Сеть знакомств для любителей книг



Конкурс Goethe-Institut
 послать сообщение
добавить в друзья
посмотреть список желаемых книг
посмотреть рекомендуемые пользователю книги

Читают то же, что и вы:
 
Валерій Пекар





Книги для обмена:
У этого пользователя пока нет книг для обмена




Также в друзьях у:
 
Vita Kravchuk
Vita Kravchuk

Конкурс Goethe-Institut

У пользователя нет сводных рецензий
лучшие рецензии : новые рецензии

Художественные (25)Философия, история (8)Бизнес (1)
Обучающие книги (6)

 1..10 Ctrl ← 11..20 Ctrl → 21..30 31..38 
Конкурс Goethe-Institut
Еліас Н. Про німців / Норберт Еліас / Пер. з нім.
О. Кислюка. –К. : «Юніверс», 2010. – 432 с.



«Відтворювати минуле в історичному плані – не
означає пізнавати його таким, яким воно, властиво, і було. Це означає
підкорити собі спогад, тільки-но він зблисне у хвилину небезпеки», – зауважував
свого часу німецький філософ культури, критик і публіцист В. Беньямін
[1, с. 41]. Натомість ще один видатний німецький філософ і соціолог Н. Еліас
десь півстоліття
по тому стверджував, що «…проблематика минулого важлива. Вона з багатьох точок зору
ще зовсім не вирішена. … Нині … постають нові завдання, для яких не існує жодних
паралелей у минулому» [3, с. 22].

Те, що сучасні соціальні
науки в Україні і далі відчувають «голод» на якісний друкований продукт західної
науки, говорити зайве. Тому спорадичні появи окремих видань –
перекладів українською мовою давно відомих у світі «класичних» праць з обшарів
історії, політології,
соціології чи культурології – факти, які не можуть не радувати. Тим паче, що йдеться
про ґрунтовні і багатопланові роботи таких визнаних авторитетів, як Б.
Андерсона, Е.
Гобсбаума чи ж Е. Д. Сміта.

Однак, якщо в «українському»
випадку йдеться про, як правило, перше знайомство з авторськими текстами, то для
західних колег ці роботи вже давно стали експериментальними майданчиками
подальших доведень/спростувань поступу «їхньої» соціогуманітаристики – від усної
історії до політичної антропології і т.д. [5, с. 7-14].

Тому ж таки нове видання, яке
поповнило невеличку на сьогодні полицю «класичних» перекладних видань
українською, має усі підстави стати настільною книжкою для політологів, соціологів та,
звісно, істориків. Йдеться про переклад збірки вибраних текстів видатного
німецького вченого Норберта Еліаса (1897–1990) з узагальнюючою назвою «Про німців»
[3]. А що її автор – не лише визнаний авторитет соціологічної науки, але її безпосередній
творець, то зрозумілим є визнання автора про те, що «… за опублікованим тут дослідженням
стоїть свідок, який маже 90 років відчував на собі плин подій» [3, с. 5].

Свідченням цього стало
створення у 1980-х рр. школи послідовників вченого – т. зв. «фігураційної
соціологічної школи» або «соціології процесу» (process sociology). У понад 400-сторінковому виданні йдеться, якщо
коротко, про специфічну німецьку традицію, яка
уможливила вибух варварства у нації Ґете, Канта і Шіллера. З огляду на це, авторські
тексти зосереджені, головним чином, на процесах німецького державотворення і формуванні
соціальної структури особистості як індивіда в різних історичних епохах – вільґельмінівському
суспільстві, Веймарській республіці, гітлерівській державі та федеративній
республіці. То ж прикро, що в українському виданні назва цього поважного дослідження
скоротилася до узагальненої «Про німців». Якщо ж бути точним, то його авторська
назва така: «Студії про німців. Боротьба за владу та розвиток національного
руху в ХІХ
і ХХ століттях» [див.: 3, с. 2]. Мабуть, нашим видавцям хотілося дати книзі
коротку і лаконічну
назву, що, переконаний, тільки дезорієнтує і науковця, і пересічного читача.

Оскільки у
рецензованій праці Н. Еліас докладно веде мову про цивілізаційні процеси і про
владні стосунки різних груп усередині німецького суспільства, його головне
завдання – дослідження розвитку національного руху (Habitusentwicklung) німців. Останній, за визначенням вченого, й уможливив в часи Гітлера їхнє
«сповзання в бік децивілізації» [3, с. 5] і пов’язав цей розвиток з тривким
процесом утворення німецької держави. Згідно із Еліасовою концепцією, студії
над «біографіями» Німеччини ХІХ – ХХ ст. мають багатосюжетний вимір. Його
ключовими трендами можемо назвати такі, на загал складні, словосполучення:
«німецька національна віра», «німецький національний ідеалізм», «німецький
національний патріотизм», «німецька реальна політика», «німецька національна гордість»,
«німецькі традиції» та інші.

Конструкція книжки побудована
за проблемно-хронологічним принципом, а тому автор виразно сповідує принцип
історизму, а вже потім «розбудовує» її за допомогою соціології, психології
і філософії. Не менш важливим, а, подекуди, визначальним, є звертання до
історії німецької
культури та політичної історії, які трактуються Н. Еліасом як «екскурс у
питання націоналізму»
[3, с. 119-166]. За нашими спостереженнями, із п’яти взаємопов’язаних розділів
книги «найбільшими» є тексти про монополію держави на фізичне насильство та її порушення
(«Цивілізація і насильство» [3, с. 167-289] і «Крах цивілізації» [3, с.
293-385]), а «найменшим»
– «Думки про Федеративну республіку» [3, с. 389-413]. Така логіка зрозуміла, адже
авторові йшлося, передусім, про скрупульозне вивчення «больових» точок
німецького національного
руху та укладання своєрідної антології боротьби за владу в Німеччині за різних
типів політичних режимів.

Поза сумнівами,
найголовніша тема книжки Н. Еліаса – взаємозалежність цивілізації і насильства,
яку він демонструє через призму німецького суспільства. Чи не найперший аргумент
вченого, чому саме потрібно досліджувати жертви історії – ситуація, коли
«…згадка про те, яким чином сучасна держава намагалась викорінити осоружну їй
меншість, дедалі дужче й дужче зникала із свідомості людей» [3, с. 294]. А що
йдеться тут про злочини нацизму проти євреїв, у які «… люди не хотіли вірити,
що такі речі можуть статися у високорозвинутому індустріальному суспільстві – в
середовищі цивілізованих людей. Це була їхня фундаментальна дилема; це проблема
соціологів» [3, с. 294], то пересічні громадяни гітлерівської держави «… були
схильні і суть націонал-соціалістичної системи віри, і особливо її дикий і
крайній антисемітизм сприймати як пропаганду чи як добре спланований засіб для єднання німецького народу (курсив автора – І.М.), а не як глибоке релігійне
переконання» [3, с. 307].

Численні докази пошуку
«спільного ідеалу» німцями за часів Гітлера підводять нас до відомого висновку
німецького соціолога масової культури, теоретика кіно З. Кракауера, що «… їхній
(німців. – І.М.) потяг до нацистів був суто емоційним – тверезо оцінити факти
вони не бажали. Їхня капітуляція перед фашистами стала
наслідком радше емоційних переживань, аніж оцінки правдивого стану речей» [4, с.
15]. Таке «засліплення», на думку Н. Еліаса, яке призвело до застосування насильства,
було особливо глибоким стосовно «чужих». В арсеналі засобів проти них – монополія
держави на застосування фізичної сили, яка контролювалася німецьким урядом,
репрезентувалася армією та поліцією як виконавчими органами [3, с.171]. Сюди
додавалися й технічні й адміністративні допоміжні засоби, зокрема «відкриті» погроми і
найбрутальніший спосіб убивства – вбивство у газових камерах [3, с. 297-298].

Міркування вченого про
спроби вигубити все єврейське населення у країнах під німецьким пануванням підтверджує
тезу сучасної науки про рішучість вищого нацистського керівництва щодо
використання небачених до того часу технологій убивства [2, c. 81].

На маргінесах
рецензованого тексту зауважмо принципову обставину: нові шляхи історичного й
соціологічного мислення, репрезентовані Н. Еліасом, свідчать про наявність у середовищі
німецьких інтелектуалів кризи і травми після жахіть Другої світової війни, їхню
персональну відповідальність за Голокост [5, с. 219-227]. Приклад цього –
виокремлення як осібного фактора західнонімецького тероризму –порівняння
позапарламентської опозиції і терористів Веймарської та Боннської республік [3,
с. 225-289]. Це явище автор трактує як вияв соціального конфлікту поколінь:
потреби у сенсі та боротьбі за владу між поколіннями; відмінності у
переживаннях, ідеалах та моралі до- і повоєнних поколінь; проблеми подовженої
молодості вихідців із буржуазії; тероризм, національна гордість і цивілізаційне
право нації. Ґрунтовним є й висновок про взаємозв’язок між національним
почуттям, національним зразком поведінки і національною структурою совісті.

Кожна рецензія, зазвичай,
завершується заувагами, побажаннями чи то рекомендаціями на кшталт «про що можна було
б ще написати». У нашому випадку відмовимося від такого підходу, адже Еліасова книжка
«Про німців» вже давно стала класичним прикладом того, як потрібно вивчати власний
народ, навіть за наявності «непривабливих» загальнонаціональних подій,
політичних фігур тощо.

Залишається щиро
пожалкувати, що в сучасній Україні не знайдемо подібних чи аналогічних до
Еліасового прикладу спроб комплексного дослідження проблеми загальнаціонального
«Я», історичного і національного мислення, тобто усього набору маркерів, які
увиразнюють габітус українців, їхнє державне будівництво в
історико-політологічній ретроспективі. А
застереження про небезпеку самоізоляції та національного самозахоплення окремо взятого
народу і його еліт, яке золотою ниткою проходить через Еліасову книжку «Про німців»,
це ситуація, коли «… мислення раптово зупиниться в напруженому силовому полі,
виникає шок, завдяки якому мислення викристалізується як монада» [1, с. 48-49].

