Сеть знакомств для любителей книг



Конкурс Goethe-Institut
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Валерій Пекар





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Также в друзьях у:
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

Конкурс Goethe-Institut

лучшие рецензии : новые рецензии

все категории
Обучающие книги

 1..6 
Конкурс Goethe-Institut
Журналістська творчість необмежена, вона народжує нові
суспільні цінності, духовні переживання, іноді виходить за межі реального світу. Той, хто пройшов шлях журналіста, або стоїть на цій стежці, знає, що журналістика потребує неабиякої професійності, психологічної підготовки та
дотримання морально-етичних норм. Нині ця галузь науки досить розвинута, налічує велику кількість жанрів, серед яких репортаж займає лідируюче положення. Однак, потрібні були роки, аби з’явилася професія репортера та стала
затребуваною. І, безумовно, цьому сприяв розвиток та поширення телебачення.
Очевидно, не завжди навіть досвідчені журналісти можуть
створити дійсно якісний репортаж, а початківці, тим паче, написати та відокремити репортаж від інших жанрів. Тому існує потреба у новому підручнику, зорієнтованому на глибокий аналіз історії та практики цього жанру, аби
безпомилково визначати, коли репортаж є дійсно репортажем. Новоспечена книга «Репортаж» відомого німецького дослідника мас-медіа Міхаеля Галлера заклала основи цього журналістського жанру, навчить читачів практичних навичок роботи, ознайомить їх з поглядами та стилями роботи відомих репортерів. Є очевидним, що книга М. Галлера матиме неабияку цінність для студентів, які обрали журналістський фах, та для практикуючих журналістів.
Необхідно взяти до уваги доцільно репрезентовані
теоретичну та практичну частини підручника. Уже перше знайомство з книгою викликає позитивні емоції, та вцілому мова автора легко сприймається.
Зазначимо, що помітною особливістю підручника є короткі узагальнені висновки для кожного підрозділу перед презентацією основної частини.
Говорячи про структури наукової праці, необхідно відзначити глибоко опрацьовані три частини «Про репортаж», «Практика репортажу» та «Репортери пишуть про свою роботу». У першій частині висвітлюється походження, становлення цього жанру, розглядаються ріноманітні його визначення, позначаються споріднені з репортажем форми викладу. Аналізуючи матеріал, варто зупинитися на другій частині підручника, де пропонується практичний вступ до написання репортажу. Автор переконливо доводить, що створення репортажу проходить
у декілька етапів, кожний із яких потребує особливої підготовки. Крім того, необхідно враховувати подані автором рекомендації для подолання свого страху та невпевненості в собі. Особливо значимою є третя частина підручника, в якій М. Галлер зібрав розповіді, поради, зауваження відомих репортерів щодо створення репортажу. Важливою є точка зору таких авторитетів у цій галузі, як Германа Шрайбера, Юргена Ляйнеманна, Сибілле Краузе-Бургера, Яни Зімон, Корда Шніббена, Йенса Вайнріха та Петер-Матіаса Геде, які збагатили книгу своїм досвідом та знаннями.
Варто звернути увагу у підручнику на презентовані таблиці, цікаві життєві історії, короткі газетні репортажі. Є впевненість у тому, що така форма викладу матеріалу значно полегшить сприйняття читача теоретичного тексту та зосередить увагу на тих моментах, які потрібно запам’ятати.

Рецензія з 100buch.in.ua

Міхаель Халер Репортаж: Навчальний посібник
Конкурс Goethe-Institut
Точка
опори журналістики

З чого починається театр? Усім відомо, що з вішалки. А от з чого починається журналістика? Звичайно ж, з новин! Новини &­#8213; основа світового журналізму.
А якісні новини &­#8213; це завжди ознака професіоналізму. Автор навчального посібника «Новинна журналістика» Зігфрид Вайшенберг вчить молодих спеціалістів у сфері мас-медіа правильно, нешаблонно висвітлювати новини громадськості та
стати справжніми професіоналами своєї справи.

Впевнена на 100%, що постане питання: «А чи актуальна у даний час ця книжка? Адже з новинної журналістики
написано вагон з малим причепом посібників». Однак це не звичайний, як звикли казати на пострадянському просторі, «савдепівський» підручник з журналістики, який хочеться закрити, лише глянувши на перші сторінки, це &­#8213; новий, модерновий підхід до стандартів медіа. Головною родзинкою книжки стала сила-силенна практичних прикладів, яких завжди так бракує молодим та ще недосвідченим спеціалістам.

Сьогодні ми звикли отримувати новини звідусіль: з радіоприймачів, з каналів телебачення, з друкованих видань
та, звичайно ж, з Інтернету. Проте не завжди ці повідомлення відповідають усім, так сказати, «вічним» стандартам журналістики. Все частіше ми отримуємо неправдиву, необ’єктивну та інколи навіть шокуючу інформацію, яка зовсім не відповідає дійсності. Наш мозок заполонили суб’єктивні, абсолютно неперевірені та недостовірні повідомлення. Судячи з новин деяких телеканалів, не лише в Україні, а й в усьому світі тільки те й роблять, що вбивають, ґвалтують та
торгують наркотиками. Ну як нормальна, адекватна людина може сприймати лише «чорні новини»? Абсолютно відсутній баланс позитивного та негативного. В Інтернет-ресурсах взагалі важко знайти «true news». Що не сайт, то одразу когось вбили, більшість зірок шоу-бізнесу смертельно хворі, а усіх жителів планети Земля чекають одні лише апокаліпсиси, катастрофи, стихійні лиха та нескінченна купа «кінців світу». І що після цього можна сказати про сучасних
журналістів та їхні новини? Та нічого хорошого. Про основи журналістики вони або забули, або навіть і не чули ніколи.

