Сеть знакомств для любителей книг



Конкурс Goethe-Institut
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Валерій Пекар





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Также в друзьях у:
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

Конкурс Goethe-Institut

лучшие рецензии : новые рецензии

все категории
Философия, история

 1..8 
Конкурс Goethe-Institut
У світі немає нічого випадкового.
Можливо, тому ця книга прийшла до українського читача саме зараз. Подиву гідно,
наскільки твір, написаний в 1976 році, є актуальним для нас теперішніх! Адже
автор намагається дати відповіді на питання, що турбують кожну мислячу людину.

Еріх Фромм – всесвітньовідомий психолог
і соціолог, один з лідерів неофрейдизму та радикально-гуманістичного
психоаналізу.

"Мати чи бути?" – його
лебедина пісня, підсумкова праця всього життя. Логічно й послідовно автор в ній
доводить, що володіння і буття – це не просто певні якості суб'єкта, а "два основні способи існування, два різних
види самоорієнтації і орієнтації у світі, дві різних структури характеру,
перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить".

Розвінчуючи орієнтацію на
володіння, Еріх Фромм наголошує, що "основи
характеру, породжувані нашою соціально-економічною системою, нашим способом
життя, є патогенними і, зрештою, формують хвору людину, а відтак і хворе
суспільство". Він яскраво показує витоки кризи споживацького
суспільства, яке спрямовує сучасний світ до прірви. Хіба не є у нас зараз так,
як він пише у своїй книзі: "Уже
навіть не шокує, якщо політичні лідери та бізнесові керівники приймають рішення
на власну особисту користь, нехай ці рішення шкідливі й небезпечні для
суспільства"?

Пропонує Фромм і певні орієнтири
бажаних дій: "Демократія здатна
протистояти авторитарній загрозі лише в тому випадку, якщо це не "пасивна демократія спостерігачів", а
активна "демократія учасників". Але для цього людина повинна
обрати інший напрямок життя, бо "передумовами
принципу буття є незалежність, свобода і наявність критичного розуму".

Цікавими є й міркування автора
про рекламу, з яких він робить невтішний висновок: "Застосовувані в рекламі і політичній пропаганді гіпнотичні методи є
серйозною загрозою психічному здоров'ю, особливо – ясному й критичному мисленню
та емоційній незалежності". Він розвінчує механізм нагнітання певних
суспільних настроїв: "На новини є
попит, і засоби масової інформації визначають, які події є новинами, а які –
ні".

Радує чітка афористичність мови
Еріха Фромма. Привертають увагу, наприклад, такі вислови, достойні стати
"крилатими":

"Радість – це не хвилинне полум'я екстазу, це рівне палахкотіння
буття".

"Любити – це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу
й піклування, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може
бути спрямований на людину, дерево, картину, ідею. Вона дарує наснагу і
відчуття повноти життя".

"Люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають,
що сексуальний потяг – ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі
взаємини з друзями – теж прояв любові".

"Що таке "думка", на якій ґрунтуються всі опитування? Це
погляди людини, сформовані за відсутності адекватної інформації, критичного
мислення і дискусії".

"Та навіть бути чесним і розумним бюрократом – цього не досить, щоб
вирішувати світові проблеми нині, коли світ обернений обличчям до
катастрофи".

Можна погоджуватися з автором,
можна сперечатися, але в будь-якому випадку ми маємо визнати: це неперевершена,
дивовижна книга.

Отже, мати чи бути – вибір за
кожним із нас. І за суспільством в цілому.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еріх Фромм Мати чи бути?
Конкурс Goethe-Institut
«Я», свобода, новий устрій (рецензія на книгу Ральфа Дарендорфа «У
пошуках нового устрою»)



Поява у 2006 році на прилавках
українських книгарень збірника лекцій Ральфа Дарендорфа «У пошуках нового
устрою» дала нагоду й українському небайдужому читачеві отримати відповіді на
запитання, які упродовж останнього десятиліття-півтора турбує мислителів
Заходу. Попри заявлену користь, в першу чергу, для філософів, політологів чи
соціологів, книжка може стати в нагоді усім, кого цікавлять проблеми
глобалізації чи соціальні конфлікти, ліберальний устрій або держава загального
добробуту, система західних цінностей та місце людини у світі, що постійно
змінюється.

Шість лекцій про політику свободи в
некерованому світі, прочитаних автором у 2001-2002 рр., цікаві і з огляду на
тяжкий удар, завданий усьому Західному світові терактами 11 вересня лише за
кілька місяців до цього. Неважко помітити у книзі прозорі натяки Ральфа
Дарендорфа на те, що атака на будівлю Всесвітнього торгового центру в
Нью-Йорку, – це не просто збіг місця, події і часу, а потужний вияв соціальних
конфліктів, які досі неприборкані, навіть у XXI столітті.

«Нам ще ніколи так добре не жилось»,
— заявляє німецько-британський філософ на стартовій прямій свого курсу. А далі
починає опонувати собі та, одну за одною, наводить кілька антитез – «Але чи є
щастя?», «Але чи назавжди?» і, нарешті головне – «А чи для всіх?». І, дійсно,
не в грошах щастя, і навіть не в їх кількості. Якщо за останні п’ятдесят років
економіка зросла на 300 чи 400 відсотків, це ще не означає, що сучасна людина в
3-4 рази щасливіша за громадян, які жили у 50-ті. Коли йдеться про встановлення
добробуту назавжди, Дарендорф згадує Френсіса Фукуяму із його «Кінцем історії»,
зазнаючи, що очевидно той не передбачав більшу актуальність сьогодні іншого
монументального твору, в порівнянні із своїм, – «Боротьби культур» Самуеля
Гантінгтона.

Хоч би що малював у своїй уяві
Фукуяма, та не весь світ своїм світлим майбутнім бачить американський стиль
життя. Тому-то падіння біполярного світу у 1989-1991 рр. для Ральфа Дарендорфа
не є початком світу однополярного, а скоріше – цілої матриці «світів». Це і є
глобалізація. Та вона відкрила двері й небезпекам для Західного світу, що точно
не сприяє оптимістичним настроям про незворотність оцього «нам ще ніколи так
добре не жилось». Ядерна небезпека та ненависть тих, хто програв (проблеми, які
серед інших названі автором) не втратили своєї актуальності і в 2012-му. Чого
варте нагнітання ситуації щодо ядерної енергетики Іраном чи Північною Кореєю
або нещодавні шокуючі події у французькій Тулузі.

Нарешті головне запитання від
німецького мислителя — «Хто ці ми, про яких тут ідеться?». Це далеко не всі
громадяни розвинутих країн і точно не мешканці країн «третього світу». Таким
чином, найважливішим завданням політики свободи у XXI столітті автор називає створення
шансів на успішне життя для якомога більшої кількості жителів Землі.