Виявляється, що такий шок
сучасна українська нація ще мусить пережити, щоби по-справжньому перетворити
власне минуле на майбутнє.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еліас Норберт Про німців
Конкурс Goethe-Institut
Зіґфріда Кракауера. “Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна”.

Грані-Т, 2009, переклад Ігора Андрущенка.



Кракауер у перекладі Андрущенка: межі семантичної самоіронії



Початок ХХ сторіччя подарував мистецтвознавцям унікальну можливість
спостерігати наочну реалізацію парадокса Вайльда, а саме — безпосередній вплив
мистецтва на реальне життя. В Україні — Олександр Довженко, а в Німеччині —
Лені Ріфеншталь, окрім суто художніх завдань, вирішували також (свідомо чи ні)
і політичні завдання вищого партійного керівництва, яке розцінювало цих великих
режисерів лише як скромних асистентів у своєму кінотеатрі тіней, кінотеатрі,
де, заради “правди життя” сценарій передбачав смерть мільйонів людей, більшість
з яких були до того ж звичайними глядачами, що акуратно сплатили за найдорожчі
квитки у першому ряді. Майже півсторіччя ці глядачі наївно вірили, що паротяг Люм'єрів
виїде з екрану просто у зал і можна буде зайняти свої місця та вирушити у
далекі мандри. Пізніше, на щастя чи на жаль, цю прекрасну віру майже знищили чи
то штампи масового кіна, чи то телебачення, чи то звичка, але ж непоодинокі
спроби формувати за допомогою “придворних” митців політичну свідомість громадян
ми бачимо ще й зараз і в Росії, і в США.

Одним з перших цю тенденцію помітив німецький кінокритик Зіґфрід Кракауер,
чия книжка “Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна”
вийшла у видавництві “Грані-Т” у перекладі Ігора Андрущенка. Як стверджує
анотація, “автор дослідив вплив кіна та соціум і націю загалом на прикладі
формування кінематографом гітлерівського автоматизму в душах німців як
соціальної основи для встановлення фашистської ідеології”. Звісно, тут йдеться
виключно про німецьке кіно періоду 1918-1933 років, і праця Кракауера стала
цілою його унікальною за своїм характером енциклопедією.

Якби Адольф Гітлер свого часу зіграв роль Носферату у відомій картині
Мурнау, то хто знає, можливо, його жага до крові у реальному житті була би
вчасно вгамована, і наші підручники з історії менше б нагадували інфернальні
фільми жахів. Але ж сталося навпаки: це саме Носферату “зіграв” Гітлера і
підготував ґрунт для появи тоталітарної диктатури. “Можливо, викликаючи до
життя ці страшні видіння, - пише Кракауер у присвяченій зокрема й цьому
фільму главі “Ґалерея тиранів”, - німці намагалися заклясти пристрасті, які
вже бродили в них самих і загрожували повним собі підпорядкуванням? (Хай там
як, дивний збіг: через десять років нацисти вдалися до тих-таки фізичних і
моральних тортур, які німецький екран вже зобразив)”.

Саме ця глава книжки містить фрагмент, що викликає справжню насолоду від
читання, і тут слід окремо подякувати перекладачу, який грамотно обрав
відповідні діалектизми та слова з побутового вжитку, нібито не властиві для
подібного роду тексту: “Земельний маклер із Бремена посилає свого бюровця
до Носферату, який живе десь у глушині карпатських лісів, аби залагодити
справи. Подорож бюровця цими лісами, де все затягнуте похмурою завісою
туману, де багато вовків і хижих птахів, які лякають коня, виявляється
безневинною прелюдією до халеп, що чекають на нього в замку Носферату”.
І трохи далі: “Носферату в один мент відступає від уподобаної ним
жертви. Цей телепатичний феномен, на думку Ґалеена, доводив надприродну силу кохання”.
Постає питання: навіщо це було зроблено? Мурнау сприймав свою картину цілком
серйозно, але згадаємо часи, коли вона вийшла на екран: це був 1922 рік —
найзапекліша доба експресіонізму. Тоді, наприклад, Ґеорґ Гайм також абсолютно
серйозно зображував Шекспирівську Офелію таким чином:



Гніздо в її розкішному волоссі,

Де зовсім юні водяні щурі,

І руки, мов плоти, у перснях досі

Пливуть під тінню пралісу вгорі.



Останнє сонце, заблукале в ніч,

Спускається в її мізків труну.

Чому померла? І чому одну

Її несе потоками сторіч?*



* - переклад Тимофія Гавриліва (www.prostory.net.ua/ua/...
)



І лише сьогодні у нас, що пережили цілюще щеплення постмодернізму, ці слова
викликають іронічну посмішку, бо ми відчуваємо не лише часову, але й певну
світоглядну дистанцію. Цю дистанцію стосовно до свого матеріалу відчував вже й
Кракауер, бо його книжка писалася вже після шоку Другої світової, а ще більша
ця дистанція для нас — українських читачів дослідження німецького автора. І
через усвідомлення цієї дистанції виникає певне питання для перекладача, бо він
має, окрім суто технічного завдання — адекватної інтерпретації іноземного
тексту рідною мовою, вирішити також і, назвемо її так, екзистенційну проблему
місця свого перекладу у сучасній культурі. Справа у тому, що деякі тексти
просто вимагають втручання через свою семантичну перевантаженість. Приклади на
рівні слів давно відомі: буквальний переклад німецького слова “f&­#252;hrer” та
російського “смотрящий” одразу зруйнує їх певне забарвлення та перетворить весь
текст на інваліда. Але чи маємо ми використовувати сучасну мову для перекладу
архаїчних текстів, або кращим відповідником може слугувати лише вправна
імітація? Наприклад, російський переклад казок “1001 ночі” зроблений за мовним
зразком російського ж перекладу Біблії. Відомий автор та знавець етнографії
Єгипту Едвард Лейн (E. W. Lane) стверджує, що мова та стиль “1001 ночі” -
звичайний стиль письменного, але не дуже вченого єгиптянина XV—XVI сторіч. І
саме тому, що мовний зразок оригіналу арабського тексту був створений таким
далеким від сучасності письменником, для його інтерпретації підходить будь-яка
архаїчна мова, бо ми просто не маємо адекватних відповідників, і обмеження тут
— тільки смаки читачів, бо, скажімо, обирати мовні конструкції та слова з
творів (казок) Сковороди надто небезпечно для подальшої ринкової долі
перекладу.

Кракауер закінчує свою книжку дуже показовим епізодом, що на перший погляд
(погляд сучасників) був трагічним, на другий (самого автора) — лише
красномовно-ілюстративним, і на третій (читачів) — нагадував кумедний
історичний анекдот. Адольф Гітлер на другий день після призначення канцлером
райху разом з усім кабінетом міністрів пішов у кінотеатр на прем'єру фільму
“Ранкова зоря” (“Morgenrot”), що розповідав про будні одного підводного
човна в часи Першої світової війни. Фюрер одразу відчув користь такого
мистецтва для свого нового режиму. “Те, що Гітлер бачив “Ранкову зорю” на
світанні свого режиму — лише дивний збіг, - пише Кракауер у перекладі
Андрущенка. - Фільм, імовірно, сподобався Гітлерові, бо атмосферу реальної
війни, якою вирізняється стрічка, він поставив за добру ознаку, за напутній
жест провидіння, рукою якого він і сам хотів стати”. Ми читаємо це і посміхаємося, і причина нашої
посмішки не лише у віддаленості цих подій від нашого часу, а й у віддаленості
мови. Спокуса тогочасної німецької мови саме у її носіях, про яких ми знаємо
так багато і так мало.

