Сеть знакомств для любителей книг



Конкурс Goethe-Institut
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Валерій Пекар





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Также в друзьях у:
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

Конкурс Goethe-Institut

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (25)Философия, история (8)Бизнес (1)
Обучающие книги (6)

 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..38 
Конкурс Goethe-Institut
Перед тим як розпочати розмову безпосередньо про два романи Йозефа Рота, представлені у пропонованій мною тут книзі, у формі прелюдії до цієї рефлексії, зупинюсь на післямові до цього видання перекладача Юрка Прохаська. Вона має назву “Сяйво і сутінки Сходу”. Окрім аналітичних пасажів, що стосуються пошуків автора романних форм, формування стильового арсеналу прози, у передмові, що видається найбільш тут цікавим, представлений життєпис автора-людини з своїми вадами та, як колись висловлювався Симон Петлюра про ранню творчість Володимира Винниченка &­#8210; “проклятими
питаннями”. Йозеф Рот постає тут у складних контрастах, набуваючи образу, який “одягали” на себе багато тогочасових модерністів, починаючи від Станіслава Пшибишевського, Амедео Модільяні до нашого (лишень фрагментарно, краківський
період) Василя Стефаника, це була своєрідна форма мистецької доби, яку, звісно, “приміряли” на себе не всі: “Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним
контрастом до цієї розхристаності є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елегантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму” (340). Трагічно прочитується тут шлюб Йозефа
Рота з Фредерікою Рейхлер, у якої з часом загострились приступи шизофренії. Під ковпаком відчаю, ламаючи власну плоть, автор таки знаходить шлюзи, якими входить у творче плесо. Післямова багато говорить зокрема і про те, чому у
творчості Рот зупинявся на східних топосах Європи, що саме тягло його до омовлення батьківського порогу. Але центральним повідомленням післямови є все-таки представлення певних моментів його творчої лабораторії, через що читач
починає розуміти причину формування “ландшафту душі” багатьох персонажів Йозефа Рота: Менделя Зинґера, його сина Йони або Ансельма Айбеншютца, зрештою післямова дає можливість збагнути ментальну конфігурацію всіх героїв обидвох романів. І хоч події в “картинах романного життя” відбуваються у розмаїтих частинах світу &­#8210; від Сходу Європи до Америки, автор обсервації таки схильний, і в цьому є рація, говорити про те, що “головним місцем [романної &­#8210; Б.П.] дії є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець” (338). Відштовхуючись від цієї тези можна твердити про те, що ці романи не історичні, хоч і представляють уламки певної доби, вони про історію, але внутрішнього порядку, історію, яка перманентно повторюється в житті простих людей, незалежно від історичних циклів Освальда Шпенглера, осмислених ним у “Сутінках Європи”
“Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями” [Книга Йова 14]. Через просте до складного йде оповідь про старозавітного “богобоязного” Йова. Людини,
що побувала під молотом випробувань сатани, та не була полишена Богом. Розпач як дно життя, шукання надії, відсутність ілюзій, передбачення Йовом свого закритого фіналу, наснажує Книгу Йова відчуттям людської самотності та
вразливої відкритості людини перед долею / Богом.
Про біблійні імпульси в літературі проговорено достатньо, згадати хоча би Нортропа Фрая, чи Гарольда Блума, які не стомлювались писати про невідривність біблійної оповіді від європейського духу культури. Ці імпульси можуть мати завуальовану іпостась, яка через мовний прихисток озиває до себе дослідника, показуючи лише сліди, якими варто йти до неї, а може простягатись на поверхні твору, безсоромно ваблячи до себе відвертими, неприхованими алюзіями та
ремінісценціями. До останнього варіанту належить прозова пропозиція Йозефа Рота “Йов. Роман простого чоловіка”. Цей твір виданий у парі з романом “Фальшива вага. Історія одного айхмістра”; їх можна назвати з певною умовністю дилогією, але більше за тембром світовідчуття персонажів, їхнього духовного краху, світоглядних змін, втрат надій, пошуків порятунку. Зрештою можна знайти тут і “переходових” персонажів, які блукають з тексту в текст, набуваючи тим символічного означення.
Історія “простого чоловіка” Менделя Зинґера, сільського вчителя, препарована своєю внутрішньою смисловою структурою під сюжет біблійного Йова. Як і старозавітний чоловік, бідний єврей з Цухнова проходить “без числа” важких випробувань, життя своє мислить виключно у просторі Божого промислу, ламається під тягарем власного душевного болю, але відроджується внутрішньо, коли отримує назад бодай частину забраного. Ця тремтлива своїм психосюжетом, густа історія виводить на перший кін чоловіка, який сумлінний у своїх звертаннях до Бога, невибагливий побутом богобоязник, якому випало щастя бути батьком трьох фізично здорових дітей, але
бути також нещасливим хворобою четвертого &­#8210; маленького епілептика Менухима, який, що видно з самого початку роману, зокрема пророцтва ребе, стає замикаючим елементом сюжету &­#8210; у
фіналі дарує батькові відраду.
Потрібно поставити акцент на сильній стильовій сугестії прози Йозефа Рота, яка має одну з центральних своїх специфік &­#8210; лапідарне (коротке) речення. Це абсолютна відміна реченням-спрутам Томаса Мана, Еліаса Канетті чи Ґюнтера Ґраса. Це скоріше схоже на стиснуту, але концентровану
фолкнерівську подачу, або форму письма Ернеста Гемінгвея. Стильовий магнетизм Йозефа Рота вирізняється також важливим для його письма моментом чуттєвості, або ж, іншими словами &­#8210;
тілесності. Цей елемент з його художнього арсеналу здатний олюднювати персонажа. Сцена годування дитини засвідчує цей момент: “Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із
розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво.
Западала тиша. Було чути цмокання немовляти” (14), або: “на тринадцятому місяці життя він почав корчити ґримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на
тоненькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев&­#700;яних луки” (15).
Такий винищувальний образ немовляти відсторонює автора, його голос позбавлений сентиментальної теплоти, коли потрібно &­#8210; він усезнаючий та жорстокий у своїх художніх присудах. Історія з Менухимом в романі нагадує оповідання Андрія
Бєлого “Життя Василія Фивейського”, де священик несе покуту через життя з подібним калікою.
Все ж образ Менухима в романі заряджений енергією для фабульного руху. На довгий час він зникає з сюжетної канви твору. Коли Мендель Зинґер з дружиною Деборою та донькою Міріям (старший син Йона залишився у війську) вирушають до молодшого Шемар&­#700;ї в Америку, Менухим об&­#700;являється лиш у листах, що приходять від їхніх одноплемінників. Але читач після присуду лікаря &­#8210; “у нього життя в очах”, після жахливих знущань братів та сестри, таки вже не вірить, що ця дивна персона може просто так зникнути з роману. Мендель Зинґер залишає хворого Менухима в Цухнові, спокусившись Америкою та, як згодом виявилось &­#8210; позірним матеріальним щастям, що дає ця країна. Втративши на війні обидвох синів, не захистивши від розпусти власну доньку, яка божеволіє і
потрапляє у спеціалізовану клініку, поховавши дружину, що помирає на місці, почувши про смерть синів, Мендель залишається самотнім, нікому не потрібним старцем, який знаходить прихисток у комірчині товариша. Ось слова з Книги Йова, що зможуть випрозорити читачеві внутрішній світ Менделя: “Мій дух зламавсь, мої дні погасають, &­#8210;
зостались мені самі гроби” [Книга Йова, 17]. В подібному стані внутрішнього сум&­#700;яття ми бачимо Менделя, який намагається підпалити мішок з молитовником та атрибутами для повсякденної молитви, яка текла з його серця протягом п&­#700;ятидесяти років. Це говорить про дно зневіри, на якому опинився цей чоловік, ось його монолог: “Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи &­#8210; мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким” (151). З цього стану його виводить Менухим, що з&­#700;являється в кінці роману в досить незвичний, доволі імпозантний спосіб. Він стає геніальним музикантом, забирає батька до себе, обіцяючи вилікувати Міріям. І хоч зрозуміло, що хепіендові тут не має місця, та все ж Мендель у присутності сина “відпочиває від тягаря щастя і див” (195), так і не пізнавши, чому саме йому випало на долю стільки важких днів.
Роман “Фальшива вага” &­#8210; це оповідь про життя айхмістра Айбеншютца. Поряд з любовною, складною у своїх конфігураціях лінією, тут існує кримінальний сюжет з вкрапленнями авантюри.
Колишній військовий Айбеншютц, змінивши свій фах, переїздить до іншого міста і стає айхмістром (перевіряючий торгівельників). Він втрачає любов до своєї дружини, яка починає йому нагадувати “зів&­#700;ялий овоч”, акохується у циганку Евфемію: “Ніколи в житті у нього не було якогось окресленого уявлення про те, що називають “гріхом”, та тепер йому здалося: він знає, як виглядає гріх. Ось як він виглядає &­#8210; точнісінько як Ядловеркова приятелька, циганка Никич” (228). І в цій любові у Айбеншютца перевертається все його життя. Він поволі спивається, засинає п&­#700;яний на порозі у Евфемії, зрештою, сюжет повертається так, що його вбиває через помсту злочинець Ядловкер. Цікавим у романі є також опис холери, яка викликає у людей міста загальний психоз, власне його форми тут доволі яскраво представлено, вони додатково формують концепт роману.
Окремо слід сказати також про фаховий переклад творів письменника. Імпонує використання певних діалектних форм, видно сумлінну працю у доборі слова, але трапляються незначні “мушки”. Іноді зайва кома, як от у словосполученні на 24 сторінці “третю годину”, сторінка 28 “шоста година” також розділене комою. А ще треба сказати, що “розчиненою горілка” (306 стор.) не буває, а от розбавлена на лихо таки трапляється.
Сучасному читачеві в романі ріже вухо те, що автор західну частину України називає Росією. Це цілком зрозуміло, історично пояснимо, але думається, що методологія Еви Томпсон, викладена у книжці “Трубадури імперії” мала би тут доволі вдячний матеріал. Романи Йозефа Рота здатні кайданити читальника, не відпускати його з сюжету, бути елементом бібліотеки розмаїтого любителя та професіонала книги,
оскільки кожен знайде тут історії, що дотикаються до його власного життя, або ж до історій інших людей, серед яких, власне, і б&­#700;ються наші серця.

