і чим його більше, тим важче злітати над морем.

Ярош на прізвисько Сокіл теж побував у химерному острозі. Колись дев’ятеро найславетніших піратських капітанів вирушили у столицю, щоб знищити Імперію зсередини. Адже варто лише одному піратові оселитися в імперському містечку, як гроші із зоряним карбом втрачають силу, люди навколо змінюються, повертаються сильні, живі почуття і чари. А якщо їх аж дев’ять – чи не оживе зашкарубле серце чудовиська? Може, щось би з того і вийшло, та не обійшлося без зради, тож попровадили капітанів до гостинного підземелля, на допити до імператорського радника, давньої Химери. Капітанові Соколу вдалося втекти. Але – не від себе: бідолаха стає на згубний шлях саморуйнування, через пияцтво, через збайдужіння, що є найсильнішою залежністю, через добровільну капітуляцію, втрату волі й відповідальності. Щоправда, схаменувся зрештою, коли ледь не стало пізно. Поки грім не вдарить, козак не перехреститься…

Незважаючи ні на що, Ярош лишається справжнім капітаном. Нам майже невідомо про його власну піратську минувшину, здається, він од самого початку чубився лише з імперцями. Ця його принципова завзятість не може не викликати поваги, як і його шляхетність та милосердя. Так, він наважується рушити на борт «Летючого Голландця», щоб звільнити декількох ув’язнених, перебравши дозволений ліміт. Він залишає життя захопленому імперському міністрові Феофану та колишньому піратові Ричарду, звинуваченому у зраді, навіть усупереч волі команди. Він приймає на борт священика Бенедикта, бо хоч сам сповідує іншу віру, проте нагадує, що не годиться знущатися над людиною лише через те, що не поділяєш її переконань. А ще він… ото вже ні, я більше нічого не скажу. Сокіл – видатна людина, честю було би ходити морем під його чорними вітрилами.

Ще одна безперечно видатна особа – Ричард. Наскільки зрозуміло, він зі старшого покоління корсарів, і теж свого часу був славетним капітаном, грозою імперців і торгівців. Але коли Імперія завдала удару у відповідь, Ричард зіграв їй на руку: легенди про його кровожерність щодо переможених і полонених обганяли його трищогловий корабель. Тоді він зрікся піратства, за що отримав від Химери багато срібників: титул графа Елігерського, маєток, становище у суспільстві, а також, як я підозрюю, чаклунські вміння. Та всім відома невтішна доля зрадників: опинився зрештою у в’язниці, без титулу, посад, грошей, зброї та навіть без корабля, якого подарував Імперії (а шкодував же ж, мабуть!) – і хтозна, як би йому велося, коли б друзі Яроша його не порятували – щоправда, не з великої любові, а просто разом із рештою. Опинившись на борту «Діаманти», Ричард спочатку «качає права», влаштовує невдалий заколот, але згодом докладає усіх зусиль, щоб стати в пригоді команді. Бо коли за вами женеться розлючена Химера, тут уже не до понтів. Хоча характер у нього, скажу я вам, препаскудний!

Окрім піратів, чаклунів та різних казкових істот, на кораблі повно дітлахів. Просто плавучий дитсадок, їй-бо! Адже очі дітей сяють морем найсильніше. Також у них є свій маленький капітан – непосидюча дівчинка Роксана з червоною банданою на голові. Природжений лідер, така собі п’ятнадцятилітня капітанка! Вона вправно керує бешкетною малечею; вона наполягає, щоб Айлан, колишній імперський чаклун, учив найстарших дітлахів фехтувати (як виявилося згодом – недарма!); вона сумлінно виконує накази Яроша; щоб вивести з депресії подругу, видирається на щоглу, ризикуючи гепнутись і зламати хребта; а в бою з імперцями лізе під удар самої Химери, щоб захистити Маріан, яку терпіти не може… А ще у неї є чудовий чорний кіт Сиріус! І лише з батьками не пощастило. Ні-ні, Віктор і Ольга чудові люди, але уявіть, як воно – бачити, як твоя доня постійно лізе казна куди, наражається на небезпеку, ще й різні шминдрики зауважують, що, мовляв, погані батьки, бо таке дитині дозволяють! Отака дилема, і ради тут нема.