Рецензія з 100buch.in.ua

Зіґфрід Кракауер Від Каліґарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіна
Конкурс Goethe-Institut
Творчість німецького письменника Альфреда Дьобліна (1878–1957) українському читачеві, на жаль, невідома. Про це свідчить бодай те, що лише 2011 року вийшов друком перший переклад українською ранньої прози письменника. Проте
Дьоблін один з найвидатніших романістів ХХ століття, який на німецькомовну літературу справив не менший вплив, ніж, наприклад, Роберт Музиль чи Герман Брох. Найвідоміший твір Дьобліна – роман «Берлін, Александерплатц» – можна
порівняти хіба що з такими романами минулого століття як «Уліс» Джойса, «Чоловік без властивостей» Музиля та «У пошуках утраченого часу» Пруста. Але до експериментів з романною формою у своєму найзнанішому творі, якому, втім,
передувало кілька інших, не менш цікавих романів, Дьоблін писав малу прозу, зокрема, видав збірку з дванадцяти оповідань «Убивство кульбаби».
У цих оповіданнях ще немає таких виразних експериментів з мовою та прозовою формою, до яких Дьоблін вдаватиметься у своїх пізніших творах, проте вони дають змогу ознайомитися з
провідною ниткою усієї подальшої творчості письменника: виявлення позірності рутинного досвіду та усталених поведінкових правил в суспільстві, норми та ненормальності, реліґійної фальші, яка радше віддаляє індивіда від
саморозуміння, інструментальне ставлення просвітниченої людини до природи та його згубні наслідки. Головними персонажами збірки є переважно марґінали, завдяки яким Дьоблін увиразнює важливі для нього теми самовідчуження
(«Танцівниця і тіло»), ілюзії всемогутності знання, розуму, нав’язуваної протягом століть просвітницькою пропагандою («Астралія») і прямого наслідку цієї пропаганди – нещадного визискування природи людиною («Убивство кульбаби») тощо.
У центральному оповіданні збірки – «Убивство кульбаби» – ці всі теми перетинаються. Її герой – пан Міхаель Фішер, під час прогулянки лісом знічев’я стинає голову кульбабі, що
породжує незрозумілі йому жаскі докори сумління. Персоніфікована природа переслідує Фішера, який будь-що-будь намагається уникнути відповідальності: грошовим переказом, каяттям у церкві, але мертва кульбаба ніби промовляє з
самого Фішера, не даючи йому спокою. Врешті він вирішує піклуватися про «доньку» вбитої кульбаби, спокутуючи таким побитом свою провину, але мимоволі розтрощений його хатньою служницею горщик з квіткою, вмент звільняє його від
самокатування (яке було для нього єдиним шляхом до самопізнання) та баласту відповідальності, і він чкурить до лісу, щоби задовольнити свою жагу до вбивства, знищуючи усе живе, що змусило його бодай на мить замислитися над простим питанням: хто я?
Насамкінець варто приділити дрібку уваги українському перекладові, який, на жаль, не дає змоги побачити багатства Дьоблінового стилю. На відміну від ориґіналу український переклад видається сухим, стилістично обмеженим, до того ж багатим на лексичні та пунктуаційні помилки. Але перекладачці годі щось закинути, адже у пропонованого
нашому читачеві видання немає літературного редактора, що є сумною для українського книговидання закономірністю. Мабуть, таким робом видавництво вирішило заощадити. Як наслідок, вкотре страждає український читач, якому доведеться стикнутися з «ефірною фігурою» танцівниці (с. 14), хоча в оригіналі «seidenleichte Figur», тобто «легка мов шовк фігура»; з «дощовою осінню» (с.20) у сенсі «дощовитої осені»; з «мужичками» (с. 21, 26-27); з «чорно вбраним
паном» (с. 28) у сенсі «вбраного у чорне пана»; з «руками, що бовтаються на плечах» (с. 28, 30); з товстуном, який – увага! – «заліз до кишені штанів» (с. 33); з відверто суржикомовною конструкцією «шароподібний стовп» (с. 57) у сенсі «кулеподібний» чи ще краще «кулястий»; зі зловживанням складеною формою вищого ступеня порівняння прикметників (більш непотрібний, більш несамовитий, більш жалюгідний і багато інших), і повним нехтуванням простою, що створює під час читання враження їзди битим шляхом; з черговою суржикомовною конструкцією «зубоскалення» (с. 62) у сенсі «глузування з»; з «крадьковитою ходою» (с. 67).
В оповіданні «Помічниця» перекладачка взагалі вирішила виступити співавтором Дьобліна, знехтувавши тим, що процес над фабрикантом Ґрассом відбувався уНью-Йоркові, адже у перекладі ця «дрібничка» відсутня (с. 65), а в ориґіналі з
цього починається оповідання («In New York erregte…»). Переклад рясніє згаданими вище неточностями, перераховувати які далі немає сенсу. Звісно, навіть крізь такий переклад
Дьоблінів геній досягне серця і думки нашого читача, але навіщо створювати аж такі перешкоди, коли можна просто не заощаджувати на літературному редакторові?

Рецензія з 100buch.in.ua

Дьоблін Альфред Убивство кульбаби та інші оповідання
Конкурс Goethe-Institut
Крейзанутість та самотність Беньяміна Лєберта

Яка література стає культовою серед тінейджерів, тобто, якщо іти за логікою англійської мови, людей віком від тринадцяти до дев’ятнадцяти? Дуже часто такими стають твори, що
розповідають про звичні і знайомі для молодих людей проблеми, конфлікти і переживання, просто формулюють їх більш майстерно, аніж підлітки могли б зробити це самі. Світове літературознавство дало чимало визначень для так
званого молодіжного роману. Це і класичне німецьке поняття Bildungsroman, що простежує формування характеру головного героя у складній взаємодії з зовнішнім світом та приблизно відповідає англійському coming-of-age novel, і дотичний
жанр Entwicklungsroman, який, на відміну від попередніх жанрів, не доводить розвиток героя до закономірного фіналу – дорослішання. Є ще problem novel, де описується конфронтація підлітка з певною соціальною проблемою. І, певне, перелік цим не вичерпано. Окрім деяких поверхових ознак, часто притаманних цим жанрам, на зразок неформального (часом і нецензурного) сленгу, існує ряд більш тонких літературних прийомів, завдяки яким твори і завойовують довіру молодих
читачів: це розповідь від першої особи, тобто від імені героя-підлітка, а відтак – суб’єктивність суджень та характеристик, з якою нерідко майстерно переплітається імітація літературної недосвідченості.
Розглядаючи твір Беньяміна Лєберта «Крейзі», що розповідає про епізод з життя підлітка-інваліда, таким чином включаючи елементи problem novel та Entwicklungsroman (але аж ніяк не Bildungsroman – дорослішання тут ще нема, адже автору було 16 років на момент написання твору), обов’язково потрібно брати до уваги те, що, на відміну від багатьох молодіжних романів, ретельно продуманих дорослими письменниками, цей є
автобіографією – і першим твором автора. Це відразу натякає на імовірні сильні та слабкі сторони твору. З одного боку, це додаткова легітимність, чесність, щирість. З іншого – нездатність дистанціюватися від свого власного досвіду. До
того ж, будь-яка літературна недовершеність буде тут радше не художнім прийомом, а, власне, незрілістю письма.
Втім, враховуючи нинішню популярність «суб’єктивного журналізму», блогів та інших нових засобів медіа, можна припустити, що саме таке написання, хай недосконале, але щире, буде користуватися популярністю. Крім того, стиль роману-бестселера не викликає зауважень. Лєберт уміє достовірно описати свої почуття, а ситуації та характери
у романі виглядають цілком переконливо. І коли Беньямін говорить речі, якими можна було б знехтувати як типовими проявами підліткового максималізму, цілком доросла впевненість і довершеність його мови змушують їм вірити. То в чому ж проявляється незрілість автора і чи є вона, власне, недоліком? Перед тим, як відповідати на це питання, ознайомимось із твором поближче.
Беньямін, він же Бенні – інвалід: його ліва рука і нога не функціонують, однак приносять йому біль. Змінивши багато шкіл через погану успішність (у першу чергу з математики), він опиняється у школі-інтернаті Нойзеєлєн. Беньямін не любить розповідати усім навколо про своє каліцтво. Його напружують вимушені пояснення батьків на цю тему, і сам він їх робить неохоче. Тож натяк на те, що у шкільних невдач автора можуть бути тілесні причини, зустрічається лише один раз: «Я дивлюся на своє креслення на дошці. Воно виглядає жахливо. Як витвір руки п’ятикласника. Мені соромно. На жаль, краще я не вмію. Фізіотерапевт, до якої я ходжу, каже, що причина у моєму каліцтві. Мені бракує чогось логічного чи що. Бо справа не лише у фізіології. Тому у мене з математики “шість”. Але то не може бути так просто. Я так думаю, що кожна людина має бути в стані опанувати математику…»
Тож від Лєберта неявно дістається і німецькій освіті загалом, і не лише злощасному уроку математики, але і, наприклад, викладанню літератури, з його жорсткими канонами того, яким повинен бути хороший твір. Так, Беньямін в захваті від роману Стівена Кінга «Misery», у той час як
твори шкільної програми йому нецікаві і незрозумілі, однак це нікого не обходить. Іронія полягає в тому, що Лєберту довелося побачити, як саме «Крейзі» задають школярам для аналізу на екзамені з німецької мови – можна вважати, що
система освіти прийняла і врахувала його критику.
Сім’я – це тема, яка мучить Бенні не менше, аніж його хвора нога. Власне, хлопець стає жертвою сімейних проблем – саме через те, що батьки постійно сваряться і все йде до
розлучення, його і відправляють до інтернату. Однак необхідність приїжджати додому кожні вихідні, очевидно, все лише ускладнює. Бенні боляче бачити сльози матері, однак разом з тим, відчайдушно не хочеться повертатися до інтернату щонеділі. Батько ж, замість того, щоб сказати синові якісь слова підтримки, дарує йому диск Rolling Stones, які, мовляв, «додадуть волі до життя», або ж
пише листи наступного змісту: «Любий Бенні, я знаю, що тобі нелегко. І я знаю, що багато в чому ти можеш розраховувати тільки на себе. Але пам’ятай, це для тебе найкраще і будь мужнім!» Ні одного, ні іншого, вочевидь, не вистачає для
того, щоб полегшити біль від того, що батько йде від матері до молодшої жінки.
Тим важливішою для Беньяміна стає інтернатська компанія, з якою він наважується на найрізноманітніші витівки. Вони пробираються вночі до дівчачого крила інтернату, потай розпивають алкоголь, зрештою усі разом тікають з інтернату до Мюнхена.
Бенні змінив багато шкіл, і у більшості, на що натякається в тексті, потерпав від своєї інвалідності, був аутсайдером. Попри всі свої недоліки, інтернат – перше місце, де він знайшов справжніх друзів, компанію, до якої би повноцінно
належав. Саме тому йому так важливо написати про це, достовірно описати саме цей, незабутній, період його життя. Беззаперечний лідер групи – Янош. Це він вводить у вжиток слово «крейзанутий» на позначення чогось неймовірного і
крутого, організує вилазки і втечі, говорить більше і впевненіше за всіх і тримає компанію в тонусі. Янош ділить кімнату та дружить з Бенні, і Бенні захоплюється ним. Це не означає абсолютного підпорядкування; так, скажімо, Беньямін
далеко не завжди погоджується з його безапеляційними філософськими сентенціями.
Одного разу Янош починає просторікувати про літературу: «Література – це коли ти читаєш книжку і готовий підписатися під кожним реченням, бо воно правдиве… Якщо ти, читаючи кожний абзац, маєш відчуття, що діяв і думав би точно так
само, як герой роману. Тоді це література.» На це Бенні має що заперечити:
«Звідки ти знаєш?» – питаю я… «…Скільки книжок ти взагалі
прочитав?»
«Можливо, дві», – відповідає Янош.
«Можливо, дві? І ти мені розказуєш про літературу?»
Однак річ не у змісті сентенцій, а радше у тоні, в якому вони виголошені – тоні, сповненому оптимізму, ентузіазму, впевненості. Незважаючи на часті в’їдливі жарти, Янош
підтримує їх усіх, і зокрема Бенні. «Янош – це скеля. Це знають усі. Навіть грубий Фелікс це знає… Поки Янош тут, я не боюся. Це при тому, що він не є великий. Чи сильний. Він просто Янош. І цього досить.» Є в компанії і повна протилежність Яношу: це Трой, котрий ніколи не говорить. Загалом, описуючи інших хлопців, автор постійно повторює найбільш визначальні риси поруч з їхніми іменами: грубий
Фелікс, Флоріан, котрого всі називають дівчинкою… Це теж цілком правдоподібно відтворює підліткове максималістично-схематичне сприйняття інших, часто спільне для групи, що не визнає багатьох відтінків особистості. Їх здатність розуміти
один одного обмежена здатністю розуміти себе самих.