Далі у процесі лекцій Дарендорф
вводить новий термін – глокалізація. Це подвійний процес, який відбувається
навколо нас, і, можливо, навіть у нас самих, тобто це одночасно і глобалізація,
і локалізація. Кожен мріє, зазначає автор, в один день змінити глобальне село
на реальне. Навіть той, хто більшу частину свого життя проводить у небі над
Атлантикою чи, перелітаючи із західного на східне узбережжя Сполучених Штатів
Америки.

У третій лекції філософ намагався
знайти відповідь на запитання, пов’язані із капіталом. Зокрема, що робити тоді,
коли в трудовому суспільстві закінчується робота. Виявляється, за останню сотню
років у трудовій сфері відбулись фундаментальні зміни, які можуть мати
непередбачувані наслідки. Поряд із зростанням середнього віку тривалість життя
трудового постійно зменшується. Робочих днів, а з ними тижнів — дедалі менше.
Чи не призведе зростання продуктивності (та одночасне зменшення трудового дня)
до заміни праці людей задля створення народного добробуту на високотехнічні
засоби? Чи не стане нова армія безробітних джерелом нових соціальних
конфліктів?

Не оминув Ральф Дарендорф і проблему
зростання прірви між дуже багатими та дуже бідними. Щоправда, цей давно відомий
дослідник спадщини Маркса (зокрема, дисертаційне дослідження, присвячене
проблемі справедливості у роботах Маркса) висловив сумнів щодо ймовірності
повстання бідняків супроти багатіїв. Для нього це конфлікти вчорашнього дня. Зі
смертю класів, зрозуміло, померли і класові конфлікти. Проте, це породжує іншу
небезпеку – індивідуалізований конфлікт. Людина, «викинута» з трудового
суспільства якимось диво-винаходом розумного вченого, «витісняється» на межу й
по той бік права і закону. Лише маленька іскра може змусити її переступити
заборонну лінію, ставши злочинцем. Наступний етап ще загрозливіший для
суспільства. Тероризм…

Від форм індивідуалізації соціальних
конфліктів Ральф Дарендорф у новій лекції перейшов до проблем, із якими на
сучасному етапі стикається ліберальний устрій. Криза ідентифікації політичних
партій — одна з них. Автор зосереджує увагу на тому, що по суті усі партії
втратили «свого» виборця. Вони перестали бути виразниками діаметрально
протилежних моделей суспільно-економічного розвитку. Партії стали більш
центристськими. Навіть більше, вони стали однаковими. Звідси постає проблема і
тих політичних сил, які шукають «третій шлях». Всі шукають його, за визначенням
Дарендорфа, та він є тим більш туманним, чим менш помітними є інші два шляхи,
які його мають визначати.

Інші виклики, що стають перед
ліберальним устроєм, більш помітні. Це все ті ж глобалізація та глокалізація, а
також загальноєвропейська демократія. Для німецького мислителя, на відміну від
багатьох євроромантиків, є величезний сумнів щодо демократичності структур
Європейського Союзу. Чи дійсно виконавчий орган, складений із представників від
усіх країн-членів, має право висловлюватись від імені усіх європейців?

В останній лекції Ральф Дарендорф
намагався знайти способи перетворення світу без опори на цивілізований світ. Ця
лекція – підсумкова. Автор робить висновок, що під знаком глобалізації
змінились економіка, суспільство і політика. У світі точно побільшало життєвих
шансів, проте це не означає, що так буде завжди. Мислитель чітко розуміє, що
допоки людство пробуватиме робити щось нове (не боячись помилитись), доти
активна свобода залишатиметься найвищим принципом.

Насамкінець варто віддати належне
майстерному перекладу, виконаному Анастасією Орган, завдяки якому авторитетне
слово Ральфа Дарендорфа зазвучало й українською. Окреслена мислителем
проблематика спонукає до аналізу сучасності та прогнозування майбутнього не
тільки в академічних колах, а й на міжіндивідуальному рівні.

Рецензія з 100buch.in.ua

Дарендорф Ральф У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті
Конкурс Goethe-Institut
В ХХ
столітті стало дуже модно виносити вирок епосі. «Криза духовності, розпусний лібералізм, меркантильність та занепад споконвічних цінностей», – чутно з високих державних трибун, з-за кафедр університетів та в мас-медіа. В цьому голосінні нарікань дуже багато «співців», але дуже мало справді вдумливих аргументів, послідовності і доказів. Одним із небагатьох винятків, поряд із Освальдом Шпенглером, Хосе Ортега-і-Гассетом та Жілем Дельозом, був видатний психолог Еріх Фромм.

Фромм отримав світове визнання після таких робіт як «Втеча від свободи», «Людина для самої себе», «Мистецтво любити», «Криза психоаналізу», тому вихід книги «Мати чи бути?» був очікуваним. Автор працював над нею у США, де активно займався політичною та викладацькою роботою і мав достатньо можливостей для перевірки своїх інтуіцій.

Переклад книги «Мати чи бути?» О. Михайлової та А. Буряка є першим перекладом на українську мову, але не першим перекладом в Україні. У 1998 році «Мати чи бути?» вийшла друком російською мовою у перекладі Н.Петренко (Київ, видавництво «Ника-Центр»). Досить відомим є російський переклад Н.Войскунської, І. Каменкович, Е. Комарова, Е. Руднєва, В. Сидорова, Е. Федіна та М. Хорькова (Москва, видавництво «АСТ»), а також переклад з німецької Е. Телятнікової.

Фабула «Мати чи бути?» дуже проста – є два способи існування, ставлення до себе і світу – 1) «мати», тобто визначати буття через володіння чимось, кимось та 2) «бути»,
тобто визначати буття через активність власної екзистенції, небайдужість і самоцінність. Кожен із цих способів має свої підстави, історію та особливості.
На думку Фромма домінуючим зараз способом ставлення до світу і себе є спосіб «мати». Людство зажерливо та егоїстично множить свої потреби і самозречено їх задовольняє. На підтвердження цієї думки автор висуває не тільки суб’єктивні
психологічні аргументи, але поважні докази із філософії, економіки, теології, політики, філології і навіть екології. Почасти різноманіття ракурсів, яке пропонує доктор Фромм захоплює.
Наприклад, він називає Прогрес новою релігією людства, якій були принесені великі жертви (урбанізація, екологічні катастрофи, ядерна зброя тощо), але яка зовсім не виправдала сподівань на постійний добробут, технічну всемогутність,
незалежність від природи. В цих висновках він спирається на дослідження та М. Месаровича, Е. Пестеля, Е. Шумахера та спостереження А. Швейцера, які виходять з соціальної, політичної та економічної аналітики.

Цікавою є логіка викладу. Спочатку, у вступі, Фромм ілюструє крах прогресистської установки Нового часу, або як її ще називають – «фаустівської епохи». І далі в двох частинах обґрунтовує різницю між володінням та буттям, аналізує їх ґенезу та структуру. Останній розділ оптимістичний, в якому викладаються засновки нової антропології на засадах гуманізму (на перший погляд може здатись, що це тавтологія, але це не так).

