Сеть знакомств для любителей книг



Конкурс Goethe-Institut
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Валерій Пекар





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Также в друзьях у:
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

Конкурс Goethe-Institut

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (25)Философия, история (8)Бизнес (1)
Обучающие книги (6)

 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..38 
Конкурс Goethe-Institut
У світі немає нічого випадкового.
Можливо, тому ця книга прийшла до українського читача саме зараз. Подиву гідно,
наскільки твір, написаний в 1976 році, є актуальним для нас теперішніх! Адже
автор намагається дати відповіді на питання, що турбують кожну мислячу людину.

Еріх Фромм – всесвітньовідомий психолог
і соціолог, один з лідерів неофрейдизму та радикально-гуманістичного
психоаналізу.

"Мати чи бути?" – його
лебедина пісня, підсумкова праця всього життя. Логічно й послідовно автор в ній
доводить, що володіння і буття – це не просто певні якості суб'єкта, а "два основні способи існування, два різних
види самоорієнтації і орієнтації у світі, дві різних структури характеру,
перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить".

Розвінчуючи орієнтацію на
володіння, Еріх Фромм наголошує, що "основи
характеру, породжувані нашою соціально-економічною системою, нашим способом
життя, є патогенними і, зрештою, формують хвору людину, а відтак і хворе
суспільство". Він яскраво показує витоки кризи споживацького
суспільства, яке спрямовує сучасний світ до прірви. Хіба не є у нас зараз так,
як він пише у своїй книзі: "Уже
навіть не шокує, якщо політичні лідери та бізнесові керівники приймають рішення
на власну особисту користь, нехай ці рішення шкідливі й небезпечні для
суспільства"?

Пропонує Фромм і певні орієнтири
бажаних дій: "Демократія здатна
протистояти авторитарній загрозі лише в тому випадку, якщо це не "пасивна демократія спостерігачів", а
активна "демократія учасників". Але для цього людина повинна
обрати інший напрямок життя, бо "передумовами
принципу буття є незалежність, свобода і наявність критичного розуму".

Цікавими є й міркування автора
про рекламу, з яких він робить невтішний висновок: "Застосовувані в рекламі і політичній пропаганді гіпнотичні методи є
серйозною загрозою психічному здоров'ю, особливо – ясному й критичному мисленню
та емоційній незалежності". Він розвінчує механізм нагнітання певних
суспільних настроїв: "На новини є
попит, і засоби масової інформації визначають, які події є новинами, а які –
ні".

Радує чітка афористичність мови
Еріха Фромма. Привертають увагу, наприклад, такі вислови, достойні стати
"крилатими":

"Радість – це не хвилинне полум'я екстазу, це рівне палахкотіння
буття".

"Любити – це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу
й піклування, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може
бути спрямований на людину, дерево, картину, ідею. Вона дарує наснагу і
відчуття повноти життя".

"Люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають,
що сексуальний потяг – ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі
взаємини з друзями – теж прояв любові".

"Що таке "думка", на якій ґрунтуються всі опитування? Це
погляди людини, сформовані за відсутності адекватної інформації, критичного
мислення і дискусії".

"Та навіть бути чесним і розумним бюрократом – цього не досить, щоб
вирішувати світові проблеми нині, коли світ обернений обличчям до
катастрофи".

Можна погоджуватися з автором,
можна сперечатися, але в будь-якому випадку ми маємо визнати: це неперевершена,
дивовижна книга.

Отже, мати чи бути – вибір за
кожним із нас. І за суспільством в цілому.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еріх Фромм Мати чи бути?
Конкурс Goethe-Institut
Журналістська творчість необмежена, вона народжує нові
суспільні цінності, духовні переживання, іноді виходить за межі реального світу. Той, хто пройшов шлях журналіста, або стоїть на цій стежці, знає, що журналістика потребує неабиякої професійності, психологічної підготовки та
дотримання морально-етичних норм. Нині ця галузь науки досить розвинута, налічує велику кількість жанрів, серед яких репортаж займає лідируюче положення. Однак, потрібні були роки, аби з’явилася професія репортера та стала
затребуваною. І, безумовно, цьому сприяв розвиток та поширення телебачення.
Очевидно, не завжди навіть досвідчені журналісти можуть
створити дійсно якісний репортаж, а початківці, тим паче, написати та відокремити репортаж від інших жанрів. Тому існує потреба у новому підручнику, зорієнтованому на глибокий аналіз історії та практики цього жанру, аби
безпомилково визначати, коли репортаж є дійсно репортажем. Новоспечена книга «Репортаж» відомого німецького дослідника мас-медіа Міхаеля Галлера заклала основи цього журналістського жанру, навчить читачів практичних навичок роботи, ознайомить їх з поглядами та стилями роботи відомих репортерів. Є очевидним, що книга М. Галлера матиме неабияку цінність для студентів, які обрали журналістський фах, та для практикуючих журналістів.
Необхідно взяти до уваги доцільно репрезентовані
теоретичну та практичну частини підручника. Уже перше знайомство з книгою викликає позитивні емоції, та вцілому мова автора легко сприймається.
Зазначимо, що помітною особливістю підручника є короткі узагальнені висновки для кожного підрозділу перед презентацією основної частини.
Говорячи про структури наукової праці, необхідно відзначити глибоко опрацьовані три частини «Про репортаж», «Практика репортажу» та «Репортери пишуть про свою роботу». У першій частині висвітлюється походження, становлення цього жанру, розглядаються ріноманітні його визначення, позначаються споріднені з репортажем форми викладу. Аналізуючи матеріал, варто зупинитися на другій частині підручника, де пропонується практичний вступ до написання репортажу. Автор переконливо доводить, що створення репортажу проходить
у декілька етапів, кожний із яких потребує особливої підготовки. Крім того, необхідно враховувати подані автором рекомендації для подолання свого страху та невпевненості в собі. Особливо значимою є третя частина підручника, в якій М. Галлер зібрав розповіді, поради, зауваження відомих репортерів щодо створення репортажу. Важливою є точка зору таких авторитетів у цій галузі, як Германа Шрайбера, Юргена Ляйнеманна, Сибілле Краузе-Бургера, Яни Зімон, Корда Шніббена, Йенса Вайнріха та Петер-Матіаса Геде, які збагатили книгу своїм досвідом та знаннями.
Варто звернути увагу у підручнику на презентовані таблиці, цікаві життєві історії, короткі газетні репортажі. Є впевненість у тому, що така форма викладу матеріалу значно полегшить сприйняття читача теоретичного тексту та зосередить увагу на тих моментах, які потрібно запам’ятати.

Рецензія з 100buch.in.ua

Міхаель Халер Репортаж: Навчальний посібник
Конкурс Goethe-Institut
Точка
опори журналістики

З чого починається театр? Усім відомо, що з вішалки. А от з чого починається журналістика? Звичайно ж, з новин! Новини &­#8213; основа світового журналізму.
А якісні новини &­#8213; це завжди ознака професіоналізму. Автор навчального посібника «Новинна журналістика» Зігфрид Вайшенберг вчить молодих спеціалістів у сфері мас-медіа правильно, нешаблонно висвітлювати новини громадськості та
стати справжніми професіоналами своєї справи.

Впевнена на 100%, що постане питання: «А чи актуальна у даний час ця книжка? Адже з новинної журналістики
написано вагон з малим причепом посібників». Однак це не звичайний, як звикли казати на пострадянському просторі, «савдепівський» підручник з журналістики, який хочеться закрити, лише глянувши на перші сторінки, це &­#8213; новий, модерновий підхід до стандартів медіа. Головною родзинкою книжки стала сила-силенна практичних прикладів, яких завжди так бракує молодим та ще недосвідченим спеціалістам.