Отже, чого додає автору ота не-відчуженість від предмету оповіді, якої немає у, скажімо, Селінджера, що написав свій класичний молодіжний роман «Ловець у житі», коли мав більше
тридцяти років? Напевне, саме завдяки їй Лєберт і зумів так достовірно відтворити захват, втілений у винесеному в назву роману запозиченому з англійської слівці: крейзі, крейзанутий, божевільний. Такі палкі, перебільшені почуття можливі лише у певному віці – віці безапеляційності, коли про все, що не подобається, можна сказати «відстій», а про все, що подобається – що це божевільно. І Беньямін таки уміє змусити навіть старшого за цей вік читача разом з ним пережити ці емоції. Інша перевага безпосередньої залученості до сюжету тексту – це легітимність, не-вигаданість почуттів. «І нехай хтось заїкнеться, що юність то легка річ. Це кажуть люди, які її вже подолали», - говорить нам Лєберт, і ми віримо йому, як старанному репортерові з місця подій.
З іншого боку, Лєберт, який вже вміє доступно і пронизливо описувати свої спостереження і почуття, не здатний свідомо конструювати текст, аби той залишав цілісне, усвідомлене
автором враження. Можливо, він ще не знає, що саме хоче сказати. Для порівняння звернемося до вже згадуваного роману Селінджера «Ловець у житі». Тут уже в назві відбивається символічний зміст усього твору: герой прагне рятувати дітей,
що граються над прірвою, що метафорично означає бажання утримувати їх від небезпек і марнот молодості. Назва ж роману Лєберта не є метафорою. Він усім єством відчуває ту «крейзанутість» себе і своїх друзів, що служить йому
химерною підтримкою на тлі занепаду надійного «тилу» – сім’ї та нерозуміння з боку соціуму. Однак зробити з цього відчуття переконливий месидж для читачів будь-якого віку йому допоможе час і досвід письма.
Та хвиля зацікавлення, що її здійняв «Крейзі» у Німеччині, має подвійну причину: молодь пізнає у героях себе і свої проблеми, дорослі починають краще розуміти своїх часто досить відсторонених від них дітей. Книжковий ринок України не надто переймається проблемами підлітків, тож за достатнього рекламування роман, незважаючи на специфіку німецького контексту, мав би свою аудиторію і у нас. Тим більш корисною була би популяризація цього твору тут через те, що проблеми інвалідів у нашому суспільстві не є пріоритетними ані в державній політиці, ані в публічному
дискурсі. Адже, крім інших чеснот, роман містить важливе нагадування про те, що «інваліди теж люди. Хоч трохи своєрідні»…

Рецензія з 100buch.in.ua

Беньямін Лєберт Крейзі
Конкурс Goethe-Institut
В ХХ
столітті стало дуже модно виносити вирок епосі. «Криза духовності, розпусний лібералізм, меркантильність та занепад споконвічних цінностей», – чутно з високих державних трибун, з-за кафедр університетів та в мас-медіа. В цьому голосінні нарікань дуже багато «співців», але дуже мало справді вдумливих аргументів, послідовності і доказів. Одним із небагатьох винятків, поряд із Освальдом Шпенглером, Хосе Ортега-і-Гассетом та Жілем Дельозом, був видатний психолог Еріх Фромм.

Фромм отримав світове визнання після таких робіт як «Втеча від свободи», «Людина для самої себе», «Мистецтво любити», «Криза психоаналізу», тому вихід книги «Мати чи бути?» був очікуваним. Автор працював над нею у США, де активно займався політичною та викладацькою роботою і мав достатньо можливостей для перевірки своїх інтуіцій.

Переклад книги «Мати чи бути?» О. Михайлової та А. Буряка є першим перекладом на українську мову, але не першим перекладом в Україні. У 1998 році «Мати чи бути?» вийшла друком російською мовою у перекладі Н.Петренко (Київ, видавництво «Ника-Центр»). Досить відомим є російський переклад Н.Войскунської, І. Каменкович, Е. Комарова, Е. Руднєва, В. Сидорова, Е. Федіна та М. Хорькова (Москва, видавництво «АСТ»), а також переклад з німецької Е. Телятнікової.

Фабула «Мати чи бути?» дуже проста – є два способи існування, ставлення до себе і світу – 1) «мати», тобто визначати буття через володіння чимось, кимось та 2) «бути»,
тобто визначати буття через активність власної екзистенції, небайдужість і самоцінність. Кожен із цих способів має свої підстави, історію та особливості.
На думку Фромма домінуючим зараз способом ставлення до світу і себе є спосіб «мати». Людство зажерливо та егоїстично множить свої потреби і самозречено їх задовольняє. На підтвердження цієї думки автор висуває не тільки суб’єктивні
психологічні аргументи, але поважні докази із філософії, економіки, теології, політики, філології і навіть екології. Почасти різноманіття ракурсів, яке пропонує доктор Фромм захоплює.
Наприклад, він називає Прогрес новою релігією людства, якій були принесені великі жертви (урбанізація, екологічні катастрофи, ядерна зброя тощо), але яка зовсім не виправдала сподівань на постійний добробут, технічну всемогутність,
незалежність від природи. В цих висновках він спирається на дослідження та М. Месаровича, Е. Пестеля, Е. Шумахера та спостереження А. Швейцера, які виходять з соціальної, політичної та економічної аналітики.

Цікавою є логіка викладу. Спочатку, у вступі, Фромм ілюструє крах прогресистської установки Нового часу, або як її ще називають – «фаустівської епохи». І далі в двох частинах обґрунтовує різницю між володінням та буттям, аналізує їх ґенезу та структуру. Останній розділ оптимістичний, в якому викладаються засновки нової антропології на засадах гуманізму (на перший погляд може здатись, що це тавтологія, але це не так).

Окремо хочеться зупинитись на деталях та змістових блоках, які допоможуть краще зрозуміти твір. Спочатку про умови написання. «Мати чи бути?» від початку пишеться англійською мовою. Це пояснює ряд філологічних прикладів, якими Фромм
ілюструє зміну способів буття, виходячи із аналізу буденної (ужиткової) мови.
Окрім того, важливо пам’ятати, що не в останню чергу критика радикального гедонізму, яку здійснює автор в роботі, прямо пов’язана із особливостями американського суспільства в якому автор провів останні роки життя. Навряд подібні висновки могли б виникнути у нього в цей же час, скажімо у Східній Німеччині. Таким чином, ми розуміємо для якої цільової аудиторії написана робота і чиї вади перш за все вона викриває. Однак, не слід думати, що він оминув увагою країни комуністичного табору. Навпаки, вони теж були критиковані за перекручування «справжнього Маркса» і те, що стали на шлях бездумного споживання, тільки під іншими лозунгами.

Вочевидь велике значення для Фромма мав релігійний компонент у структурі твору. Окрім того, що ідеологія споживацтва прирівнюється ним до нової (псевдо-)релігії, яку він намагається розглядати у логіці дослідження релігії. Фромм багато уваги приділяє християнству. Фактично гуманістичність, того зразка, про який часто згадує автор, є породженням християнської антропології з притаманними їй
протиставленнями містичного та реального, плотського та духовного. Не кажучи вже про те, що цілий розділ першої частини присвячений принципам володіння та буття у Біблії та спадщині Майстра Екхарта. Звісно, не в останню чергу це
зроблено для того, щоб показати як одна з підвалин Західного суспільства (християнство) поступово була нейтралізована і спотворена «релігією Прогресу», що стоїть на триєдності необмеженого виробництва, абсолютної свободи та безмежного щастя. Як пише автор: «…новий Земний Град Прогресу мав замінити Град Божий».

Без сумніву продуктивним у роботах Фромма виявилось поєднання можливостей теорій Фройда та Маркса. Цікаво простежити, як висловлений Фройдом принцип задоволення
зберігається у психоаналізі Фромма, але з поправкою на суспільно-економічні висновки Маркса. Звідси постає фундаментальний принцип сучасної цивілізації, який був «викований» у Модерні і з легкістю пережив усі деконструкції
Постмодерну – принцип власності. Це наріжний принцип непродуктивного способу буття під назвою «мати», який являє собою генеральну інтенцію соціального та індивідуального зла. Якщо Фройд визначив і описав принцип задоволення, то Фромм ускладнив його принципом власності і різко засудив, дозволивши собі відверті оціночні судження.

Еріх Фромм прямо і гостро викриває найбільший гріх сучасності – жадібність. Вона традиційно не критикується науковцями, бо вже кілька століть є легітимною підставою
прогресу, але на думку Фромма призведе до неминучої духовної і фізичної катастрофи. «Мати чи бути?» унікальна робота тим, що вона містить приклади виявлення і лікування проблеми на всіх рівнях – від звичаєвого слововжитку та логіки особистих мотивів до суспільної діагностики та реконструкції ідеології
людства. Хоча, сучасна психологія, як «точна наука», не оперує поняттям душа, дозволю припустити, що Фромм один із небагатьох психологів, хто дійсно є душезнавцем. Фромм бачить проблеми людської душі й не може залишитись у спокої.
Його книга є закликом до неспокою, до пошуку і виходу за межі тісних зручних комурок, відмови від ганебного компромісу споживання та прислужування.