Окремо хочеться зупинитись на деталях та змістових блоках, які допоможуть краще зрозуміти твір. Спочатку про умови написання. «Мати чи бути?» від початку пишеться англійською мовою. Це пояснює ряд філологічних прикладів, якими Фромм
ілюструє зміну способів буття, виходячи із аналізу буденної (ужиткової) мови.
Окрім того, важливо пам’ятати, що не в останню чергу критика радикального гедонізму, яку здійснює автор в роботі, прямо пов’язана із особливостями американського суспільства в якому автор провів останні роки життя. Навряд подібні висновки могли б виникнути у нього в цей же час, скажімо у Східній Німеччині. Таким чином, ми розуміємо для якої цільової аудиторії написана робота і чиї вади перш за все вона викриває. Однак, не слід думати, що він оминув увагою країни комуністичного табору. Навпаки, вони теж були критиковані за перекручування «справжнього Маркса» і те, що стали на шлях бездумного споживання, тільки під іншими лозунгами.

Вочевидь велике значення для Фромма мав релігійний компонент у структурі твору. Окрім того, що ідеологія споживацтва прирівнюється ним до нової (псевдо-)релігії, яку він намагається розглядати у логіці дослідження релігії. Фромм багато уваги приділяє християнству. Фактично гуманістичність, того зразка, про який часто згадує автор, є породженням християнської антропології з притаманними їй
протиставленнями містичного та реального, плотського та духовного. Не кажучи вже про те, що цілий розділ першої частини присвячений принципам володіння та буття у Біблії та спадщині Майстра Екхарта. Звісно, не в останню чергу це
зроблено для того, щоб показати як одна з підвалин Західного суспільства (християнство) поступово була нейтралізована і спотворена «релігією Прогресу», що стоїть на триєдності необмеженого виробництва, абсолютної свободи та безмежного щастя. Як пише автор: «…новий Земний Град Прогресу мав замінити Град Божий».

Без сумніву продуктивним у роботах Фромма виявилось поєднання можливостей теорій Фройда та Маркса. Цікаво простежити, як висловлений Фройдом принцип задоволення
зберігається у психоаналізі Фромма, але з поправкою на суспільно-економічні висновки Маркса. Звідси постає фундаментальний принцип сучасної цивілізації, який був «викований» у Модерні і з легкістю пережив усі деконструкції
Постмодерну – принцип власності. Це наріжний принцип непродуктивного способу буття під назвою «мати», який являє собою генеральну інтенцію соціального та індивідуального зла. Якщо Фройд визначив і описав принцип задоволення, то Фромм ускладнив його принципом власності і різко засудив, дозволивши собі відверті оціночні судження.

Еріх Фромм прямо і гостро викриває найбільший гріх сучасності – жадібність. Вона традиційно не критикується науковцями, бо вже кілька століть є легітимною підставою
прогресу, але на думку Фромма призведе до неминучої духовної і фізичної катастрофи. «Мати чи бути?» унікальна робота тим, що вона містить приклади виявлення і лікування проблеми на всіх рівнях – від звичаєвого слововжитку та логіки особистих мотивів до суспільної діагностики та реконструкції ідеології
людства. Хоча, сучасна психологія, як «точна наука», не оперує поняттям душа, дозволю припустити, що Фромм один із небагатьох психологів, хто дійсно є душезнавцем. Фромм бачить проблеми людської душі й не може залишитись у спокої.
Його книга є закликом до неспокою, до пошуку і виходу за межі тісних зручних комурок, відмови від ганебного компромісу споживання та прислужування.

На сам кінець потрібно сказати, що принципово нових ідей у книзі написаній більше 35 років тому зараз знайти важко, адже більшість людей сьогодні визнає ті проблеми, про
які писав Фромм. Однак, слід пам’ятати, що саме він був одним із тих, хто першим доніс до мислячої публіки думку про небезпеку сліпого споживацтва. Окрім того,сьогодні ця робота може найбільше прислужитися саме оригінальністю тонко
підмічених нюансів, що унаочнюють генеральні проблеми людства і показують дійсні проблеми людської душі.

Це вартісна книга, яка без сумніву буде цікава і зрозуміла не лише фахівцям із психології, філософії, соціології та економіки, але і будь-якій мислячій людині із добрим смаком.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еріх Фромм Мати чи бути?
Конкурс Goethe-Institut
Книга «Історична освіта: європейський та український досвід» є перекладом о дного із ста томів серії монографій та наукових збірників Міжнародного інституту дослідження підручників імені Г. Еккерта (Брауншвейз, Німеччина). Ця
наукова установа протягом останніх десятиліть впроваджує освітні проекти, головним чином спрямовані на ґрунтовний критичний аналіз підручників з історії різних країн, також на з’ясування і узгодження спірних і по–різному трактованих
історичних колізій, питань, відносин між сусідніми народами (чесько–німецьких, польсько–українських тощо). Загалом цільовою аудиторією даного видання можна визначити вчителів закладів освіти, які викладають історію України та загальносвітову, також істориків, в першу чергу тих, хто напише нові підручники з історії.
Взявши до уваги рекомендації, які широко висвітлені у збірці, є великі шанси отримати якісний підручник з новою історичною дидактикою, без спадку державного погляду на історію та маніпуляцій, забезпечити виховний процес толерантності до інших поглядів та народів, плюралізм думок. Також варто виділити активну молодь, яка цікавиться власною історією і якій не байдуже, як і яким чином викладатиметься цей предмет у школах, адже історія, як на мене, є одним із тих предметів, які дають уявлення людині про свій народ та місце у світі, про те, як формувалася державність та відносини з іншими народами, врешті історія – це ключ до сьогодення. Тому молоді люди мають знати за якими концепціями повинні будуватись програми з вивчення історії, аби так чи інакше впливати на їх впровадження. Здається, що прочитати це видання не завадило б і людям старшого покоління, адже саме час дізнатися більше про історичне мислення інших народів, позбутися радянської зомбованості та комуністичних байок, національних міфів, уникнути спроб спрощення, перебільшення та узагальнюючих форм.

Одним з головних питань даного збірника є те, як поняття національної держави тлумачиться у національних програмах і підручниках у Центральній та Східній Європі: скільки воно містить «почуття» і скільки «уявного». У даній книзі йдеться про те, яким чином висвітлюється історія в Німеччині, Польщі, Чехії, Україні, Словаччині, Франції та Білорусі. Автори аналізу програм з історії дійшли до висновку, що спрямованість змісту підручників на національну ідентичність з одного боку є ще дуже живучою, а з іншого, – від неї вже поступово відходять. Тому наводяться рекомендації, за якими у школах потрібно надалі в більшому обсязі досліджувати і аналізувати творення національної ідентичності в минулому, її ґенезу, випадковість та штучність, об`єднати фрагменти національних історіографій та
представити історію «іншого» як рівноправного. Потрібно пояснювати, що всі національні ідеології мають спільну ознаку: присвоєння власній нації ореолу жертви і мученика, наділення її месіанськими завданнями, відмовитися від
морально оцінки національної держави (не звинувачувати і не возвеличувати).
Також авторам не слід піддаватися спокусі привласнювати видатних людей за національною ознакою, попри те, що об’єктивні дані суперечать цьому. Відтак школярі повинні навчитися вирізняти механізм самоідентифікації нації, розвивати критичне мислення до образу, який намагається створити про себе певна нація.