Ох же ж ця одвічна проблема батьків і дітей…

Ще два персонажа, про яких хотілось би сказати – поет Макс і такий собі хлопчина Сашко. Спільного між ними небагато, опріч того, що обоє з нашого часу. Там взагалі цікава ситуація з часом і простором: у столиці начебто модерні часи, а чим далі від зловісного міста, тим час уповільнюється. Отже, молоді люди – з різних причин, різними шляхами – опиняються зрештою у команді Яроша. Здавалося б, ну чого вдома не сиділося? Все дуже просто: там нема чого робити. Ні, можна просто собі жити, як решта, як заведено, офіс-дім-інтернет, завести родину, просто так, щоб було, заробляти і тринькати гроші, обертаючи роки на пісок… Бо так живуть люди в безіменній Імперії. Але тим, у кого море в очах, це суворо заборонено. Є такі особи, яким конче треба пнутися світ за очі, за виднокрай, щоб знайти себе. Чи вдасться це нашим героям – побачимо; та вже краще загубитися на битих морських шляхах, аніж на зручному дивані з банкою пива перед телевізором.

Втім, то моя особиста думка.

Там ще багато цікавих героїв. Приблизно половина варті окремої книги чи принаймні розділу. Проте, не відбиратиму задоволення – вийти на скелі, вгледітись у виднокрай, і, може, побачити десь далеко чорні вітрила, розшиті зірками. Чорні вітрила надії на те, що крила Химери, білі як зневіра і смерть, ще не накрили небо. Чорні вітрила надії, що доба героїв триває.

Надії на те, що море відкрите для кожного.


"Чорні вітрила надії". Максим Вільшанський

Дев’ятко Наталія Скарби Примарних островів. Карта і компас
Fire-bird
Бук-трейлер на книгу про піратів

Напередодні новорічних і різдвяних свят тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» презентувало бук-трейлер на книги молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас» і «Кохана Пустельного Вітру», першу і другу частини пригодницько-фентезійної трилогії «Скарби Примарних островів».

«Кохана Пустельного Вітру» вже була анонсована на початку грудня (www.bohdan-books.com/news/show_398/) і має з’явитися навесні.

Яскравий бук-трейлер був створений завдяки фантазії Дар’ї Корольової, ілюстраціям Сергія та Яни Гавришів і професійній костюмованій постановці від Львівського кінного театру «Сармати», показаній цьогоріч на Львівському форумі видавців.

Подивитися бук-трейлер можна у блозі видавництва - budny.te.ua/skarby-prymarnyh-ostroviv-buk-treiler/

Дев’ятко Наталія Скарби Примарних островів. Карта і компас
Fire-bird
Починаючи читати книгу «Карта і компас», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів», одразу важко зрозуміти, куди насправді потрапив, – настільки барвистий і яскравий піратський світ. З перших сторінок у книзі відбувається так багато подій, що ледь встигаєш за ними слідкувати і не відволікатися на власні думки і враження, бо здається, що за той час щось у тому світі встигне статися без тебе.

Про експозицію у цьому творі не може бути й мови, текст починається із зав’язки, коли піратський капітан Ярош Сокіл отримує з рук таємничої давньої істоти зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Щоправда, карта тому й зачарована, що зникає за кілька митей і проявиться лише тоді, коли капітан збере команду незвичайних людей, «в чиїх очах плескотить море» – так образно визначені ті, хто має сильну волю і є вільним душею та думками. Насправді цей образ дуже ємний і не обмежується моїм трактуванням, як кожен міфічний образ, але про те трохи згодом.

Не маючи експозиції і дуже насичений подієво, як на рівні прямої дії (хто куди пішов і що зробив), так і на рівні розвитку персонажів та ідей (неоднозначність образів і вчинків ледь не всіх героїв, світоглядний конфлікт між Морем та Імперією), «Скарби Примарних островів» втілюють у собі традиції психологічно-філософських гуманістичних романів доби Відродження, де в центр світу поставлена людина, і досягнення сучасного кінематографу, оскільки навіть у рамках окремо взятих розділів проглядається монтажність сюжетних ліній і чітка побудова кадру, не кажучи вже про драматургію сцен і всього тексту.

На мою думку, для української літератури таке поєднання традицій серйозної літератури і кінематографічних засобів, по суті, у пригодницькому фентезі, що саме по собі є масовим жанром, – значне досягнення й абсолютно новий досвід, зроблений на високому технічному рівні. Цікаво було б подивитися на екранізацію книги з такою структурою: наскільки адекватно вона може бути втілена на екрані.

