Сеть знакомств для любителей книг



Валерій Пекар
Entrepreneur. Pragmatic. Researcher. Lecturer. Reader. Thinker (from time to time).
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Taras Prokopyuk

 
Алексей Мась

 
Игорь Манн





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена


Друзья:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Elena Konovalova
Elena Konovalova
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

друзей: 5 (смотреть)

Также в друзьях у:
 
Алексей Мась
Алексей Мась
 
Татьяна Жданова
Татьяна Жданова
 
grinuova
grinuova
 
Taras Prokopyuk
Taras Prokopyuk
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk
 
stasparshin
stasparshin
 
Татьяна Верба
Татьяна Верба

Валерій Пекар

Сводные рецензии:
Інтегральна бібліотечка

лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (16)Философия, история (34)Бизнес (17)
Обучающие книги (10)

 31..40 41..50 51..60 Ctrl ← 61..70 Ctrl → 71..80 81..90 91..98 
Валерій Пекар
Проблеми національної ідентичності, мови, національної культури завжди наснажені емоціями, і ми добре бачимо це на прикладі сучасної України. Зазвичай, діючи під впливом цих емоцій, люди не переймаються запитаннями, що саме вони обстоюють і якого саме ідеалу прагнуть досягти. Політики усіх мастей добре навчилися цим користуватися. А світ тим часом з кожним десятиліттям неймовірно ускладнюється: ми бачимо щоразу нові, невідомі раніше форми міграційних процесів, реформ адміністративного устрою, культурних феноменів тощо.

Монтсеррат Ґібернау не дає рецептів, але вона ретельно і послідовно досліджує весь той складний суспільний організм, що зветься національною ідентичністю, аналізуючи його психологічний, культурний, історичний, територіальний, політичний виміри. Вона показує, як часто національна ідентичність є лише стратегічним інструментом в руках еліт, які накидають той чи інший варіант масам за допомогою законодавства і засобів масової інформації, маніпулювання історією і освітніми процесами.

Авторка вдається до детального аналізу найбільш складних проблем національної, мовної, культурної ідентичності у сучасному світі. У фокусі уваги опиняються країни і регіони, де передача адміністративних повноважень на нижчі рівні призвела до виникнення небаченої досі подвійної ідентичності: канадський Квебек, іспанські Каталонія і Країна Басків, британські Шотландія, Північна Ірландія та Уельс. Далі аналізуються проблеми імміграції та три основні моделі інтеграції мігрантів: ґеттоїзація, асиміляція, полікультурність. Вивчається формування новітніх систем ідентичності на прикладі Австрії, де нову національну ідентичність довелося будувати з нуля після 1945 р., і то в умовах, з одного боку, найжорсткіших міграційних законів, а з іншого — найінтенсивнішої імміграції. Досліджується формування тонкого прошарку нової пан-європейської ідентичності в Євросоюзі і важливе для України питання щодо культурних кордонів Європи: де вони пролягають?. Далі авторка рушає до Америки, де уславлений «плавильний казан» народів перестає працювати, породжуючи неймовірної складності проблеми з ідентичностями не лише новоприбулих латиноамериканців і ненастанно дискримінованих афроамериканців й індіанців, але й білих американців європейського походження. Наостанок аналізується порівняно новий феномен космополітичної ідентичності та виникнення в Європі нових праворадикальних партій, що досягають успіху і входять до коаліційних урядів, виступаючи, в першу чергу з питань міграції та культури, з крайніх правих, але антифашистських позицій (ще нещодавно було важко таке уявити).

Монтсеррат Ґібернау часом здається цинічною, але це лише неупередженість дослідника, якому годі задурити голову міфами. Червоною ниткою проходить важлива думка: національна ідентичність не є лише культурно-політичний феномен, бо соціально-економічні проблеми (зокрема, нерівність і бідність) часом важать більше. І головний висновок, який читач має зробити сам: національна, мовна, культурна ідентичність не є священною коровою, це лише гра тим або іншим чином налаштованих еліт, що маніпулюють масами в той або інший спосіб заради цілей, які нам можуть здаватися добрими або поганими.