Та й про які основи може йти мова, якщо суто українська журналістика зародилася відносно нещодавно. Адже довгий час не тільки в Україні, а й у більшості країн СНГ друкувалися лише матеріали на замовлення, як їх ще у народні називають «джинсою», багато років правда замовчувалася через так званий зашморг на шиї журналістів &­#8213; цензуру. Українська журналістика знаходиться ще в ембріональному стані, лише починає ставати на довгий шлях розвитку. Хоч як би ми не бігли за західними та європейськими тенденціями журналістики, наші новинні стандарти вважаються вже відносно застарілими та немодними порівняно із закордонними колегами.

А от німецький професор та директор Інституту в Гамбурзі Зігфрід Вайшенберг показав молодому українському журналісту істинну сучасних медіа, розклав по поличках усе те, що українцям ще досі було невідомим та незрозумілим. Він вдало поєднав короткі теоретичні відомості з вагомими та змістовними практичними елементами.

Мою особисту увагу привернув розділ під назвою «Стандарти інформаційних повідомлень», в якому німецький науковець, наче вчитель молодших класів, сходинка за сходинкою пояснює своїм журналістам-першокласникам, як правильно збирати інформацію та перетворювати її в справжній інформаційний матеріал. Він розписав кожний елемент журналістського
новинного твору з неймовірною докладністю та точністю. Починаючи від джерел інформації та часових форм у повідомленні і закінчуючи мовностилістичними правилами.

Пан Вайшенберг, наче жирним чорним маркером перекреслює усі колишні правила та методи написання журналістських матеріалів та показує своїм читачам, що не лише правило перевернутої піраміди є основою новинної журналістики. Він зазирає у самі витоки журналістики та вчить по-новому, по-сучасному сприймати та подавати інформацію.

Після прочитання посібника «Новинна журналістика» залишаються лише приємні відчуття, до речі, не тільки
від внутрішнього наповнення, а й від структури видання. Зігфрид Вайшенберг серйозно підійшов до питання форми книжки, адже, як відомо, чітке та зрозуміле структурування
інформації є дуже важливим моментом у журналістиці.

Абсолютно без сумнівів можна стверджувати, що посібник «Новинна журналістика» просто необхідна українським
студентам та молодим спеціалістам у сфері журналістики. Зігфрид Вайшенберг, маючи багатий науковий та практичний досвід створив справжнісіньку настільну книгу для багатьох журналістів. Він під власним кутом зору висвітлив читачам
ази написання та подачі журналістських матеріалів та віднайшов точку опори журналістики у новинах навіть в епоху Інтернету.

Рецензія з 100buch.in.ua

Зіґфрід Вайшенберґ, Ганс Й. Кляйнштойбер, Бернгард Пьорксен Журналістика та медіа : Довідник
Конкурс Goethe-Institut
«Я», свобода, новий устрій (рецензія на книгу Ральфа Дарендорфа «У
пошуках нового устрою»)



Поява у 2006 році на прилавках
українських книгарень збірника лекцій Ральфа Дарендорфа «У пошуках нового
устрою» дала нагоду й українському небайдужому читачеві отримати відповіді на
запитання, які упродовж останнього десятиліття-півтора турбує мислителів
Заходу. Попри заявлену користь, в першу чергу, для філософів, політологів чи
соціологів, книжка може стати в нагоді усім, кого цікавлять проблеми
глобалізації чи соціальні конфлікти, ліберальний устрій або держава загального
добробуту, система західних цінностей та місце людини у світі, що постійно
змінюється.

Шість лекцій про політику свободи в
некерованому світі, прочитаних автором у 2001-2002 рр., цікаві і з огляду на
тяжкий удар, завданий усьому Західному світові терактами 11 вересня лише за
кілька місяців до цього. Неважко помітити у книзі прозорі натяки Ральфа
Дарендорфа на те, що атака на будівлю Всесвітнього торгового центру в
Нью-Йорку, – це не просто збіг місця, події і часу, а потужний вияв соціальних
конфліктів, які досі неприборкані, навіть у XXI столітті.

«Нам ще ніколи так добре не жилось»,
— заявляє німецько-британський філософ на стартовій прямій свого курсу. А далі
починає опонувати собі та, одну за одною, наводить кілька антитез – «Але чи є
щастя?», «Але чи назавжди?» і, нарешті головне – «А чи для всіх?». І, дійсно,
не в грошах щастя, і навіть не в їх кількості. Якщо за останні п’ятдесят років
економіка зросла на 300 чи 400 відсотків, це ще не означає, що сучасна людина в
3-4 рази щасливіша за громадян, які жили у 50-ті. Коли йдеться про встановлення
добробуту назавжди, Дарендорф згадує Френсіса Фукуяму із його «Кінцем історії»,
зазнаючи, що очевидно той не передбачав більшу актуальність сьогодні іншого
монументального твору, в порівнянні із своїм, – «Боротьби культур» Самуеля
Гантінгтона.