На сам кінець потрібно сказати, що принципово нових ідей у книзі написаній більше 35 років тому зараз знайти важко, адже більшість людей сьогодні визнає ті проблеми, про
які писав Фромм. Однак, слід пам’ятати, що саме він був одним із тих, хто першим доніс до мислячої публіки думку про небезпеку сліпого споживацтва. Окрім того,сьогодні ця робота може найбільше прислужитися саме оригінальністю тонко
підмічених нюансів, що унаочнюють генеральні проблеми людства і показують дійсні проблеми людської душі.

Це вартісна книга, яка без сумніву буде цікава і зрозуміла не лише фахівцям із психології, філософії, соціології та економіки, але і будь-якій мислячій людині із добрим смаком.

Рецензія з 100buch.in.ua

Еріх Фромм Мати чи бути?
Конкурс Goethe-Institut
Перед нами ще одна біографія Імануїла Канта[2].
Кенігсберзького бібліотекаря, а згодом – філософа зі світовим ім’ям. І взявся за неї Манфред Гаєр. Для нього це не перший життєпис (до цього він вже був автором монографій «Карл Поппер» та «Мартін Гайдеггер»), але, безумовно,
особливий. У своїй передмові до книги, що датована 17 червням 2003 року Гаєр дає це зрозуміти. Та, власне, і Кант не вперше став об’єктом дослідження Манфреда Гаєра. Вперше до цього сюжету він звернувся, написавши книгу для дітей «Що
такого міг Кант, чого не можу я ?»[3].
«Торкання» тексту вимагає його глибоко етичного оціночного «сканування». Саме з огляду на те, що призначенням рецензента є допомога авторові та читачеві знайти найадекватніше взаємопорозуміння, або/й показати те, чого, власне, для цього взаєморозуміння не вистачило, ми спробуємо
з’ясувати, що саме в тексті цієї книги виступає подразником нашої читацької рецепторної здатності.
Генріх Гейне свого часу залишив з цього приводу досить показові розмірковування: «Описувати історію життя Канта важко, бо не було у нього ні життя, ні історії».[4]
Звичайно, що писати біографію такої людини досить складно, зважаючи на саму постать професора Канта. Він дійсно не відзначався епатажністю вчинків, нестримністю характеру та хвилями емоційних сплесків з приводу будь-яких питань. А люди подібної категорії великої кількості біографів за час свого життя не зацікавлюють. Інтерес, зрештою, прокидається. Через якийсь час, коли приходить усвідомлення історичної значущості та епохального впливу мислителя. Із Кантом було трохи інакше. Його слава поширилася ще за життя, а перші біографії з’явилися відразу після смерті. Проте це радше були біографії кантових творів, історії їх написання та стрункування фактів життя мислителя через проекцію його наукового становлення. Як вже зазначалося, це було справедливо, бо писати глобальні біографічні описи просто не було з чого.
Про життя Канта до його шістдесятирічного віку відомо вкрай мало, а стриманість та скромність кантівського життя не давала іншого бібліографічного матеріалу.
Отфрід Гьоффе справедливо зазначав з цього приводу, що у Канта й не було ніякої іншої біографії окрім історії його філософування.[5]
Вже невдовзі після смерті філософа (1804 рік) побачили світ великі біографії від Л.Е.Боровські[6], Р.Б.Яхмана[7] та
Е.А.К.Васянскі[8]. Після них бібліотечка кантівських біографій[9] поповнилася описами Куно Фішера (1860), Карла Форлендера (1911/1924), Арсенія Гулиги (1977), Вольфганга Рітцеля (1985) та Манфреда Кюйна (2001).[10] Манфред Гаєр використовує ці біографії у якості цінного емпіричного матеріалу. Та по-іншому бути й не могло.
Манфред Гаєр не полишив настанову проектувати життя Канта через його філософію. Думаю, це сподобалося б і самому Канту, адже це ще додатковий раз підкреслює його співвіднесеність з античним ідеалом філософа, який живе за схемами, прописаними ним самим у його філософії. І треба
відзначити, що не будучи професійним істориком філософії, Гаєр (передусім знаний як мовознавець та літературознавець) дуже непогано впорався із цим завданням. Він розгортає перед нами палітру кантівських рефлексій, показуючи, як кожна думка та кожний маленький, навіть не дуже значний та відомий твір, впливає на його життя, формує, будує та створює кантівську особистість.
Цю біографію навряд чи можна назвати позаконтекстуальною. Автор намагається показати нам реального Канта, вдало
розставляючи акценти особливостей епохи, в якій жив Кант, звертаючи увагу на стандарти тогочасного наукового знання, суспільно-політичну ситуацію та знайомлячи нас із сучасниками й друзями великого філософа.
Діахронічні структури завжди виявляються більш об’єктивними та правдивими. Сам Кант вважав, що будь-яка хронологія завжди мусить керуватися історією[11].
Будь-яка історія (у нашому випадку – життя Канта) має початкову фазу, якісь кульмінаційні пункти, кризи та перипетії, а дійові особи чітко усвідомлюють перспективу її неминучого завершення. Створити таку правильну структуру
Манфреду Гаєру вдалося. Причому, не лише правильну у відношенні до сплетіння причинно-наслідкових моментів кантівської біографії та віх його філософування.
Одним з інших завдань було й показати як життя великого просвітника вплинуло на нас. Гаєрівська інтенція, дуже
подібна до думки Гете про вплив Канта навіть на тих, хто ніколи його не читав.
У тексті досить часто проводяться паралелі: Мішель Фуко (с. 149, 179, 180, 272, 279), Жак Дерида (с. 243), Жан-Франсуа Ліотар (с. 239, 279), Людвіг Вітгенштайн (с. 98, 116, 240-241) стають активними учасниками діалогу з приводу тих чи інших кантівських ідей, що дозволяє подивитися на думки і особистість самого Канта зваженим оціночним поглядом.
Тут розкрито складну природу філософії: вона завжди постає у якості діалогу. «Світ Канта» змальовує ряд конфліктів, що
виникали у філософському середовищі різних століть через кантівські інтенції. У цьому ключі Гаєр згадує як підхопив
кантівський мотив межі та морального самопізнання Сьорен Кіркегард (с. 239). Проаналізовано діалог через століття Канта та Ліотара (с. 279). У складних філософських дескрипціях показано, наскільки тонко зміг відчути глибинну
кантівську думку Людвіг Вітгенштайн, філософія якого стала осмисленим парафразом Канта. Тут же наводиться гостра філософська суперечка Морітца Шліка та вже згадуваного Вітгенштайна з приводу висміювання Шліком кантівського
«стрибка у нікуди» (с. 240-241).
Гаєр майстерно аналізує і тих наших сучасників, які, полемізуючи або погоджуючись із Кантом, прямо не згадують його. Серед таких він називає Жака Дериду, який слідував кантівській диференціації опису фактично існуючої дружби та етичної ідеї дружби. Не менш потрібними для розуміння впливу кантівської філософії виступають і пасажі, присвячені Мішелю
Фуко. У випадку з Фуко автор біографії послуговується діалогічною формою виразу реакції французького інтелектуала на доробок Канта. Це і порівняння поглядів на критичний метод (с. 149), відповідей на питання чим, власне, є Просвітництво (с. 179-180, 272), реакції Фуко на праці Канта політичного характеру (с. 279).
Не менша увага приділена Манфредом Гаєром і нефілософським студіям Канта. Піддаючи аналізу також всі кантівські твори,