Сьогодні ми звикли отримувати новини звідусіль: з радіоприймачів, з каналів телебачення, з друкованих видань
та, звичайно ж, з Інтернету. Проте не завжди ці повідомлення відповідають усім, так сказати, «вічним» стандартам журналістики. Все частіше ми отримуємо неправдиву, необ’єктивну та інколи навіть шокуючу інформацію, яка зовсім не відповідає дійсності. Наш мозок заполонили суб’єктивні, абсолютно неперевірені та недостовірні повідомлення. Судячи з новин деяких телеканалів, не лише в Україні, а й в усьому світі тільки те й роблять, що вбивають, ґвалтують та
торгують наркотиками. Ну як нормальна, адекватна людина може сприймати лише «чорні новини»? Абсолютно відсутній баланс позитивного та негативного. В Інтернет-ресурсах взагалі важко знайти «true news». Що не сайт, то одразу когось вбили, більшість зірок шоу-бізнесу смертельно хворі, а усіх жителів планети Земля чекають одні лише апокаліпсиси, катастрофи, стихійні лиха та нескінченна купа «кінців світу». І що після цього можна сказати про сучасних
журналістів та їхні новини? Та нічого хорошого. Про основи журналістики вони або забули, або навіть і не чули ніколи.

Та й про які основи може йти мова, якщо суто українська журналістика зародилася відносно нещодавно. Адже довгий час не тільки в Україні, а й у більшості країн СНГ друкувалися лише матеріали на замовлення, як їх ще у народні називають «джинсою», багато років правда замовчувалася через так званий зашморг на шиї журналістів &­#8213; цензуру. Українська журналістика знаходиться ще в ембріональному стані, лише починає ставати на довгий шлях розвитку. Хоч як би ми не бігли за західними та європейськими тенденціями журналістики, наші новинні стандарти вважаються вже відносно застарілими та немодними порівняно із закордонними колегами.

А от німецький професор та директор Інституту в Гамбурзі Зігфрід Вайшенберг показав молодому українському журналісту істинну сучасних медіа, розклав по поличках усе те, що українцям ще досі було невідомим та незрозумілим. Він вдало поєднав короткі теоретичні відомості з вагомими та змістовними практичними елементами.

Мою особисту увагу привернув розділ під назвою «Стандарти інформаційних повідомлень», в якому німецький науковець, наче вчитель молодших класів, сходинка за сходинкою пояснює своїм журналістам-першокласникам, як правильно збирати інформацію та перетворювати її в справжній інформаційний матеріал. Він розписав кожний елемент журналістського
новинного твору з неймовірною докладністю та точністю. Починаючи від джерел інформації та часових форм у повідомленні і закінчуючи мовностилістичними правилами.

Пан Вайшенберг, наче жирним чорним маркером перекреслює усі колишні правила та методи написання журналістських матеріалів та показує своїм читачам, що не лише правило перевернутої піраміди є основою новинної журналістики. Він зазирає у самі витоки журналістики та вчить по-новому, по-сучасному сприймати та подавати інформацію.

Після прочитання посібника «Новинна журналістика» залишаються лише приємні відчуття, до речі, не тільки
від внутрішнього наповнення, а й від структури видання. Зігфрид Вайшенберг серйозно підійшов до питання форми книжки, адже, як відомо, чітке та зрозуміле структурування
інформації є дуже важливим моментом у журналістиці.

Абсолютно без сумнівів можна стверджувати, що посібник «Новинна журналістика» просто необхідна українським
студентам та молодим спеціалістам у сфері журналістики. Зігфрид Вайшенберг, маючи багатий науковий та практичний досвід створив справжнісіньку настільну книгу для багатьох журналістів. Він під власним кутом зору висвітлив читачам
ази написання та подачі журналістських матеріалів та віднайшов точку опори журналістики у новинах навіть в епоху Інтернету.

Рецензія з 100buch.in.ua

Зіґфрід Вайшенберґ, Ганс Й. Кляйнштойбер, Бернгард Пьорксен Журналістика та медіа : Довідник
Конкурс Goethe-Institut
Йорг Баберовські про «цивілізацію ненависті та ворожнечі» Олександр Гогун «Дзеркало тижня» №48, 20 грудня 2008.

18 грудня виповнилося 130 років із дня народження Йосипа Сталіна (Джугашвілі) — одного з найкривавіших диктаторів усіх часів і народів. Офіційною датою його народження аж до середини 90-х років минулого століття вважалося 21 грудня 1879 року (стараннями письменника Едварда Радзинського цей міф було розвіяно; різниця склала рік і три дні). Образ Сталіна і самого феномену сталінізму продовжує розбурхувати уми, тим більше що в сучасній Росії він уже вважається успішним «кризовим менеджером»...

Наприкінці 2007 р. праця завідувача кафедри історії Східної Європи Берлінського університету імені Гумбольдта професора Йорга Баберовські «Червоний терор. Історія сталінізму» вийшла одночасно в Москві (російською мовою) і в Києві (українською). Вперше книжка побачила світ ще 2003 року в Німеччині і мала несподіваний успіх. Монографію вже видали чеською мовою; готуються переклади англійською та польською мовами. Інтерес, який викликає книга, спонукає розповісти про неї докладніше.

Робота, що базується в основному на дослідженнях колег і почасти на документах із РДАСПІ, складається з п’яти розділів: шлях до сталінізму (1850—1922), затишшя перед бурею (1922—1928), культурна революція (1920—1930), терор (1930-ті рр.), війна і повоєнний період.

У вступі стверджується, що «сталінізм був цивілізацією ненависті та ворожнечі», і далі робляться спроби зрозуміти, пояснити й описати сам феномен сталінізму.

У першій главі першого розділу («Історичний контекст») Йорг Баберовські подає характеристику, образно висловлюючись, снам Російської імперії, які породили всім відомих чудовиськ. Друга і третя глави присвячені революції та Громадянській війні. На думку дослідника, у нещадності до груп людей, котрі мали формальні ознаки, більшовики стали справжніми новаторами: «Ворог не знав, що він — ворог, ворог існував тільки в головах комуністів». Ще в роки Громадянської війни чекіст Лацис «проголосив символ віри сталінізму: завдання революції — знищення колективного ворога як бур’яну і звільнення, таким чином, суспільного організму від зарази. Російська революція стала пологами тоталітарної епохи, вона була первородним гріхом, який дав життя сучасним [тоталітарним] диктатурам та ідеологіям. Вона пов’язала щастя одних людей із фізичним знищенням інших. Саме більшовики запровадили організоване на державному рівні знищення затаврованих колективів...».

Роки НЕПу у праці розглядаються як «інкубаційний період сталінізму». За твердженням Й.Баберовські, НЕПом було незадоволене селянство, зокрема через занадто високі ціни на промислові товари і високий продподаток. Нарікали й робітники, які побачили повернення «буржуазних спеців» та «білоручок», а також вони знову зіштовхнулися з безробіттям і відчули своє незавидне становище, порівняно з більш заможними соціальними прошарками. Нову економічну політику ненавиділи молоді, і не тільки молоді комуністи, що гостро переживали свою бідність на тлі бридких підприємців — «жирних непманів» («За що боролися?»). Нарешті, через низку причин НЕП був чужий і номенклатурі (політбюрократії), яка щойно зароджувалася: він викликав згадане незадоволення, а також створював прошарок заможних і самостійних, а отже — складно контрольованих людей. І Сталін блискуче скористався загальним невдоволенням населення, щоб почати будувати вже особисто йому зручну модель. Будувати через терор.

Найпотужніша репресивна акція сталінізму — винищення голодом мільйонів селян у 1932—1933 рр. (в Україні, на Кубані, в Казахстані, у Поволжі) — проводилася з відома Політбюро. У Кремль доходили дані навіть про людожерство. Характерно, що коли Молотову надійшло повідомлення про голод, у якому також зазначалося, що голодують і робітники в містах Умані та Житомирі, він визнав за важливе обговорення голоду лише серед пролетарів, підкресливши ці речення в тексті, і... відіслав документ в архів. Сталін отримав записку про жахливий голод у Казахстані: на відповідному документі стоять його позначки. Однак нічого для припинення вакханалії терору голодом зроблено не було. Доля селян та кочівників, у яких забрали все продовольство, Сталіна з товаришами, як мінімум, не цікавила.