Хоч би що малював у своїй уяві
Фукуяма, та не весь світ своїм світлим майбутнім бачить американський стиль
життя. Тому-то падіння біполярного світу у 1989-1991 рр. для Ральфа Дарендорфа
не є початком світу однополярного, а скоріше – цілої матриці «світів». Це і є
глобалізація. Та вона відкрила двері й небезпекам для Західного світу, що точно
не сприяє оптимістичним настроям про незворотність оцього «нам ще ніколи так
добре не жилось». Ядерна небезпека та ненависть тих, хто програв (проблеми, які
серед інших названі автором) не втратили своєї актуальності і в 2012-му. Чого
варте нагнітання ситуації щодо ядерної енергетики Іраном чи Північною Кореєю
або нещодавні шокуючі події у французькій Тулузі.

Нарешті головне запитання від
німецького мислителя — «Хто ці ми, про яких тут ідеться?». Це далеко не всі
громадяни розвинутих країн і точно не мешканці країн «третього світу». Таким
чином, найважливішим завданням політики свободи у XXI столітті автор називає створення
шансів на успішне життя для якомога більшої кількості жителів Землі.

Далі у процесі лекцій Дарендорф
вводить новий термін – глокалізація. Це подвійний процес, який відбувається
навколо нас, і, можливо, навіть у нас самих, тобто це одночасно і глобалізація,
і локалізація. Кожен мріє, зазначає автор, в один день змінити глобальне село
на реальне. Навіть той, хто більшу частину свого життя проводить у небі над
Атлантикою чи, перелітаючи із західного на східне узбережжя Сполучених Штатів
Америки.

У третій лекції філософ намагався
знайти відповідь на запитання, пов’язані із капіталом. Зокрема, що робити тоді,
коли в трудовому суспільстві закінчується робота. Виявляється, за останню сотню
років у трудовій сфері відбулись фундаментальні зміни, які можуть мати
непередбачувані наслідки. Поряд із зростанням середнього віку тривалість життя
трудового постійно зменшується. Робочих днів, а з ними тижнів — дедалі менше.
Чи не призведе зростання продуктивності (та одночасне зменшення трудового дня)
до заміни праці людей задля створення народного добробуту на високотехнічні
засоби? Чи не стане нова армія безробітних джерелом нових соціальних
конфліктів?

Не оминув Ральф Дарендорф і проблему
зростання прірви між дуже багатими та дуже бідними. Щоправда, цей давно відомий
дослідник спадщини Маркса (зокрема, дисертаційне дослідження, присвячене
проблемі справедливості у роботах Маркса) висловив сумнів щодо ймовірності
повстання бідняків супроти багатіїв. Для нього це конфлікти вчорашнього дня. Зі
смертю класів, зрозуміло, померли і класові конфлікти. Проте, це породжує іншу
небезпеку – індивідуалізований конфлікт. Людина, «викинута» з трудового
суспільства якимось диво-винаходом розумного вченого, «витісняється» на межу й
по той бік права і закону. Лише маленька іскра може змусити її переступити
заборонну лінію, ставши злочинцем. Наступний етап ще загрозливіший для
суспільства. Тероризм…

Від форм індивідуалізації соціальних
конфліктів Ральф Дарендорф у новій лекції перейшов до проблем, із якими на
сучасному етапі стикається ліберальний устрій. Криза ідентифікації політичних
партій — одна з них. Автор зосереджує увагу на тому, що по суті усі партії
втратили «свого» виборця. Вони перестали бути виразниками діаметрально
протилежних моделей суспільно-економічного розвитку. Партії стали більш
центристськими. Навіть більше, вони стали однаковими. Звідси постає проблема і
тих політичних сил, які шукають «третій шлях». Всі шукають його, за визначенням
Дарендорфа, та він є тим більш туманним, чим менш помітними є інші два шляхи,
які його мають визначати.

Інші виклики, що стають перед
ліберальним устроєм, більш помітні. Це все ті ж глобалізація та глокалізація, а
також загальноєвропейська демократія. Для німецького мислителя, на відміну від
багатьох євроромантиків, є величезний сумнів щодо демократичності структур
Європейського Союзу. Чи дійсно виконавчий орган, складений із представників від
усіх країн-членів, має право висловлюватись від імені усіх європейців?

В останній лекції Ральф Дарендорф
намагався знайти способи перетворення світу без опори на цивілізований світ. Ця
лекція – підсумкова. Автор робить висновок, що під знаком глобалізації
змінились економіка, суспільство і політика. У світі точно побільшало життєвих
шансів, проте це не означає, що так буде завжди. Мислитель чітко розуміє, що
допоки людство пробуватиме робити щось нове (не боячись помилитись), доти
активна свобода залишатиметься найвищим принципом.