Рецензія з 100buch.in.ua

Йозеф Рот Йов: Роман простого чоловіка. Фальшива вага: Історія одного айхмістра
Конкурс Goethe-Institut
«Нотатки Мальте Лявридса Бригге» – це записки молодого збіднілого аристократа, що, озираючись, виявляє себе на переломному етапі життя, споглядає його уважно і пише про нього болісно, з гідністю затираючи манжети старого, але доглянутого одягу. У його нотатках досвіди, набуті у дитинстві, страхи слави і смерті, втраченого часу, любов
рідних, які так стараються і яким, насправді, так мало йдеться про об’єкт свого піклування. Це тонке і вигадливе мереживо спогадів. Це саме ті «спогади, які слід уміти забувати, уколи їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться». Їх власник, Мальте, переживає саме таке повернення і бачить знедолених міста, що блукають завулками, людей, для яких часова послідовність немає ані найменшого значення, псів і котів, що упроводжують їх, мов ангели. Вони переслідують його, ці божевільні часу, неймовірно складного століття, що «справді заземлило Небо і пекло: воно жило силами їх обидвох, аби тільки перетривати самого себе». Як хворий король Карл V Безумний, як П’єр де Люксембург-Ліньї, що став кардиналом у Авіньйоні уже у 17
років, щоб померти у 18 у своїй передчасно дозрілій святості, як Клементина де Бурж, яка зав’яла від суму за вбитим коханим – «з поєднанням двох лише зростає
самотність.»… Ці диваки, що не можуть зносити рух Землі, люди, відкинуті життям – звідки приходить їх «божевілля»? У чому сила усіх молодих людей, що пішли з дому, і вже перестали бути чиїмись дітьми? І як повернутися, коли «майже забув Бога за тяжкою працею наближення до Нього»?
«Стережися світла, що увиразнює порожнечу простору», – говорить Мальте і виходить у сутінки, міцно загорнувшись у цупке пальто, збирати досвіди, шукати обличчя нового часу,
писати. Бо «кожним рядком ми надпочинаємо світ» з надією щоразу побачити його хоч трохи кращим.

Рецензія з 100buch.in.ua

Райнер Марія Рільке Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе
Конкурс Goethe-Institut
Крейзанутість та самотність Беньяміна Лєберта

Яка література стає культовою серед тінейджерів, тобто, якщо іти за логікою англійської мови, людей віком від тринадцяти до дев’ятнадцяти? Дуже часто такими стають твори, що
розповідають про звичні і знайомі для молодих людей проблеми, конфлікти і переживання, просто формулюють їх більш майстерно, аніж підлітки могли б зробити це самі. Світове літературознавство дало чимало визначень для так
званого молодіжного роману. Це і класичне німецьке поняття Bildungsroman, що простежує формування характеру головного героя у складній взаємодії з зовнішнім світом та приблизно відповідає англійському coming-of-age novel, і дотичний
жанр Entwicklungsroman, який, на відміну від попередніх жанрів, не доводить розвиток героя до закономірного фіналу – дорослішання. Є ще problem novel, де описується конфронтація підлітка з певною соціальною проблемою. І, певне, перелік цим не вичерпано. Окрім деяких поверхових ознак, часто притаманних цим жанрам, на зразок неформального (часом і нецензурного) сленгу, існує ряд більш тонких літературних прийомів, завдяки яким твори і завойовують довіру молодих
читачів: це розповідь від першої особи, тобто від імені героя-підлітка, а відтак – суб’єктивність суджень та характеристик, з якою нерідко майстерно переплітається імітація літературної недосвідченості.
Розглядаючи твір Беньяміна Лєберта «Крейзі», що розповідає про епізод з життя підлітка-інваліда, таким чином включаючи елементи problem novel та Entwicklungsroman (але аж ніяк не Bildungsroman – дорослішання тут ще нема, адже автору було 16 років на момент написання твору), обов’язково потрібно брати до уваги те, що, на відміну від багатьох молодіжних романів, ретельно продуманих дорослими письменниками, цей є
автобіографією – і першим твором автора. Це відразу натякає на імовірні сильні та слабкі сторони твору. З одного боку, це додаткова легітимність, чесність, щирість. З іншого – нездатність дистанціюватися від свого власного досвіду. До
того ж, будь-яка літературна недовершеність буде тут радше не художнім прийомом, а, власне, незрілістю письма.
Втім, враховуючи нинішню популярність «суб’єктивного журналізму», блогів та інших нових засобів медіа, можна припустити, що саме таке написання, хай недосконале, але щире, буде користуватися популярністю. Крім того, стиль роману-бестселера не викликає зауважень. Лєберт уміє достовірно описати свої почуття, а ситуації та характери
у романі виглядають цілком переконливо. І коли Беньямін говорить речі, якими можна було б знехтувати як типовими проявами підліткового максималізму, цілком доросла впевненість і довершеність його мови змушують їм вірити. То в чому ж проявляється незрілість автора і чи є вона, власне, недоліком? Перед тим, як відповідати на це питання, ознайомимось із твором поближче.
Беньямін, він же Бенні – інвалід: його ліва рука і нога не функціонують, однак приносять йому біль. Змінивши багато шкіл через погану успішність (у першу чергу з математики), він опиняється у школі-інтернаті Нойзеєлєн. Беньямін не любить розповідати усім навколо про своє каліцтво. Його напружують вимушені пояснення батьків на цю тему, і сам він їх робить неохоче. Тож натяк на те, що у шкільних невдач автора можуть бути тілесні причини, зустрічається лише один раз: «Я дивлюся на своє креслення на дошці. Воно виглядає жахливо. Як витвір руки п’ятикласника. Мені соромно. На жаль, краще я не вмію. Фізіотерапевт, до якої я ходжу, каже, що причина у моєму каліцтві. Мені бракує чогось логічного чи що. Бо справа не лише у фізіології. Тому у мене з математики “шість”. Але то не може бути так просто. Я так думаю, що кожна людина має бути в стані опанувати математику…»
Тож від Лєберта неявно дістається і німецькій освіті загалом, і не лише злощасному уроку математики, але і, наприклад, викладанню літератури, з його жорсткими канонами того, яким повинен бути хороший твір. Так, Беньямін в захваті від роману Стівена Кінга «Misery», у той час як
твори шкільної програми йому нецікаві і незрозумілі, однак це нікого не обходить. Іронія полягає в тому, що Лєберту довелося побачити, як саме «Крейзі» задають школярам для аналізу на екзамені з німецької мови – можна вважати, що
система освіти прийняла і врахувала його критику.
Сім’я – це тема, яка мучить Бенні не менше, аніж його хвора нога. Власне, хлопець стає жертвою сімейних проблем – саме через те, що батьки постійно сваряться і все йде до
розлучення, його і відправляють до інтернату. Однак необхідність приїжджати додому кожні вихідні, очевидно, все лише ускладнює. Бенні боляче бачити сльози матері, однак разом з тим, відчайдушно не хочеться повертатися до інтернату щонеділі. Батько ж, замість того, щоб сказати синові якісь слова підтримки, дарує йому диск Rolling Stones, які, мовляв, «додадуть волі до життя», або ж
пише листи наступного змісту: «Любий Бенні, я знаю, що тобі нелегко. І я знаю, що багато в чому ти можеш розраховувати тільки на себе. Але пам’ятай, це для тебе найкраще і будь мужнім!» Ні одного, ні іншого, вочевидь, не вистачає для
того, щоб полегшити біль від того, що батько йде від матері до молодшої жінки.
Тим важливішою для Беньяміна стає інтернатська компанія, з якою він наважується на найрізноманітніші витівки. Вони пробираються вночі до дівчачого крила інтернату, потай розпивають алкоголь, зрештою усі разом тікають з інтернату до Мюнхена.
Бенні змінив багато шкіл, і у більшості, на що натякається в тексті, потерпав від своєї інвалідності, був аутсайдером. Попри всі свої недоліки, інтернат – перше місце, де він знайшов справжніх друзів, компанію, до якої би повноцінно
належав. Саме тому йому так важливо написати про це, достовірно описати саме цей, незабутній, період його життя. Беззаперечний лідер групи – Янош. Це він вводить у вжиток слово «крейзанутий» на позначення чогось неймовірного і
крутого, організує вилазки і втечі, говорить більше і впевненіше за всіх і тримає компанію в тонусі. Янош ділить кімнату та дружить з Бенні, і Бенні захоплюється ним. Це не означає абсолютного підпорядкування; так, скажімо, Беньямін
далеко не завжди погоджується з його безапеляційними філософськими сентенціями.
Одного разу Янош починає просторікувати про літературу: «Література – це коли ти читаєш книжку і готовий підписатися під кожним реченням, бо воно правдиве… Якщо ти, читаючи кожний абзац, маєш відчуття, що діяв і думав би точно так
само, як герой роману. Тоді це література.» На це Бенні має що заперечити:
«Звідки ти знаєш?» – питаю я… «…Скільки книжок ти взагалі
прочитав?»
«Можливо, дві», – відповідає Янош.
«Можливо, дві? І ти мені розказуєш про літературу?»
Однак річ не у змісті сентенцій, а радше у тоні, в якому вони виголошені – тоні, сповненому оптимізму, ентузіазму, впевненості. Незважаючи на часті в’їдливі жарти, Янош
підтримує їх усіх, і зокрема Бенні. «Янош – це скеля. Це знають усі. Навіть грубий Фелікс це знає… Поки Янош тут, я не боюся. Це при тому, що він не є великий. Чи сильний. Він просто Янош. І цього досить.» Є в компанії і повна протилежність Яношу: це Трой, котрий ніколи не говорить. Загалом, описуючи інших хлопців, автор постійно повторює найбільш визначальні риси поруч з їхніми іменами: грубий
Фелікс, Флоріан, котрого всі називають дівчинкою… Це теж цілком правдоподібно відтворює підліткове максималістично-схематичне сприйняття інших, часто спільне для групи, що не визнає багатьох відтінків особистості. Їх здатність розуміти
один одного обмежена здатністю розуміти себе самих.