Подібний підхід дає повну свободу автору, проте, накладає певні обмеження на читацьке сприйняття тексту. Не впевнена щодо всіх книг такого типу, тому говоритиму саме про «Скарби Примарних островів», хоча підозрюю, що цей висновок так чи інакше стосуватиметься всіх творів, написаних у такій насиченій і складній манері.

Від самого початку читач «Скарбів Примарних островів» потрапляє у вир подій, за чотири дні (чотири розділи і всього 45 сторінок) з’являється кілька десятків героїв, тобто половина всіх, хто буде діяти у творі. Героїв так багато і вони такі різні, що мимоволі починаєш їх плутати і не дуже добре пам’ятаєш, хто і звідки взявся на кораблі.

Й ось тут постає проблема, але водночас особливість тексту, зумовлена його структурою. Хоча «Скарби Примарних островів» написані у пригодницькому жанрі, але вони аж ніяк не є розважальними. Якщо читач хоче розважатися – йому не сюди, й автор неодноразово і зрозуміло про це каже. «Скарби Примарних островів» закликають читача до співтворчості, бо інакше їх просто неможливо сприйняти.

Рівень насиченості тексту такий, що його неможна читати по діагоналі. Іноді одне пропущене речення чи слово коштує правильного сприйняття того, що відбувається. Це стосується і метафор та образних конструкцій, яких у тексті напрочуд багато, як для сучасної десакралізованої літератури, оскільки жоден образ чи метафора не використовуються з декоративною метою.

У цьому світі по-справжньому живі Море, Вітер, Сонце, у яких можна попросити допомоги і яких можна покликати у свідки. Свавільні стихії теж мають свою волю і можуть бути як добрими до людей (Море дарує найкращим з піратських капітанів чарівні компаси, але може і відібрати, якщо вважатиме капітана більше негідним своєї ласки, як свого часу це сталося з Ричардом), так і злими (так, батько Тайри, щоб врятувати донечку, уклав угоду саме з «темним морем» дуже дорогою ціною, і цей вчинок ледь не обернувся великою бідою для його любої дитини).

Подібне ставлення до метафор і світу та заклик до співтворчості, коли немає сцени і глядачів, а є єдине спільне дійство, властиве прадавнім міфам і ритуалам. Про ініціальну ритуальну складову цього тесту вже писали, але, на мою думку, рано казати про ініціальні лінії для твору, чий текст поки не є повністю доступний. Проте, вже у першій частині читач має вирішити для себе, чи він звично залишається глядачем і сприймає лише мізерну частинку закладених у текст смислів та емоцій, чи йде у змальований світ і переживає все, що там відбувається так, як це було б у реальному світі. Цей ефект можна порівняти із «психологічним 3D», коли одночасно бачиш об’ємний малюнок і відчуваєш його, але усвідомлюєш, що сидиш на дивані із книгою в руках, а не подорожуєш на піратському кораблі разом із капітаном Ярошем чи не йдеш разом із Сашком та його друзями дорогами Імперії до узбережжя.

Сприймати повно світ, змальований у книзі, читач починає тільки тоді, коли знаходить у собі сили і сміливість повністю довіритися автору, а радше міфу, бо це саме міф не приймає критичного осмислення (а через те іронії, стереотипізації чи порівнянь із іншими смисловими текстами, бо людина може одночасно знаходитися тільки в одному світоглядному міфі – це властивість психіки). Звісно, що для читача, який звик сприймати літературу виключно як забавку та розвагу, і не співпереживати героям, чия доля – «проганяти читацьку нудьгу», подібне занурення неможливе. Та й для того потрібний певний досвід співавторства (це як в аніме: далеко не все серйозне аніме може бути сприйняте людиною, у якої немає досвіду швидкого аналізу кадру на символьному рівні та ін.)

Найцікавіше, що цей досвід мають підлітки, які за властивістю своєї психіки підсвідомо прагнуть ініціації і тому так само неусвідомлено входять у тексти, шукаючи ініціальні сценарії як у книгах, так і в кіно чи анімації. Це вже потім людина дорослішає і починає ставитися до книги як до чужого тексту, створеного автором, а не як до світу, в якому є герої, події, емоції і думки (ця властивість проявляється у вигляді «забування» імен та прізвищ авторів прочитаних у підлітковому віці книг, але гарному запам’ятовуванні самих творів).

