Мережа знайомств для любителів книг

Рецензия
Конкурс Goethe-Institut
Мора Терезія День у день (Alle Tage)
«Богові нема чого побоюватись,
що він утратить ту краплю влади, завдяки котрій все ще володіє нашим суєтним світом»


Анна Зеґерс. Транзит. 1943 р.

«Часом, їдучи потягом через гори до моря, перетиналося такі білі стіни туману. Межичасся».

Львів’янка Христина Назаркевич – фахівець з теорії і практики перекладу, з проблем модифікації традиційного
жанру роману, доцент кафедри німецької філології ЛНУ ім. І. Франка.
Прозаїк і перекладачка Терезія Мора – одна з найвідоміших постатей у німецькомовній літературі, лауреат престижних премій, зокрема, ім. І. Бахманн (1999 р.), ім. А. Шаміссо (2000) та інших; за роман, про який мова, одержала основну премію Ляйпцизького книжкового ярмарку (2005 р.), згодом ще кілька літературних нагород.
Tertium comparationis – для порівняння абсолютно різних письменниць – під час і після Другої світової війни, Європа, зокрема, Німеччина, були охоплені почуттям відчаю. Про болісну ендемію тисяч гнаних війною, перемучених людей, пройнятих тривогою, душевним сум’яттям безчасся, залишених без захисту й пристановища, талановито написала Анна Зеґерс у романі «Транзит». Абсурд і є тим незрозумілим у своїй неочікуваності наслідком, котрий випливає з найпростіших причин.
Терезія Мора змалювала життя неоімміґрантського соціуму у вигляді хаотичного нагромадження нісенітниць, випадковостей, що начебто протирічать здоровому глуздові. Мозаїчна композиція, підкреслений алогізм, ірраціоналізм вчинків
персонажів, виявляють споріднення з рисами «літератури абсурду», котра постала, як логічний розвиток процесу десублімації індивідууму, певною мистецькою формою пасивного протесту – до пароксизму самозаперечення – оце мене і нервує найбільше ціле покоління вважай пограбоване ми нові німці несемо стигми для наступних поколінь.
Головний герой Абель Нема – втілення іншої наївності, контрідеалу. В цьому контексті можна визначити роман як бунт, як обурення проти будь-яких спроб насильства, заборон проти дійсності, від отруєння раціональністю. Утримати вічність у миті за рахунок відокремлення і / або поєднання сна й реальності, свідомого від безсвідомого, тим самим повернувши буттю його першооснову чистоти і повноти.
Намагання Абеля Неми будь-що вирватися з пут абсурдистської дійсності, зазирнути за межі реальності, свідчить про альтернативне бачення ним невидимого для так званого цивілізованого ока. Його зір спрямований у глибини мікровсесвіту – через заглиблення в себе, марення. Йому допомагає вироблений певний автоматизм психіки, за рахунок чого він, герой, прагне вирішити кардинальні проблеми свого існування.
Ситуація соціального відторгнення, в якій опинились наші герої, ненадійна, сумнівна і хистка, коли злиття очікуваної справедливості й психології кожного в індивідуальній
тональності, винаходжує так звану об’єктивність, роблячи текст художньо переконливим. Виступ-захист протаґоніста Абеля Неми на неофіційному, але всесильному судилищі звучить праґматично, навіть логічно, як метафора долі імміґранта: Понад десять років від мене не чули жодного нарікання. Я не нарікаю і нічого не вимагаю, як це притаманно людям у моїй
ситуації. Я присвятив себе навчанню. З обмеженої незмінності дитинства у провінціях диктатури потрапити у всеосяжну тимчасовість абсолютної свободи життя без дійсних документів і тим самим залишитися сам на сам зі собою і з тим, що з того можна було мати…
Інші персонажі (Тибор, Константин, Кінґа і решта) оцінюють його поведінку як вельми незрозумілого інфантільного дивака, з підозріло високим айк’ю: чоловік, якого не існує… здається, наш фіктивний мешканець не виявляє ані найменшого зацікавлення хоч чимось…підкреслено немодний… підпільний геній…за якоюсь своєю звихреною логікою … досконало опанував сім мов і лабораторно працював ще над трьома…нікуди не ходив, навіть у лабораторію ходив переважно вночі, щоб бути на самоті…
Трошки іронії, скепсису, гіркоти, при тому, дотримання авторської дистанції від написаного – дієва протиотрута від фальшу. Спочатку двоє любляться безумовно, потім ненавидяться навзаєм так само безумовно, і перехід від одного стану до іншого триває не довше, ніж мить, щоб його збагнути…
Кінга помахала з вікна потяга: Зустрінемося після війни о шостій!
Перевагою сімейних та історичних катастроф є те, що всі здружуються.
Милосердя закінчується в понеділок вранці…
Спротив навколишнього середовища помітно агресивний, певним чином нагадуючи кольори і запахи коридорів-лабиринтів, брудних сходів, провінційних готелів «Процесу» Франца Кафки (…приглушений сірий колір і запах бруду…зберігання кольору
яєчної шкаралупи…один із тих колосів кольору глини…час із запахом комунальної чоловічої квартири… ледь помітний запах пороху, змішаний зі смородом вечірки… опинився на великому, сірому, із запахом сечі перехресті…запахи собак, бензину і іжі… це один з тих безконечних проходів з кошмарного сну…на тій вулиці без назви, бо то й не вулиця ніяка, а брід, де нема нічого…).
Цей роман апріорі філософський: людина і влада, природа їхнього зіткнення, механіка анонімного, всюдисущого, але майже недотичного насилля (усі ми живемо на межі порожнечі…щось завжди залишається в тіні... знати більше –
означає більше знати про існування темних сфер… насправді владу має той, хто підкоряється…).
Використання колажного принципу компонування тексту певним чином педалює на алогічності, безглуздості як основі мислення, котрі свідомо жорстко зводять ad absurdum все, що звично асоціюється з нормальним людським існуванням: (хіба міг я заблукати на вулицях, якими проходив тисячі разів? хіба то можливо?)
Але попри зримі негативи дадаїстичної гри зі словами і достатню кількість прозорих містифікацій, авжеж, фінальний висновок роману оптимістичний, адже мова не про пізнання
істини, а про дійсність, про те, щоби випробувати її і подолати (більшість часу я був: щасливий, хоч я так і не знаю, що це… Добре. ).

Рецензія з 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
переходы на пользователя 15, на книгу 15  =  общий рейтинг: 30

Комментарии к рецензии:
 0..0 
 0..0