Книга складається з двох розділів: навчальних планів з історії вищезгаданих країн та аналіз їхніх шкільних підручників.

Стосовно навчальних планів, то в кожній країні вони різняться за структурою, хоча помітно очевидне – викладання історії має порівняно велике значення у кожній країні. Якщо, наприклад, Франція і Чехія, мають централізоване управління шкільною освітою, то у Німеччині не існує загальнодержавної
монополії у сфері культури та освіти, кожна з 16 федеративних земель формує свої навчальні програми. Завдяки огляду навчальних програм Франції, Німеччини та Чехії стають зрозумілими різноманітні погляди та оцінки національного. В той час, як німецькі навчальні програми відображають змішане ставлення до цієї теми і навіть вимагають «нової форми колективної ідентичності», Франція, Чехія і Польща стверджують свою національну ідентичність. Так, наприклад, мета кожного уроку історії в Польщі – формування громадянської позиції поляка, який має своє коріння в польській та європейській традиціях».

У збірці є великий за обсягом розділ, присвячений аналізу шкільних підручників з історії в країнах Центральної та Східної Європи. Перший з результатів дослідження стосується матеріалів підручників Чеської Республіки.
Автор Тобіас Вегер зазначає, що традиційний для XIX ст. погляд на національну історію як на низку тривалих періодів страждання, позначених різноманітних табу, зазнає змін та про те, що власна відповідальність чехів зараз перебуває у збалансованому відношенні із зовнішніми впливами. Основний висновок з польських підручників з історії – період поділів, Другої світової війни та повоєнні роки належать до історичних періодів, коли суспільство стає головним предметом інтересу авторів підручників, відтак детальний розгляд питання держави іноді відбувається шляхом скрупульозного зображення суспільної проблематики. У процесі аналізу німецьких шкільних підручниках стає зрозумілим те, що у 1970–1980 рр. в суспільстві панувало одностороннє, орієнтоване на політичну сферу бачення історії, яке було провідним у викладанні, проте ситуація набуває змін.

Цікавим є аналіз українських підручників із всесвітньої історії ХХ ст. Роберта Маєра. Зокрема, він встановлює такі очікування щодо шкільних підручників з історії, як нормативні передумови, тобто підручник має відповідати правам людини та цінностям демократії, зробити внесок у розвиток толерантності й порозуміння між народами. Також Маєр називає політичні критерії – в підручнику повинні знайти відображення різні прояви ідентичності, що можливо лише за плюралістичного викладу матеріалу, а абсолютизація (національна) матиме негативний вплив на інші прояви
ідентичності. Зокрема, завданням шкільного підручника є захист від дискримінації меншин та віддати належне їхньому внеску у творення спільної історії. Також називає історіографічні критерії: неупереджене висвітлення фактів і обставин, врахування сучасного стану наукових досліджень, без замовчувань протилежних поглядів та вивчення історії як відкритого процесу, який не є наперед визначений законами. Встановлює також і дидактичні критерії, відповідно до яких вчитель повинен викладати історію як предмет для роздумів,
аніж як предмет для заучування. Маєр стверджує, що урок історії повинен навчити учня самостійно аналізувати минуле, щоб сформувати власні погляди, необхідні для осмислення теперішнього й майбутнього. І для цього повинні бути дотримані педагогічні критерії (мова підручника, вибір тем, формулювання заголовків, візуальна інформація повинні орієнтуватись на вік і потреби школярів).

Р. Маєр аналізує п’ять українських підручника всесвітньої
історії для десятого та одинадцятого класів: за редакцією Рожик М. Є.;
Бердичевського Я. М. і Ладиченко Т. В. (окремо для 10 та 11 класу); Полянського П. Б.; Буракова Ю. В. Для кожного з них робить зауваження, конструктивні пропозиції та розтлумачує хибні та неточні твердження. Найменше претензій у
Маєра до підручника 10 класу П. Б. Полянського. Формат, дизайн, оформлення, гарно підібрані малюнки документи як самостійна частина книги, нетрадиційний вступ, хороші підсумки, карти, критичність матеріалів, висока частина
авторського тексту, – це все в нормі.
Однак часто (як, між іншим, і в інших вище згаданих підручниках) автор допускає такі помилки, як: надто багато дат та цифр для запам’ятовування (а також вказування
місяців і днів) та зайва деталізація (Антон Дрекслер – засновник німецької робітничої партії, що була попередником НСДАП тощо), недобре редаговані іншомовні слова, друкарські помилки, незрозумілі діаграми, мало місця для історії країн Азії, Африки та Латинської Америки. Інші автори «йдуть» ще далі: скандальні назви параграфів, вживання марксистсько-леніністського жаргону («робітничий клас Англії», «німецькі монополісти»), моральні, а не політичні аргументи, занадто детально описані військові плани сторін, емоційна перебільшеність та «співчутливість», рудименти з комуністичної історіографії)тощо. Однак, в підручнику Ю. В. Бурякова, напевне, найбільше розвіяно радянських міфів і Маєр постійно на цьому наголошує.

Окрім цього, в розділі ґрунтовною є стаття про білоруські підручники «Історія на службі держави» Райнера Лінднера, про нові підходи в їх написанні (зокрема, йдеться про прагматизацію національної історії). Крім національного самоусвідомлення Франції та висвітлення теми «Нація і Друга світова війна», в збірці йдеться про образ Європи нового часу в українських шкільних підручниках (мова про дидактичну літературу, розкрито радянські стереотипи образу Європи, а також нове бачення образу Європи) та про їх просторові координати. Проаналізувати козацькі постання і війни у шкільних підручниках взялась Надія Гончаренко. Авторка робить висновок, що у більшості з шкільних книжок домінує авторський текст, націлений на нав’язування учням готових однозначних, ідеологізованих оцінок подій та постатей, відсутні запитання/завдання, які б ініціювали дискусію навколо суперечливих проблем та розвивали критичне мислення і розуміння мотивації різних учасників історичних
подій. Завершується збірка статтею Катерини Стецевич про «націєтворення» держави перехідного періоду (ґрунтується на тезі, що українська політична еліта пристосувалася до нових реалій викладання історії, в якому віддзеркалюється образ нації та гомогенна національна ідентичність та впорядкувала концепцію шкільних підручників під політичний проект, який мав консолідувати новостворену українську націю). Загалом аналіз шкільних підручників в Україні засвідчив, що українська історія висвітлюється однобічно, події представлені з етноцентричної перспективи. Як позитив – всі підручники відійшли від догматичного та ідеологізованого зображення історії.