Терор не припинявся ані на день: і під час короткого «перепочинку» у 1934—1936 рр. було репресовано десятки тисяч людей — представників різних соціальних прошарків. А вже 1937—1938 рр. стали кривавою оргією, що проводилася за конкретними вказівками й рознарядками Політбюро. Сталін особисто переглядав списки з десятків тисяч людей і своїм підписом посилав їх на смерть, у тому числі й найближчих колег по партії, колишніх приятелів та «соратників у боротьбі» з царатом. Не рятували й покаяння. Так, Микола Бухарін благав не вбивати його, а посадити в табір, у разі пощади обіцяючи відкрити в ГУЛАГу театр і картинну галерею...

На думку Йорга Баберовські, війна принципово не змінила системи сталінізму, вона лише показала її з раніше не відомого боку: «Солдати були гарматним м’ясом, видатковим матеріалом, із ними комуністичні керівники поводилися як із худобою. Офіцери посилали своїх бійців під кулеметний вогонь ворога, віддавали їм абсурдні накази про наступ, під час якого солдати гинули як мухи».

Радянські солдати-переможці, які в 1944—1945 рр. опинилися в окупованих країнах Східної Європи, були вражені вищим рівнем життя людей. Вони мріяли про припинення страждань у себе на батьківщині. За свідченням академіка Андрія Сахарова, в 1945 році люди сподівалися, «що після війни все буде добре, по-людськи, бо не може бути інакше». Але невдовзі, за спогадами академіка,
«...ілюзія розсипалася, а народ став розпадатися на атоми, танути». Фізик Юрій Орлов стверджував, що «той, кого не вкочував цей сюрреалістичний коток, ніколи по-справжньому не зрозуміє, яким величезним визволенням було для людей хрущовське повернення до елементарної законності, до суспільства, яке все ще було тоталітарним, але вже не порпалося в крові та блювотині».

Відзначивши високий рівень роботи, зупинимося й на спірних моментах. Низка оцінок автора занадто вже емоційна. Зокрема в описі правової свідомості селян Російської імперії є таке твердження: «Свобода (воля) означала можливість напиватися до нестями, вбивати дворян та чиновників, захоплювати чужу землю і вважати її своєю». Безперечно, траплялися й такі настрої, але чи були вони панівні у прагненні селян до визволення від феодальних або бюрократичних пут? За словами Й.Баберовські, на межі ХIХ і ХХ століть відносини влади та більшості населення були «культурним нерозумінням, діалогом глухих». Чи існував десь колись колектив, у якому комунікація будувалася за таким принципом? Втім, у цілому з автором важко не погодитися: стабільне суспільство, яке поступально розвивається і — найголовніше — звикло до свободи, не може в один момент зламатися й перетворитися на податливу масу лише волею купки несамовитих відщепенців, які нехтують народом, хай і використавши солідний закордонний грант на розвиток екстремізму.

Автор вказує на рушійну силу революції. Не потомствених пролетарів, а робітників лише за родом занять, тобто, по суті, маргіналізованих селян: «Село не розчинилося в місті, воно завоювало й підкорило місто, назавжди змінивши його обличчя.
...Страйки були жорстокими вибухами, спрямованими на встановлення справедливості в тому вигляді, як її розуміли вихідці з села, а саме — свободи від якогось порядку, що не базувався на культурі села, культурі, яка оскаржувала буржуазне (бюргерське) суспільство». Можливо, тут варто говорити не так про «культуру села», як про владні й економічні механізми, в які був глибоко інкорпорований селянин до своєї появи на фабриці. Інакше кажучи, вчорашні кріпаки принесли з собою в місто антиліберальний потенціал, який жив у їхній родовій, а то й особистій пам’яті про поміщицьке панування та общинне господарювання. Тобто вони принесли підсвідоме прагнення відтворити в якому-небудь вигляді феодальні порядки. Регіони, зокрема і їх сільське населення, які не знали кріпосного права або, що, може, важливіше — общинного землеволодіння у ХIХ столітті, в 1918—1920 рр. виступали проти більшовиків, а в 1929—1931 рр. — і проти колективізації, яку вони проводили.

Кілька слів можна сказати і про мову книжки. Стиль високий, інколи — патетичний. Наприклад, велично звучить слово «варварство», як прикметник і іменник, вживане чи не через сторінку. Зрозуміло, що ментальне коріння сталінізму — не в рафінованості поетичних салонів, та й сам його феномен — явище малоприємне, але йдеться в книжці все ж таки про кінець другого тисячоліття. Потрібна також велика ерудиція і солідний гуманітарний, у тому числі — філософський базис, щоб опанувати термінологію, використану в книжці. Важко зрозуміти фразу, яка пояснює безсилля і роз’єднаність людей у тоталітарному суспільстві: «Вслід за Фуко, також можна говорити про людину як про тумблер більшовицького дискурсу, а про владу — як про дію».

Низку заперечень викликає і розділ, присвячений Другій світовій війні. Трохи дивує такий ось пасаж: «У Одесі, в Литві та Латвії місцеве населення зі старанною слухняністю брало участь у вбивстві комуністів і євреїв, бо воно передбачало, що націонал-соціалісти не тільки будуть терпіти такі дії, а й очікують їх». Може, варто було б дати більш термінологічно диференційовану картину, не змішуючи такі поняття як «місцеве населення» і «представники місцевого населення» чи, наприклад, «частина населення».

Певні суперечності є в описі внутрішніх мотивацій «кремлівського горця» і його найближчих підручних, а також у поясненні причин терору. З одного боку, стверджується: «В документах Сталін постає як жорстокий, безжальний диктатор із манією переслідування...». Та ж сама теза повторюється в книжці далі:
«...гротескна шпигуноманія і манія переслідування... у 1930-х роках охопила Сталіна та його посіпак». Думка про своєрідну параноїдальну «одержимість» Коби доповнюється твердженням про його ідейність: «Сталін не був владним циніком. Він вірив у те, що казав». З іншого боку, у цій же праці ми бачимо зовсім інакшу картину. Зокрема стверджується, що «Сталін у жодному разі не був божевільним і не страждав на депресії та галюцинації». Та й угруповання в його апараті влади скидаються на спільноти дуже суворих і не схильних до якихось ілюзій прагматиків: «Честь, вірність і зрада були поняттями (! — А.Г.), на які орієнтувалися ці чоловічі союзи. ...Сталінська модель правління була мафією». Тепер Йорг Баберовські зовсім відкинув тезу про ідейність і божевілля Й.Джугашвілі й дедалі більше схиляється до висновку, що вибудувана ним система влади становила собою щось на кшталт своєрідного «паханату»: сталінське політбюро було «абсолютно цинічною бригадою» («ДТ», № 48, 2007).

Можливо, історикам ще доведеться спробувати усвідомити глибину лукавства й лицемірства, властивих цьому, по-своєму унікальному ОЗУ. Не вірячи в жодних змовників та шпигунів, «вождь» навіть зі своїми «друзями-колегами» говорив про десятки тисяч «агентів імперіалізму». Розуміючи, що в цей час ніхто на СРСР нападати не планує, із членами політбюро він проводив наради, присвячені «буржуазній загрозі», плануючи цю «загрозу» невдовзі радикально усунути.
Хочеться побажати автору подальших успіхів в описі цієї воістину фантасмагоричної картини стосунків на самісінькій верхівці піраміди страху й ненависті: нові висновки на основі автентичного документального матеріалу вже зроблено, а наступна книжка німецького історика — не побоїмося прогнозів — буде дуже затребуваною.