Монтсеррат Ґібернау Ідентичність націй
Валерій Пекар
Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые, сказал поэт. И сказал глупость, ибо блаженства в том мало. Однако же выбирать место и время рождения не приходится. Роман начинается 27 февраля 1917 года, и его героям, чьи судьбы причудливо переплелись в революционном Петрограде, в тихо-благополучной Швейцарии, во врангелевском Крыму и в буденовской Конармии, приходится ежедневно делать трудный нравственный выбор на тонкой грани между жизнью и смертью. А в переломные моменты истории, как известно, наверх вылезает всё самое гнусное, жестокое, низкое и подлое.

Русский роман непременно должен отвечать на ключевой вопрос бытия. В данном случае речь пойдет о самом главном качестве человека и социума, названном искусственным словом «аристономия». Именно это качество определяет эволюцию человечества, именно оно дает надежду на лучшее будущее, силы пережить страдания и не разувериться. На этом пути автора сопровождают эпикурейцы и стоики, Паскаль и Декарт, наконец, великий кенигсбержец. Но философы прошлого не могут дать удовлетворяющее автора определение, и ему приходится прорабатывать его самостоятельно. Для читателя же остается открытым вопрос, не написан ли весь роман лишь как канва для краткого философского трактата (такой фокус не редкость в современной российской литературе, ибо за ее пределами философия есть лишь штатная, при погонах).

Впрочем, главные герои романа думают вовсе не об аристономии, им и невдомек, что автор выдумал такое слово. Меняются пейзажи и обстоятельства, флаги и лозунги, но внутренний камертон нравственного выбора неизменен. Потому и трудно поддержать одну сторону в великом вихре исторического противоборства, ведь у каждой из них — своя правда и своя неправда. Остается лишь поддерживать слабый огонек добра и разума, а также писать на склоне лет скорбную летопись глухих времен.

Акунин-Чхартишвили Аристономия
Валерій Пекар
У криваві часи Культурної революції в Китаї молода вчена-астрофізик, направлена на лісоповал «на перевиховання», раптом потрапляє на секретну військову базу «Червоний берег» високо у Хінганських горах. Сутність проекту, який розгортається на базі, виявляється лише легендою, а правда — неймовірною і ще більше засекреченою…

40 років потому пекінський фізик, що працює у сфері наноматеріалів, раптом виявляє, що з ним і навколо нього починають відбуватися дивні та неймовірні події. Можливо, це містифікація з метою вплинути на його свідомість, примусити до певних вчинків? Але ж відбуваються речі, що виходять за межі можливостей будь-якої, навіть надлюдської сили! Весь Всесвіт міняє свої базові фізичні характеристики лише задля того, щоб зупинити його дослідження. Він би з’їхав з глузду, якби не знав, що до нього щось подібне трапилося з десятками інших фізиків. А ще ця дивна комп’ютерна гра, страшна і приваблива, розрахована на людей з дуже високим рівнем освіти…

Роман китайського письменника отримав низку престижних нагород після свого перекладу англійською. Тепер він доступний українською, але від читача вимагається непогане знання сучасної фізики.

Лю Цисінь Проблема трьох тіл
Валерій Пекар
Это была великая эпоха. Запуск первых спутников и полет Гагарина, всенародное ликование и вера в нескончаемый прогресс, «оттепель» в СССР и бесчисленные рабочие восстания, подавленные с крайней жестокостью и засекреченные до сего дня, ботинок на трибуне ООН, кубинская революция и постройка Берлинской стены, снятие Хрущева и убийство Кеннеди… И самое важное, самое страшное событие — канун Третьей мировой войны, которая так и не состоялась.

Мастер исторических расследований Виктор Суворов детально, по дням и часам реконструирует события Карибского кризиса, вскрывая их подоплеку и причины, мотивы поведения основных игроков и существенные военно-технические детали. Но при этом изложение облекается в форму увлекательного повествования с множеством диалогов (естественно, вымышленных) и характерных примет эпохи. Советские генералы и партийные руководители, конструкторы ракетной и ядерной техники, разведчики нескольких стран сплетают сложный узор событий, руководствуясь своим собственным, порой ограниченным пониманием и своими собственными, почти всегда эгоистическими интересами. На фоне этих мелочных игр так ярко выглядит подвиг Олега Владимировича Пеньковского — неизвестного широкой публике человека, ценой своей жизни спасшего небольшую, но такую красивую планету под названием Земля.