Тому один із основних висновків є те, що шкільні підручники з історії повинні будуватись на засадах плюралізму, щоб виховувати школярів, які вміють самостійно і критично мислити. Як сказав Роберт Маєр, для нас давно настав час, перебуваючи у серці Європи, більше дізнаватись про історичне мислення один одного.

Рецензія з 100buch.in.ua

Під ред. Р.Маєра Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи
Конкурс Goethe-Institut
Вертиголов: наслідки зіткнення галактик
Німецький астрофізик Раймар Люст спрогнозував наслідки зіткнення нашої галактики Чумацький Шлях із галактикою Туманність Андромеди (М31), яке відбудеться приблизно через п'ять мільярдів років. За гіпотезою Люста те, що відбудеться, важко назвати справжнім зіткненням, бо мінімальна відстань поміж зірками становить декілька десятків мільйонів їх діаметрів. “Колесо М31 пройде крізь Чумацький Шлях немов примара, - каже Люст, - але ця зустріч, безперечно, буде мати серйозні наслідки для нас усіх”.
“Зачекайте, - спитали Люста. - а кого, власне, ви маєте на увазі, коли кажете “нас всіх”? Це надто грубе узагальнення”.
“Звичайно, - відповів Люст. - Я кажу лише про мешканців планети Земля, але припускаю, що наші сусіди по галактиці теж це відчують. Ймовірно, гравітаційні сили вижбурнуть Сонце за межі Чумацького шляху, але для нас такий варіант подій навряд чи можна назвати трагічним, бо до того часу воно перетвориться на червоний гігант, і атмосфера Землі просто випарується”.
Український дослідник мови Михайло Рагнарюк звернув увагу на гіпотезу Раймара Люста, коли писав рецензію на переклад-антологію німецької літератури 90-х років ХХ сторіччя “Вертиголов та інші політичні тварини”. На думку Рагнарюка, сам процес перекладу антології різних авторів групою перекладачів нагадує процес зіткнення галактик, і тому потребує особливого дослідження. Але у наведеному випадку треба сказати ще й про тему самої добірки текстів, бо вони
присвячені зіткненню двох культур, що виникло після руйнування Берлінського муру. Майже всі тексти зображують це зіткнення часто на фізичному рівні.
Наприклад, в уривкові з роману Томаса Брусіга “Такі з нас герої” східні німці (оссі) стикаються з прикордонниками та поліцією при спробі проникнути по той бік муру у західну зону міста. У романі Свена Реґенера “Пан Леман” зіткнення
відбувається вже після падіння муру, коли натовпи оссі поринули на Захід. “Упорядники антології досить вдало обрали тематику перекладених текстів, - вважає Рагнарюк. - бо руйнування, зсув, зіткнення — це процеси швидкі та динамічні, вони створюють напруження сюжету та надають психологічної правди характерам, а отже література, яка після смерті автора зійшла на симулякр, починає поступово викараскуватися із такого вельми незавидного становища”.
Але особливу увагу дослідника привернули зусилля українських перекладачів, які намагалися відтворити місцеві німецькі жаргони, говірки та субкультурний сленг. Звичайно все це представлено також і в Україні, але наша мова із її
особливими культурними традиціями віддалена від німецької, немов Чумацький Шлях від Туманності Андромеди. Після зіткнення, що відбулося в результаті перекладу, ми можемо спостерігати дивовижні результати. Як передати говірку одного з персонажів фейлетону Лотара Куше “Чотириногі берлінці” офіціанта з ресторану східного Берліна, аби вона викликала в українця реакцію, аналогічну західно-німецькій? Перекладач Світлана Саюк зробила припущення, що це звучить
приблизно так: “Сюди з собаками не мона... чи Ви ніко' нічо' не чули про хіхієну?”
Також і в уже згаданому “Пані Лемані” перекладач Лариса Федоренко ризикнула зімітувати говірку гомосексуаліста Сильвіо з усіма його “йо-майо”, “ясний перець”, “ні фіга собі”, “зуб даю” та іншими прикрасами. “Іноді, - каже
Рагнарюк. - у мене виникало відчуття, ніби українська, підхоплена могутніми енергіями, що звільнилися внаслідок зіткнення мов, була просто вижбурнута за межі нашого традиційного Чумацького Шляху, бо що таке, власне, Чумацький Шлях з погляду філолога? Це зовсім не астрофізичне утворення, а скоріше певний фольклорний конструкт на відміну від німецького “Milchstra&­#223;e”, яке є просто метафоричним записом побаченого. Коли Раймар Люст дивиться на Чумацький Шлях, йому навіть на думку не спадає те, що уявляє собі пересічний українець: волів, возів із сіллю та “добрих чумаків” із рушницями, списами та відповідним запасом
пороху та куль. Але українська мова надто укорінена у традиціях і “чумацтва” в ній поки що більше, ніж модерного сленгу або словотворень, що з'являються внаслідок експериментів письменників.
Тому переклад є дуже дієвим способом збагатити й досконалити мову у найкоротші строки.
На жаль, - журився Рагнарюк, - тираж “Вертиголова” у видавництві “Грані-Т” лише 2000 екземплярів! Таку краплину навряд чи хто помітить, окрім студентів та вузьких спеціалістів. Це нагадує Сонце, яке силами гравітації
вижбурнуло за межі Чумацького Шляху, і тепер на самоті воно перетворюється на червоного гіганта. Чи буде у тому якась користь для національної культури?”
Рагнарюк розповів про своє трактування антології “Вертиголов” літературному критику Анатолію Перебийносу, але той лише скептично посміхнувся: “Ти кажеш про зіткнення далеких галактик, але хіба були Східна та Західна Німеччина такими вже далекими? Зрештою вони лише на порівняно короткий у історичній перспективі час були розділені штучним кордоном, але внутрішньо вони відрізнялися несуттєво. Так, я погоджуюсь, що декілька десятиліть тоталітаризму занапастили
хист “оссі” до приватної ініціативи, але ж головні проблеми людини далекі від цього. Зверни увагу на уривок з твору Каті Ланґе-Мюлер “Надто рання любов до тварин”, там йдеться про клептоманію та страх перед свавіллям поліції — хіба все це не є властивим для людства взагалі? Упорядниця збірки Неля Ваховська звертає нашу увагу, що хоча дія й відбувається у Східному Берліні 1972 року, “всі реалії... можна розмістити у Західному або Сучасному Берліні”. Отже я не став би говорити про зіткнення протилежностей, а скоріше — про возз'єднання подібностей. Зрештою у Німеччини завжди був об'єднавчий фактор — мова, чого я не можу сказати, наприклад, про Україну. Кріста Вольф та Гайнріх Бьоль
мають більш подібного, ніж, скажімо, Леонід Жаріков та Василь Стус, хоча обидва останніх — зі Східної України”.
Перебийніс, як завжди хизувався своїми майстерними провокаціями: він спеціально робив двозначні заяви та висмоктував з пальця довжелезні абсурдні теорії, аби обурена аудиторія накинулася на нього і подарувала йому всю свою
увагу.
“Шкода, що я не читаю німецькою, - думав Рагнарюк, - і не можу скласти свого враження про твори антології цілком: уривки надто короткі, а коментарі Нелі Ваховської хоча й дають уявлення про сюжет, але більше зосереджені на
літературному і навіть психоаналізі. Тож я бачу лише ретельно проаналізовані рештки непрочитаних книжок. Це все одно якби, замість обіду, вам запропонували переглянути рецепти і фотографії блюд та розповіли про їх смак. Втім, це
особливість будь-якої антології: вона лише дає уявлення про певні тенденції та імена, які потім вдячний читач буде розшукувати самостійно. Так коротка збірка перекладів Каті Ланґе-Мюлер вже з'явилася в українських книгарнях”.