рецензия с 100buch.in.ua


Йорг Баберовскі Червоний терор
Конкурс Goethe-Institut
Do-na no-bis pa-cem… Мир нашим душам. Так посполито звучить переклад цього рядка з «Agnus Dei».
Або ж це вже благання, яке межує з вимогою: « Дай нам миру!»? Дай нам, вічним прохачам перед нагле затріснутою брамою Раю – МИРУ! Ми ж у цьому багатоголоссі голосінь не бачимо нічого і не чуємо. Навіть себе. Ані пошепки, ані уголос. Тільки, може, коли читаємо щось таке про себе. По той бік брами. По той бік палітурки. Кому цікаво – гайда вниз текстом!
Пропоную трохи згодом дізнатися, що написано про нас, а тим часом просто ознайомитися з творчістю яскравої представниці німецькомовної літератури, Терезії Мори. Ця письменниця та перекладач цікава передовсім своєю межевістю. Мовна межа – між угорською та німецькою, обома для неї рідними. Державна межа – кордон, що ділить її рідне угорське містечко Шопрон від Австрії. Межа «більшість-меншість» – приналежність до німецької національної меншини. Межа «свій-чужий» &­#8722; еміграція до Німеччини. Чи не звідси у її текстах такий біль, така амбівалентність відчуттів, подекуди якась навіть пародія на сентиментальність, де нема місця категоричності (оте авторське і\або ), де все відносно, і точність не має жодного значення? А, може, просто нічого нема?...
І це момент, коли для нас із вами має з’явитися Нема. Не те щоб його нема (а коли й так?), тільки це його прізвище. Головне, якщо спробувати прочитати його навпаки, то вийде завершальне слово кожної християнської молитви. «Амен» значить «істинно». А корінь «нема» значить «немова» чи «варвар». Цікавий перед нами постає немова, що знає десять мов!
Його звуть Абель Нема. І він живе у другому романі Терезії Мори «Alle Tage», який отримав премію ім. Шаміссо для письменників-іммігрантів у Німеччині. А ще завдяки гарній роботі Христини Назаркевич від 2009 року він живе ще й українському перекладі «День у день». І мені видається, що обкладинка українського перекладу дібрана набагато відповідніша до змістового наповнення, ніж іспанська чи навіть німецька. Обгрунтую – вона зеленава. Колір перемоги життя над смертю. Для нас же, українців, вона символічна подвійно: синє з жовтим дає зелене. Якщо змішати фарби і сенси то ми виходимо просто на відродження душі через добрі вчинки. Тут же на обкладинці ми бачимо рейки. Ага, вокзал! Тож Абель Нема живе не лише в оригінальній своїй версії і/або численних перекладах, на перехресті мов, тобто. Він живе на багатьох перехрестях: на перехресті кордонів трьох держав, на перехресті вокзалу у формі літери Т. Т, як «те»? Чи Т, як «таф»? Але, гадаю, аби Абель Нема сам про це знав, то так би не мучився. Зрештою, якщо сенс життя у тому, щоб бути збавленим і про це нічого не знати, то чому б і ні?! А поки не знаєш, залишається жити на перехресті, де втрачають провідника ( зазвичай, того, що у трьох особах) і/або надію (не факт, що потім хтось на тому ж перехресті її не підбере). Така собі, як то пише Терезія Мора, «скептична і глибока віра». А я пишу, що знайти можна тільки там, де ти або хтось то загубив.
Але вернімо до нашого героя. Живе такий Абель Нема, розіп’ятий між варварством батька та культурою матері. Живе звичайнісіньким життям, кохає свого найкращого друга Ілію. Аж раптом. Ба-бах! Тато тікає з родини до однієї зі своїх 12 колишніх норн-коханок, а насправді в нікуди. Ілія каже: «А, знаєш, я твого кохання не приймаю». Вибухає громадянська війна. А коли не стає твоєї держави, то можна вже й емігрувати, бо ти всюди свій/чужий. Так власне і вчиняє
Абель. Той Абель, що згодом за 10 років вивчає десять мов, кожну я яких майже не вживає. Він говорить як людина нізвідки, а у інших його цікавить лиш спосіб на який вони вимовляють слова і/або їй механічність буття. Може, Абеля і нема, оскільки він носить у собі запахи чужини і чужинців, і теж зветься Абелем, що від гебрайського «дихання» чи «ніщо»? А, може, то лише спостереження його фіктивної дружини Мерседес? А таки від початку не судилося їй з таким милосердним іменем бути хоч у чомусь несправжньою. Вона
чиста і відверта, вона свято вірить, що непорозуміння, це «всього лише мовна проблема». Помилковість її (повсюдної) думки покликаний розвіяти її син Омар.
Мерседес і Омар – це те найпростіше і найскладніше щоб
висловити, до чого усе життя продирався Абель крізь чужі звуки, запахи, повальні втрати ілюзій, автоматичні
«бастилії», хаотичні «кінґалії», м’ясо до м’яса і завжди непорозуміння. Завжди «жити серед вирізаних у камені освідчень у коханні, непристойностей та інших доказів існування». Завжди, як то влучно сказала Абелева подружка Кінґа «я, я …я – еґоїстично, ти, ти…ти – боляче». А що не кажи і що не мудруй, а «хаос все одно обертається низкою однакових днів». День у день. І на скільки ж легше проживати день у день, даючи можливість іншим казати «добре». І все. Так просто. Добре.
І аби Абель Нема був так насправді, то напевне був би
Христом. До його любові йому б хоч крихту покірності. А так то завжди &­#8722; дванадцять жінок за столом, а він – тринадцятий, символіка чисел дванадцять та три є наскрізною у тексті. Ба, навіть три жінки завжди при ньому, як при Христовому розп’ятті. Тільки Абеля не було, або постійно від чогось не ставало. Чи не від того, що на усіх нас лежить каїнова
печать? Тому ми не даємо йому можливості існувати. Просто історія першої жертви і першого вбивці точиться по колу. У рецензії на «Alle Tage» німецької газети «Die Zeit» знаходимо цікаве підсумування цієї думки: «Абель стає марним генієм, вигнанцем з любові, країни, мови. Ми зіпсовані. Навіть у раї треба працювати у поті чола. А Каїн безперервно вбиває свого брата Авеля».
Абелів пасинок Омар став першим, кому вдалося змити з себе «каїнову печать» та встановити з героєм справжні братні стосунки, а отже й повернути-оживити його. Упродовж всього
тексту він повторює, що віддав своє око за мудрість, щоб наприкінці визнати: він не найрозумніший. Омар вступив у бінарну опозицію до хлопчика Данко, який бажав вбити Авеля. Але не тільки до Данко. Омар є опозиційний до нас усіх. Він
навчився слухати і чути. Йому прикро, що замало «мерседес», які були б спроможні народити ще і ще таких дітей, щоб збавити цей світ. Саме тому він дуже пильно придивлявся до вагіни мертвої жінки, залишеної у лісі в кроні якогось дерева. Образ безпліддя і неспроможності.
Do-na no-bis pa-cem! Чує Мерседес у вбиральні. Do-na no-bis pa-cem! Бамкають, перекрикуючи одне одного, дзвони церков різних конфесій. «Ви слухаєте радіо «Парадизо», запрошуємо на шоу вар’ятів». І знову усі ми під брамою Раю у пошуках офірного цапа. І навіть аби Абеля Неми не існувало, то ми би, певне, його вигадали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Мора Терезія День у день (Alle Tage)
Конкурс Goethe-Institut
«Нотатки Мальте Лявридса Бригге» – це записки молодого збіднілого аристократа, що, озираючись, виявляє себе на переломному етапі життя, споглядає його уважно і пише про нього болісно, з гідністю затираючи манжети старого, але доглянутого одягу. У його нотатках досвіди, набуті у дитинстві, страхи слави і смерті, втраченого часу, любов
рідних, які так стараються і яким, насправді, так мало йдеться про об’єкт свого піклування. Це тонке і вигадливе мереживо спогадів. Це саме ті «спогади, які слід уміти забувати, уколи їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться». Їх власник, Мальте, переживає саме таке повернення і бачить знедолених міста, що блукають завулками, людей, для яких часова послідовність немає ані найменшого значення, псів і котів, що упроводжують їх, мов ангели. Вони переслідують його, ці божевільні часу, неймовірно складного століття, що «справді заземлило Небо і пекло: воно жило силами їх обидвох, аби тільки перетривати самого себе». Як хворий король Карл V Безумний, як П’єр де Люксембург-Ліньї, що став кардиналом у Авіньйоні уже у 17
років, щоб померти у 18 у своїй передчасно дозрілій святості, як Клементина де Бурж, яка зав’яла від суму за вбитим коханим – «з поєднанням двох лише зростає
самотність.»… Ці диваки, що не можуть зносити рух Землі, люди, відкинуті життям – звідки приходить їх «божевілля»? У чому сила усіх молодих людей, що пішли з дому, і вже перестали бути чиїмись дітьми? І як повернутися, коли «майже забув Бога за тяжкою працею наближення до Нього»?
«Стережися світла, що увиразнює порожнечу простору», – говорить Мальте і виходить у сутінки, міцно загорнувшись у цупке пальто, збирати досвіди, шукати обличчя нового часу,
писати. Бо «кожним рядком ми надпочинаємо світ» з надією щоразу побачити його хоч трохи кращим.