Отже, чого додає автору ота не-відчуженість від предмету оповіді, якої немає у, скажімо, Селінджера, що написав свій класичний молодіжний роман «Ловець у житі», коли мав більше
тридцяти років? Напевне, саме завдяки їй Лєберт і зумів так достовірно відтворити захват, втілений у винесеному в назву роману запозиченому з англійської слівці: крейзі, крейзанутий, божевільний. Такі палкі, перебільшені почуття можливі лише у певному віці – віці безапеляційності, коли про все, що не подобається, можна сказати «відстій», а про все, що подобається – що це божевільно. І Беньямін таки уміє змусити навіть старшого за цей вік читача разом з ним пережити ці емоції. Інша перевага безпосередньої залученості до сюжету тексту – це легітимність, не-вигаданість почуттів. «І нехай хтось заїкнеться, що юність то легка річ. Це кажуть люди, які її вже подолали», - говорить нам Лєберт, і ми віримо йому, як старанному репортерові з місця подій.
З іншого боку, Лєберт, який вже вміє доступно і пронизливо описувати свої спостереження і почуття, не здатний свідомо конструювати текст, аби той залишав цілісне, усвідомлене
автором враження. Можливо, він ще не знає, що саме хоче сказати. Для порівняння звернемося до вже згадуваного роману Селінджера «Ловець у житі». Тут уже в назві відбивається символічний зміст усього твору: герой прагне рятувати дітей,
що граються над прірвою, що метафорично означає бажання утримувати їх від небезпек і марнот молодості. Назва ж роману Лєберта не є метафорою. Він усім єством відчуває ту «крейзанутість» себе і своїх друзів, що служить йому
химерною підтримкою на тлі занепаду надійного «тилу» – сім’ї та нерозуміння з боку соціуму. Однак зробити з цього відчуття переконливий месидж для читачів будь-якого віку йому допоможе час і досвід письма.
Та хвиля зацікавлення, що її здійняв «Крейзі» у Німеччині, має подвійну причину: молодь пізнає у героях себе і свої проблеми, дорослі починають краще розуміти своїх часто досить відсторонених від них дітей. Книжковий ринок України не надто переймається проблемами підлітків, тож за достатнього рекламування роман, незважаючи на специфіку німецького контексту, мав би свою аудиторію і у нас. Тим більш корисною була би популяризація цього твору тут через те, що проблеми інвалідів у нашому суспільстві не є пріоритетними ані в державній політиці, ані в публічному
дискурсі. Адже, крім інших чеснот, роман містить важливе нагадування про те, що «інваліди теж люди. Хоч трохи своєрідні»…

Рецензія з 100buch.in.ua

Беньямін Лєберт Крейзі
Конкурс Goethe-Institut
Ні, річ аж ніяк не у складності письма. Спосіб мислення, плин думки у «Людині без властивостей» настільки переконливі і природні, що починаєш вірити: про це можна говорити лише у такий спосіб. І розлоге синтаксичне плетиво сприймається як даність.
До того ж, підсвічена сяйвом іронії оповідь спочатку справляє враження такого собі затишного і знайомого світу. Дійсно, попри сто років, що відділяють нас від героїв Музіля, його Австрія навдивовижу сучасна. Уже тоді уявлення про життя поставали не результатом емпіричного досвіду, а сукупністю образів, тиражованих засобами мас-медіа: «Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша,ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі – в дійсності». Уже тоді, на
світанку століття, в інтелектуальному просторі було тісно від нескінченної штовханини проектів і зіткнення досвідів: «Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності
між неймовірно багатьма іншими людьми». Уже тоді сушили собі голову над тим, як відгадати (вигадати) національну ідею; душею внутрішньої політики був бюрократизм, у державних та громадських установах панував безсмертний кафкіанський абсурд. Уже тоді стосунки між чоловіком і жінкою набули
зворушливої простоти («За два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою»), а старомодні добропорядні обивателі й далі собі вважали, що вбивство – «не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини». За сто років мало що змінилося, бо світ загалом консервативний.
Годі й пошукати вичерпнішої характеристики початку століття (нашого чи минулого), ніж оця: «Любили надлюдину і недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали
тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, […], скляні ставки, […], гашиш, […], демонізм, […], кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали». Одне слово, хоча «міста, як і людей, впізнають по їхній ході», Відень 1910-х років крокує приблизно у нашому темпі. Злочинці, письменники, вчені, дипломати, підприємці,
військові, з коханками або дружинами – така собі «людська комедія в балаганній постановці», за проникливим спостереженням головного героя.
І виникає щемке відчуття спорідненості. Не з мешканцями роману (хоча і в них – наївному цинікові Ульріху, менторі Арнгаймі, безпорадній ідеалістці Діотимі, змученій докорами сумління зрадливій дружині Бонадеї чи й Кларисі, яка тут аж ніяк не Делловей і не Воґан, - можна було б пошукати себе). З епохою загалом. Єдина різниця: ті люди вперто намагаються бодай у щось вірити. У прийдешнє Тисячолітнє царство. У «велику ідею», що поєднає всіх мешканців кишенькової провінційної імперії. У те, що можна віднайти себе в повному злитті з іншою людиною. В експерименти любовних ігор брата і сестри.
Сподівання, як і годиться великим сподіванням, не справджуються, даючи можливість читачеві скрушно похитати головою над підсліпуватим оптимізмом героїв - патріотів, кар’єристів і мрійників. Їм уже нічим не зарадиш. А що ж буде з нами, тими, хто прочитав цей роман? Музіль не дописав його, але, навіть якби йому стало на це часу і сил, очевидно, текст би справляв таке саме враження: неможливості завершення. Що ближче до кінця, то сильніше проступає лагідно-гіркий сум: усвідомлення марності людських зусиль і захват перед повінню, що її не ладен вмістити жоден роман – життям «яке ведуть люди і яке веде людей».
Для чого ж у цьому іронічно облаштованому і по-своєму затишному просторі сміливість?
Річ у тім, що світ роману, світ без авторитетів і абсолютів, навіює усвідомлення тотальної відносності. На що можна покластися?
На спілкування? Взаєморозуміння між людьми неможливе. Поліфонія інтроспекцій, що їх розгортає перед читачем
Музіль, демонструє, наскільки по-різному відчувають і мислять герої, об’єднані, здавалося б, тією самою ситуацією (до схожого прийому вдаватиметься Мілан Кундера). Ульріх доброзичливо наставляє Аґату, не підозрюючи про те, що своїми розумуваннями штовхає її до самогубства, а вона під час їхніх бесід своєю чергою весь час говорить «не те». А ось молодята – Вальтер і Клариса – разом грають на роялі. Від однієї і тієї самої мелодії чоловік відчуває піднесення, а дружина – роздратування. Комунікація – звичайна утопія. Не з чиєїсь злої волі, просто a priori.
А просторова ідентичність? Це вже, мабуть, щось певне? Місце дії визначальне, але водночас це лише одна із декорацій: «Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ».
А нація? Зі сторінок роману, у салонних балачках поважних Діотиминих гостей, вона постає вигадкою, звичайним собі конструктом, до того ж недолугим. Але треба ж світським людям про щось говорити. От вони й обирають собі за тему Австрію.
Та це ж усе авторська іронія, правда? Звісно. Однак усі спроби героїв протиставити їй щось «серйозне» і «справжнє» приводять їх (і читача) до висновку, що нічого сталого і
беззаперечного просто немає. І дійсність – романна, а може, й наша з вами – позбавлена властивостей: ціннісних орієнтирів і центру.
Вона розпадається на безліч рівноправних точок зору; недарма Ульріх називає нове світосприйняття есеїзмом.
«Неуважно вжахнувшись» цього відкриття (говорячи словами Музіля), ми продовжуємо свій шлях крізь текст – за міражами нової моралі, до миттєвостей порозуміння, у родове гніздечко
(повернення Ульріха, зустріч з Аґатою та їхні спогади про батька і дитинство ніби створені для фільмів Інґмара Берґмана)… до усамітнення.
Людина пов’язана зі світом настільки тісно, що часом годі збагнути, де закінчується власне життя і починається чуже. З речей, що переходять із рук в руки, збігів обставин і зустрічей плететься прозоре мереживо. Ось безнадійно (а тому платонічно) закоханий генерал Штум, кумедний романтик від раціоналізму, вчащає до бібліотеки слідом за світською інтелектуалкою Діотимою. Він замовляє ті самі книжки, що й вона, а потім звіряється Ульріхові: «Коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це – просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу
яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!» Герої весь час опиняються у повторюваних за принципом контрапункту ситуаціях, а це породжує надію на те, що у світобудові існує бодай якась система і можна її збагнути. Однак вірний собі Музіль одразу позбавляє нас цієї ілюзії. Генерал Штум розробляє прекрасний план наступу на гуманітаристику: за допомогою лектури осягнути «прожитковий мінімум» духовності. Тоді, озброєний до інтелектуальних баталій, освіченістю він дорівняється коханій жінці, а головне – врешті розбереться у довколишній балаканині. Завітавши до величезної «божевільної бібліотеки», горе-стратег з подивом і острахом усвідомлює, що цілого життя не стане на прочитання бодай вагомої частини її вмісту: «Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!» І знову ми всміхаємося, однак за кепкуванням зі Штумового учнівства і буквалізму ховаємо власні сумніви і непевність. Що могли б відповісти йому ми? Справді-бо, як вписати себе у текст життя, не маючи загального уявлення про сюжет, не знаючи навіть власної ролі? І отак ми щодня
звершуємо подвиг життя всліпу, а десь у Вавилоні між книжкових полиць блукає сучасник Музіля – борхесівський бібліотекар.
А «людина без властивостей» - хто вона? Експеримент Музіля – дистиляція життя крізь згущення прози, спроба віднайти людину «як таку», поза її переконаннями, місцем в історії та соціальній ієрархії, емоціями. Поза властивостями. Нагромадження деталей потрібне для подальшого їх відкинення, називання того, чим людина не є.
Чи може такий експеримент бути успішним?
Відповідь на це питання уможливив би «погляд згори». Однак він доступний лише автору, а коли йдеться про Ульріха чи нас із вами, усі ми – лише герої невидимого роману без кінця і
початку. Ніхто не здатний стати «автором» щодо себе. Годі й намагатися у власних переживаннях і вчинках відрізнити «своє» від «чужого», а за цим криється страх, що «свого» надто мало чи й взагалі немає. Стираються кордони між дійсністю та уявою, бо нікому не доступне об’єктивне бачення: «Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш – ти кричиш чи стоїть мертва тиша.
Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається?»