присвячені вирішенню природничих питань, він (Манфред Гаєр – С.М.) не полишає співставлення їх з вже сучасними досягненнями науки і техніки. Показовими у цьому відношенні є згадки про фрактальну геометрію (с. 68), теорію хаосу та космічний телескоп Hubble (с.73).
Ці прийоми «затушування» історичної відстані між тим Кантом відразу дають змогу говорити про Канта цього, який залишається для нас своєрідним символічним знаком у розвитку європейського стилю думки.
Щодо фактів кантівського життя, то Гаєр говорить про нього майже все те, що й інші біографи, малюючи перед нами вже звичний образ дивакуватого професора, який заробляв на життя грою в більярд, ніколи не був одружений, але прихильно ставився до жіночого оточення, любив гарне товариство, і при цьому, проживаючи в одному місті, двадцять п’ять років не
спілкувався з рідною сестрою.
Обрання стратегії змалювання ідеального образу – благородна стратегія будь-якого біографа. Найперше я веду мову про не звернення уваги біографом на такі моменти кантівського життя, як родинне життя, виявлення себе у якості чоловіка та будь-яких зв’язків із особами жіночої статі.
Мова йде не про дозу скандальності та белетристичності, якої не вистачає цій книзі, аби стати популярною. Я хотіла би
звернути увагу на невикористаний історико-філософський матеріал, що чомусь ігнорується кантівськими біографами. Мова йде про серію доповідей Жана-Баптіса Ботюля (з
передмовою Фредеріка Паже), об’єднаних під назвою Сексуальне життя Еммануїла Канта»[12] для жителів колонії Нуева–Кенігсберг, доробок автора 1946 року.
Унікальні за самою ідеєю доповіді ніколи не беруться до уваги через те, що вони нібито залишають темний відбиток на майже святих образах Канта. Ці доповіді були прочитані у колонії німецьких емігрантів, що вели такий же стиль життя, як і сам професор. Час обіду, манера одягу, відпочинок і легендарна прогулянка…Все, як у Канта.
Аналіз цієї трансцендентальної общини та цих доповідей допомогли б пану Гаєру сконструювати образ більш живого Канта. Про його ненаукове життя згадується вкрай мало, а коли згадується – то побіжно.
П’ять листочків про характер Канта (с. 207-216) надто мало, щоб уявити собі його образ та знайти правильне співвідношення між Кантом-людиною та Кантом-науковцем.
Найцікавіші та найпроблемніші моменти кантівської особистості так і залишаються Гаєром без пробного варіанту їхнього представлення читачеві. Наприклад, ставлення Канта до релігії і лютеранства до самого Канта.
Подразники для цього були. Йдеться про похорони Канта, яких сторонилися віруючі, і навіть студент Канта, його близький друг та майбутній біограф Людвіг Ернст Боровські на них не з’явився. Манфред Гаєр не заторкує цього провокаційного питання, обмежуючись лише обережними висновками, що випливають із кантівських текстів про віру. До цих білих плям можна додати й питання кантівського антисемітизму, який постійно виступав з обвинувальними промовами проти євреїв, хоча треба зазначити, що це було цілком нормально для маленького лютеранського містечка.
Інколи книга схожа не на життєпис, а на методично правильно побудований підручник з кантівської філософії, що не здається таким на перший погляд через простий (хоч і доволі насичений специфічними філософськими термінами) виклад, прикрашений суто літературними обрамленнями.
Особисто мені це нагадало аферу російського теоретика мистецтва Івана Чечота[13] на початку 90-х. Разом із друзями йому спало на думку створити «Канта для всіх». У Кенігсберзі вони вирішили створити бібліотеку ідей Канта прямо на вулицях міста Кенігсберг (сучасний Калінінград). Відправною ідеєю послугував зріст філософа та стиль його одягу. На коричневі дощечки висотою 156 см прибивали білі дощечки, а внизу пов’язували чорний бант. На білих дощечках писали якусь кантівську цитату, і виходив Кант, до якого можна було підійти та прочитати його думку з того чи іншого приводу.
Глибоке ознайомлення з контекстом та концептуальне відтворення Канта у ракурсі зараз і для нас, безумовно робить книгу вартою для ознайомлення. Ми не ожемо не
погодитися з автором, що «світ Канта – це багато світів». (с. 6)
Один з найбільш відомих кантівських біографів А.Гулига говорив, що «…писати про Канта – честь і відповідальність…». Манфред Гаєр отримав таку честь, а чи виявився він відповідальним – судити читачу.
[1]Риre tranquille (франц.)– спокійна, мирна людина.
[2] Манфред Гаєр. Світ Канта: Біографія/ З нім.пер. Л.Харченко. – К.: Юніверс, 2007. – 336 с., іл.
[3] Див.: Geier Manfred. Was konnte Kant, was ich nicht kann? Kinder fragen - Philosophen antworten. - Reinbek: Rowohlt Taschenbuch Verlag, 2006.
[4] Цит. за: Г. Гейне. Собрание сочинений. - Т. 6. – М., 1958. – С. 97.
[5] Див. : H&­#246;ffe Otfried. Immanuel Kant. – M&­#252;nchen, 2000. – S. 19
[6] Див. : Borоwski L. E. Darstellung des Lebens und
Charakters Immanuel Kant’s. - K&­#246;nigsberg, 1804.
[7] Див. : Jahmann R. B. Immanuel Kant geschildert in Briefen an einen Freund. K&­#246;nigsberg, 1804.
[8] Див. : Wasianski, Ehrengott Andreas Christoph. Immanuel Kant in seinen letzten Lebensjahren. Ein ihm. K&­#246;nigsberg, 1804
[9] Наразі маємо видання трьох перших біографій Канта в об’єднаному варіанті: Immanuel Kant. Sein Leben in Darstellungen von Zeitgenossen. Die Biographien von L. E.
Borowski, R. B. Jahmann und E. A. Ch. Wasianski// Hrsg. von F. Gross. Mit einer Einleitung von R. Malter. - Darmstadt, 1993
[10] У цьому контексті можна навести далеко не повний список біографічного матеріалу про кантівське життя: Hasse, J. G. Merkw&­#252;rdige &­#196;u&­#223;erungen Kants von einem seiner Tischgenossen. - K&­#246;nigsberg, 1804; Kantiana. Beitr&­#228;ge zu Immanuel Kants Leben und Schriften. Hrsg. von R. Reicke. - K&­#246;nigsberg, 1860; Rink, F. Th. Ansichten aus Immanuel Kants Leben. - K&­#246;nigsberg, 1805; Аноним. Эммануил Кант// Журнал для сердца и ума, издаваемый И. Шелеховым. -1810 - Ч. 1 - №1. - С. 82-86; Аноним. Последние годы жизни Канта (из парижского журнала за 1830 г.)//Атеней.
Журнал наук, искусств и изящной словесности. – 1830. - С. 463; Аноним. Эммануил Кант (из книги Philosophie Transccendentale ou Systeme d’Emmanuel Kant, par I. F. Sch&­#246;n. Paris, 1831)// Телескоп. Журнал современного просвещения, издаваемый Николаем Надеждиным. – 1835 - Ч. 26. - С. 134-150, 292-305; Виллерс, К. Еммануил Кант. // Санкт-Петербургский журнал. – 1804. - № X - С. 125-135; Карамзин, Н. М. Записки русского путешественника (1797)/ Карамзин,
Н. М. Избранные сочинения. - Т. 1. - М.-Л., 1964. - С.
100-102 або Карамзин, Н. М. Письма русского путешественника/ Повести . -М., 1980. - С. 47-49; див. також: Московский
журнал – 1791. - Ч. 1. – С.168-172.
[11]Див. : Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. – [Електронний документ].
[12] Див: Ботюль Ж. – П. Сексуальная жизнь Иммануила Канта. - [Електронний документ]
[13] Див. статтю: Чечот И. Собор и Кант для всех, или страшен ли Бог без морали.