Насамкінець варто віддати належне
майстерному перекладу, виконаному Анастасією Орган, завдяки якому авторитетне
слово Ральфа Дарендорфа зазвучало й українською. Окреслена мислителем
проблематика спонукає до аналізу сучасності та прогнозування майбутнього не
тільки в академічних колах, а й на міжіндивідуальному рівні.

Рецензія з 100buch.in.ua

Дарендорф Ральф У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті
Конкурс Goethe-Institut
Перекладач Юрко Прохасько прийшов до мене із невеличкою шкіряною валізою.
Мені це не здалося дивним, бо я бачив його вперше: хто знає його звички? Я
також був мало знайомий із його перекладацькою манерою: книжка Вольфґанґа
Шивельбуша “Смаки раю” - от і все, що встиг прочитати. Десь у мене там лежить
його переклад роману Франца Кафки “Зниклий безвісти”, але до нього ще не дійшла
черга.

- Всі рецензії на мого Шивельбуша, які мені досі доводилось читати, -
сказав Прохасько, - це, швидше, відгуки. Вони просто коротко або довго
викладали зміст книжки і додавали туди свої особисті враження. Лише дехто
помітив, та й то — як прикру обставину, наявність деякої кількості діялектних
слів та зворотів. Один з рецензентів взагалі зауважив, що вони — зайві та
утруднюють розуміння. І жоден навіть не зробив спроби подумати, навіщо я це
роблю!

- Здогадуюсь! - відповів я Юрку. - Їм все ж таки варто було зважати на тему
книжки Шивельбуша — genu&­#223;mittel (засоби насолоди, задоволення). Коли йдеться про речі явно зайві,
додаткові, такі як прянощі, збудники та дурмани, що є менш з тим невід'ємною
частиною нашого раціону, то найближчими їх відповідниками у мові будуть саме
слова діялектні. Вони є певною приправою до тексту і створюють йому особливий присмак.

Прохасько посміхнувся та потер шкіряний бік своєї валізи. Здається, він не
збирався розкривати мені цю загадку.

- У книжці йдеться про прянощі, каву, шоколад, чай, тютюн, пиво, горілку і
навіть опій, - сказав я. - Всі ці речовини, окрім хіба що останньої, дуже добре
знайомі сучасній людині на смак. Але Шивельбуш не просто розповідає про їх
появу в європейській культурі, а дає докладний аналіз наслідків їх
застосування. Мене особисто шокували деякі цитати, наприклад, із класика лівої
ідеології Карла Каутського. “Без корчми, - писав він, - для німецького
пролетаріяту немає не те що товариського, але й політичного життя”. Зі слів не
лише Каутського, але й Фрідріха Енгельса випливає, що класова боротьба напряму
залежить від напоїв, які вживають робітники. Так пиво та вино зве їх до
організованого спротиву, а горілка навпаки — розслаблює та змушує йти на
компроміси із реакціонними силами. Цей взаємозв'язок наштовхнув мене на досить
несподівані аналогії із сучасністю!

- На які ж, цікаво було б дізнатися? - спитав Прохасько, чухаючи своїй
валізі теплу та м'яку спинку.

- Ну, наприклад, до яких напоїв ближче особа Віктора Януковича? Якщо він
реакціонер, а на те вказує його неприязне ставлення до Помаранчевої революції,
то, виходячи з логіки Каутського, йому ближче міцні напої типу горілки, чи не
так?

- Я цього не казав, - відповів мені Прохасько. Хоча, може, він нічого й не
відповідав, а просто знов посміхнувся? Важко сказати: іноді мені здавалося, що
найбільшу увагу він приділяє не моїм міркуванням, а обіцянкам, які
випромінювала його валіза.

- Те саме ми можемо сказати і про весь кабінет міністрів на чолі із Миколою
Яновичем Азаровим, - продовжив я аналогію. - З іншого боку політики
опозиційного табору, такі як Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок та
інші, мали би бути схильними до вживання пива та вина. І це ще не все! В іншій
главі “Смаків раю” я знайшов вельми цікаве місце, де йшлося про уподобання
літераторів. Так от, за спостереженнями Шивельбуша, Ґете був більше схильний до
вживання шоколаду, у той час як Бальзак ненаситно поглинав каву. Причому
залежність тут прослідковується досить чітка: шоколад — це напій
аристократичний, його п'ють люди, що не звикли рахувати гроші, натомість кава є
ознакою схильності до тяжкої праці за умов конкуренції та ринкової економіки.
Які ж ми можемо тут провести аналогії із сучасністю? Більшість українських
письменників не є активними учасниками літературного ринку, тому їх сміливо
можна записувати до прихильників шоколаду. А от, скажімо, Оксана Забужко,
остання книжка якої непогано розходиться у книгарні, явна кавоманка!

- Як ви сказали? - посміхнувся Прохасько й поклацав замочками своєї валізи.

- Кавоманка. Я мав на увазі, що пані Оксана жлуктить каву цілими відрами, і
саме цим пояснюється її шалена працездатність. Навіть читання її пухлого роману
потребує неабияких зусиль, а уявіть собі, що за титанічна наполегливість рухала
нею під час його створення! Тут явно не обійшлося без кави, а можливо, і деяких
інших збудників. Гадаєте, вона не вживає опій?