Виктор Суворов Кузькина мать
Валерій Пекар
Эта работа одного из ведущих философов современности, наиболее яркого представителя интегрального подхода посвящена формированию полноценной картины мира и человеческого сознания. Человек разумный имеет три способа постижения мира: эмпирический опыт, размышление и созерцательную медитацию, и Уилбер показывает, как включить их в общую систему.

Идея книги — разобраться с основными препятствиями на пути создания такой интегральной системы, и автор детально рассматривает десяток таких препятствий: попытка подходить ко всем наукам с точки зрения эмпирического опыта («категориальная ошибка»); смешение низших и высших стадий развития из-за того, что у них есть общие черты («до/над-заблуждение»); путаница легитимности и аутентичности; смешение постоянных структур и переменных стадий развития, и так далее. Рассматривая десятки разных моделей человеческого развития, Уилбер последовательно и строго показывает, как те или иные типичные ошибки приводят к проколам и слабостям этих моделей, — и наоборот, дисциплина мышления и забота о точности определений придают тем или иным моделям силу, убедительность и практическую применимость. Особую привлекательность обсуждению придает тот факт, что многие из этих ошибок Уилбер сам совершал в своих ранних работах и впоследствии осознал и исправил.

По мере того, как человечество приближается к построению подлинно интегрального видения, преодолевая разрыв между разными отраслями знания и опыта, понимание типичных ментальных ошибок позволяет избежать ловушек и разрешить многие застарелые философские, психологические и методологические проблемы. От Платона до Гегеля, от святого Бонавентуры до Фрейда, от Нагарджуны до Эйнштейна человечество постепенно пробивает себе путь к проникновению в тайны мира, и Кен Уилбер качественно разбирает завалы на этом пути.


Кен Уилбер Очи познания: плоть, разум, созерцание
Валерій Пекар
Можна читати історію як набір фактів, а можна — як набір взаємозв’язків. Мені особисто цікавіший другий підхід. Яким чином кава сприяла розвитку капіталізму та демократії, а шоколад захищав католицизм та аристократію? Чому нюхання тютюну було пов’язано з консерватизмом, а куріння сигар — з вільнодумством? Чому робітничий рух, щойно народившись, вітав вино і пиво, заперечуючи водночас і горілку, і тверезість? Чому англійці намагалися витіснити пиво кавою, а німці — навпаки, каву пивом? Чи дійсно горілка — дитя промислової революції? Як пов’язані кава та емансипація жінок? Звідки взялися звичаї пити за здоров’я та змагатися у питті? Як за допомогою опію британці зруйнували Китай, і яким чином це пов’язано із витісненням кави чаєм у Британії? Чому середньовічна європейська кухня була напахчена більше, ніж нинішня індійська, і чому це припинилося?

Перед вами історія прянощів, алкоголю, кави, чаю, шоколаду, тютюну та наркотиків, написана як історія соціальна: взаємозв’язки соціальних трансформацій та «засобів насолоди» (Genussmittel, саме так звучить в оригіналі підзаголовок книги). Схід і Захід, католицизм і реформація, промислова революція, класова боротьба та протистояння націй — все це відображається, наче в дзеркалі, у кухолі з пивом, кавовій філіжанці, чарці з горілкою та чашці з чаєм.

Книга сильно виграє від десятків репродукцій картин, гравюр та рекламних листівок, що ілюструють поступовий і невпинний розвиток цивілізації, яка вміє потішити свої органи чуття і водночас втамувати спрагу до соціальної взаємодії.


Шивельбуш Вольфганг Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів.
Валерій Пекар
Нынче вера в научно-технический прогресс основательно подорвана. Глобальный экономический кризис, нарастающие экологические, энергетические, и тем более социальные и политические проблемы развеяли характерную для 60-80-х годов уверенность в том, что варварство позади, наука будет совершать всё новые и новые фантастические открытия, и теперь человечество вышло на магистральную прямую. Магистраль оказалась кривыми дорожками, варварство лезет из всех щелей, и конец истории, предсказанный Фукуямой, исчез из поля зрения.

А что же наука? Говорят, она застопорилась. Ученых всё больше, а открытий всё меньше. Прорывы научной мысли остались в XX веке. По крайней мере, так думают очень и очень многие.