Рецензія з 100buch.in.ua

Гаєр Манфред Світ Канта
Конкурс Goethe-Institut
Часто ми й не помічаємо, наскільки наше мислення запрограмовано традицією і колективним досвідом. У такому разі важко погодитися з тим, що кожна думка, оприявлена у слові, — це наше слово. Ми непомітно для себе стаємо заручниками великих ментальних проектів, створених іще задовго до нас. Вони існуватимуть багато століть чи тисячоліть і після нас.
Отже – ідеологія та утопія.
Видання українською мовою тисячним накладом книжки класика «соціології розуму» Карла Мангайма — непересічна подія на українському книжковому ринку. Добрий переклад, якісне оформлення, актуальність проблематики — всі ці фактори
визначають актуальність видання, а отже, й попит у сучасному суспільстві.
Карл Мангайм (Karl Mannheіm, 1893–1947) — німецький філософ і соціолог, у поглядах якого простежується вплив К. Маркса, 3. Фройда й Д. Лукача. На Заході його називають творцем соціології знання, котрий вважає пізнання не мисленням,
а переживанням, що є результатом спільної діяльності людей у суспільстві.
Основні роботи Мангайма: «Ідеологія та утопія» (1929), «Людина й суспільство в час перебудови» (1935), «Діагноз нашого часу» (1943). Дослідник вважав, що завдання соціології — співвіднесення духовних сутностей із соціальними позиціями їх носіїв. Розв’язання цього завдання дає можливість, з одного боку, виявити той факт, що різне положення пізнавальних суб’єктів у соціально-історичному
просторі й часі зумовлює відносний характер їх пізнання: прагнення видати частину за ціле, представити однобічну правоту як абсолютну істину. Формами такого пізнання є ідеології (теоретизовані погляди панівного класу, що
представляють апологію чинного ладу) й утопії (духовні феномени, емоційно забарвлені, породжені свідомістю пригноблених, що прагнуть до реваншу; із приходом їх до влади утопії перетворюються на ідеології).
Мангайм покладав надії на краще майбутнє з появою нового типу людини, яку має бути створена вихованням. Він був переконаний, що виховання не може обійтися без внутрішнього досвіду й релігійних зразків. Мангайм вважав за можливе соціологічний аналіз християнських цінностей і методології, оскільки, на його думку, істини християнства формульовано не в абстрактних заповідях, а в кількох чітких твердженнях, що мають вічну цінність.
У своїй праці «Ідеологія й утопія», що з таким великим запізненням вийшла в Україні у видавництві «Дух і Літера», Мангайм прагне розв’язати проблему демократичного контролю над колективним несвідомим. Вона виникла з появою
різноманіття стилів мислення, породженого науковим прогресом, та руйнуванням того об’єктивного уявлення про світ, гарантом якого в середньовіччі була церква. Була зруйнована загальна віра в об’єктивний лад, наукове уявлення про світ усе більше витісняло релігійне, але раціональний світогляд не зміг проникнути в маси як основа раціональних фреймів повсякденного життя. Поведінка має й сьогодні регулюватися міфами, традицією й вірою у вождя, нездатністю приймати самостійні рішення. Колективне несвідоме й спонукувана діяльність спотворює низку аспектів соціальної реальності у двох напрямах — ідеологічному та утопічному. Інтелектуальна зброя для викриття несвідомого, руйнування віри супротивника у своє мислення має, проте, ще загрозливіші наслідки: руйнування віри в людське мислення взагалі, крах довіри до думки. Треба лише допомогти
індивідові зробити свідомий вибір у хаосі суперечливих і часом непримиренних цінностей.
Моральний хаос виникає внаслідок ослаблення групових контактів, коли релігійні норми, сімейні традиції й мораль втрачають ґрунт. Допомогти перебороти хаос і досягти інтеграції суспільства має відновлення етичних норм,
осмислення досвіду минулого, зміцнення природних групових зв’язків людей (сімейних, професійних, релігійних тощо), які створюють міцну тканину міжлюдських стосунків (до їх руйнування прагнуть тоталітарні режими). Важливий аспект обговорюваної ситуації пов’язано з процесом секуляризації, що сприяв більшій розмаїтості людського досвіду, однак призвів до нейтралізації цінностей: суспільство має знайти нові способи відновлення методів пристосування, засвоєння, примирення й стандартизації цінностей замість втрачених.
Уже з початку 1920-х років (очевидно, після праць Ернста Блоха) утопію описують як певний тип мислення. Карл Мангайм розглядав утопію як революційну альтернативу, пропоновану тими, хто, будучи позбавленим влади, не вписується у
соціально-політичне сьогодення. За Мангаймом, «поняття утопічного мислення відображає протилежне за характером відкриття, зроблене також завдяки політичним конфліктам: певні гноблені групи духовно настільки зацікавлені у
знищенні чи перетвореннях існуючого суспільства, що мимоволі бачать лише ті елементи ситуації, що націлені на його заперечення, їхнє мислення не спроможне правильно зрозуміти реальний стан суспільства. Їх жодним чином не цікавить те,
що реально існує; вони лише намагаються на рівні думки заздалегідь провістити зміну існуючої ситуації. Це мислення ніколи не буває спрямованим на діагноз ситуації; воно може слугувати лише керівництвом до дії. В утопічній свідомості
колективне несвідоме, позначене ілюзорними уявленнями і волею до дії, приховує певні аспекти реальності. Воно відвертається від усього того, що може похитнути його віру або паралізувати його волю до зміни стану речей. Отже, колективне несвідоме і активність, якій воно дає поштовх, зумовлюють двояке спотворення певних аспектів соціальної реальності в двох окреслених вище напрямках… Завдання цієї книги полягає в тому, щоб коротко окреслити найбільш вагомі фази утвердження цього відкриття значущості ролі несвідомого в історії ідеології та утопії…».
Коли ми говоримо про утопію, то десь поряд у просторі перебуває і поняття «ідеологія»: утопічне та ідеологічне як світоглядні константи взаємопов’язані. Ідеологія може бути прочитана на рівні семантичного розмежування як часткове
(що стосується свідомості людини) і як загальне поняття (що стосується всієї епохи). Принаймні такого висновку доходить один із найвизначніших теоретиків ідеології та утопії К. Мангайм.
Як зазначає Мангайм, «ймовірно, що передчуття наявності ідеології вперше виникло у сфері повсякденного досвіду політичної практики. Факту дедалі глибшого проникнення політики у громадське життя відповідає й нова приказка, що
побутувала в епоху Відродження у середовищі співгромадян Макіавеллі про те, що в palazzo думають інакше, ніж у piazza, і в якій зафіксовано простонародні спостереження того часу. Тут уже можна спостерігати у зародковій стадії
методичне становлення тої підозри і недовіри, про які йшла мова раніше, коли розбіжності у мисленні приписуються фактору, що піддається соціологічному поясненню…».
Історія сама по собі ніколи не буває викривленою, але людська психіка може бути дуже нестабільною, а тому й небезпечною. У кожного свої демони, але коли людина не здатна опанувати ними, тоді починається служіння культу і
проголошення того, що на рівні семантики не містить жодного змісту, але має потужний пропагандистський, сугестивний, «зомбувальний» ефект. Так було в радянській системі, коли ідеологія марксизму-ленінізму визначала розвиток суспільства, а
радянська новомова поставала страшним покручем, у якому результувала викривлена свідомість людей, не готових до відповідальності за власні вчинки, не готових бути учасниками діалогу. Мова не була джерелом комунікації, натомість лише засобом утвердження джерела влади над людиною, засобом пропаганди і маніпуляції. Ці речі розумієш особливо чітко, коли поринаєш у книжку «Ідеологія та утопія» Карла Мангайма.
Ця праця вже стала класичною для європейських наукових кіл, адже, по суті, маємо перше ґрунтовне осмислення утопії та ідеології як двох боків однієї медалі в контексті соціології знання, власне, ідеологія постає як система правил, догм, вірувань, які притаманні людській свідомості. Коли ж вони
переходять за межі індивідуального простору, ми маємо справу з ідеологією в її другому вияві, як зауважує К. Мангайм. Це масова ідеологія. Про цей феномен за останнє ХХ сторіччя написано багато. Цікаво, що в період панування однієї з найбільш радикальних і войовничих утопій, що знайшла своє обґрунтування в ідеології марксизму-ленінізму, ставлення до утопії як такої було однозначно негативним.
Панувала думка, що, починаючи з Т. Мора й кінчаючи ревізіонізмом лівого руху в ХХ столітті, утопізм не мав нічого, крім оман і небезпечних захоплень іншими шляхами руху до «світлого майбутнього»…
Ідеологія нацизму, сталінізму, комунізму — в усіх цих випадках суспільство і його складові вибудовувалися з ідеологічних цеглинок. Утопічний компонент у такому разі також постає світоглядним, ментальним конструктом.
Зрештою, утопія — це тип сприйняття й інтерпретації реальності. Хоча німецький соціолог та філософ відходить від дефінітивного витлумачення, послуговуючись більше феноменологічною інтерпретацією, і екстраполює свої розмисли на широке історико-культурологічне підґрунтя. Утопія — ідеальний проект людської реальності, вибудуваний у системі мислення і перенесений на дійсність. Утопічні константи мислення — річ чи не інтегрована у саму природу помислу. Утопічність була властива і для античної філософської системи, коли будь-який феномен (у платонічній та неоплатонічній системі) постає цілісно, як ейдос, ідея, що
містить у собі сукупно нерозкритий і недиференційований образ речі.
Щодо ідеологічного виміру, то він постає внаслідок твердження на рівні індивідуальної чи колективної свідомості сукупних правил, догматичних, а не логічно аргументованих. Вони мають тяжіти над людиною, неначе ті «демони», що про них писав іще англійський філософ Френсис Бекон. Ідеологія — вияв залежності психіки, ментальності від соціально-історичного контексту. Саме історія визначає нашу поведінку, але людська психіка не реалізується лише через індивідуальний досвід. Існує поняття колективного досвіду, який також тяжіє над нами. У такому разі людина постійно постає між Сциллою і Харибдою двох магістральних векторів — свого, індивідуального, і чужого, колективного.

Рецензія з 100buch.in.ua

Карл Мангайм Ідеологія та утопія
Конкурс Goethe-Institut
Книга «Історична освіта: європейський та український досвід» є перекладом о дного із ста томів серії монографій та наукових збірників Міжнародного інституту дослідження підручників імені Г. Еккерта (Брауншвейз, Німеччина). Ця
наукова установа протягом останніх десятиліть впроваджує освітні проекти, головним чином спрямовані на ґрунтовний критичний аналіз підручників з історії різних країн, також на з’ясування і узгодження спірних і по–різному трактованих
історичних колізій, питань, відносин між сусідніми народами (чесько–німецьких, польсько–українських тощо). Загалом цільовою аудиторією даного видання можна визначити вчителів закладів освіти, які викладають історію України та загальносвітову, також істориків, в першу чергу тих, хто напише нові підручники з історії.
Взявши до уваги рекомендації, які широко висвітлені у збірці, є великі шанси отримати якісний підручник з новою історичною дидактикою, без спадку державного погляду на історію та маніпуляцій, забезпечити виховний процес толерантності до інших поглядів та народів, плюралізм думок. Також варто виділити активну молодь, яка цікавиться власною історією і якій не байдуже, як і яким чином викладатиметься цей предмет у школах, адже історія, як на мене, є одним із тих предметів, які дають уявлення людині про свій народ та місце у світі, про те, як формувалася державність та відносини з іншими народами, врешті історія – це ключ до сьогодення. Тому молоді люди мають знати за якими концепціями повинні будуватись програми з вивчення історії, аби так чи інакше впливати на їх впровадження. Здається, що прочитати це видання не завадило б і людям старшого покоління, адже саме час дізнатися більше про історичне мислення інших народів, позбутися радянської зомбованості та комуністичних байок, національних міфів, уникнути спроб спрощення, перебільшення та узагальнюючих форм.

Одним з головних питань даного збірника є те, як поняття національної держави тлумачиться у національних програмах і підручниках у Центральній та Східній Європі: скільки воно містить «почуття» і скільки «уявного». У даній книзі йдеться про те, яким чином висвітлюється історія в Німеччині, Польщі, Чехії, Україні, Словаччині, Франції та Білорусі. Автори аналізу програм з історії дійшли до висновку, що спрямованість змісту підручників на національну ідентичність з одного боку є ще дуже живучою, а з іншого, – від неї вже поступово відходять. Тому наводяться рекомендації, за якими у школах потрібно надалі в більшому обсязі досліджувати і аналізувати творення національної ідентичності в минулому, її ґенезу, випадковість та штучність, об`єднати фрагменти національних історіографій та
представити історію «іншого» як рівноправного. Потрібно пояснювати, що всі національні ідеології мають спільну ознаку: присвоєння власній нації ореолу жертви і мученика, наділення її месіанськими завданнями, відмовитися від
морально оцінки національної держави (не звинувачувати і не возвеличувати).
Також авторам не слід піддаватися спокусі привласнювати видатних людей за національною ознакою, попри те, що об’єктивні дані суперечать цьому. Відтак школярі повинні навчитися вирізняти механізм самоідентифікації нації, розвивати критичне мислення до образу, який намагається створити про себе певна нація.

Книга складається з двох розділів: навчальних планів з історії вищезгаданих країн та аналіз їхніх шкільних підручників.

Стосовно навчальних планів, то в кожній країні вони різняться за структурою, хоча помітно очевидне – викладання історії має порівняно велике значення у кожній країні. Якщо, наприклад, Франція і Чехія, мають централізоване управління шкільною освітою, то у Німеччині не існує загальнодержавної
монополії у сфері культури та освіти, кожна з 16 федеративних земель формує свої навчальні програми. Завдяки огляду навчальних програм Франції, Німеччини та Чехії стають зрозумілими різноманітні погляди та оцінки національного. В той час, як німецькі навчальні програми відображають змішане ставлення до цієї теми і навіть вимагають «нової форми колективної ідентичності», Франція, Чехія і Польща стверджують свою національну ідентичність. Так, наприклад, мета кожного уроку історії в Польщі – формування громадянської позиції поляка, який має своє коріння в польській та європейській традиціях».