Рецензія з 100buch.in.ua

Райнер Марія Рільке Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе
Конкурс Goethe-Institut
«Нотатки Мальте Лявридса Бріґґе» є виразним свідченням про дух
епохи, про нуртування задумів Рільке, який два роки згодом почне роботу над
«Дуїнезькими елегіями». «Нотатки» недарма вважаються пропілеями до зрілої
творчості Рільке, до філософської поезії про основоположні для людського буття
речі. І вияви світоглядного й естетичного переродження, яке відбулося з митцем
у цей час, розсіяні по всьому тексту, тому поглянути на «Нотатки» під цим кутом
було по-своєму захопливо і змістовно.

Поезія Рільке імпонувала представникам філософської
герменевтики Гайдеггеру і Гадамеру. Примітно, що «Нотатки» розкривають
деякі думки самого поета, які де в чому були суголосні тезам Вільгельма
Дільтея, який був попередником «зрілої» герменевтики ХХ століття. Передовсім,
не обійшлося без хронологічного збігу, який виявив лише глибший, прихований
паралелізм ментальних процесів. 1910 року Вільгельм Дільтей публікує в
остаточному варіанті (як частини третьої редакції «Поезії і досвіду») дві
знакові праці «Гете і поетична уява» та «Фрідріх Гельдерлін». Перша із них
примітна тим, що у ній була сформульована теза про основоположний зв’язок
поетичної творчості і пережитого досвіду – річ нібито й не надто значна, але
насправді важлива щонайменше з двох причин. По-перше, на тлі поезії
епігонського символізму із надмірним культом індивідуальної емоції ці слова
мали звучали свіжо, і по-друге, Гадамер у «Істині та методі» поняттю «пережитий
досвід» (Erlebnis) присвячує докладний розгляд, таким чином вважаючи його
взагалі одним із центральних для новогочасного світогляду.

Отже, досвід існування набирає особливого значення для
відрефлексування індивідом себе як автономної свідомості. Для поета це
означало, що віднині (якщо він хоче бути дійсно сучасним – moderne – поетом),
він має здійснити перехід від суто чуттєвої поезії, зразки якої бачимо в ранніх
збірках Рільке, до поезії як філософської практики, яка оперує поняттями радше
онтологічної значимості, ніж індивідуальними переживаннями, нехай навіть надто
тонко нюансованими.

Працею ж про Гельдерліна, фактично після заледве не
столітнього намагання долі «замовчати» поета (цитуючи Рільке), Дільтей заново
відкрив поезію романтика для освіченої публіки. Для Рільке це теж одна із
віхових подій, без якої він міг і не відбутися як один із найзначніших поетів
минулого століття (1914 року він навіть напише віршове звертання до
Гельдерліна).

Повертаючись до тих конотаці й, які
пробуджує слово Erlebnis, у «Нотатках Мальте Лявридса» натрапляємо на, можна
сказати, «маніфест» такої поезії «пережитого досвіду»: «…вірші – не почуття, як
гадають люди (почуттів досить і замолоду), вони – досвід. Заради одного вірша
треба побачити багато міст, людей і речей, треба пізнати тварин, відчути політ
птахів і запам’ятати порух, яким маленькі квіточки розкриваються вранці… І
навіть мати спогади ще не досить. Треба забути їх, коли їх багато, і треба мати
величезне терпіння, щоб дочекатися їхнього повернення. Бо спогади це ще не
все». Іще далі ліричний герой говорить, використовуючи той же термін: «Однак
найщедрішими на майже незбагнені досвіди були все ж уродини».

Отож, «Нотатки» були – з-поміж усього іншого – ще й
матеріалом, на якому Рільке випробував нове розуміння природи художнього
тексту. З іншого боку, під цим кутом зору роман може видатися «занотованим
пережитим досвідом», який має стати з часом лише базисом для поетичного тексту.
Недарма багато фрагментів роману спершу були особистими листами Рільке до
друзів і нареченої. Це майже як у «Реквіємі графові Вольфові фон Калькрейту»:
«Якби хоч раз ти зміг / побачити, як доля в вірш ввіходить, / і не вертає
звідти, і стає / у вірші тільки образом, не інше, як предковим
портретом…».

Водночас у «Нотатках» бачимо, як поет ставить на випробу іншу
ідею, яка з’явилася в нього раніше, під впливом Родена: про поезію, яка б мала
говорити про життя «речей», якими оточена людина. Роман видається експериментом
над тим, як діють різні речі на людину, на її відчуття. Підкреслена увага до
світу неживих речей виявляється в намаганні дошукатися сенсу кожної речі,
прочитати її історію, власне – суто по-гадамерівськи знайти «буття в околі
речей». І таких епізодів подибуємо в романі безліч – чи коли герой споглядає
одну-єдину стіну, що встояла після руйнування будинку, і з клаптів
шпалер, шматків паркету і дзеркала намагається «реставрувати» їхню історію і
людей, що ними користувалися; чи коли малий Мальте знаходить старовинні костюми
і переодягається перед дзеркалом і випробує, як на нього буде діяти кожна нова
шата; чи секретер покійної тітки, який мати героя береже як спогад про сестру.
Суть простих речей може бути демонізованою – мати Мальте параноїчно боїться
голок у стравах, які вона має спожити.

Найкраще показує семантику неживих речей у Рільке один побіжно
згаданий артефакт – посмертна маска невідомої потопельниці із Сени (L’inconnue
de la Seine), яку зробили в морзі на початку ХХ століття, побачивши на обличчі
потонулої особливий спокій і красу, як про це сказано в романі: «Лице юної
потопельниці, з нього зняли відбиток в морзі, бо воно було гарне, бо воно всміхалося,
так оманливо всміхалося, ніби знало. А під ним – його знаюче лице».
Напрошується ще одне тлумачення уваги поета до речей самих по собі – адже вони
ніби посмертні маски із людського буття, що їх оточувало. Поет прочитує із цих
зліпків історію, що криється за ними.

«Невідома із Сени» кидає місток до ще однієї теми, яка
подекуди дуже рельєфно проступає в «Нотатках»: декадентське прочитання «вічно жіночого». Окрім
цієї згаданої еманації (потопельниця),
у тексті Рільке натрапляємо ще на два жіночі образи, які так само мали
реальні прототипи – але вже в історії літератури: «Та вони (дівчата) стійко
трималися вдень і вночі, і прибували в любові й нещастях. І з них, під тиском
безконечних бід, виходили могутні люблячі, ті, що, прикликаючи чоловіка, перетривали
його; переростали його, коли він не повертався, як Ґаспара Стампа чи та
португалка, які ніяк не відступалися, аж доки їх муки не обернулися суворою,
залізною величчю, вже нестримною».