Рецензія з 100buch.in.ua

Музіль, Роберт Людина без властивостей
Конкурс Goethe-Institut
Найбільше захоплення близнюків Пауля й Пії, дітей учителів математики пані Ренате й пана Юрґена Маєр-Гогенштайнів, – футбол. З огляду на це можна уявити, до яких хитрощів їм доводиться вдаватися. Щодня. На перманентну боротьбу з батьками накладається суперництво між братом і сестрою (недарма ж усю серію з шести книг названо «Суперники»). Пауля злить, що через Пію він постійно спізнюється на
тренування, а то й на саму гру: «Пауль стиснув кулаки. Ось чим закінчилася цього разу вічна потреба Пії сходити в туалет у невідповідний момент! Їхня мама вже прокинулася після свого обіднього сну» (а мама, як відомо, змусить
спочатку поприбирати у своїх кімнатах, і зробить це саме тоді, коли часу катма).
Тож час від часу Пауль вдається до не зовсім чесних учинків: то переведе стрілки годинника, то кине сестру саму, точно знаючи, що дороги вона не знає (а тим часом тренер суворо попередив: три запізнення – і ти вилітаєш із гри).
Та й узагалі, що це за прикол такий, вона дівчинка, чого їй пхатися у футбол, – розпалює свій гнів Пауль.

Та після боротьби протилежностей у житті близнюків-футболістів неодмінно настає мир. Ба більше: вони не просто не шкодять одне одному, а вже разом працюють на спільний результат. І нічого дивного: футбол – командна гра, каже тренер, тож свої стосунки з’ясовуйте за полем, а тут забудьте, що ви брат і сестра, які пересварилися. Співпрацювати доводиться не лише на футбольному полі: Пія прикриває брата, покараного прибиранням у садку, аби той зміг потрапити на тренування. Втім, дівчинка робить це не просто так: вона й сама не проти потрапити на тренування до
старшої команди.

У цій постійній «єдності й боротьбі протилежностей», закрученій навколо футболу, брат і сестра вчаться простих, але важливих речей. На власному досвіді Пауль бачить, що не варто брехати: навіть дуже вправна брехня врешті-решт несподівано виринає назовні, і то в найменш годящий момент. Так, знаючи, що батькам не подобається його захоплення футболом і виключно ним, Пауль не наважується просити їх підписати згоду на тренування у новій команді. Але й відмовлятися від такої можливості він не хоче. Тож вдається до хитрощів, майстерно граючи на слабостях матері. Але здобути материн підпис – не єдина проблема: бракує ще
50 євро внеску… Крадіжку було викрито в найгірший момент, який можна було тільки вигадати: просто в день найважливішої гри. Паулю здавалося, що шлях до футболу тепер закрито назавжди. Та врятувала ситуацію Пія, показавши братові (а
заодно й дітям-читачам), що навіть із найбезвихіднішої ситуації можна вийти переможцем, якщо не вдаватися до хитрощів, а звернутися по допомогу.


Власне, вся книга сповнена таких – абсолютно життєвих – ситуацій. Герої вчиняють на свій розсуд, а час показує, чи правильним було їхнє рішення і чи не краще вчинити інакше.
Часто автор пропонує юним читачам одразу два варіанти реагування, даючи їм можливість наочно побачити різницю. Так, дивна поведінка воротаря напередодні вирішальної гри викликає в Пауля підозру. Яка одразу ж підтверджується самим
розвитком подій: хлопці з команди суперників напали на Пауля та його друга Ямайку, погрожували й вимагали, аби ті умисно зіграли погано. Коли з’ясувалося, що воротарю теж погрожували, стало очевидно: краще не боятися й приховувати, а поділитися проблемою з тренером і друзями, адже разом знайти вихід із такої неприємної ситуації значно простіше.

Конфлікт, який умовно можна назвати «дівчина у футболі», теж розв’язується не на користь стереотипів: з’ясувалося, що Пія грає не так уже й погано, а її подруга – чудовий воротар. Та, власне, у футболі важливою виявилася не тільки й не стільки перемога. І взагалі не результат у вигляді рахунку: нічию варто святкувати як перемогу не лише через кількість очок і, відповідно, місце у турнірній таблиці. Повість показує, що надзвичайно важливою є воля до перемоги, бажання боротися до кінця, коли навіть надії на перемогу немає. Саме в таких випадках, коли втрачати вже нічого, відкривається друге дихання і творяться чудеса. І хоч би заради цих чудес перемоги над собою, над своєю зневірою й песимізмом варто грати у цей суперечливий, вибухонебезпечний та водночас примирливий футбол. Бо футбол, виявляється, у своїй діалектиці такий самий, як життя двох близнюків, хлопчика
й дівчинки.

