Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Мора Терезія День у день (Alle Tage)

Роман «День у день» німецької авторки угорського
походження Терезії Мори, що з’явився в українському перекладі Христини Назаркевич у 2009 році, викликав резонанс в українському культурному просторі: були інтерв’ю з авторкою, окремі публікації про неї та рецензія на роман. Отож її український дебют помітили в інтелектуальних колах. Однак роман Терезії Мори – складний твір, наділений величезним інтерпретаційним потенціалом, залишається
відкритим до осмислення.
У всіх окремих думках, які траплялися про роман, мені
бракувало слів «проти насильства». Здається, це одна з ключових ідей твору.
«День у день» ­– жорстока і безкомпромісна проза, що викликає відразу до будь-якої наруги над людиною. Тому
вдала, як на мене, обкладинка Романи Романишин і Андрія Лесіва: колії, що збігаються у вузли вокзалу, звіддалік обриси міста, фрагменти квитка. Така зелена з відтінком оливкового візуальна картинка провокує певні мілітарі-асоціації.
Терезія Мора зображає сучасний мирний світ європейської країни як поствоєнний час, повний нещасних, самотніх, скривджених, гнаних і невлаштованих. Людиною втраченого коріння є не лише головний персонаж роману Абель Нема, людьми втраченого коріння, а часом і втраченими людьми, є більшість персонажів твору.
Авторка ставить читача обличчям до екстрем, пов’язаних з життям мігрантів («Держави, які тримали вас залізною рукою,
виплюнули вас у світ широкий. І несе вас вітром, на всі сторони світу, як пух кульбаби…»). Не бракує брутальних подробиць знущань, а відтак кожен прояв людяності і розуміння, «змога відчути вдячність» має велику вартість.
Це репресивне письмо, що мусить впливати на емоційний стан читача. Твір витриманий у режимі дискомфорту: погане самопочуття, нудота, слабість, запаморочення, що переслідують персонажів, супроводжують читачів, котрі блукають лабіринтами міста за Абелем Немою і/або іншими персонажами. Паніка як стан цього світу, токсикоз вагітної Ельзи має передатися і тим, хто читає. І от ви справді потерпаєте від різких запахів, бруду, непристойностей як ознак існування тих людей день у день. Це не екзистенційне
письмо під нульовим градусом, як у А.Камю, абсурди Мори мають підвищену температуру (насильство, здається, лише набирає обертів, адже «нас просто забагато»). Катастрофа
неминуча, і лише рідкісні паростки приязні і любові часом розчиняють гнітючий настрій.
Катастрофізм привносить і неможливість рівноваги.
Через опозицію норма/відхилення авторка має змогу експериментувати. Властиво, вона сама стверджує, що її проза належить до літератури експериментальної. У цьому романі дисонансів відчутна втома і туга за раціо, за життям впорядкованим, за домом. Янда, музикант, розповідає, чого він хоче: «Я хочу музикувати кожний день свого життя для себе і для інших, заробляти цим гроші, прославитися, не втратити своїх друзів, кохати одну жінку і щоб мене кохала одна жінка, хочу ніжності, турботи, регулярного і доброго сексу, смачних і поживних страв, тут у нього закінчилися перших десять пальців, він почав спочатку, добрих напоїв і, врешті й накінець, я хотів би колись знайти місце, яке не було б мені надто чужим і не було б надто знайомим, де я міг би спокійно й тихо поселитися з усім тим, що я тобі щойно перелічив і жити там аж поки не помру без мук і в товаристві не занадто раптово, щоб встигнути ще попрощатися, але й не занадто марудно, щоб це не стало для усіх нас тягарем, от чого я хочу».
Зрештою, цього хочуть всі, і ці прості слова, в яких заявлене бажання життєвої рівноваги, несподівано справляють сильне позитивне враження на тлі змальованого світу хаосу і відчуження.
Безперечно, концепція експериментального письма Терезії Мори тримається на ідеї толерантного ставлення до особистості,
незалежно від того, чи вкладається вона в стандартне уявлення про норму. Так, Абель Нема, мігрант, гомосексуаліст, поліглот, що знає десять мов, випадає з
норми, причому не за однією графою. Однак його миролюбність – головна норма, що мала б давати йому право на існування в
нових умовах. Авторка вважає, що саме космополітизм є своєрідним закликом до миру: «Космополіти здатні толерантно ставитися до інших і свої негативні відчуття сублімувати в інші речі. Це повинно бути нашою метою – досягати
космополітизму. Хоча космополіт не обов’язково заперечує локальний патріотизм, це просто нове вираження толерантності. Я тяжію до космополітизму, та й герой мого твору «День у день» Абель Нема по-своєму космополіт, адже знає 10 мов, хоча насправді він дуже самотня людина і не може порозумітись зі світом».
До речі, з роману авторка цілком усунулася, відтак там немає жодних оцінок від її імені чи імені когось, кого можна було б вважати адекватним виразником її поглядів. Вона не повчає, не застерігає і поготів не виховує. Це справді кінематографічний підхід до письма, коли просто знімкується
матеріал, котрий згодом компонується за допомогою монтажної техніки. Певна річ, вийшов складний поліфонічний роман, що
подає сприйняття світу загалом і такого непростого героя, як Абель Нема, з багатьох різних поглядів. Головний персонаж – безперечна удача авторки-режисера. Уміння переконливо перевтілитися у таку складну й контроверсійну постать заслуговує відзнаки за артистизм. Блискуча акторська
робота!