Рецензія з 100buch.in.ua

Упор. Неля Ваховська та Денні Клаппер Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років ХХ ст.
Конкурс Goethe-Institut
Перекладач Юрко Прохасько прийшов до мене із невеличкою шкіряною валізою.
Мені це не здалося дивним, бо я бачив його вперше: хто знає його звички? Я
також був мало знайомий із його перекладацькою манерою: книжка Вольфґанґа
Шивельбуша “Смаки раю” - от і все, що встиг прочитати. Десь у мене там лежить
його переклад роману Франца Кафки “Зниклий безвісти”, але до нього ще не дійшла
черга.

- Всі рецензії на мого Шивельбуша, які мені досі доводилось читати, -
сказав Прохасько, - це, швидше, відгуки. Вони просто коротко або довго
викладали зміст книжки і додавали туди свої особисті враження. Лише дехто
помітив, та й то — як прикру обставину, наявність деякої кількості діялектних
слів та зворотів. Один з рецензентів взагалі зауважив, що вони — зайві та
утруднюють розуміння. І жоден навіть не зробив спроби подумати, навіщо я це
роблю!

- Здогадуюсь! - відповів я Юрку. - Їм все ж таки варто було зважати на тему
книжки Шивельбуша — genu&­#223;mittel (засоби насолоди, задоволення). Коли йдеться про речі явно зайві,
додаткові, такі як прянощі, збудники та дурмани, що є менш з тим невід'ємною
частиною нашого раціону, то найближчими їх відповідниками у мові будуть саме
слова діялектні. Вони є певною приправою до тексту і створюють йому особливий присмак.

Прохасько посміхнувся та потер шкіряний бік своєї валізи. Здається, він не
збирався розкривати мені цю загадку.

- У книжці йдеться про прянощі, каву, шоколад, чай, тютюн, пиво, горілку і
навіть опій, - сказав я. - Всі ці речовини, окрім хіба що останньої, дуже добре
знайомі сучасній людині на смак. Але Шивельбуш не просто розповідає про їх
появу в європейській культурі, а дає докладний аналіз наслідків їх
застосування. Мене особисто шокували деякі цитати, наприклад, із класика лівої
ідеології Карла Каутського. “Без корчми, - писав він, - для німецького
пролетаріяту немає не те що товариського, але й політичного життя”. Зі слів не
лише Каутського, але й Фрідріха Енгельса випливає, що класова боротьба напряму
залежить від напоїв, які вживають робітники. Так пиво та вино зве їх до
організованого спротиву, а горілка навпаки — розслаблює та змушує йти на
компроміси із реакціонними силами. Цей взаємозв'язок наштовхнув мене на досить
несподівані аналогії із сучасністю!

- На які ж, цікаво було б дізнатися? - спитав Прохасько, чухаючи своїй
валізі теплу та м'яку спинку.

- Ну, наприклад, до яких напоїв ближче особа Віктора Януковича? Якщо він
реакціонер, а на те вказує його неприязне ставлення до Помаранчевої революції,
то, виходячи з логіки Каутського, йому ближче міцні напої типу горілки, чи не
так?

- Я цього не казав, - відповів мені Прохасько. Хоча, може, він нічого й не
відповідав, а просто знов посміхнувся? Важко сказати: іноді мені здавалося, що
найбільшу увагу він приділяє не моїм міркуванням, а обіцянкам, які
випромінювала його валіза.

- Те саме ми можемо сказати і про весь кабінет міністрів на чолі із Миколою
Яновичем Азаровим, - продовжив я аналогію. - З іншого боку політики
опозиційного табору, такі як Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок та
інші, мали би бути схильними до вживання пива та вина. І це ще не все! В іншій
главі “Смаків раю” я знайшов вельми цікаве місце, де йшлося про уподобання
літераторів. Так от, за спостереженнями Шивельбуша, Ґете був більше схильний до
вживання шоколаду, у той час як Бальзак ненаситно поглинав каву. Причому
залежність тут прослідковується досить чітка: шоколад — це напій
аристократичний, його п'ють люди, що не звикли рахувати гроші, натомість кава є
ознакою схильності до тяжкої праці за умов конкуренції та ринкової економіки.
Які ж ми можемо тут провести аналогії із сучасністю? Більшість українських
письменників не є активними учасниками літературного ринку, тому їх сміливо
можна записувати до прихильників шоколаду. А от, скажімо, Оксана Забужко,
остання книжка якої непогано розходиться у книгарні, явна кавоманка!

- Як ви сказали? - посміхнувся Прохасько й поклацав замочками своєї валізи.

- Кавоманка. Я мав на увазі, що пані Оксана жлуктить каву цілими відрами, і
саме цим пояснюється її шалена працездатність. Навіть читання її пухлого роману
потребує неабияких зусиль, а уявіть собі, що за титанічна наполегливість рухала
нею під час його створення! Тут явно не обійшлося без кави, а можливо, і деяких
інших збудників. Гадаєте, вона не вживає опій?

- Я не знайомий із нею так близько, але думаю, що ні, - відповів мені
Прохасько.

- Опій у наші часи важко дістати, - погодився я. - Ну, не те щоб важко, але
це пов'язано із певними труднощами кримінального характеру. Але ж вчитаймося у твір Шивельбуша! Це мало
для кого новина, та Де Квінсі, Колридж, По, Бодлєр, Нерваль, Теофіл Готьє — всі
вони вживали і опій, і гашиш. Чому сьогодні, коли наркотики можна купити на
перерві у будь-якому київському ліцеї, ми не маємо такої шикарної плеяди
майстрів пера? От скажімо, що курять на вашу думку Сергій Жадан та Юрій
Андрухович?

- У вас надто багато запитань, - пожалівся Прохасько. Невідомо, навіщо він
це зробив, бо питання мої не потребували ніякої відповіді: навіть якщо б його
не було поруч, я питав би порожнечу. Тим часом Прохасько й далі пестив свою
валізу.

- Взагалі у мене є теорія, що гучні плеяди імен були створені завдяки
потужній та впливовій літературній критиці та перекладацькій традиції. Добрі
письменники є у кожній літературі, але всесвітньо відомі — лише у тої, яка дбає
про критику та переклади. Це ж елементарно, Ватсон! Ви зі мною згодні?