Рецензія з 100buch.in.ua

Крістіан Тільманн Близнюки рідко грають поодинці
Конкурс Goethe-Institut
Перед нами ще одна біографія Імануїла Канта[2].
Кенігсберзького бібліотекаря, а згодом – філософа зі світовим ім’ям. І взявся за неї Манфред Гаєр. Для нього це не перший життєпис (до цього він вже був автором монографій «Карл Поппер» та «Мартін Гайдеггер»), але, безумовно,
особливий. У своїй передмові до книги, що датована 17 червням 2003 року Гаєр дає це зрозуміти. Та, власне, і Кант не вперше став об’єктом дослідження Манфреда Гаєра. Вперше до цього сюжету він звернувся, написавши книгу для дітей «Що
такого міг Кант, чого не можу я ?»[3].
«Торкання» тексту вимагає його глибоко етичного оціночного «сканування». Саме з огляду на те, що призначенням рецензента є допомога авторові та читачеві знайти найадекватніше взаємопорозуміння, або/й показати те, чого, власне, для цього взаєморозуміння не вистачило, ми спробуємо
з’ясувати, що саме в тексті цієї книги виступає подразником нашої читацької рецепторної здатності.
Генріх Гейне свого часу залишив з цього приводу досить показові розмірковування: «Описувати історію життя Канта важко, бо не було у нього ні життя, ні історії».[4]
Звичайно, що писати біографію такої людини досить складно, зважаючи на саму постать професора Канта. Він дійсно не відзначався епатажністю вчинків, нестримністю характеру та хвилями емоційних сплесків з приводу будь-яких питань. А люди подібної категорії великої кількості біографів за час свого життя не зацікавлюють. Інтерес, зрештою, прокидається. Через якийсь час, коли приходить усвідомлення історичної значущості та епохального впливу мислителя. Із Кантом було трохи інакше. Його слава поширилася ще за життя, а перші біографії з’явилися відразу після смерті. Проте це радше були біографії кантових творів, історії їх написання та стрункування фактів життя мислителя через проекцію його наукового становлення. Як вже зазначалося, це було справедливо, бо писати глобальні біографічні описи просто не було з чого.
Про життя Канта до його шістдесятирічного віку відомо вкрай мало, а стриманість та скромність кантівського життя не давала іншого бібліографічного матеріалу.
Отфрід Гьоффе справедливо зазначав з цього приводу, що у Канта й не було ніякої іншої біографії окрім історії його філософування.[5]
Вже невдовзі після смерті філософа (1804 рік) побачили світ великі біографії від Л.Е.Боровські[6], Р.Б.Яхмана[7] та
Е.А.К.Васянскі[8]. Після них бібліотечка кантівських біографій[9] поповнилася описами Куно Фішера (1860), Карла Форлендера (1911/1924), Арсенія Гулиги (1977), Вольфганга Рітцеля (1985) та Манфреда Кюйна (2001).[10] Манфред Гаєр використовує ці біографії у якості цінного емпіричного матеріалу. Та по-іншому бути й не могло.
Манфред Гаєр не полишив настанову проектувати життя Канта через його філософію. Думаю, це сподобалося б і самому Канту, адже це ще додатковий раз підкреслює його співвіднесеність з античним ідеалом філософа, який живе за схемами, прописаними ним самим у його філософії. І треба
відзначити, що не будучи професійним істориком філософії, Гаєр (передусім знаний як мовознавець та літературознавець) дуже непогано впорався із цим завданням. Він розгортає перед нами палітру кантівських рефлексій, показуючи, як кожна думка та кожний маленький, навіть не дуже значний та відомий твір, впливає на його життя, формує, будує та створює кантівську особистість.
Цю біографію навряд чи можна назвати позаконтекстуальною. Автор намагається показати нам реального Канта, вдало
розставляючи акценти особливостей епохи, в якій жив Кант, звертаючи увагу на стандарти тогочасного наукового знання, суспільно-політичну ситуацію та знайомлячи нас із сучасниками й друзями великого філософа.
Діахронічні структури завжди виявляються більш об’єктивними та правдивими. Сам Кант вважав, що будь-яка хронологія завжди мусить керуватися історією[11].
Будь-яка історія (у нашому випадку – життя Канта) має початкову фазу, якісь кульмінаційні пункти, кризи та перипетії, а дійові особи чітко усвідомлюють перспективу її неминучого завершення. Створити таку правильну структуру
Манфреду Гаєру вдалося. Причому, не лише правильну у відношенні до сплетіння причинно-наслідкових моментів кантівської біографії та віх його філософування.
Одним з інших завдань було й показати як життя великого просвітника вплинуло на нас. Гаєрівська інтенція, дуже
подібна до думки Гете про вплив Канта навіть на тих, хто ніколи його не читав.
У тексті досить часто проводяться паралелі: Мішель Фуко (с. 149, 179, 180, 272, 279), Жак Дерида (с. 243), Жан-Франсуа Ліотар (с. 239, 279), Людвіг Вітгенштайн (с. 98, 116, 240-241) стають активними учасниками діалогу з приводу тих чи інших кантівських ідей, що дозволяє подивитися на думки і особистість самого Канта зваженим оціночним поглядом.
Тут розкрито складну природу філософії: вона завжди постає у якості діалогу. «Світ Канта» змальовує ряд конфліктів, що
виникали у філософському середовищі різних століть через кантівські інтенції. У цьому ключі Гаєр згадує як підхопив
кантівський мотив межі та морального самопізнання Сьорен Кіркегард (с. 239). Проаналізовано діалог через століття Канта та Ліотара (с. 279). У складних філософських дескрипціях показано, наскільки тонко зміг відчути глибинну
кантівську думку Людвіг Вітгенштайн, філософія якого стала осмисленим парафразом Канта. Тут же наводиться гостра філософська суперечка Морітца Шліка та вже згадуваного Вітгенштайна з приводу висміювання Шліком кантівського
«стрибка у нікуди» (с. 240-241).
Гаєр майстерно аналізує і тих наших сучасників, які, полемізуючи або погоджуючись із Кантом, прямо не згадують його. Серед таких він називає Жака Дериду, який слідував кантівській диференціації опису фактично існуючої дружби та етичної ідеї дружби. Не менш потрібними для розуміння впливу кантівської філософії виступають і пасажі, присвячені Мішелю
Фуко. У випадку з Фуко автор біографії послуговується діалогічною формою виразу реакції французького інтелектуала на доробок Канта. Це і порівняння поглядів на критичний метод (с. 149), відповідей на питання чим, власне, є Просвітництво (с. 179-180, 272), реакції Фуко на праці Канта політичного характеру (с. 279).
Не менша увага приділена Манфредом Гаєром і нефілософським студіям Канта. Піддаючи аналізу також всі кантівські твори,
присвячені вирішенню природничих питань, він (Манфред Гаєр – С.М.) не полишає співставлення їх з вже сучасними досягненнями науки і техніки. Показовими у цьому відношенні є згадки про фрактальну геометрію (с. 68), теорію хаосу та космічний телескоп Hubble (с.73).
Ці прийоми «затушування» історичної відстані між тим Кантом відразу дають змогу говорити про Канта цього, який залишається для нас своєрідним символічним знаком у розвитку європейського стилю думки.
Щодо фактів кантівського життя, то Гаєр говорить про нього майже все те, що й інші біографи, малюючи перед нами вже звичний образ дивакуватого професора, який заробляв на життя грою в більярд, ніколи не був одружений, але прихильно ставився до жіночого оточення, любив гарне товариство, і при цьому, проживаючи в одному місті, двадцять п’ять років не
спілкувався з рідною сестрою.
Обрання стратегії змалювання ідеального образу – благородна стратегія будь-якого біографа. Найперше я веду мову про не звернення уваги біографом на такі моменти кантівського життя, як родинне життя, виявлення себе у якості чоловіка та будь-яких зв’язків із особами жіночої статі.
Мова йде не про дозу скандальності та белетристичності, якої не вистачає цій книзі, аби стати популярною. Я хотіла би
звернути увагу на невикористаний історико-філософський матеріал, що чомусь ігнорується кантівськими біографами. Мова йде про серію доповідей Жана-Баптіса Ботюля (з
передмовою Фредеріка Паже), об’єднаних під назвою Сексуальне життя Еммануїла Канта»[12] для жителів колонії Нуева–Кенігсберг, доробок автора 1946 року.
Унікальні за самою ідеєю доповіді ніколи не беруться до уваги через те, що вони нібито залишають темний відбиток на майже святих образах Канта. Ці доповіді були прочитані у колонії німецьких емігрантів, що вели такий же стиль життя, як і сам професор. Час обіду, манера одягу, відпочинок і легендарна прогулянка…Все, як у Канта.
Аналіз цієї трансцендентальної общини та цих доповідей допомогли б пану Гаєру сконструювати образ більш живого Канта. Про його ненаукове життя згадується вкрай мало, а коли згадується – то побіжно.
П’ять листочків про характер Канта (с. 207-216) надто мало, щоб уявити собі його образ та знайти правильне співвідношення між Кантом-людиною та Кантом-науковцем.
Найцікавіші та найпроблемніші моменти кантівської особистості так і залишаються Гаєром без пробного варіанту їхнього представлення читачеві. Наприклад, ставлення Канта до релігії і лютеранства до самого Канта.
Подразники для цього були. Йдеться про похорони Канта, яких сторонилися віруючі, і навіть студент Канта, його близький друг та майбутній біограф Людвіг Ернст Боровські на них не з’явився. Манфред Гаєр не заторкує цього провокаційного питання, обмежуючись лише обережними висновками, що випливають із кантівських текстів про віру. До цих білих плям можна додати й питання кантівського антисемітизму, який постійно виступав з обвинувальними промовами проти євреїв, хоча треба зазначити, що це було цілком нормально для маленького лютеранського містечка.
Інколи книга схожа не на життєпис, а на методично правильно побудований підручник з кантівської філософії, що не здається таким на перший погляд через простий (хоч і доволі насичений специфічними філософськими термінами) виклад, прикрашений суто літературними обрамленнями.
Особисто мені це нагадало аферу російського теоретика мистецтва Івана Чечота[13] на початку 90-х. Разом із друзями йому спало на думку створити «Канта для всіх». У Кенігсберзі вони вирішили створити бібліотеку ідей Канта прямо на вулицях міста Кенігсберг (сучасний Калінінград). Відправною ідеєю послугував зріст філософа та стиль його одягу. На коричневі дощечки висотою 156 см прибивали білі дощечки, а внизу пов’язували чорний бант. На білих дощечках писали якусь кантівську цитату, і виходив Кант, до якого можна було підійти та прочитати його думку з того чи іншого приводу.
Глибоке ознайомлення з контекстом та концептуальне відтворення Канта у ракурсі зараз і для нас, безумовно робить книгу вартою для ознайомлення. Ми не ожемо не
погодитися з автором, що «світ Канта – це багато світів». (с. 6)
Один з найбільш відомих кантівських біографів А.Гулига говорив, що «…писати про Канта – честь і відповідальність…». Манфред Гаєр отримав таку честь, а чи виявився він відповідальним – судити читачу.
[1]Риre tranquille (франц.)– спокійна, мирна людина.
[2] Манфред Гаєр. Світ Канта: Біографія/ З нім.пер. Л.Харченко. – К.: Юніверс, 2007. – 336 с., іл.
[3] Див.: Geier Manfred. Was konnte Kant, was ich nicht kann? Kinder fragen - Philosophen antworten. - Reinbek: Rowohlt Taschenbuch Verlag, 2006.
[4] Цит. за: Г. Гейне. Собрание сочинений. - Т. 6. – М., 1958. – С. 97.
[5] Див. : H&­#246;ffe Otfried. Immanuel Kant. – M&­#252;nchen, 2000. – S. 19
[6] Див. : Borоwski L. E. Darstellung des Lebens und
Charakters Immanuel Kant’s. - K&­#246;nigsberg, 1804.
[7] Див. : Jahmann R. B. Immanuel Kant geschildert in Briefen an einen Freund. K&­#246;nigsberg, 1804.
[8] Див. : Wasianski, Ehrengott Andreas Christoph. Immanuel Kant in seinen letzten Lebensjahren. Ein ihm. K&­#246;nigsberg, 1804
[9] Наразі маємо видання трьох перших біографій Канта в об’єднаному варіанті: Immanuel Kant. Sein Leben in Darstellungen von Zeitgenossen. Die Biographien von L. E.
Borowski, R. B. Jahmann und E. A. Ch. Wasianski// Hrsg. von F. Gross. Mit einer Einleitung von R. Malter. - Darmstadt, 1993
[10] У цьому контексті можна навести далеко не повний список біографічного матеріалу про кантівське життя: Hasse, J. G. Merkw&­#252;rdige &­#196;u&­#223;erungen Kants von einem seiner Tischgenossen. - K&­#246;nigsberg, 1804; Kantiana. Beitr&­#228;ge zu Immanuel Kants Leben und Schriften. Hrsg. von R. Reicke. - K&­#246;nigsberg, 1860; Rink, F. Th. Ansichten aus Immanuel Kants Leben. - K&­#246;nigsberg, 1805; Аноним. Эммануил Кант// Журнал для сердца и ума, издаваемый И. Шелеховым. -1810 - Ч. 1 - №1. - С. 82-86; Аноним. Последние годы жизни Канта (из парижского журнала за 1830 г.)//Атеней.
Журнал наук, искусств и изящной словесности. – 1830. - С. 463; Аноним. Эммануил Кант (из книги Philosophie Transccendentale ou Systeme d’Emmanuel Kant, par I. F. Sch&­#246;n. Paris, 1831)// Телескоп. Журнал современного просвещения, издаваемый Николаем Надеждиным. – 1835 - Ч. 26. - С. 134-150, 292-305; Виллерс, К. Еммануил Кант. // Санкт-Петербургский журнал. – 1804. - № X - С. 125-135; Карамзин, Н. М. Записки русского путешественника (1797)/ Карамзин,
Н. М. Избранные сочинения. - Т. 1. - М.-Л., 1964. - С.
100-102 або Карамзин, Н. М. Письма русского путешественника/ Повести . -М., 1980. - С. 47-49; див. також: Московский
журнал – 1791. - Ч. 1. – С.168-172.
[11]Див. : Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. – [Електронний документ].
[12] Див: Ботюль Ж. – П. Сексуальная жизнь Иммануила Канта. - [Електронний документ]
[13] Див. статтю: Чечот И. Собор и Кант для всех, или страшен ли Бог без морали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Гаєр Манфред Світ Канта
Конкурс Goethe-Institut
Чи часто ми п’ємо каву? Один раз на день? На тиждень? Чи Ви надаєте перевагу чаю? А Ви ніколи не думали, що раніше ні один напій, ні інший не був таким звичайнимдля нашого повсякдення? Кава, шоколад, чай, приправи, цигарки – все це те, що з’явилося у Європі лише кількасот років тому. І про те, як прянощі, збудники і дурмани завоювали серця жителів Старого світу витончено описує сучасний німецький
історик у книзі «Смаки раю».