Проте, той читач, який довіриться автору і світу «Скарбів Примарних островів» і повірить, що не треба запам’ятовувати імена героїв і хто звідки взявся (автор завжди натяками або образами підказує всю потрібну інформацію), а про все, що треба знати, буде розказано, але у свій час, й автор нічого не забуде і не загубить, захопившись описом сюжетних поворотів, той читач зможе побачити описаний світ, образно кажучи, на власні очі, а не через призму авторського слова. Читач обирає героя (або кількох) як провідників і разом із ними подорожує у казковому світі, саме герої і «проводять ритуал».

На мою думку, моментом справжнього входження у ритуал й у сам текст і світ книги є п’ятий розділ, який називається «Степ». Це розділ – спогад, історія про те, що сталося у ніч, коли капітан Ярош Сокіл отримав зачаровану карту. Дещо про ту історію читач уже знає: зустріч Яроша і Хедіна, в чиїх руках помирає зірка, знята з неба; страта на майдані, під час якої вперше з’являється міністр Феофан; книга заклять, поцуплена Яном і дивна поведінка Деніела, який, просячись на корабель із чорними вітрилами, дивовижним чином повторює слова, які Ярош казав в юності іншому капітану.

Щоправда, я впевнена, що про ту ніч ще буде розказано, і не раз, бо далеко не все поки є зрозумілим і поясненим. Наприклад, те, чому саме цієї ночі Яроша шукають ледь не всі давні, які потім будуть діяти у цьому творі, і завдяки кому або чому втілилося в життя закляття Химери, радника Імператора, теж давньої і лихої істоти.

Але у першій частині в єдиний зрозумілий малюнок головні натяки складаються саме у розділі «Степ», де у вигляді сну Ярошу розповідають, ким були схоплені заколотники, і що Хедін – єдиний з них, кому пощастило врятуватися від імперських солдатів і міністра Феофана, а зовсім не невихований і нахабний хлопчисько, що має чарівні здібності, як це здавалося до того. Так само новими гранями відкриваються образи войовниці Кіш, врятованої завдяки Ярошу, яку капітан забрав з майдану; Яна, закоханого в чари, хоча сам він не має чаклунського хисту; і Деніела, якому перед смертю чаклун передав свою таємницю. Згодом читач дізнається, що страченого чаклуна звали Гайяром і він був одним із найкращих вчителів в Імперській Зірковій школі, найпрестижнішому навчальному закладі Імперії, і тому поки зовсім незрозуміло, чому чаклун пішов проти Імперії; а сам Хедін, його учень, також виявляється одним із найкращих випускників цієї школи, окрім того, він старший, ніж здається, хоча ще молодий.

І таких перетворень у книзі достатньо.

Розділ «Степ» відрізняється і по ритму від попередніх розділів; так кардинально ритм буде змінюватись лише одного разу, коли автор поведе нову сюжетну лінію, розпочавши її не де-небудь, а в столиці на площі перед Імператорським палацом. Там свої герої і свої пригоди, але сюжетно та емоційно вони переплітаються з «морською» лінією, і часто впливають одна на одну. Так, наприклад, танок Анни-Лусії захищає Сашка і його друзів від закляття, насланого перевертнем; а Сашко рятує піратський корабель під час шторму, довірившись казкарю Саїду, який теж належить до давнього народу.

Цікаво, що цей розділ «Степ» знаходиться саме на межі так званої «першої паузи у читанні», коли через годину читання людина має відпочити від книги; а розділ, де з’являється Сашко, головний герой іншої сюжетної лінії, на межі «другої паузи».

Це також кінематографічно, оскільки ділить текст на ритмічні періоди, і міфічно, бо кожен міф має специфічний, оригінальний ритмічний малюнок, обумовлений ритмомелодикою його тексту, саме тому прадавній міф насамперед втілювався в усному, а не у письмовому слові.

Текст «Скарбів Примарних островів» цю традицію підтримує і розвиває. Казкарі, співці, сказителі переповідають історії, які їм до того розповіло чи показало Море. Прадавнє Море є втіленням міфічних голосів, прадавнього переживання, усною образною оповіддю, а казкарі можуть цій оповіді надати форму і вже записати, втіливши у слові.

Зовсім інакше ставиться Море до давніх, в яких може втілюватися само (Летючий Голландець), яким допомагає (давній, яка віддає Ярошу карту; Матері, чиї рани загоює), з якими веде непримиренну війну (Химера); і до піратських капітанів і чарівників, що, хоча й слухають голос Моря і радяться із ним, але їхні вчинки вільні й у добрі, й у злі, бо вони є суто міфічними героями.