Та Прохасько більше нагадував рухомий манекен у вітрині. Я давно хотів з
ним поговорити, і от така нагода випала, але розмова явно не клеїлася. Раптово
перекладач піднявся та без зайвих слів вийшов із кімнати, залишивши мене один
на один з його валізою. Я сподіваюся, він не образився, і хочу дізнатися, що ж
там таке всередині. Мабуть, її можна відкрити, але тоді він точно образиться, з
іншого боку він залишив її мені свідомо. Це означає, що він хотів, аби я
розкрив валізу, що я й роблю негайно та рішуче.

Рецензія з 100buch.in.ua

Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
Конкурс Goethe-Institut
Чи часто ми п’ємо каву? Один раз на день? На тиждень? Чи Ви надаєте перевагу чаю? А Ви ніколи не думали, що раніше ні один напій, ні інший не був таким звичайнимдля нашого повсякдення? Кава, шоколад, чай, приправи, цигарки – все це те, що з’явилося у Європі лише кількасот років тому. І про те, як прянощі, збудники і дурмани завоювали серця жителів Старого світу витончено описує сучасний німецький
історик у книзі «Смаки раю».

Перше враження від назви книги може бути оманливим, адже наш читач із впевненістю скаже, що про завоювання кавою, шоколадом і неймовірною кількістю інших речей у 17-18-их сторіччях, детально описано французьким істориком із школи «Анналів» Фернаном Броделем у його тритомній праці. Але попри цю схожість тем підхід описів цих двох дослідників різний. У «Смаках раю» Ви не знайдете особливих натяків на
економічну складову цих процесів. До того ж, у книзі Вольфгана Шивельбуша описи і витяги із джерел насичені карколомною кількістю зображень, гравюр, тогочасною рекламою. Історія оживає на сторінках книги. Тому характер викладу думок є скоріше довільним і подає сприйняття з боку споживачів тих товарів, а не самі процеси появи й утвердження продуктів на ринку.

Інший важливий момент, це те, що царина дослідження пана Шивельбуша зосереджена саме на Genussmittel - на речовинах,
які збуджують, затемнюють розум за уявленнями людей того чи іншого сторіччя.

Після невеликого огляду прянощів на початку книги, Вольфганга Шивельбуш виокремлює великий розділ на огляд того, як пиття кави стало частиною культури Європи. Цей
розділ можна назвати від повного нерозуміння до ідеології та політичної складової. Логічним переходом стає перехід до теми чаювань.

Короткий огляд дитячого напою, як шоколад, і наступний крок – розгляд історії та зміни ставлення до тютюну. Люлька, сигара, сигарети, чоловіки та жінки! Культура куріння завойовує не лише увагу чоловіків, паління стає важливим елементом емансипації жінок! А фактично одним із її символів. Складно уявити, але наполеонівські війни разом із іншими кампаніями спричинили не лише поширення звички паління серед різних країн, а й винайшли сигарети. А наскільки неймовірні властивості мав тютюн за тогочасними уявленнями годі уявити.

Одним із найяскравіших розділів оповіді Вольфганга Шивельбуша стає розповідь про пиво, горілку та боротьбу із алкоголізмом. Його поширення стало результатом прискорення процесу сп’яніння у зв’язку із вживанням горілки, яка дає
можливість оп’яніти набагато швидше, ніж пиво. Між іншим, цікаве зауваження Вольфганга Шивельбуша і про звичність вживання пивового супу як щоденної страви ще до ери прянощів, збудників і дурманів.

Варто додати про соціальну складову роботи «Смаки раю». Безумовно, усі звички, напої поширювалися із верхів до низів, але не менш цікаво автор книги описує в останніх розділах про ритуал пиття і виходить на антропологічний рівень процесу пиття як такого.

У прикінцевих сторінках дослідник звертається до теми опіуму. Власне, у книзі ми бачимо вдалий огляд вищенаведених трансформацій у суспільстві та його свідомості через знайомство із новими витворами доби.

Великим плюсом книги Вольфганга Шивельбуша є добре впорядкована бібліографія за тематичним показником. До того ж автором було використано вражаючу кількість ілюстрацій як із німецьких архівів, так і з американських чи інших музеїв та комплексів.

Ця робота стане у нагоді не лише фахівцям із історії повсякдення, а й пересічному читачу, який безумовно має змогу почерпнути для себе щось нове.