Рільке згадує про «португалку» – так він апелює до анонімно
опублікованих у Парижі в 1669 «Листів португальської черниці», які оповідають
про почуття покинутої жінки, і стилем ці екзальтовані тиради де в чому
нагадують сентименталізм наступного XVIII століття: «Подумай, моє кохання,
наскільки тобі забракло передбачливості. Нещасне! Ти було зраджене, і мене
зрадило омильними сподіваннями. Пристрасть, з допомогою якої ти розраховувало
здобути стільки насолод, спричинилася тобі нині лише до смертельного відчаю,
який можна порівняти лише з жорстокістю відсутності, яка його викликала. Невже
ця розлука, для якої моя печаль, хоч яка вона не вигадлива, а не може знайти
достатньо скорботне ім’я, позбавить мене назавжди змоги поглянути в ті очі, в
яких я бачила стільки любові і які примусили мене пізнати порухи, що
сповнювали мене щастям, які замінили мені все, і яких для мене було достатньо?
Пробі! Мої очі позбавлені єдиного світоча, що їх живив, їм залишилися лише
сльози…» (переклад мій). Кого ми тут бачимо, як не потопельницю із Сени за
хвилину до останнього кроку з парапету? (Насправді листи були написані графом
де Ґієраґом, другом Буало, але в часи Рільке ще цього не знали, і тому
поет вважав їх за непідробне висловлення жіночого болю, тож і переклав їх усі
німецькою).

Не менш драматичну долю мала інша жінка, яка тут згадується –
італійська поетеса Ґаспара Стампа (1523-1554), яка померла молодою від
лихоманки, і, як традиційно вважається, з нещасливого кохання (хоча
недоброзичливці вважають її куртизанкою, проте факту, що та померла з кохання,
так само не заперечують). Вона написала три сотні віршів, переважно сонетів в
стилі петраркізму. Серед них є й рядки, які не могли, не імпонувати Рільке, бо
вони видаються дуже суголосними із цитованим вище місцем із «Реквієму графові
Вольфові фон Калькрейту»: «Коли в риданнях я питала Кохання, / що слухає мене
так неохоче, / незчисленну кількість разів щоденно, / чому воно ранить і
протинає мене невпинно… «Я наказало тобі померти для утіх і жити в
горі, – / відповіло кохання жорстоким остаточним вироком, / «і нехай із тебе
буде досить, що це тебе примушує писати».

Усі ці цитування і пояснення зроблено не для того, щоб просто
показати «жіночу недолю». Адже навіть після такого короткого розгляду стає
помітна мотивація саме такого відбору навіть побіжних згадувань у «Нотатках»,
на перший погляд спонтанних похвалянь автора своєю літературною ерудицією. Читач починає розуміти
особливість «сита», крізь яке просіювався досвід, перш ніж стати прозовим
текстом.

Наступним етапом «просіювання» досвіду, занотованого в
«Нотатках Мальте Лавридса Брігге», стали зрілі вірші Рільке. Так, у першій із
«Дуїнезьких елегій» читаємо: «Ти про Ґаспару Стампу / вдосталь надумався? За
надихаючий приклад / жінку закохану цю обирає для себе / дівчина, котру
невірний коханець покинув, – / в думці у неї: чи буду така, як вона?» Із трьох
жіночих доль-взірців, які ввійшли до прозового тексту (потопельниця, монахиня і
поетеса), Рільке впускає до вірша лише одну, обходячи двох інших, взявши на
себе роль долі, які воліє «замовчати глухо» людину. На місці Ґаспари в рядку могло
б стояти будь-яке інше жіноче ім’я, якби це не був Рільків жест, повен
удячності й пошани до поетки, що висловила близьке йому розуміння вірша як
есенції досвіду, вірша як дистиляції багатьох буттєвих пере-живань (Erlebnis), а не плоду мимохідь
прожитої емоції.

рецензия с 100buch.in.ua

Райнер Марія Рільке Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе
Конкурс Goethe-Institut
Творчість німецького письменника Альфреда Дьобліна (1878–1957) українському читачеві, на жаль, невідома. Про це свідчить бодай те, що лише 2011 року вийшов друком перший переклад українською ранньої прози письменника. Проте
Дьоблін один з найвидатніших романістів ХХ століття, який на німецькомовну літературу справив не менший вплив, ніж, наприклад, Роберт Музиль чи Герман Брох. Найвідоміший твір Дьобліна – роман «Берлін, Александерплатц» – можна
порівняти хіба що з такими романами минулого століття як «Уліс» Джойса, «Чоловік без властивостей» Музиля та «У пошуках утраченого часу» Пруста. Але до експериментів з романною формою у своєму найзнанішому творі, якому, втім,
передувало кілька інших, не менш цікавих романів, Дьоблін писав малу прозу, зокрема, видав збірку з дванадцяти оповідань «Убивство кульбаби».
У цих оповіданнях ще немає таких виразних експериментів з мовою та прозовою формою, до яких Дьоблін вдаватиметься у своїх пізніших творах, проте вони дають змогу ознайомитися з
провідною ниткою усієї подальшої творчості письменника: виявлення позірності рутинного досвіду та усталених поведінкових правил в суспільстві, норми та ненормальності, реліґійної фальші, яка радше віддаляє індивіда від
саморозуміння, інструментальне ставлення просвітниченої людини до природи та його згубні наслідки. Головними персонажами збірки є переважно марґінали, завдяки яким Дьоблін увиразнює важливі для нього теми самовідчуження
(«Танцівниця і тіло»), ілюзії всемогутності знання, розуму, нав’язуваної протягом століть просвітницькою пропагандою («Астралія») і прямого наслідку цієї пропаганди – нещадного визискування природи людиною («Убивство кульбаби») тощо.
У центральному оповіданні збірки – «Убивство кульбаби» – ці всі теми перетинаються. Її герой – пан Міхаель Фішер, під час прогулянки лісом знічев’я стинає голову кульбабі, що
породжує незрозумілі йому жаскі докори сумління. Персоніфікована природа переслідує Фішера, який будь-що-будь намагається уникнути відповідальності: грошовим переказом, каяттям у церкві, але мертва кульбаба ніби промовляє з
самого Фішера, не даючи йому спокою. Врешті він вирішує піклуватися про «доньку» вбитої кульбаби, спокутуючи таким побитом свою провину, але мимоволі розтрощений його хатньою служницею горщик з квіткою, вмент звільняє його від
самокатування (яке було для нього єдиним шляхом до самопізнання) та баласту відповідальності, і він чкурить до лісу, щоби задовольнити свою жагу до вбивства, знищуючи усе живе, що змусило його бодай на мить замислитися над простим питанням: хто я?
Насамкінець варто приділити дрібку уваги українському перекладові, який, на жаль, не дає змоги побачити багатства Дьоблінового стилю. На відміну від ориґіналу український переклад видається сухим, стилістично обмеженим, до того ж багатим на лексичні та пунктуаційні помилки. Але перекладачці годі щось закинути, адже у пропонованого
нашому читачеві видання немає літературного редактора, що є сумною для українського книговидання закономірністю. Мабуть, таким робом видавництво вирішило заощадити. Як наслідок, вкотре страждає український читач, якому доведеться стикнутися з «ефірною фігурою» танцівниці (с. 14), хоча в оригіналі «seidenleichte Figur», тобто «легка мов шовк фігура»; з «дощовою осінню» (с.20) у сенсі «дощовитої осені»; з «мужичками» (с. 21, 26-27); з «чорно вбраним
паном» (с. 28) у сенсі «вбраного у чорне пана»; з «руками, що бовтаються на плечах» (с. 28, 30); з товстуном, який – увага! – «заліз до кишені штанів» (с. 33); з відверто суржикомовною конструкцією «шароподібний стовп» (с. 57) у сенсі «кулеподібний» чи ще краще «кулястий»; зі зловживанням складеною формою вищого ступеня порівняння прикметників (більш непотрібний, більш несамовитий, більш жалюгідний і багато інших), і повним нехтуванням простою, що створює під час читання враження їзди битим шляхом; з черговою суржикомовною конструкцією «зубоскалення» (с. 62) у сенсі «глузування з»; з «крадьковитою ходою» (с. 67).
В оповіданні «Помічниця» перекладачка взагалі вирішила виступити співавтором Дьобліна, знехтувавши тим, що процес над фабрикантом Ґрассом відбувався уНью-Йоркові, адже у перекладі ця «дрібничка» відсутня (с. 65), а в ориґіналі з
цього починається оповідання («In New York erregte…»). Переклад рясніє згаданими вище неточностями, перераховувати які далі немає сенсу. Звісно, навіть крізь такий переклад
Дьоблінів геній досягне серця і думки нашого читача, але навіщо створювати аж такі перешкоди, коли можна просто не заощаджувати на літературному редакторові?