Згаданий на початку «відблиск моря в очах», своєрідне «світіння» чи «сяйво», є відображенням сакральної міфічної енергетики, описаної в казках і міфах, маркує міфічних героїв як в тексті, так і в реальному житті (очі – дзеркало душі). Тому Ярош Сокіл шукає для своєї команди не просто незвичайних чи обдарованих людей (половина його нової команди – чарівники, а дехто й давні), а тих, хто може бути міфічним героєм, і не лише у своєму казковому світі, а й серед читачів, до яких, по-суті, капітан і звертається наприкінці книги.

У книзі показані два світи – казковий і реальний. У простір казкового входить як прадавнє Море, так і страхітлива імперська столиця із червоним палацом Імператора і в’язницею. Море та Імперія конфліктують у боротьбі за світоглядну владу, але вони є рівноправними частинами одного міфу.

«Ти мало знаєш про цей корабель, міністре. Це інший світ, не менш жорстокий, ніж той, у якому ти виріс, та світ справжній. Воля цього світу, де владарює море, не подібна до волі відданих тобою наказів» (с.252), – каже полоненому міністру Феофану Ричард: у минулому піратський капітан, нещодавно граф Елігерський і прибічник Химери, нині один із команди Яроша Сокола.

Цікаво те, що сам Ричард, коли невдало спробував захопити корабель, опиняється за ґратами, і під час цієї розмови, яка відбувається після бою з імперським фрегатом, з борта якого і віддавав накази міністр Феофан, з рук Ричарда ще не зійшли сліди від кайданів, в які він був закутий з волі Яроша. Щоправда, ніхто не сумнівався, що невдалий заколот коштуватиме Ричарду життя і Ярош його стратить. Проте, й у минулому графа Елігерського, й у минулому капітана корабля з чорними вітрилами багато спільного і настільки важливого, що впливає на розвиток дії в реальному часі книги. Але не хочу зайвий раз розкривати сюжетні повороти та інтригу.

Боротьба Моря та Химери за світоглядну домінанту зрозуміла і природня, але напрочуд цікавим є те, яким змальовується зло у цьому світі. Пристрасті, що кипіли в усіх країнах казкового світу, відлунюються у спогадах героїв, легендах і піснях казкарів, і це цілком звично для міфічного тексту; але поява Імперії, яку піратські капітани називають «Безіменною», змінила рух історії. Щось схоже мені бачиться у другій половині ХХ століття у нас, коли жага споживання поглинула всі емоції та ідеї.

Химера «погана» не тому, що діє підло. Навпаки – цей підступний ворог напрочуд розумний і талановитий, жорстокий, але справедливий, який не має милосердя, але шанує супротивників, він поза мораллю і понад добром і злом, – таке своєрідне втілення Ніцшеанської надлюдини, вільної у всіх своїх вчинках. Це ідеальний правитель, на якого б молилися у знеособленій і світоглядно розхристаній Європі і який би точно за кілька років навів порядок у нашій хаотичній Україні. Але ця спокуса не має втілитися в життя, бо дії Химери по своїй суті – той самий фашизм, але на ще більш глибинному рівні.

Автор не зловживає реалізмом, виписуючи його насамперед на символьному і психологічному рівнях, не милується жорстокістю, але жорстокість у цій історії безумовно є. Її не може не бути у такому світі, хоча більшість страшних сцен змальовується так, щоб читач, співавтор, який так само знаходиться у міфічному полі, як і автор, сам побачив, що і як відбувається, і завдяки власній фантазії домалював реалістичні подробиці. Це добре, бо дозволяє читати «Скарби Примарних островів» дітям середнього шкільного віку, а не лише старшим, для яких, на мою думку, і писалася ця книга.

Проте деякі вчинки Химери описуються доволі яскраво: це і прокляте місто, в яке потрапляє Сашко, покаране «для повчання», щоб іншим не кортіло жити за своїм законом і відмовлятися від союзу з Імперією; і всі історії про піратських капітанів, які намагалися знищити сам Дух Імперії (серед них був і Ярош Сокіл), але були зраджені і потрапили до Імперської в’язниці, де половина з них таки присягнула на вірність Імперії, а половині пощастило втекти; і багато-багато іншого, що оживає у спогадах старших героїв, і що бачить Сашко у своїй подорожі до моря.