Митио Каку принадлежит к редкой нынче касте научно-технических оптимистов. Оптимизм его — это хорошо информированный реализм, ведь он не только сам известный физик (один из соавторов теории струн, описывающей глубинную природу Вселенной), но еще и популяризатор науки — автор книг, ведущий программ на радио и ТВ. Он знает лично множество ведущих ученых современности, бывал в их лабораториях, держал в руках опытные образцы, вместе писали формулы на доске.

Книга Митио Каку — это простая и вместе с тем глубокая краткая энциклопедия научных достижений будущего вплоть до 2100 года, основанная на личных встречах автора с тремя сотнями ведущих исследователей. Каждой из ключевых точек роста — информационным технологиям, биотеху и нанотеху, энергетике, космонавтике и т.д. — посвящена отдельная глава, где собран удивительно полный обзор множества прорывных исследований и предсказание будущих технологических и (что важно) социальных сдвигов. Для чтения книги не понадобится специальных знаний, лишь только любопытство и вера в возможности человеческого гения.

Конечно, автор демонстрирует позитивистское мышление и порой грешит излишним оптимизмом. Реалисты знают, что отсутствие финансирования способно погубить лучшие начинания, а низменные инстинкты масс и «элит» извратят любые достижения духа и мысли. Однако всем тем, кто хочет быть в курсе современных научных идей, стоит прочитать эту книгу. Равно как и тем оптимистам, кто ищет в технологических прорывах пути выхода из социальных тупиков.

Митио Каку Физика будущего
Валерій Пекар
Для людини, яка особисто не знає ні Бориса Ложкіна, ні Володимира Федоріна, сам факт «відомий журналіст допоміг написати книгу главі адміністрації президента» викликає стійкі асоціації з традиційними мемуарами політиків, порожніми та пафосними, яких написані вже добрячі стоси. Однак, по-перше, Ложкіну рано писати мемуари. По-друге, хто знає хоча б одного з цих двох, той не має сумніву, що балаканини та пафосу не буде (нагадаю, попередня книга Федоріна — бесіди з Бендукідзе). Що ж це за жанр, і навіщо Ложкін цю книгу написав? Це заявка на політичну кар’єру чи злив інсайду? Розчарую: ні те, ні інше.

Я би класифікував цю книгу як спробу зрозуміти. Розуміння можливе лише в діалозі, а діалог будується з текстів. Оце й воно. За останні два роки перед очима Бориса Ложкіна пройшли Майдан, АТО, повномасштабна війна, дипломатичні ігри, перебіги внутішньополітичної боротьби, успішні й провальні спроби реформ, гіркота гострих поразок та ейфорія маленьких перемог. Він знає, мабуть, більше всіх аналітиків, разом узятих, але знання фактів не дає відповіді щодо суті процесів, і тому з'явився текст як спроба усвідомити. Принаймні так я побачив задум. Питань у тексті більше, ніж відповідей, але гарне питання іноді вартує більше.

Книга явно написана не політиком, а топ-менеджером. Часом цей стиль вражає холодною відстороненістю, і це дратуватиме читачів. Це відстороненість хірурга, що не має права на емоції і переживання через ціну помилки. Єдина емоція, яка проривається постійно, — це непереборне здивування, наскільки ефективність державного управління нижча, ніж у приватному секторі, і з цим майже неможливо владнати.

Розвернути корабель 45-мільйонної країни зі строкатим пострадянським населенням, патерналістські налаштованим і звиклим нікому не довіряти, із вщент розваленою державною машиною, під час війни та економічної кризи, неможливо, хоча дуже хочеться. Адепти #зради та адепти #перемоги будуть всі розчаровані. Реальне життя складніше схем. Прості рішення здаються ефективними лише на погляд з дивану, тому рішучість у кабінетах завжди нижча, ніж у Фейсбуці. Але спроба знайти відповіді чи хоча би правильно поставити питання — це безсумнівно перший необхідний крок до переможних стратегій. Десь так.

Борис Ложкін Четверта республіка
Валерій Пекар
Роман із такою назвою приречений на увагу читачів, особливо прихильників воєнних романів у стилі Тома Кленсі. Перед вами саме такий твір, але є одна вирішальна відмінність. Створив його не письменник і не журналіст, а британський бойовий генерал, що дослужився до заступника Верховного головнокомандувача Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі. Людина, яка на власному досвіді знає не лише особливості бойового використання різних родів військ та техніки, але й підходи до прийняття рішень і командування НАТО та збройних сил його членів, а також політичний дискурс і стиль у Брюсселі, Вашингтоні, Лондоні, Берліні та Москві.