- Я не знайомий із нею так близько, але думаю, що ні, - відповів мені
Прохасько.

- Опій у наші часи важко дістати, - погодився я. - Ну, не те щоб важко, але
це пов'язано із певними труднощами кримінального характеру. Але ж вчитаймося у твір Шивельбуша! Це мало
для кого новина, та Де Квінсі, Колридж, По, Бодлєр, Нерваль, Теофіл Готьє — всі
вони вживали і опій, і гашиш. Чому сьогодні, коли наркотики можна купити на
перерві у будь-якому київському ліцеї, ми не маємо такої шикарної плеяди
майстрів пера? От скажімо, що курять на вашу думку Сергій Жадан та Юрій
Андрухович?

- У вас надто багато запитань, - пожалівся Прохасько. Невідомо, навіщо він
це зробив, бо питання мої не потребували ніякої відповіді: навіть якщо б його
не було поруч, я питав би порожнечу. Тим часом Прохасько й далі пестив свою
валізу.

- Взагалі у мене є теорія, що гучні плеяди імен були створені завдяки
потужній та впливовій літературній критиці та перекладацькій традиції. Добрі
письменники є у кожній літературі, але всесвітньо відомі — лише у тої, яка дбає
про критику та переклади. Це ж елементарно, Ватсон! Ви зі мною згодні?

Та Прохасько більше нагадував рухомий манекен у вітрині. Я давно хотів з
ним поговорити, і от така нагода випала, але розмова явно не клеїлася. Раптово
перекладач піднявся та без зайвих слів вийшов із кімнати, залишивши мене один
на один з його валізою. Я сподіваюся, він не образився, і хочу дізнатися, що ж
там таке всередині. Мабуть, її можна відкрити, але тоді він точно образиться, з
іншого боку він залишив її мені свідомо. Це означає, що він хотів, аби я
розкрив валізу, що я й роблю негайно та рішуче.