І найгірше те, що будучи міфічним героєм, будучи втіленням одного з найяскравіших проявів життя, Химера свідомо іде проти життя, іде проти Моря і свободи, нищачи як таку свободу мислення й особистості. Наслідком війн Імперії є нівелювання національного, зникнення кордонів («Імперії належить все, де ходять її гроші» (с.55) – запевняє міністр Феофан перед тим, як віддати наказ про арешт Яроша Сокола), забуття історії, знецінення чистих людських почуттів, таких як дружба, вірність, відданість чи кохання – саме такий світ, з якого приходить Сашко, і ще показовіший той період, з якого приходить Макс – цілком наша сучасність, де практично не лишилося чарівництва (вир часу, описаний в тексті, але поки не пояснений, поєднує епохи).

Мимоволі замислюєшся, яким же має бути сам Імператор, якщо у нього такі радники?.. І ким насправді є Імператор, що він символізує, якщо ще жодного разу не з’явився у тексті? І, головне, від чого застерігає автор, так яскраво описуючи Химеру, що цілком не типово для сучасної української літератури – опис негативних персонажів не за шаблонним принципом?

Всі ці проблеми і запитання властиві насамперед сучасному світовому контексту літератури і кінематографа, а не сучасній українській літературі, заглибленій в етнографію, козаччину (у всіх її проявах) і політику. Водночас подібне протистояння не добра і зла, а життя і смерті (у значенні неможливості відродження) властиве прадавньому світоглядному міфу.

Можна ще довго розповідати про те, як змінюються старші герої твору і якими неоднозначними є їхні вчинки і складними мотиви і світоглядні установки, якими вони керуються. Також не можна оминути й молодших – дітей і підлітків, що, певно, зростатимуть разом із читачем. У кожного з цих героїв є свій шлях і своя доля, і це дуже важливо.

«Серце Імперії – холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують йому люди своє кохання і свої зламані долі. Людські долі – ось питво і їжа Духу Імперії. І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине». (с.287-288) – розповідає Деніел капітану Ярошу таємницю чаклуна Гайяра, хоча, звісно, зрозуміло, що мова йде не про одну людину, а про багатьох, хто має сміливість і силу прожити своє життя, як належить, а не потонути у сірості, яка судилася і тому світу, і нашому.

Карл Густав Юнг багато знав про архетипи і прадавні міфи, у своїй роботі «Психологія та поезія» він писав, що саме втілений в архетипах міф може допомогти людині чи навіть цілому народу віднайти втрачений історичний і культурний шлях, і відбувається це зазвичай через літературу, а в наш час іноді і через кіно – через мистецтво.

Цілком імовірно, що наш світ, який збився зі шляху, став знеособленим, сірим, імперським й антилюдським, бо в ньому психічно здоровій людні стало вкрай важко жити, ця підробка, цей фальшивий світ, який застиг на межі між життям і смертю, приречений на нескінченну руйнацію і вмирання, через мистецтво шукає свій порятунок. І саме тому поєднуються кіно і література: стає все більше вдалих екранізацій, навіть екранізації коміксів й анімація з кожним роком все більше просякнуті психологізмом, а література вдало бере на озброєння кінематографічні прийоми монтажу, кадру, сюжетного плетива. Це має бути запорукою майбутнього відродження.

Тільки глибинні міфічні енергії життя можуть «зігріти» і дати сили творити, бо смерть без відродження, сірість чи небуття або «серце Імперії» – «холодний вогонь», а життя – це жар, який у казці може розквітнути чарами на долонях, а в реальності сяяти в глибині очей кожної людини нашого світу, вільної духом.

"Серце Імперії – холодний вогонь". Яна Стогова

Дев’ятко Наталія Скарби Примарних островів. Карта і компас
Fire-bird
Дев'ятко Наталія. Злато Сонця, синь Води: фольк-реалізм. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 140 с.

По обидва береги Дніпра протягом багатьох століть береже народ стародавні легенди. Одна з них – переказ про тисячолітнє прокляття. Страшним воно було: не знатиме наша земля миру і свободи, чужа воля на ній пануватиме, а той, хто свій народ порятувати спробує і волю здобути, згине у нерівному бою чи від підступної зради.
Нині добігає кінця тисяча років, слабне прокляття, і наново постав перед людьми на українській землі тяжкий вибір: жити вільно своїм розумом, слухаючи своє серце, чи, втративши себе, назавжди потонути у сірості і зневірі.
Різними шляхами через імлу і небезпеки веде доля сміливців до чарівного вогнища на дніпровій кручі, де на них чекає хранитель загубленої пам’яті українського народу.

Протягом року книга буде озвучена – toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=62940

Готується електронна версія видання.


Наталія Дев'ятко Злато Сонця, синь Води
 1..5