Рецензія з 100buch.in.ua

Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
Конкурс Goethe-Institut
Доля метафізики після І. Канта є для філософії однією з гострих і навіть дратівливих тем. Сучасний мислитель Вольфґанґ Рьод підходить до цієї проблеми з особливою
увагою та фаховою обережністю. У праці «Шлях філософії» за допомогою методу трансцендентальної топології він намагається наблизитися до царини досвіду, за гранями якої метафізика здатна говорити про себе сама. Пошук універсальних характеристик досвіду дає змогу залучити до дослідження напрацювання суміжних з філософією наук і тим обґрунтувати їхню значущість. Однак успіх цієї справи
залежить від прийняття читачем попередніх вимог. Головною з них є визнання рівнодоповнюваності історії понять та рефлексивної метатеорії дослідження.
Звична для українського інтелектуала словосполука «історія філософії» на цьому тлі розуміється як один з продуктів метафізики, який відтак не може бути (у своєму класичному вигляді) застосований з претензією на об’єктивність. Обраний
Рьодом метод сповнений критичного кантівського пафосу й звільняє нас від мовчазного поклоніння доксографії на користь пошуку відповідності між предметом міркувань та багатоманітністю явлених у нім сенсів.
До свого проекту Рьод підходить з належним розмахом. Насправді його дослідження є одночасним диспутом, в якому беруть участь філософи Нового часу від Р. Декарта до Ґ. Геґеля, пред’являючи на суд розуму свої аргументи та сумніви. Поступ західної метафізики, з погляду Рьода, визначило протистояння трьох провідних філософських течій: раціоналізму, анти-раціоналізму (в його широкий контекст автор зараховує класиків емпіризму та представників німецького романтизму) та трансценденталізму.
Як і в будь-якому диспуті, сторони обстоюють власну позицію, міряючись силою аргументів, отже осердям філософії є змагання між концепціями істини, при чому, оскільки кожна з них є конкретним тлумаченням істини, узгодженої з життєвою циркуляцією ідей, жодну з цих концепцій не можна вважати остаточно хибною.
Завдання метатеорії досвіду полягає у необхідності подвійного рефлексивного акту: змусивши філософську доктрину «заговорити», диференціаціювати у цьому «мовленні» смислові
структури, аби згодом відтворити їх у вигляді загальних умов мислення як такого.
Стаючи «сучасниками» Декарта чи Канта, ми усе ж не в змозі подолати інформативну «обтяженість обізнаністю» з їх філософським спадком, що часто-густо спонукає бути суддею за правом останнього. Але метатеорія досвіду так само дає змогу вписати в русло фундаментальних розумінь про досвід буття
окрему тезу, і цим розширити горизонт його споглядання. Якщо головне відкриття модерного мислення міститься у принципі «мислю, отже існую», то трансцендентальна філософія – це варіації довкола сутності самосвідомості. І якщо європейська
філософія починає з Я, то справа критичного метафізика дати раду природі самого Я. З іншого боку, дистанцію між вказаними парадигмами увиразнюють і відтіняють психологічні альтернативи Й. Ґ. Гамана, Й. Ґ. Гердера чи Й. Ф. Гербарта. Вони окреслюють той третій шлях, в якому жадання компромісу виходить за межі даного дискурсивного поля і чинних у ньому правил.
Рьод не випадково приділяє значну увагу саме таким позиціям. Це пояснюється необхідністю зберегти «непорушність» контексту, в якому однаково чітко виражені докритична, критична й посткритична настанови. Зрештою, ці моделі мислення поєднані спільністю предмета: співвіднесенням явища і мислення про нього, отже зв'язком рефлексивного аналізу з конститутивною рефлексією. Тому, приміром, теорії Й. Гамана й М. Мендельсона Рьод розглядає не порізно, а у зв’язку з кантівським поступом до метафізики як систематичної науки. Характерно, що мислителі докантівської доби у заданому Рьодом ідейному спектрі набувають не просто ролі історичних
«попередників», а уособлюють перехідні, чи то пак, синкретичні моделі філософування. Виявляється, що Локові критична думка завдячує фактичним саморозвінчанням
раціоналізму, Берклі – виправданням свободи через критику здорового ґлузду [с.90-93], а Г’юмові – обґрунтуванням межової сутності суб’єктивності, поза якою факти індивідуального досвіду є воднораз як об’єктивними, так і
невідтворюваними.
Спершу категоричність висновків, що задані таким підходом, може здатися занадто презумпційним (книжка поділена на розділи, що сеґментують поступ філософії на до- й
післякантівську епохи). Проте не слід забувати, що презумпція є частиною процедури верифікації знання. Від канонічної історії філософії підхід Рьода відрізняє те, що він обґрунтовує достатність написання інтелектуальної історії без занурення у соціальний простір їх походження. Строго кажучи, те, що ми дізнаємося з соціальної історії про поняття «справедливість», дуже опосередковано стосується
сенсу цього поняття як такого. З такого погляду побачити відмінне й спільне між конкурентними вченнями можна через деперсоналізацію їх авторства; тоді імена «Декарт», «Фіхте» чи «Спіноза» використовуються лише як знаки для контраверсійного кругообігу ідей. І тут ми мусимо запитати: що за таких умов робить можливим сходження думок у єдиному полі традиції?
Відповідь повертає нас до суті трансцендентальної доктрини. Поняття «трансцендентального» Рьод розуміє у вузькій прив’язці до потреби самої свідомості обґрунтувати й
описати засади власної універсальності, не тотожні ані умовам предметного світу, ані інструментарію рефлексії. Звернувшись до математичної топології, ми без труднощів подибаємо приклади одночасного відношення безперервності та незмінюваності.
Ця аналогія виправдана і щодо ідей (а радше понять) «справедливості», «блага», «істини». Орієнтація на нескінченість досвіду як висхідну передумову філософського запитування спонукає до готовності формулювати питання у термінах їх історичної актуальності. Теорія досвіду описує межі їх контекстуалізацій, послуговуючись власними критеріями, при цьому історичне слідування цих концептів не нормує, а лише підкреслює їх сутнісний взаємостосунок. Вищим
критерієм спорідненості таких розумінь є власне відкритість досвіду до інтерпретацій. Тож у картині формоутворень «самосвідомого розуму» історично «вичерпані» ідеали Просвітництва, поставши з картезіанського революційного скепсису щодо об’єктивно існуючих ідеалів, набувають продуктивного продовження у трансценденталізмі.
Топологічно-поняттєвий відбір, що ним послуговується автор, знімає мертвий панцир класичного викладу історії ідей, а це, своєю чергою, позначається і на зміні акцентів. Книжка
Рьода рясніє прикладами перевтілення сутностей у різних (часто ворогуючих) вченнях. Так, Рьод показує, що філософія Й. Фіхте як «наука про досвід» зазнала численних видозмін, узасадничених первинністю Абсолютного: від речей самих по
собі – через Абсолютний зв’язок суб’єктивного й об’єктивного в Я – до Бога як Абсолюту, в якому сходяться скінченні свідомі Я. Це ступеневе, за допомогою осяяння (Einsicht), сходження до виправдання свобідної дії дає Рьодові право
проголосити Фіхте прихованим містиком. Добу Просвітництва автор виводить за усталені хронологічні рамки, ототожнивши з нею, найперше, панування теорії людського розуму, що закликають подолати природні упередження на шляху до його
«повноліття». Рьод переконує, що соціалізм на кшталт Сен-Симонового був реакцією на строге тлумачення прогресу: якими б не були суспільні зміни, в їхньому характері обов’язково виявить себе логічна залежність від минулого. З марксизмом, який накинув соціалізмові ярлика «утопічного», однозначності ще менше: як і Сен-Симон, Маркс не був ані фаховим філософом, ані економістом-практиком, а радше персоніфікацією соціальної критики. Схоже термінологічне
«перетасування» спостерігаємо і щодо діячів консерватизму – Е. Бьорка, Ф. Р. де Лямне та Л. де Бональда. Для них повернення до забутої природної гармонії не суперечить монархічному світоглядові так само, як не є суперечністю «освічена монархія». Цікаво, що хід міркувань Рьода проливає світло й на антипросвітницький дух творів Ж. Ж. Руссо.
Іншою у світлі метатеорії досвіду стає також постать Геґеля. Як ігура підсумкова для класичної метафізики, він, спускаючи віжки поривань розуму, долає обмеження критичного вчення Канта. Але разом з тим Геґель стає кульмінацією німецького
ідеалізму, знявши зі спекулятивної метафізики догматичне нашарування. Рьод не забуває зауважити, що джерелами такої надмірної сміливості були «недооцінка досвіду й досвідних наук» та культивація діалектичної логіки як «сконструйованої
з самого початку… на якусь припущену ціль». У порівнянні з Кантом, взірцем філософської зваженості, ідеалізм Геґеля ввижається Рьоду «пірровою перемогою» філософії: за свободу абсолютного духу доводиться платити марґіналізацією природничих наук та прислужництвом гуманітарних.
Зазначу, що однією з особливостей рецензованого видання є наявність необхідного бібліографічного та термінологічного апарату, чого, на жаль, бракує багатьом українським перекладам гуманітарних текстів. Приправлена згустком
інтелектуальної провокації, книжка Рьода вимагає від читача готовності поступитися наявним запасом знання на користь такого, чия істинність потребуватиме перевірки. Гадаю, певність Рьода у правоті свого методу завдячує саме такому
шляху.

Рецензія з 100buch.in.ua

Вольфґанґ Рьод Шлях філософії: з XVII по XIX ст.
 1..8