Фабула роману — гібридне вторгнення Росії у три балтійські країни на тлі російсько-української війни — в наші дні в реальності аж ніяк не вважається неможливим у Вільнюсі, Ризі й Таллінні. Скоріше навпаки, там це розглядається як досить ймовірний сценарій. Складні питання: чи надішле президент США американських хлопців помирати за маленьку державу на іншому кінці світу, яку переважна більшість його виборців не знайде на глобусі? Чи зможуть 28 країн — членів НАТО швидко скоординувати свої сили? Якщо перше запитання примушує сильно замислитися, то відповідь на друге очевидно негативна.

Війна показана в романі у усій її гібридній повноті: заворушення «п'ятої колони», кібератаки, медійна навала, дипломатичні ігри, спецоперації та партизани одночасно з брязканням зброєю та її реальним використанням.

Автор із позиції професійного військового безжально викриває політичну і військову слабкість Альянсу, нескоординованість та заздрощі, зацикленість політиків на рейтингах і самозакоханість дипломатів, врешті найнебезпечніше — низьку боєготовність. Як британець він неймовірно страждає від інспірованого політиками скорочення британських збройних сил та особливо Королівського флоту, що підриває надійність і силу Великої Британії як опори НАТО та загалом Західного світу. Він вірить у беззаперечне американське лідерство — але чи вірять у нього самі американці?

Це роман-застереження, а водночас попередження: не можна недооцінювати Росію, хоч би якою слабкою в тих або інших вимірах вона не здавалася. Російська військова машина боєздатна, а російська політична система спроможна на самовбивчі геополітичні вчинки.


Генерал сер Річард Ширрефф Війна з Росією
Валерій Пекар
Военные корабли обычно строятся малыми сериями. Нет смысла строить большими: пока верфи выпускают только что спроектированные корабли, конструкторы уже трудятся над следующим поколением, так что только что сошедшие со стапелей сразу оказываются устаревшими. Большие серии закладываются только в одном случае: если флот готовится к близкой войне. Причем если флот построен, им нужно сразу же воевать, иначе он быстро безнадежно устареет, и все ресурсы пропадут даром. «Про запас» большие серии военных кораблей не выпускаются. Обнаружив закладку большого флота и просчитав срок его готовности, вы получаете четкий сигнал о сроке начала войны. А изучив тактико-технические характеристики флота, можно понять, против кого он будет использован.

Именно это сделали герои книги (а на самом деле авторы книги), предсказав в 2006 году российско-японскую войну на море 2012 года. И не нужно смеяться, а нужно изучить, что происходит на японских верфях, и испугаться не на шутку.

Книга, вышедшая в 2007 году, представляет собой детальную, день за днем, а порой и почасовую реконструкцию российско-японской морской войны 2012 года. Войны нового типа, которую ученые называют «барьерной войной», — войны вблизи постиндустриального барьера и ради перехода через этот барьер. Такая война принципиально не похожа на предыдущие. Ее характер, быстротечность, действующие лица, управление войсками — всё иное. А ведь «генералы всегда готовятся к прошедшей войне». Адмиралы тоже.

Это книга-предупреждение, с помощью которой авторы достучались до российского руководства и донесли мысль о стратегической важности событий на Дальнем Востоке. В 2011 году я спросил Сергея Борисовича: что, война всё еще будет? Уже нет, сказал он, японская рецессия заморозила проект войны, плюс наметки российского ответа изменили ситуацию. А может, отложили.

Продравшись через безумный слог авторов и обилие военно-морских подробностей, понимаешь: главное ведь не война как таковая. Книга эта о том, как интеллектуальные элиты двух стран пытаются пробиться через постиндустриальный барьер, перевести свою страну в Будущее всеми доступными средствами, не считаясь ни с чем и не надеясь ни на кого. А в таком ракурсе книга интересна и вполне сухопутному читателю, для которого Дальний Восток слишком далеко.

Сергей Переслегин, Елена Переслегина Война на пороге. Гильбертова пустыня
 31..40 41..50 51..60 Ctrl ← 61..70 Ctrl → 71..80 81..90 91..98