Перше враження від назви книги може бути оманливим, адже наш читач із впевненістю скаже, що про завоювання кавою, шоколадом і неймовірною кількістю інших речей у 17-18-их сторіччях, детально описано французьким істориком із школи «Анналів» Фернаном Броделем у його тритомній праці. Але попри цю схожість тем підхід описів цих двох дослідників різний. У «Смаках раю» Ви не знайдете особливих натяків на
економічну складову цих процесів. До того ж, у книзі Вольфгана Шивельбуша описи і витяги із джерел насичені карколомною кількістю зображень, гравюр, тогочасною рекламою. Історія оживає на сторінках книги. Тому характер викладу думок є скоріше довільним і подає сприйняття з боку споживачів тих товарів, а не самі процеси появи й утвердження продуктів на ринку.

Інший важливий момент, це те, що царина дослідження пана Шивельбуша зосереджена саме на Genussmittel - на речовинах,
які збуджують, затемнюють розум за уявленнями людей того чи іншого сторіччя.

Після невеликого огляду прянощів на початку книги, Вольфганга Шивельбуш виокремлює великий розділ на огляд того, як пиття кави стало частиною культури Європи. Цей
розділ можна назвати від повного нерозуміння до ідеології та політичної складової. Логічним переходом стає перехід до теми чаювань.

Короткий огляд дитячого напою, як шоколад, і наступний крок – розгляд історії та зміни ставлення до тютюну. Люлька, сигара, сигарети, чоловіки та жінки! Культура куріння завойовує не лише увагу чоловіків, паління стає важливим елементом емансипації жінок! А фактично одним із її символів. Складно уявити, але наполеонівські війни разом із іншими кампаніями спричинили не лише поширення звички паління серед різних країн, а й винайшли сигарети. А наскільки неймовірні властивості мав тютюн за тогочасними уявленнями годі уявити.

Одним із найяскравіших розділів оповіді Вольфганга Шивельбуша стає розповідь про пиво, горілку та боротьбу із алкоголізмом. Його поширення стало результатом прискорення процесу сп’яніння у зв’язку із вживанням горілки, яка дає
можливість оп’яніти набагато швидше, ніж пиво. Між іншим, цікаве зауваження Вольфганга Шивельбуша і про звичність вживання пивового супу як щоденної страви ще до ери прянощів, збудників і дурманів.

Варто додати про соціальну складову роботи «Смаки раю». Безумовно, усі звички, напої поширювалися із верхів до низів, але не менш цікаво автор книги описує в останніх розділах про ритуал пиття і виходить на антропологічний рівень процесу пиття як такого.

У прикінцевих сторінках дослідник звертається до теми опіуму. Власне, у книзі ми бачимо вдалий огляд вищенаведених трансформацій у суспільстві та його свідомості через знайомство із новими витворами доби.

Великим плюсом книги Вольфганга Шивельбуша є добре впорядкована бібліографія за тематичним показником. До того ж автором було використано вражаючу кількість ілюстрацій як із німецьких архівів, так і з американських чи інших музеїв та комплексів.

Ця робота стане у нагоді не лише фахівцям із історії повсякдення, а й пересічному читачу, який безумовно має змогу почерпнути для себе щось нове.

Рецензія з 100buch.in.ua

Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
Конкурс Goethe-Institut
Ця повість незвична за формою – бо є, по суті, суцільним монологом, безперервною розповіддю від першої особи. Книга нетипова за змістом – з першого погляду, це всього лиш переказ історії маловідомої футбольної команди та долі його
тренера, приправлений м’якою іронією і добродушним гумором. Насправді ж повість розповість читачам не лише про те, що обіцяє її назва.

Ні, звісно, у творі Томаса Бруссіґа мова піде насамперед про футбол, про те, чому саме ця командна гра не втрачає популярності, чим футбол у всі часи приваблює натовпи фанатів. Але ще ця книга - про самотність людини у світі, про обов’язок і відповідальність перед тими, хто тобі довіряє, про тугу за родиною, відданість улюбленій справі, політику і відносини між країнами, про те, як кардинальні зміни у державному устрої відбиваються на долях пересічних,
«маленьких» людей… І все це - крізь своєрідну, «футбольну» призму.