Рецензія з 100buch.in.ua

Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
Конкурс Goethe-Institut
Перед нами ще одна біографія Імануїла Канта[2].
Кенігсберзького бібліотекаря, а згодом – філософа зі світовим ім’ям. І взявся за неї Манфред Гаєр. Для нього це не перший життєпис (до цього він вже був автором монографій «Карл Поппер» та «Мартін Гайдеггер»), але, безумовно,
особливий. У своїй передмові до книги, що датована 17 червням 2003 року Гаєр дає це зрозуміти. Та, власне, і Кант не вперше став об’єктом дослідження Манфреда Гаєра. Вперше до цього сюжету він звернувся, написавши книгу для дітей «Що
такого міг Кант, чого не можу я ?»[3].
«Торкання» тексту вимагає його глибоко етичного оціночного «сканування». Саме з огляду на те, що призначенням рецензента є допомога авторові та читачеві знайти найадекватніше взаємопорозуміння, або/й показати те, чого, власне, для цього взаєморозуміння не вистачило, ми спробуємо
з’ясувати, що саме в тексті цієї книги виступає подразником нашої читацької рецепторної здатності.
Генріх Гейне свого часу залишив з цього приводу досить показові розмірковування: «Описувати історію життя Канта важко, бо не було у нього ні життя, ні історії».[4]
Звичайно, що писати біографію такої людини досить складно, зважаючи на саму постать професора Канта. Він дійсно не відзначався епатажністю вчинків, нестримністю характеру та хвилями емоційних сплесків з приводу будь-яких питань. А люди подібної категорії великої кількості біографів за час свого життя не зацікавлюють. Інтерес, зрештою, прокидається. Через якийсь час, коли приходить усвідомлення історичної значущості та епохального впливу мислителя. Із Кантом було трохи інакше. Його слава поширилася ще за життя, а перші біографії з’явилися відразу після смерті. Проте це радше були біографії кантових творів, історії їх написання та стрункування фактів життя мислителя через проекцію його наукового становлення. Як вже зазначалося, це було справедливо, бо писати глобальні біографічні описи просто не було з чого.
Про життя Канта до його шістдесятирічного віку відомо вкрай мало, а стриманість та скромність кантівського життя не давала іншого бібліографічного матеріалу.
Отфрід Гьоффе справедливо зазначав з цього приводу, що у Канта й не було ніякої іншої біографії окрім історії його філософування.[5]
Вже невдовзі після смерті філософа (1804 рік) побачили світ великі біографії від Л.Е.Боровські[6], Р.Б.Яхмана[7] та
Е.А.К.Васянскі[8]. Після них бібліотечка кантівських біографій[9] поповнилася описами Куно Фішера (1860), Карла Форлендера (1911/1924), Арсенія Гулиги (1977), Вольфганга Рітцеля (1985) та Манфреда Кюйна (2001).[10] Манфред Гаєр використовує ці біографії у якості цінного емпіричного матеріалу. Та по-іншому бути й не могло.
Манфред Гаєр не полишив настанову проектувати життя Канта через його філософію. Думаю, це сподобалося б і самому Канту, адже це ще додатковий раз підкреслює його співвіднесеність з античним ідеалом філософа, який живе за схемами, прописаними ним самим у його філософії. І треба
відзначити, що не будучи професійним істориком філософії, Гаєр (передусім знаний як мовознавець та літературознавець) дуже непогано впорався із цим завданням. Він розгортає перед нами палітру кантівських рефлексій, показуючи, як кожна думка та кожний маленький, навіть не дуже значний та відомий твір, впливає на його життя, формує, будує та створює кантівську особистість.
Цю біографію навряд чи можна назвати позаконтекстуальною. Автор намагається показати нам реального Канта, вдало
розставляючи акценти особливостей епохи, в якій жив Кант, звертаючи увагу на стандарти тогочасного наукового знання, суспільно-політичну ситуацію та знайомлячи нас із сучасниками й друзями великого філософа.
Діахронічні структури завжди виявляються більш об’єктивними та правдивими. Сам Кант вважав, що будь-яка хронологія завжди мусить керуватися історією[11].
Будь-яка історія (у нашому випадку – життя Канта) має початкову фазу, якісь кульмінаційні пункти, кризи та перипетії, а дійові особи чітко усвідомлюють перспективу її неминучого завершення. Створити таку правильну структуру
Манфреду Гаєру вдалося. Причому, не лише правильну у відношенні до сплетіння причинно-наслідкових моментів кантівської біографії та віх його філософування.
Одним з інших завдань було й показати як життя великого просвітника вплинуло на нас. Гаєрівська інтенція, дуже
подібна до думки Гете про вплив Канта навіть на тих, хто ніколи його не читав.
У тексті досить часто проводяться паралелі: Мішель Фуко (с. 149, 179, 180, 272, 279), Жак Дерида (с. 243), Жан-Франсуа Ліотар (с. 239, 279), Людвіг Вітгенштайн (с. 98, 116, 240-241) стають активними учасниками діалогу з приводу тих чи інших кантівських ідей, що дозволяє подивитися на думки і особистість самого Канта зваженим оціночним поглядом.
Тут розкрито складну природу філософії: вона завжди постає у якості діалогу. «Світ Канта» змальовує ряд конфліктів, що
виникали у філософському середовищі різних століть через кантівські інтенції. У цьому ключі Гаєр згадує як підхопив
кантівський мотив межі та морального самопізнання Сьорен Кіркегард (с. 239). Проаналізовано діалог через століття Канта та Ліотара (с. 279). У складних філософських дескрипціях показано, наскільки тонко зміг відчути глибинну
кантівську думку Людвіг Вітгенштайн, філософія якого стала осмисленим парафразом Канта. Тут же наводиться гостра філософська суперечка Морітца Шліка та вже згадуваного Вітгенштайна з приводу висміювання Шліком кантівського
«стрибка у нікуди» (с. 240-241).
Гаєр майстерно аналізує і тих наших сучасників, які, полемізуючи або погоджуючись із Кантом, прямо не згадують його. Серед таких він називає Жака Дериду, який слідував кантівській диференціації опису фактично існуючої дружби та етичної ідеї дружби. Не менш потрібними для розуміння впливу кантівської філософії виступають і пасажі, присвячені Мішелю
Фуко. У випадку з Фуко автор біографії послуговується діалогічною формою виразу реакції французького інтелектуала на доробок Канта. Це і порівняння поглядів на критичний метод (с. 149), відповідей на питання чим, власне, є Просвітництво (с. 179-180, 272), реакції Фуко на праці Канта політичного характеру (с. 279).
Не менша увага приділена Манфредом Гаєром і нефілософським студіям Канта. Піддаючи аналізу також всі кантівські твори,
присвячені вирішенню природничих питань, він (Манфред Гаєр – С.М.) не полишає співставлення їх з вже сучасними досягненнями науки і техніки. Показовими у цьому відношенні є згадки про фрактальну геометрію (с. 68), теорію хаосу та космічний телескоп Hubble (с.73).
Ці прийоми «затушування» історичної відстані між тим Кантом відразу дають змогу говорити про Канта цього, який залишається для нас своєрідним символічним знаком у розвитку європейського стилю думки.
