Сеть знакомств для любителей книг



Мирослава Левкун
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
dasha

 
Ivanka

 
Юрій Луценко*





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Мирослава Левкун

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Философия, история (3)

 1..3 
Мирослава Левкун
Вічний страх, тривожне очікування, неминуча безвихідь, понівечені долі, ріки гірких сліз, панівна несправедливість – обов’язкові складові сталінського тоталітарного режиму, який зумів зруйнувати життя мільйонам безневинних людей. Так, XX століття , й справді, підготувало для українського народу декілька «незабутніх» сюрпризів, що навіки закарбувались у його пам’яті. «Найбільшим подарунком» став Йосип Віссаріонович Сталін – диктатор, тиран і деспот, який перетворив життя майже всіх українців на справжнє пекло.
У творі Василя Ковальчука та Лідії Стойкової «Злочин без кари» розповідається про дві нещасні долі, які на своєму ж досвіді відчули, що таке важка сталева рука сталінської диктатури, яка лише мріє добратись до твоєї горлянки й забрати у тебе життя. Також у творі, крім оповідань, наявні світлини авторів і вірші В.Ковальчука.
« Тота сторона мила, де м*я мати породила»
Перше оповідання розкриває перед нами трагічну картину примусового переселення людей з Лемківщини у центральні райони України : «Це було трагічне дійство, декораціями якого служили чудові краєвиди Західних Карпат, незліченні горби і пагорби, вічнозелені масиви лісів, дзюркотливі і швидкоплинні гірські потічки…». Василь Ковальчук з жахом розповідає, як його разом з родиною виселяли з любої домівки, відправляючи бозна-де: «Отже, треба було виїжджати.. у моїй пам*яті глибоко вкарбувались охоплені розпачем обличчя мами і тата. З великим сумом і плачем покидали ми рідну землю, прощалися з новозбудованою хатою». Лемкам дійсно було важко покидати рідну землю, де вони народились і зростали, де була їх історія і їхнє коріння: «А плачу було багато. Від людських сліз, здавалось, повноводнішими стали гірські річечки».
«Пам’ять про батьків завжди є живою в моєму серці»
У другому оповідання Лідія Стойкова розповідає нам про своє нещасливе дитинство: про те, як не могла дізнатись справжньої причини ув’язнення матері,про те, як спостерігала, як згасає життя у батькових очах, про те, як усе своє дитинство провела в переживаннях, а доросле життя - у пошуках: «Мені не давала спокою доля моїх батьків : чому вони були репресовані, чому їх знищили, де могила мами?», про те, як стала сиротою, у ранньому віці: «Батько не винен, але знищений. Мати не винна, але теж знищена. Неймовірних душевних травм зазнали бабуся і дідусь…Я і сестра лишились сиротами. І це лише в одній нашій родині. А таких родин в Україні були сотні тисяч. Якби таку біду спричинила одна людська подоба, її назвали б злочинцем і покарали. А як назвати і покарати систему, яка такі злодійства чинить свідомо і цілеспрямовано проти всього народу?». Єдине, що залишилось у Ліди від мами це лист – простий шматок паперу, який для неї завжди був, є і буде малесенькою частинкою вічної материної присутності, найбільшою розрадою, безцінною пам’яткою і ще одною згадкою про мамину любов, турботу і ласку: «Лист мами є для мене святим заповітом, який не лише викликає сльози на очах, але й радить, як жити».
Книга вражає тим, що не зважаючи на автобіографічний сюжет, вона розповідає про життя не лише двох людей, а сотень тисяч українців. Адже безпідставні репресії Сталіна поглинули всю українську націю. Майже все населення Лемківщини (та й не тільки Лемківщини) було вигнане з рідного краю, і тисячі дітей залишились сиротами через диктаторський режим. Тож цю книгу дійсно варто прочитати. Вона, однозначно, просто буде не в змозі залишити читача байдужим.