Адже футбол для оповідача – не просто гра, не лише професія чи захоплення. Футбол став визначальним для його життєвої філософії. Устами героя повісті, - чи жартома, чи всерйоз, – автор робить висновок, що поведінку на міжнародній арені тієї чи іншої держави можна визначити за тим, як її, цієї держави, команда грає у футбол. Особливості національного характеру спонукують англійців грати у «футбол у колонізаторському стилі» довгими пасами; шотландців - вигадувати власний стиль: короткі, низькі паси; італійців – агресивно поводитися на полі тощо.

Футбольні методи переносяться у політичну царину і навпаки. «Тотальний футбол» - що це, опис стратегії у грі, чи згадка про похмурі, не такі вже й далекі, події? Представники різних націй на полі поводяться точнісінько так само, як і поза грою; за тими ж неписаними правилами вони змагаються, навіть воюють між собою не на життя, а на смерть – так заявляє головний герой повісті, футбольний тренер. Варто читачеві сприйняти це твердження на віру? Що ж, як відомо, істина завжди десь посередині.

Сам же головний герой повісті, «польовий горлопан», як він сам себе називає, «асоціальний елемент» (з точки зору жінки-судді, що розглядала його справу про розлучення) любить футбол над усе. Так він заявляє і наголошує на цьому. Герой твору, отримавши травму, після якої він не міг більше грати у футбол, стає тренером дитячої футбольної команди – щоб мати змогу тренувати власного сина.
Але, коли після розлучення колишня дружина заборонила його синові грати у футбол, цей чоловік, який уже не матиме змоги бачитися з сином на тренуванні, все одно не залишає команди. Він почуває відповідальність за цих хлопців. Для них він не лише тренер, а й друг, вихователь, другий батько. Позбавлений змоги щодня бачити, як зростає його син, він спостерігає за тим, як ростуть хлопці його команди. Цей грубуватий «польовий горлопан» готовий підтримати кожного із вихованців, допомогти у найтяжчу хвилину. Він любить їх, як рідних дітей. Тож герой твору Бруссіґа розповідає нам не лише про футбол, а й про них, про своїх хлопців.

Мова оповідача, що, ніби м’яч по полю, довгими пасами простує від однієї тези до іншої, начебто мимовільно, а
насправді – підпорядкована внутрішній строгій логіці автора, - зненацька доходить до парадоксального висновку. Виявляється, гра у футбол взагалі суперечить людській природі: «З точки зору футболу людина – суцільна невдала конструкція, аномалія… Людина просто не створена для футболу. Футболіст приречений на поразку… єдине, що ти
можеш у футболі – це довести свою неспроможність». Еволюція, вважає оповідач, призначила ноги людини лише для бігу, а футбол як такий – жахлива помилка, непорозуміння, намагання людини піти наперекір долі.

Людина повсякчас змушена боротися, змагатися з власною природою, життєвими обставинами, з невблаганним часом. За
що б вона не бралася – освоювала нову техніку, намагалася схуднути, пробувала досягти порозуміння з іншими – її шлях часто буває повним невдач. Наче Сізіф у знаменитому есе французького філософа Камю, вона щоразу скочується додолу,
програючи це безнадійне, на перший погляд, змагання знову і знову. Але істинну суть людини якраз і визначає те, що вона бореться – навіть без надії на перемогу.

Команда «Таткрафт Бьорде», тренером у якій був головний герой повісті – не просто група людей, що зібралися, щоб грати у футбол. Це – команда близьких за духом людей, що спільно протистоять часові. Гра для них - єдина стабільна річ у мінливій епосі, в яку їм довелося жити. А цілковита
відданість своїй справі, команді, своїй другій родині, що з роками стала для тебе єдиною, справжньою сім’єю – найефективніший спосіб боротьби з обставинами, категоричний імператив.

Тренер назавжди, що б там не траплялося у його житті, залишається зі своїми гравцями. І так повинно бути. Справжня
людина не зраджує собі і близьким, бо просто не може інакше, і в цьому найбільша її перемога, нехай не гучна, непомітна,
але більш важлива за будь-яку із перемог на полі. Навіть за ту, що дозволила б пройти до вищої ліги.

Книга Томаса Бруссіґа - не просто «чтиво» для вузькоспеціалізованої аудиторії, себто справжніх футбольних фанатів. Вона для всіх. І навіть для жінок, з яких неодноразово кепкує герой твору (чого варті лише ці «шовіністичні», «женоненависницькі» фрази: «…жінки і футбол – нє», «Я не противник жінок, але є певні межі» тощо). Бо кожен із нас, незалежно, від віку, статі, країни проживання, чи особистих спортивних вподобань, зможе знайти у повісті Бруссіґа щось своє, таке, що зачепить його душу, змусить співпереживати дійовим особам твору, задуматися над абсолютно серйозними проблемами, які автор підіймає у книзі…

У повісті не бракує сумних, навіть трагічних моментів (історія Гайко). А ще – вона не один раз викличе у читача усмішку. Бо справжня література, - як і футбольні змагання, як і все наше життя, зрештою, - може дарувати радість, нести позитив, стимулювати до того, щоб по-іншому глянути на все, що відбувається довкола, навчитися краще розуміти себе і людей.

Рецензія з 100buch.in.ua

Томас Бруссіґ Як хлопці стають чоловіками або чому футбол
Конкурс Goethe-Institut
В ХХ
столітті стало дуже модно виносити вирок епосі. «Криза духовності, розпусний лібералізм, меркантильність та занепад споконвічних цінностей», – чутно з високих державних трибун, з-за кафедр університетів та в мас-медіа. В цьому голосінні нарікань дуже багато «співців», але дуже мало справді вдумливих аргументів, послідовності і доказів. Одним із небагатьох винятків, поряд із Освальдом Шпенглером, Хосе Ортега-і-Гассетом та Жілем Дельозом, був видатний психолог Еріх Фромм.

Фромм отримав світове визнання після таких робіт як «Втеча від свободи», «Людина для самої себе», «Мистецтво любити», «Криза психоаналізу», тому вихід книги «Мати чи бути?» був очікуваним. Автор працював над нею у США, де активно займався політичною та викладацькою роботою і мав достатньо можливостей для перевірки своїх інтуіцій.

Переклад книги «Мати чи бути?» О. Михайлової та А. Буряка є першим перекладом на українську мову, але не першим перекладом в Україні. У 1998 році «Мати чи бути?» вийшла друком російською мовою у перекладі Н.Петренко (Київ, видавництво «Ника-Центр»). Досить відомим є російський переклад Н.Войскунської, І. Каменкович, Е. Комарова, Е. Руднєва, В. Сидорова, Е. Федіна та М. Хорькова (Москва, видавництво «АСТ»), а також переклад з німецької Е. Телятнікової.

Фабула «Мати чи бути?» дуже проста – є два способи існування, ставлення до себе і світу – 1) «мати», тобто визначати буття через володіння чимось, кимось та 2) «бути»,
тобто визначати буття через активність власної екзистенції, небайдужість і самоцінність. Кожен із цих способів має свої підстави, історію та особливості.
На думку Фромма домінуючим зараз способом ставлення до світу і себе є спосіб «мати». Людство зажерливо та егоїстично множить свої потреби і самозречено їх задовольняє. На підтвердження цієї думки автор висуває не тільки суб’єктивні
психологічні аргументи, але поважні докази із філософії, економіки, теології, політики, філології і навіть екології. Почасти різноманіття ракурсів, яке пропонує доктор Фромм захоплює.
Наприклад, він називає Прогрес новою релігією людства, якій були принесені великі жертви (урбанізація, екологічні катастрофи, ядерна зброя тощо), але яка зовсім не виправдала сподівань на постійний добробут, технічну всемогутність,
незалежність від природи. В цих висновках він спирається на дослідження та М. Месаровича, Е. Пестеля, Е. Шумахера та спостереження А. Швейцера, які виходять з соціальної, політичної та економічної аналітики.

Цікавою є логіка викладу. Спочатку, у вступі, Фромм ілюструє крах прогресистської установки Нового часу, або як її ще називають – «фаустівської епохи». І далі в двох частинах обґрунтовує різницю між володінням та буттям, аналізує їх ґенезу та структуру. Останній розділ оптимістичний, в якому викладаються засновки нової антропології на засадах гуманізму (на перший погляд може здатись, що це тавтологія, але це не так).

Окремо хочеться зупинитись на деталях та змістових блоках, які допоможуть краще зрозуміти твір. Спочатку про умови написання. «Мати чи бути?» від початку пишеться англійською мовою. Це пояснює ряд філологічних прикладів, якими Фромм
ілюструє зміну способів буття, виходячи із аналізу буденної (ужиткової) мови.
Окрім того, важливо пам’ятати, що не в останню чергу критика радикального гедонізму, яку здійснює автор в роботі, прямо пов’язана із особливостями американського суспільства в якому автор провів останні роки життя. Навряд подібні висновки могли б виникнути у нього в цей же час, скажімо у Східній Німеччині. Таким чином, ми розуміємо для якої цільової аудиторії написана робота і чиї вади перш за все вона викриває. Однак, не слід думати, що він оминув увагою країни комуністичного табору. Навпаки, вони теж були критиковані за перекручування «справжнього Маркса» і те, що стали на шлях бездумного споживання, тільки під іншими лозунгами.