Роман багатий алюзіями, починаючи від біблійних (промовисте вже ім’я героя). Абель Нема віддалено нагадує самотніх і
незрозумілих загалові персонажів романтичної доби. Але ж яка прірва пролягла за два століття у літературі між Новалісом і Морою! Пошуки ідеалу і гармонії змінилися надривами внутрішнього життя і фатальним зламом у дійсності. Десять років буття в чужій країні – як десять років страждання в пеклі. Географія як ознака високого стилю відсутня, є географія мозку і ротової порожнини. Географію замінить
біологія? Прикметно, що Терезія Мора послідовно уникає подавати назви міст, тим самим універсалізуючи історію: це може статися всюди. Сон про блакитну квітку, що задавав старт розвитку характеру Гайнріха фон Офтердінгена, маніфестуючи початок пізнання світу, трансформується в делірій у фіналі твору і покликаний стати прикінцевим словом Абеля Неми («Я подарував йому свою квітку, відразу ж по тому мій коханий помер»). Постійна лише туга за добром і світова скорбота…

Філософія роману порушує і складні питання мови, відповіді на які авторка шукала й у власному життєвому досвіді («Відрізана від свої батьківщини, мова залишається тим, чим була, – дитинством»). «Мова, яка є ладом світу, музичним, математичним, космічним, етичним, соціальним, найграндіознішою облудою», – думки в делірії мовчазного десятимовного Неми.
Через опозицію мова/спілкування Терезія Мора експериментує з дистанціями між Абелем Немою і соціумом. І тут ситуація починає нагадувати «Засліплення» Еліаса Канетті: небажання і нездатність до діалогу фатально закінчується. Однак Абель
Нема інший, ніж Петер Кін. Він має друга в особі хлопчика Омара («ім’я означає рішення, засіб, вихід»). І це спілкування й порозуміння свідчить про можливості життєвих
перспектив, про можливості долати відчуження: «Часом, кажу я, мене цілого переповнює любов і відданість. Настільки сильно, що я майже перестаю бути собою. Моє бажання побачити їх і зрозуміти таке сильне, що я хочу стати повітрям між ними, щоб вони вдихали цілим з мене і щоб я став одним цілим ними аж до останньої своєї клітини».
Абеля Неми – нема. Кому стало прикро і шкода? Кому байдуже? Чи житиме у комусь любов як туга? Залишилися ті, які будуть практикувати мир, і ті, які завжди варвари. Мир чи насильство? 100%, цей роман «поживний» і для нашої соцдійсності.

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 15, на книгу 18  =  общий рейтинг: 33

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0