Рецензія з 100buch.in.ua

Дьоблін Альфред Убивство кульбаби та інші оповідання
Конкурс Goethe-Institut
Зіґфріда Кракауера. “Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна”.

Грані-Т, 2009, переклад Ігора Андрущенка.



Кракауер у перекладі Андрущенка: межі семантичної самоіронії



Початок ХХ сторіччя подарував мистецтвознавцям унікальну можливість
спостерігати наочну реалізацію парадокса Вайльда, а саме — безпосередній вплив
мистецтва на реальне життя. В Україні — Олександр Довженко, а в Німеччині —
Лені Ріфеншталь, окрім суто художніх завдань, вирішували також (свідомо чи ні)
і політичні завдання вищого партійного керівництва, яке розцінювало цих великих
режисерів лише як скромних асистентів у своєму кінотеатрі тіней, кінотеатрі,
де, заради “правди життя” сценарій передбачав смерть мільйонів людей, більшість
з яких були до того ж звичайними глядачами, що акуратно сплатили за найдорожчі
квитки у першому ряді. Майже півсторіччя ці глядачі наївно вірили, що паротяг Люм'єрів
виїде з екрану просто у зал і можна буде зайняти свої місця та вирушити у
далекі мандри. Пізніше, на щастя чи на жаль, цю прекрасну віру майже знищили чи
то штампи масового кіна, чи то телебачення, чи то звичка, але ж непоодинокі
спроби формувати за допомогою “придворних” митців політичну свідомість громадян
ми бачимо ще й зараз і в Росії, і в США.

Одним з перших цю тенденцію помітив німецький кінокритик Зіґфрід Кракауер,
чия книжка “Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна”
вийшла у видавництві “Грані-Т” у перекладі Ігора Андрущенка. Як стверджує
анотація, “автор дослідив вплив кіна та соціум і націю загалом на прикладі
формування кінематографом гітлерівського автоматизму в душах німців як
соціальної основи для встановлення фашистської ідеології”. Звісно, тут йдеться
виключно про німецьке кіно періоду 1918-1933 років, і праця Кракауера стала
цілою його унікальною за своїм характером енциклопедією.

Якби Адольф Гітлер свого часу зіграв роль Носферату у відомій картині
Мурнау, то хто знає, можливо, його жага до крові у реальному житті була би
вчасно вгамована, і наші підручники з історії менше б нагадували інфернальні
фільми жахів. Але ж сталося навпаки: це саме Носферату “зіграв” Гітлера і
підготував ґрунт для появи тоталітарної диктатури. “Можливо, викликаючи до
життя ці страшні видіння, - пише Кракауер у присвяченій зокрема й цьому
фільму главі “Ґалерея тиранів”, - німці намагалися заклясти пристрасті, які
вже бродили в них самих і загрожували повним собі підпорядкуванням? (Хай там
як, дивний збіг: через десять років нацисти вдалися до тих-таки фізичних і
моральних тортур, які німецький екран вже зобразив)”.

Саме ця глава книжки містить фрагмент, що викликає справжню насолоду від
читання, і тут слід окремо подякувати перекладачу, який грамотно обрав
відповідні діалектизми та слова з побутового вжитку, нібито не властиві для
подібного роду тексту: “Земельний маклер із Бремена посилає свого бюровця
до Носферату, який живе десь у глушині карпатських лісів, аби залагодити
справи. Подорож бюровця цими лісами, де все затягнуте похмурою завісою
туману, де багато вовків і хижих птахів, які лякають коня, виявляється
безневинною прелюдією до халеп, що чекають на нього в замку Носферату”.
І трохи далі: “Носферату в один мент відступає від уподобаної ним
жертви. Цей телепатичний феномен, на думку Ґалеена, доводив надприродну силу кохання”.
Постає питання: навіщо це було зроблено? Мурнау сприймав свою картину цілком
серйозно, але згадаємо часи, коли вона вийшла на екран: це був 1922 рік —
найзапекліша доба експресіонізму. Тоді, наприклад, Ґеорґ Гайм також абсолютно
серйозно зображував Шекспирівську Офелію таким чином:



Гніздо в її розкішному волоссі,

Де зовсім юні водяні щурі,

І руки, мов плоти, у перснях досі

Пливуть під тінню пралісу вгорі.



Останнє сонце, заблукале в ніч,

Спускається в її мізків труну.

Чому померла? І чому одну

Її несе потоками сторіч?*



* - переклад Тимофія Гавриліва (www.prostory.net.ua/ua/...
)



І лише сьогодні у нас, що пережили цілюще щеплення постмодернізму, ці слова
викликають іронічну посмішку, бо ми відчуваємо не лише часову, але й певну
світоглядну дистанцію. Цю дистанцію стосовно до свого матеріалу відчував вже й
Кракауер, бо його книжка писалася вже після шоку Другої світової, а ще більша
ця дистанція для нас — українських читачів дослідження німецького автора. І
через усвідомлення цієї дистанції виникає певне питання для перекладача, бо він
має, окрім суто технічного завдання — адекватної інтерпретації іноземного
тексту рідною мовою, вирішити також і, назвемо її так, екзистенційну проблему
місця свого перекладу у сучасній культурі. Справа у тому, що деякі тексти
просто вимагають втручання через свою семантичну перевантаженість. Приклади на
рівні слів давно відомі: буквальний переклад німецького слова “f&­#252;hrer” та
російського “смотрящий” одразу зруйнує їх певне забарвлення та перетворить весь
текст на інваліда. Але чи маємо ми використовувати сучасну мову для перекладу
архаїчних текстів, або кращим відповідником може слугувати лише вправна
імітація? Наприклад, російський переклад казок “1001 ночі” зроблений за мовним
зразком російського ж перекладу Біблії. Відомий автор та знавець етнографії
Єгипту Едвард Лейн (E. W. Lane) стверджує, що мова та стиль “1001 ночі” -
звичайний стиль письменного, але не дуже вченого єгиптянина XV—XVI сторіч. І
саме тому, що мовний зразок оригіналу арабського тексту був створений таким
далеким від сучасності письменником, для його інтерпретації підходить будь-яка
архаїчна мова, бо ми просто не маємо адекватних відповідників, і обмеження тут
— тільки смаки читачів, бо, скажімо, обирати мовні конструкції та слова з
творів (казок) Сковороди надто небезпечно для подальшої ринкової долі
перекладу.

Кракауер закінчує свою книжку дуже показовим епізодом, що на перший погляд
(погляд сучасників) був трагічним, на другий (самого автора) — лише
красномовно-ілюстративним, і на третій (читачів) — нагадував кумедний
історичний анекдот. Адольф Гітлер на другий день після призначення канцлером
райху разом з усім кабінетом міністрів пішов у кінотеатр на прем'єру фільму
“Ранкова зоря” (“Morgenrot”), що розповідав про будні одного підводного
човна в часи Першої світової війни. Фюрер одразу відчув користь такого
мистецтва для свого нового режиму. “Те, що Гітлер бачив “Ранкову зорю” на
світанні свого режиму — лише дивний збіг, - пише Кракауер у перекладі
Андрущенка. - Фільм, імовірно, сподобався Гітлерові, бо атмосферу реальної
війни, якою вирізняється стрічка, він поставив за добру ознаку, за напутній
жест провидіння, рукою якого він і сам хотів стати”. Ми читаємо це і посміхаємося, і причина нашої
посмішки не лише у віддаленості цих подій від нашого часу, а й у віддаленості
мови. Спокуса тогочасної німецької мови саме у її носіях, про яких ми знаємо
так багато і так мало.