Вочевидь велике значення для Фромма мав релігійний компонент у структурі твору. Окрім того, що ідеологія споживацтва прирівнюється ним до нової (псевдо-)релігії, яку він намагається розглядати у логіці дослідження релігії. Фромм багато уваги приділяє християнству. Фактично гуманістичність, того зразка, про який часто згадує автор, є породженням християнської антропології з притаманними їй
протиставленнями містичного та реального, плотського та духовного. Не кажучи вже про те, що цілий розділ першої частини присвячений принципам володіння та буття у Біблії та спадщині Майстра Екхарта. Звісно, не в останню чергу це
зроблено для того, щоб показати як одна з підвалин Західного суспільства (християнство) поступово була нейтралізована і спотворена «релігією Прогресу», що стоїть на триєдності необмеженого виробництва, абсолютної свободи та безмежного щастя. Як пише автор: «…новий Земний Град Прогресу мав замінити Град Божий».

Без сумніву продуктивним у роботах Фромма виявилось поєднання можливостей теорій Фройда та Маркса. Цікаво простежити, як висловлений Фройдом принцип задоволення
зберігається у психоаналізі Фромма, але з поправкою на суспільно-економічні висновки Маркса. Звідси постає фундаментальний принцип сучасної цивілізації, який був «викований» у Модерні і з легкістю пережив усі деконструкції
Постмодерну – принцип власності. Це наріжний принцип непродуктивного способу буття під назвою «мати», який являє собою генеральну інтенцію соціального та індивідуального зла. Якщо Фройд визначив і описав принцип задоволення, то Фромм ускладнив його принципом власності і різко засудив, дозволивши собі відверті оціночні судження.

Еріх Фромм прямо і гостро викриває найбільший гріх сучасності – жадібність. Вона традиційно не критикується науковцями, бо вже кілька століть є легітимною підставою
прогресу, але на думку Фромма призведе до неминучої духовної і фізичної катастрофи. «Мати чи бути?» унікальна робота тим, що вона містить приклади виявлення і лікування проблеми на всіх рівнях – від звичаєвого слововжитку та логіки особистих мотивів до суспільної діагностики та реконструкції ідеології
людства. Хоча, сучасна психологія, як «точна наука», не оперує поняттям душа, дозволю припустити, що Фромм один із небагатьох психологів, хто дійсно є душезнавцем. Фромм бачить проблеми людської душі й не може залишитись у спокої.
Його книга є закликом до неспокою, до пошуку і виходу за межі тісних зручних комурок, відмови від ганебного компромісу споживання та прислужування.

На сам кінець потрібно сказати, що принципово нових ідей у книзі написаній більше 35 років тому зараз знайти важко, адже більшість людей сьогодні визнає ті проблеми, про
які писав Фромм. Однак, слід пам’ятати, що саме він був одним із тих, хто першим доніс до мислячої публіки думку про небезпеку сліпого споживацтва. Окрім того,сьогодні ця робота може найбільше прислужитися саме оригінальністю тонко
підмічених нюансів, що унаочнюють генеральні проблеми людства і показують дійсні проблеми людської душі.

Це вартісна книга, яка без сумніву буде цікава і зрозуміла не лише фахівцям із психології, філософії, соціології та економіки, але і будь-якій мислячій людині із добрим смаком.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еріх Фромм Мати чи бути?
Конкурс Goethe-Institut

Цю книгу написав власник німецької пивниці. Пивниця звється "Понс" (від німецького "понт" - міст) і відкрилася в будівлі на березі річки Ільменау в 1486 р. (або раніше, бо будинок, в якому вона розмістилася, вперше згадується в 1320
р.) Пивниця й зараз користується чималою популярністю серед туристів, що приїжджають насолодитися мальовничими тихими вуличками і будинками з червоної цегли в місто Люнеберг, що під Гамбургом. Автор книги народився в цьому милому містечку і крім пивний прославився ще й написаними ним 77 книгами та 250 статтями з теорії соціального пізнання та системної теорії суспільства. Його звали Ніклас Луман.
Це він створив повний опис суспільства.

Говорячи про автора, згадуєш Г. Сковороду, якого світ намагався спіймати, але не зміг. Те саме ж можна сказати й про професора Лумана (1927 -1998).
Вчений-соціолог настільки проникливо бачив системи та розрізняв їхні трюки, що зміг детально описати їх та уникнути розставлених ними пасток. Книга «Реальність медіа» - тому відмінний приклад.

До її першої публікації автор йшов роки. Ніклас Луман, німецький юрист, який відправився до Гарварду вивчати соціологію до самого голови школи структурного функціоналізму та одному з творців сучасної теоретичної соціології та соціальної антропології - до Толкотта Парсонса, повернувшись на батьківщину зайнявся дослідженням теорії управління та поставив собі завдання - за 30 років створити повний опис суспільства. І він дійсно зміг це зробити: книга «Суспільство суспільства» була опублікована незадовго до смерті автора. Як частина великого завдання робота «Реальність медіа» описує сенси й схеми існування та діяльності мас-медіа, їхнього місця та ролі у сучасному світі.

Автор критично та без будь-якої зачарованості предметом описує мас-медіа не як служіння суспільству або передачу даних й т. п., а як «всі інституції суспільства, які для поширення комунікації використовують технічні засоби
розмноження». За Луманом книги й ксерокопії є мас-медіа, проте, наприклад, рукописи, концерти та доповіді - ні, адже тут немає машинного способу виготовлення носія інформації.

Такий підхід логічний для науковців, але здатний здивувати практиків серед журналістів та фахівців з комунікацій. Їм, до речі, в першу чергу рекомендовано ознайомитися з цією книгою, що в українському перекладі з’явилася в Академії Української Преси як п’яте видання проекту «Бібліотека масової комунікації/практична журналістика», - це може цілком перевернути їхні власні уявлення про професію. Так, наприклад, фахівці з комунікацій (зв'язків з громадськістю), швидше за все, будуть здивовані, прочитавши у автора, що «комунікація не має жодної мети», а крім того не націлена на досягнення консенсусу. У книзі детально і дуже логічно
розкриті й інші поняття, що ними оперують професіонали названих сфер.

Окремого інтересу заслуговує тема «реальності мас-медіа» як такої. Недаром саме так й називається книга. Мова йде не про побутові питання функціонування мас-медіа, а про те, наскільки реальна сама конструкція світу (тобто реальності), що мас-медіа створюють для людей (згадайте тут імітовану війну в Ірані), а крім того - про те, що мас-медіа самі починають сприймати за реальність те, що вони самі ж і породили.

Дедалі більше просувається читач по 16 розділах книги, тим глибше він проникає в механіку роботи системи - ніби опинившись в механізмі годиннику, тепер він розрізняє всі
коліщатка системи та зчеплення між ними.

Професор Луман дозволяє побачити читачам, що система мас-медіа розрізняє тільки саму себе, власні реакції на зовнішні обурення та роздратування. Так в сфері новин «мас-медіа розповсюджують невідання [Ignoranz] у формі фактів, які потребують постійного оновлення для того, щоб цього ніхто не помітив», а реклама може бути чеснішою, ніж вони, оскільки не приховує свою зацікавленість у зиску. Ніклас Луман також
розглядає суть розваг, індивідів, публічності, конструкції реальності та реальності конструкції, функції мас-медіа й кібернетику другого порядку.

Схоже на фантастику, чи не так? У книзі таких дивовижних викладок - 158 сторінок. Читання захоплює й стимулює уявлення щодо реальної сутності мас-медіа та включених до них людей. Пробиратися через сторінки книги нелегко - автор часто говорить специфічною науковою мовою, використовує багато термінів, не всі з яких можна перекласти на українську, інколи він ніби забуває себе у цьому абстрактному полі.

Проте всі ці терміни попередньо пояснюються, а на початку видання наводяться статті двох вчених - доктора філологічних наук, професора Київського національного університету ім.
Т. Шевченка Валерія Іванова та доктора філософських наук, викладача Національного університету «Києво-Могилянська академія» Михайла Мінакова - до яких читач може звернутися, якщо вже майже потопає думках автора, що дуже швидко розростаються в термінах.

Дійшовши до останнього рядка, автор та читач задаються одним й тим самим питанням: «Ми не запитуємо: що має місце; що за світ и що за суспільство нас оточує. Навпаки, ми запитуємо: як це можливо, що інформація про світ та про суспільство визнається інформацією про реальність, якщо відомо, як вона виробляється?».
Те, який логічний місток (пам'ятаєте пивницю «Понс» на березі нижньосаксонської Ільменау?) між питанням та відповіддю побудує після прочитання книги читач (наприклад, журналіст або фахівець з комунікацій), вплине й на наше з вами майбутнє та світ. Чи спіймає він нас? Або читачеві вдасться вислизнути з його лап як тому старенькому власнику пивниці з містечка Люнеберг?..

Рецензія з 100buch.in.ua

Ніклас Луман Реальність мас-медіа
 1..10 Ctrl → 11..20 21..30 31..38