Василь Ковальчук, Лідія Стойкова Злочини без кари
Мирослава Левкун
Тарас Бульба-Боровець – це не просто діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни і засновник УПА «Поліська Січ», а й людина з гарячим серцем, ясним розумом і непохитною вірою у щасливе майбутнє рідної країни. Його наполегливість і бажання вибороти незалежність для такої любої йому України не може залишити байдужим жодного. І не зважаючи на тиск гітлерівських псів і більшовиків, які вже й з глузду посходили на сталінській ідеології, та на відсутність хоча б якоїсь підтримки з боку бандерівців, він все одно йшов до своєї мети.
Підтвердженням цих слів є книга Володимира Івановича Сергійчука – доктора історичних наук, директора Центру українознавства, професора Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка , академіка АН ВШ України – під назвою «Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи». Це видання містить не лише власні думки і плани діяча повстанського руху, які перетворили б книгу на так званий особистий непідтверджений фактами щоденник героя, а й офіційні документи, інформаційні листи, агентурні донесення, повідомлення радянських партизанів, польських і німецьких спецслужб і протоколи НКВС, що надає опису такої постаті, як Бульба-Боровець правдивості та достовірності. Усі ці документи, які до цього часу були строго засекречені, збирав на протязі довгого часу Володимир Сергійчук, створивши 800-сторінкову збірку, що може розповісти про події Другої світової війни більше, ніж будь-який підручник з історії.
У книзі також є докази того, що бульбівці аж ніяк не були причетні до розстрілів євреїв, тобто їх руки не були заплямовані кров*ю невинних людей. Вони намагались об*єднатись з ОУН-Б, та, на жаль, не все так сталося, як гадалося. Степан Бандера не йшов на компроміс із Боровцем і не бажав прислухатись до нього. А той в свою чергу запитував Бандеру: «За що Ви боретеся? За Україну чи ОУН? За українську державу чи за диктатуру в тій державі? За український народ чи тільки за свою партію?», але так і не почув відповіді…
Подані документи зображують Бульбу-Боровця не лише, як чудового командира, а також як далекоглядного політика і талановитого публіциста. У цій людині було зосереджено надзвичайно багато позитивних якостей, яких повинен навчитись кожен.

Припадають до душі його слова з листа : «Пам’ятаймо, що наша боротьба — це боротьба в першу чергу за нашу власну, ні від кого незалежну державу; за правдиву, не фальшовану демократію українських робітників, селян та інтелі¬генції; за право кожного народу творити свою національну дер¬жаву на своїй етнографічній території!»

Цю книгу варто прочитати кожному. Адже я впевнена кожному цікаво дізнатись про великі вчинки великої людини.

Володимир Сергійчук Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи
Мирослава Левкун
Книга «Волинянин. Напередодні» - це розповідь про життєвий шлях юного інженера, сповненого вже давно не підлітковими амбіціями та великими сподіваннями. Його молоде тіло було готове до праці: як розумової, так і фізичної. Його очі палали вогнем цікавості та бажанням пізнати чогось більшого, навчитись чогось більшого. Він був готовий до будь-яких завдань. Він хотів стати кимось. Та, на жаль, сувора реальність зразу ж таки зустріла його впритул: «Те, що ви вчили в інституті, забудьте. Мені однаково, чи ти був відмінником, чи ледь здав екзамени. Мені потрібно, щоб ви працювали на робочих місцях і менше думали. Думки заважають працювати». «Менше думати» - ось яким був тогочасний девіз радянської влади, для якої самостійна думка була непрощеним гріхом. Але головний герой аж ніяк не хотів миритись із такими правилами…
Звали цього парубка «Сашко, Олександр, Олександр Петрович». Це розкриває нам градацію життєвого шляху головного героя, його ріст по соціальній драбині. Спочатку він був всього лиш дитинчам, маленьким Сашком, потім став випускником інженерного інституту, освіченим Олександром, і вже після цього всього став головою обкому партії – шанованим Олександром Петровичем.
Та автор книги Ярослав Федорчук зосереджує увагу не на кар’єрному рості героя, а на стійкості його принципів, на непохитності переконань. Адже Олександр Петрович не змінював своєї думки про радянську владу,навіть коли став обкомом партії.
Спочатку головний герой був слюсарем, згодом був призначений старшим інженером вишкомонтажного цеху. Своєю активною і «нерадянською» поведінкою він не переставав дивувати працівників. Працьовитість, старанність та наполегливість були не єдиними його позитивними якостями. Олександр Петрович також був чудовим керівником, який з розумінням ставився до своїх підлеглих: «Я та хлопці сподівались, що ви наша людина. І не помилилися. Щиро дякую». Він бачив , що «парадокс радянської ідеології був очевидним – у переважній більшості новий, вихований у комуністичному дусі, робітник був на голову нижчим не лише за ставлення до своїх обов’язків, але й за мораллю і поведінкою», саме тому намагався не стати ще одним таким робітником.
Він прокладав свій шлях на партійну верхівку з певною метою: «Особисто для себе, свого добробуту, перехід на керівну господарську роботу в молодому віці був, безперечно вигідний. Але досягнути більших високих цілей – служінню людям, українській справі – можна було лише, працюючи в партійній структурі, особливо на посаді першого керівника». Головний герой вважав, що може допомогти державі самоутвердитись не радикальним способом, беручи в руки зброю та організовуючи повстання, а навпаки – більш гуманним способом, піднімаючи рівень культури, освіченості, добробуту людей.
Твір можна з упевненістю назвати автобіографічним. Адже головний герой це і є сам автор. Та ще точніше розкривають образ героя слова Віктора Терена: «І ось тут раптом я ловлю себе на думці, що отой головний герой – навіть не Олександр Петрович! Головний герой цієї повісті – сама правда».

Ярослав Федорчук Волинянин. Книга друга. Напередодні
 1..3