Щодо фактів кантівського життя, то Гаєр говорить про нього майже все те, що й інші біографи, малюючи перед нами вже звичний образ дивакуватого професора, який заробляв на життя грою в більярд, ніколи не був одружений, але прихильно ставився до жіночого оточення, любив гарне товариство, і при цьому, проживаючи в одному місті, двадцять п’ять років не
спілкувався з рідною сестрою.
Обрання стратегії змалювання ідеального образу – благородна стратегія будь-якого біографа. Найперше я веду мову про не звернення уваги біографом на такі моменти кантівського життя, як родинне життя, виявлення себе у якості чоловіка та будь-яких зв’язків із особами жіночої статі.
Мова йде не про дозу скандальності та белетристичності, якої не вистачає цій книзі, аби стати популярною. Я хотіла би
звернути увагу на невикористаний історико-філософський матеріал, що чомусь ігнорується кантівськими біографами. Мова йде про серію доповідей Жана-Баптіса Ботюля (з
передмовою Фредеріка Паже), об’єднаних під назвою Сексуальне життя Еммануїла Канта»[12] для жителів колонії Нуева–Кенігсберг, доробок автора 1946 року.
Унікальні за самою ідеєю доповіді ніколи не беруться до уваги через те, що вони нібито залишають темний відбиток на майже святих образах Канта. Ці доповіді були прочитані у колонії німецьких емігрантів, що вели такий же стиль життя, як і сам професор. Час обіду, манера одягу, відпочинок і легендарна прогулянка…Все, як у Канта.
Аналіз цієї трансцендентальної общини та цих доповідей допомогли б пану Гаєру сконструювати образ більш живого Канта. Про його ненаукове життя згадується вкрай мало, а коли згадується – то побіжно.
П’ять листочків про характер Канта (с. 207-216) надто мало, щоб уявити собі його образ та знайти правильне співвідношення між Кантом-людиною та Кантом-науковцем.
Найцікавіші та найпроблемніші моменти кантівської особистості так і залишаються Гаєром без пробного варіанту їхнього представлення читачеві. Наприклад, ставлення Канта до релігії і лютеранства до самого Канта.
Подразники для цього були. Йдеться про похорони Канта, яких сторонилися віруючі, і навіть студент Канта, його близький друг та майбутній біограф Людвіг Ернст Боровські на них не з’явився. Манфред Гаєр не заторкує цього провокаційного питання, обмежуючись лише обережними висновками, що випливають із кантівських текстів про віру. До цих білих плям можна додати й питання кантівського антисемітизму, який постійно виступав з обвинувальними промовами проти євреїв, хоча треба зазначити, що це було цілком нормально для маленького лютеранського містечка.
Інколи книга схожа не на життєпис, а на методично правильно побудований підручник з кантівської філософії, що не здається таким на перший погляд через простий (хоч і доволі насичений специфічними філософськими термінами) виклад, прикрашений суто літературними обрамленнями.
Особисто мені це нагадало аферу російського теоретика мистецтва Івана Чечота[13] на початку 90-х. Разом із друзями йому спало на думку створити «Канта для всіх». У Кенігсберзі вони вирішили створити бібліотеку ідей Канта прямо на вулицях міста Кенігсберг (сучасний Калінінград). Відправною ідеєю послугував зріст філософа та стиль його одягу. На коричневі дощечки висотою 156 см прибивали білі дощечки, а внизу пов’язували чорний бант. На білих дощечках писали якусь кантівську цитату, і виходив Кант, до якого можна було підійти та прочитати його думку з того чи іншого приводу.
Глибоке ознайомлення з контекстом та концептуальне відтворення Канта у ракурсі зараз і для нас, безумовно робить книгу вартою для ознайомлення. Ми не ожемо не
погодитися з автором, що «світ Канта – це багато світів». (с. 6)
Один з найбільш відомих кантівських біографів А.Гулига говорив, що «…писати про Канта – честь і відповідальність…». Манфред Гаєр отримав таку честь, а чи виявився він відповідальним – судити читачу.
[1]Риre tranquille (франц.)– спокійна, мирна людина.
[2] Манфред Гаєр. Світ Канта: Біографія/ З нім.пер. Л.Харченко. – К.: Юніверс, 2007. – 336 с., іл.
[3] Див.: Geier Manfred. Was konnte Kant, was ich nicht kann? Kinder fragen - Philosophen antworten. - Reinbek: Rowohlt Taschenbuch Verlag, 2006.
[4] Цит. за: Г. Гейне. Собрание сочинений. - Т. 6. – М., 1958. – С. 97.
[5] Див. : H&­#246;ffe Otfried. Immanuel Kant. – M&­#252;nchen, 2000. – S. 19
[6] Див. : Borоwski L. E. Darstellung des Lebens und
Charakters Immanuel Kant’s. - K&­#246;nigsberg, 1804.
[7] Див. : Jahmann R. B. Immanuel Kant geschildert in Briefen an einen Freund. K&­#246;nigsberg, 1804.
[8] Див. : Wasianski, Ehrengott Andreas Christoph. Immanuel Kant in seinen letzten Lebensjahren. Ein ihm. K&­#246;nigsberg, 1804
[9] Наразі маємо видання трьох перших біографій Канта в об’єднаному варіанті: Immanuel Kant. Sein Leben in Darstellungen von Zeitgenossen. Die Biographien von L. E.
Borowski, R. B. Jahmann und E. A. Ch. Wasianski// Hrsg. von F. Gross. Mit einer Einleitung von R. Malter. - Darmstadt, 1993
[10] У цьому контексті можна навести далеко не повний список біографічного матеріалу про кантівське життя: Hasse, J. G. Merkw&­#252;rdige &­#196;u&­#223;erungen Kants von einem seiner Tischgenossen. - K&­#246;nigsberg, 1804; Kantiana. Beitr&­#228;ge zu Immanuel Kants Leben und Schriften. Hrsg. von R. Reicke. - K&­#246;nigsberg, 1860; Rink, F. Th. Ansichten aus Immanuel Kants Leben. - K&­#246;nigsberg, 1805; Аноним. Эммануил Кант// Журнал для сердца и ума, издаваемый И. Шелеховым. -1810 - Ч. 1 - №1. - С. 82-86; Аноним. Последние годы жизни Канта (из парижского журнала за 1830 г.)//Атеней.
Журнал наук, искусств и изящной словесности. – 1830. - С. 463; Аноним. Эммануил Кант (из книги Philosophie Transccendentale ou Systeme d’Emmanuel Kant, par I. F. Sch&­#246;n. Paris, 1831)// Телескоп. Журнал современного просвещения, издаваемый Николаем Надеждиным. – 1835 - Ч. 26. - С. 134-150, 292-305; Виллерс, К. Еммануил Кант. // Санкт-Петербургский журнал. – 1804. - № X - С. 125-135; Карамзин, Н. М. Записки русского путешественника (1797)/ Карамзин,
Н. М. Избранные сочинения. - Т. 1. - М.-Л., 1964. - С.
100-102 або Карамзин, Н. М. Письма русского путешественника/ Повести . -М., 1980. - С. 47-49; див. також: Московский
журнал – 1791. - Ч. 1. – С.168-172.
[11]Див. : Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. – [Електронний документ].
[12] Див: Ботюль Ж. – П. Сексуальная жизнь Иммануила Канта. - [Електронний документ]
[13] Див. статтю: Чечот И. Собор и Кант для всех, или страшен ли Бог без морали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Гаєр Манфред Світ Канта
Конкурс Goethe-Institut
Чи часто ми п’ємо каву? Один раз на день? На тиждень? Чи Ви надаєте перевагу чаю? А Ви ніколи не думали, що раніше ні один напій, ні інший не був таким звичайнимдля нашого повсякдення? Кава, шоколад, чай, приправи, цигарки – все це те, що з’явилося у Європі лише кількасот років тому. І про те, як прянощі, збудники і дурмани завоювали серця жителів Старого світу витончено описує сучасний німецький
історик у книзі «Смаки раю».