Рецензія з 100buch.in.ua

Зіґфрід Кракауер Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна
Конкурс Goethe-Institut
«Я», свобода, новий устрій (рецензія на книгу Ральфа Дарендорфа «У
пошуках нового устрою»)



Поява у 2006 році на прилавках
українських книгарень збірника лекцій Ральфа Дарендорфа «У пошуках нового
устрою» дала нагоду й українському небайдужому читачеві отримати відповіді на
запитання, які упродовж останнього десятиліття-півтора турбує мислителів
Заходу. Попри заявлену користь, в першу чергу, для філософів, політологів чи
соціологів, книжка може стати в нагоді усім, кого цікавлять проблеми
глобалізації чи соціальні конфлікти, ліберальний устрій або держава загального
добробуту, система західних цінностей та місце людини у світі, що постійно
змінюється.

Шість лекцій про політику свободи в
некерованому світі, прочитаних автором у 2001-2002 рр., цікаві і з огляду на
тяжкий удар, завданий усьому Західному світові терактами 11 вересня лише за
кілька місяців до цього. Неважко помітити у книзі прозорі натяки Ральфа
Дарендорфа на те, що атака на будівлю Всесвітнього торгового центру в
Нью-Йорку, – це не просто збіг місця, події і часу, а потужний вияв соціальних
конфліктів, які досі неприборкані, навіть у XXI столітті.

«Нам ще ніколи так добре не жилось»,
— заявляє німецько-британський філософ на стартовій прямій свого курсу. А далі
починає опонувати собі та, одну за одною, наводить кілька антитез – «Але чи є
щастя?», «Але чи назавжди?» і, нарешті головне – «А чи для всіх?». І, дійсно,
не в грошах щастя, і навіть не в їх кількості. Якщо за останні п’ятдесят років
економіка зросла на 300 чи 400 відсотків, це ще не означає, що сучасна людина в
3-4 рази щасливіша за громадян, які жили у 50-ті. Коли йдеться про встановлення
добробуту назавжди, Дарендорф згадує Френсіса Фукуяму із його «Кінцем історії»,
зазнаючи, що очевидно той не передбачав більшу актуальність сьогодні іншого
монументального твору, в порівнянні із своїм, – «Боротьби культур» Самуеля
Гантінгтона.

Хоч би що малював у своїй уяві
Фукуяма, та не весь світ своїм світлим майбутнім бачить американський стиль
життя. Тому-то падіння біполярного світу у 1989-1991 рр. для Ральфа Дарендорфа
не є початком світу однополярного, а скоріше – цілої матриці «світів». Це і є
глобалізація. Та вона відкрила двері й небезпекам для Західного світу, що точно
не сприяє оптимістичним настроям про незворотність оцього «нам ще ніколи так
добре не жилось». Ядерна небезпека та ненависть тих, хто програв (проблеми, які
серед інших названі автором) не втратили своєї актуальності і в 2012-му. Чого
варте нагнітання ситуації щодо ядерної енергетики Іраном чи Північною Кореєю
або нещодавні шокуючі події у французькій Тулузі.

Нарешті головне запитання від
німецького мислителя — «Хто ці ми, про яких тут ідеться?». Це далеко не всі
громадяни розвинутих країн і точно не мешканці країн «третього світу». Таким
чином, найважливішим завданням політики свободи у XXI столітті автор називає створення
шансів на успішне життя для якомога більшої кількості жителів Землі.

Далі у процесі лекцій Дарендорф
вводить новий термін – глокалізація. Це подвійний процес, який відбувається
навколо нас, і, можливо, навіть у нас самих, тобто це одночасно і глобалізація,
і локалізація. Кожен мріє, зазначає автор, в один день змінити глобальне село
на реальне. Навіть той, хто більшу частину свого життя проводить у небі над
Атлантикою чи, перелітаючи із західного на східне узбережжя Сполучених Штатів
Америки.

У третій лекції філософ намагався
знайти відповідь на запитання, пов’язані із капіталом. Зокрема, що робити тоді,
коли в трудовому суспільстві закінчується робота. Виявляється, за останню сотню
років у трудовій сфері відбулись фундаментальні зміни, які можуть мати
непередбачувані наслідки. Поряд із зростанням середнього віку тривалість життя
трудового постійно зменшується. Робочих днів, а з ними тижнів — дедалі менше.
Чи не призведе зростання продуктивності (та одночасне зменшення трудового дня)
до заміни праці людей задля створення народного добробуту на високотехнічні
засоби? Чи не стане нова армія безробітних джерелом нових соціальних
конфліктів?

Не оминув Ральф Дарендорф і проблему
зростання прірви між дуже багатими та дуже бідними. Щоправда, цей давно відомий
дослідник спадщини Маркса (зокрема, дисертаційне дослідження, присвячене
проблемі справедливості у роботах Маркса) висловив сумнів щодо ймовірності
повстання бідняків супроти багатіїв. Для нього це конфлікти вчорашнього дня. Зі
смертю класів, зрозуміло, померли і класові конфлікти. Проте, це породжує іншу
небезпеку – індивідуалізований конфлікт. Людина, «викинута» з трудового
суспільства якимось диво-винаходом розумного вченого, «витісняється» на межу й
по той бік права і закону. Лише маленька іскра може змусити її переступити
заборонну лінію, ставши злочинцем. Наступний етап ще загрозливіший для
суспільства. Тероризм…

Від форм індивідуалізації соціальних
конфліктів Ральф Дарендорф у новій лекції перейшов до проблем, із якими на
сучасному етапі стикається ліберальний устрій. Криза ідентифікації політичних
партій — одна з них. Автор зосереджує увагу на тому, що по суті усі партії
втратили «свого» виборця. Вони перестали бути виразниками діаметрально
протилежних моделей суспільно-економічного розвитку. Партії стали більш
центристськими. Навіть більше, вони стали однаковими. Звідси постає проблема і
тих політичних сил, які шукають «третій шлях». Всі шукають його, за визначенням
Дарендорфа, та він є тим більш туманним, чим менш помітними є інші два шляхи,
які його мають визначати.

Інші виклики, що стають перед
ліберальним устроєм, більш помітні. Це все ті ж глобалізація та глокалізація, а
також загальноєвропейська демократія. Для німецького мислителя, на відміну від
багатьох євроромантиків, є величезний сумнів щодо демократичності структур
Європейського Союзу. Чи дійсно виконавчий орган, складений із представників від
усіх країн-членів, має право висловлюватись від імені усіх європейців?

В останній лекції Ральф Дарендорф
намагався знайти способи перетворення світу без опори на цивілізований світ. Ця
лекція – підсумкова. Автор робить висновок, що під знаком глобалізації
змінились економіка, суспільство і політика. У світі точно побільшало життєвих
шансів, проте це не означає, що так буде завжди. Мислитель чітко розуміє, що
допоки людство пробуватиме робити щось нове (не боячись помилитись), доти
активна свобода залишатиметься найвищим принципом.

Насамкінець варто віддати належне
майстерному перекладу, виконаному Анастасією Орган, завдяки якому авторитетне
слово Ральфа Дарендорфа зазвучало й українською. Окреслена мислителем
проблематика спонукає до аналізу сучасності та прогнозування майбутнього не
тільки в академічних колах, а й на міжіндивідуальному рівні.

Рецензія з 100buch.in.ua

Дарендорф Ральф У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті
 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..38