Перше враження від назви книги може бути оманливим, адже наш читач із впевненістю скаже, що про завоювання кавою, шоколадом і неймовірною кількістю інших речей у 17-18-их сторіччях, детально описано французьким істориком із школи «Анналів» Фернаном Броделем у його тритомній праці. Але попри цю схожість тем підхід описів цих двох дослідників різний. У «Смаках раю» Ви не знайдете особливих натяків на
економічну складову цих процесів. До того ж, у книзі Вольфгана Шивельбуша описи і витяги із джерел насичені карколомною кількістю зображень, гравюр, тогочасною рекламою. Історія оживає на сторінках книги. Тому характер викладу думок є скоріше довільним і подає сприйняття з боку споживачів тих товарів, а не самі процеси появи й утвердження продуктів на ринку.

Інший важливий момент, це те, що царина дослідження пана Шивельбуша зосереджена саме на Genussmittel - на речовинах,
які збуджують, затемнюють розум за уявленнями людей того чи іншого сторіччя.

Після невеликого огляду прянощів на початку книги, Вольфганга Шивельбуш виокремлює великий розділ на огляд того, як пиття кави стало частиною культури Європи. Цей
розділ можна назвати від повного нерозуміння до ідеології та політичної складової. Логічним переходом стає перехід до теми чаювань.

Короткий огляд дитячого напою, як шоколад, і наступний крок – розгляд історії та зміни ставлення до тютюну. Люлька, сигара, сигарети, чоловіки та жінки! Культура куріння завойовує не лише увагу чоловіків, паління стає важливим елементом емансипації жінок! А фактично одним із її символів. Складно уявити, але наполеонівські війни разом із іншими кампаніями спричинили не лише поширення звички паління серед різних країн, а й винайшли сигарети. А наскільки неймовірні властивості мав тютюн за тогочасними уявленнями годі уявити.

Одним із найяскравіших розділів оповіді Вольфганга Шивельбуша стає розповідь про пиво, горілку та боротьбу із алкоголізмом. Його поширення стало результатом прискорення процесу сп’яніння у зв’язку із вживанням горілки, яка дає
можливість оп’яніти набагато швидше, ніж пиво. Між іншим, цікаве зауваження Вольфганга Шивельбуша і про звичність вживання пивового супу як щоденної страви ще до ери прянощів, збудників і дурманів.

Варто додати про соціальну складову роботи «Смаки раю». Безумовно, усі звички, напої поширювалися із верхів до низів, але не менш цікаво автор книги описує в останніх розділах про ритуал пиття і виходить на антропологічний рівень процесу пиття як такого.

У прикінцевих сторінках дослідник звертається до теми опіуму. Власне, у книзі ми бачимо вдалий огляд вищенаведених трансформацій у суспільстві та його свідомості через знайомство із новими витворами доби.

Великим плюсом книги Вольфганга Шивельбуша є добре впорядкована бібліографія за тематичним показником. До того ж автором було використано вражаючу кількість ілюстрацій як із німецьких архівів, так і з американських чи інших музеїв та комплексів.

Ця робота стане у нагоді не лише фахівцям із історії повсякдення, а й пересічному читачу, який безумовно має змогу почерпнути для себе щось нове.

Рецензія з 100buch.in.ua

Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
 1..6