У збірці є великий за обсягом розділ, присвячений аналізу шкільних підручників з історії в країнах Центральної та Східної Європи. Перший з результатів дослідження стосується матеріалів підручників Чеської Республіки.
Автор Тобіас Вегер зазначає, що традиційний для XIX ст. погляд на національну історію як на низку тривалих періодів страждання, позначених різноманітних табу, зазнає змін та про те, що власна відповідальність чехів зараз перебуває у збалансованому відношенні із зовнішніми впливами. Основний висновок з польських підручників з історії – період поділів, Другої світової війни та повоєнні роки належать до історичних періодів, коли суспільство стає головним предметом інтересу авторів підручників, відтак детальний розгляд питання держави іноді відбувається шляхом скрупульозного зображення суспільної проблематики. У процесі аналізу німецьких шкільних підручниках стає зрозумілим те, що у 1970–1980 рр. в суспільстві панувало одностороннє, орієнтоване на політичну сферу бачення історії, яке було провідним у викладанні, проте ситуація набуває змін.

Цікавим є аналіз українських підручників із всесвітньої історії ХХ ст. Роберта Маєра. Зокрема, він встановлює такі очікування щодо шкільних підручників з історії, як нормативні передумови, тобто підручник має відповідати правам людини та цінностям демократії, зробити внесок у розвиток толерантності й порозуміння між народами. Також Маєр називає політичні критерії – в підручнику повинні знайти відображення різні прояви ідентичності, що можливо лише за плюралістичного викладу матеріалу, а абсолютизація (національна) матиме негативний вплив на інші прояви
ідентичності. Зокрема, завданням шкільного підручника є захист від дискримінації меншин та віддати належне їхньому внеску у творення спільної історії. Також називає історіографічні критерії: неупереджене висвітлення фактів і обставин, врахування сучасного стану наукових досліджень, без замовчувань протилежних поглядів та вивчення історії як відкритого процесу, який не є наперед визначений законами. Встановлює також і дидактичні критерії, відповідно до яких вчитель повинен викладати історію як предмет для роздумів,
аніж як предмет для заучування. Маєр стверджує, що урок історії повинен навчити учня самостійно аналізувати минуле, щоб сформувати власні погляди, необхідні для осмислення теперішнього й майбутнього. І для цього повинні бути дотримані педагогічні критерії (мова підручника, вибір тем, формулювання заголовків, візуальна інформація повинні орієнтуватись на вік і потреби школярів).

Р. Маєр аналізує п’ять українських підручника всесвітньої
історії для десятого та одинадцятого класів: за редакцією Рожик М. Є.;
Бердичевського Я. М. і Ладиченко Т. В. (окремо для 10 та 11 класу); Полянського П. Б.; Буракова Ю. В. Для кожного з них робить зауваження, конструктивні пропозиції та розтлумачує хибні та неточні твердження. Найменше претензій у
Маєра до підручника 10 класу П. Б. Полянського. Формат, дизайн, оформлення, гарно підібрані малюнки документи як самостійна частина книги, нетрадиційний вступ, хороші підсумки, карти, критичність матеріалів, висока частина
авторського тексту, – це все в нормі.
Однак часто (як, між іншим, і в інших вище згаданих підручниках) автор допускає такі помилки, як: надто багато дат та цифр для запам’ятовування (а також вказування
місяців і днів) та зайва деталізація (Антон Дрекслер – засновник німецької робітничої партії, що була попередником НСДАП тощо), недобре редаговані іншомовні слова, друкарські помилки, незрозумілі діаграми, мало місця для історії країн Азії, Африки та Латинської Америки. Інші автори «йдуть» ще далі: скандальні назви параграфів, вживання марксистсько-леніністського жаргону («робітничий клас Англії», «німецькі монополісти»), моральні, а не політичні аргументи, занадто детально описані військові плани сторін, емоційна перебільшеність та «співчутливість», рудименти з комуністичної історіографії)тощо. Однак, в підручнику Ю. В. Бурякова, напевне, найбільше розвіяно радянських міфів і Маєр постійно на цьому наголошує.

Окрім цього, в розділі ґрунтовною є стаття про білоруські підручники «Історія на службі держави» Райнера Лінднера, про нові підходи в їх написанні (зокрема, йдеться про прагматизацію національної історії). Крім національного самоусвідомлення Франції та висвітлення теми «Нація і Друга світова війна», в збірці йдеться про образ Європи нового часу в українських шкільних підручниках (мова про дидактичну літературу, розкрито радянські стереотипи образу Європи, а також нове бачення образу Європи) та про їх просторові координати. Проаналізувати козацькі постання і війни у шкільних підручниках взялась Надія Гончаренко. Авторка робить висновок, що у більшості з шкільних книжок домінує авторський текст, націлений на нав’язування учням готових однозначних, ідеологізованих оцінок подій та постатей, відсутні запитання/завдання, які б ініціювали дискусію навколо суперечливих проблем та розвивали критичне мислення і розуміння мотивації різних учасників історичних
подій. Завершується збірка статтею Катерини Стецевич про «націєтворення» держави перехідного періоду (ґрунтується на тезі, що українська політична еліта пристосувалася до нових реалій викладання історії, в якому віддзеркалюється образ нації та гомогенна національна ідентичність та впорядкувала концепцію шкільних підручників під політичний проект, який мав консолідувати новостворену українську націю). Загалом аналіз шкільних підручників в Україні засвідчив, що українська історія висвітлюється однобічно, події представлені з етноцентричної перспективи. Як позитив – всі підручники відійшли від догматичного та ідеологізованого зображення історії.

Тому один із основних висновків є те, що шкільні підручники з історії повинні будуватись на засадах плюралізму, щоб виховувати школярів, які вміють самостійно і критично мислити. Як сказав Роберт Маєр, для нас давно настав час, перебуваючи у серці Європи, більше дізнаватись про історичне мислення один одного.

Рецензія з 100buch.in.ua

Під ред. Р.Маєра Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи
Конкурс Goethe-Institut
Пропонований українському читачеві переклад дослідження німецького філософа Дитера Генриха можна уважати направду унікальним. І не лише тому, що ця книжка ще не перекладена жодною іншою слов’янською мовою, а передусім тому, що вона містить ориґінальну теорію самосвідомості, викладену одним із найцікавіших академічних німецьких філософів повоєнної доби.
Особливою книжку робить також те, що автор звертається до, здавалося б, вже марґінальної філософської проблематики, яка релевантна хіба що для історико-філософського дослідження, а
саме проблематики самосвідомості та теорії суб’єктивності. Ця проблематика виглядає марґінальною на тлі двох основних тенденцій, що властиві філософії ХХ століття. По-перше, марґіналізація класичних теорій суб’єктивності від Декарта до Геґеля завдячує нищівній та впливовій критиці, якої зазнали ці теорії з боку одного з найвидатніших філософів
ХХ ст. Мартина Гайдеґера та його послідовників. Гайдеґер, зокрема, уважав, що редукціоністські спроби класичних теорій суб’єктивності висновувати об’єктивну значущість пізнання та досвіду з синґулярного принципу – самосвідомості –призводять до двох загрозливих тенденцій: з одного боку, до нехтування буттєвим підґрунтям запитування про смисл та значущість, з другого боку, до інструменталізації природи та Іншого, що становить наслідок думки про всемогутність самодостатнього суб’єкта як універсального носія значущості та смислу. По-друге, ця марґіналізація пов’язана з так званим мовним поворотом (linguistic turn), існпірованим австрійським філософом Людвіґом Вітґенштайном та його численними англо-американськими послідовниками, а у німецькомовному просторі розвинутим Карлом-Отто Апелем, Юрґеном Габермасом та Ернстом Туґендгатом. Ранній Вітґенштайн гадав, що суб’єктивність не
становить частини світу, а є його межею (TLP 5.632, 5.641), тому не може бути залучена до пояснення фактів світу та станів справ. У своїй же пізній теорії він намагався
обґрунтувати, що смислові зчеплення народжуються винятково у мовних іграх, які позбавлені єдиного смислового осердя, яке б відповідало за їхню значущість.
Проте вже у 70-х роках ХХ ст. у німецькому Гайдельберзі постав теоретичний рух, який Туґендгат назвав «Гайдельберзькою школою» у теорії самосвідомості. Засновником цієї школи був автор пропонованої нашому читачеві книжки – Дитер Генрих, окрім якого до школи
належали його учні та колеги, серед яких на найбільшу увагу заслуговують Ульрих Потаст, Конрад Крамер та Манфред Франк. Проте основні думки, які справили вплив на усіх представників цієї течії, виклав саме Генрих.
Генрих, зокрема, переконливо увиразнив, що вже у класичних теоріях самосвідомості, передусім у Фіхтевій, була здійснена спроба уникнути суперечностей, пов’язаних із рефлексивною моделлю опису самосвідомості, яка неминуче призводить до різних теоретичних парадоксів.
Тобто у разі визнання рефлексії основним способом доступу до самосвідомості (знання про себе) ми маємо водночас погодитися з тим, що самосвідомість заразом становить як знання, так і предмет знання. Окрім кола в обґрунтуванні така думка також призводить до уречевлення знання про себе, яке у такому разі слід розглядати як предметний артефакт.
Головним теоретичним відкриттям раннього Генриха, яке він виклав у двох статтях «Фіхтеве початкове вбачення»
(1966) та «Самосвідомість. Критичний вступ до теорії» (Selbstbewusstsein. Kritische Einleitung in eine Theorie) (1970), можна уважати думку про нерефлексивність самосвідомості. Ця думка конче призводить до далекосяжніших теоретичних наслідків. По-перше, нерефлексивність самосвідомості імплікує її непредметний
статус, тобто ми не можемо описати самосвідомість завдяки тезі про наявність внутрішнього сприйняття (innere Wahrnehmung), в яке, наприклад, вірив австрійсько-німецький психолог та філософ Франц Брентано. По-друге, самосвідомість
вже присутня у предметному знанні та становить його стрижень, а отже, її не треба додатково досягати в актах другого, непредметного рівня, як, приміром, уважав неокантіанець Пауль Наторп.
Такі міркування Генриха спричинили бурхливу дискусію серед дослідників спадку німецького ідеалізму, адже не забуваймо, що Генрих обґрунтовує свої ключові думки з огляду на класичні теорії самосвідомості, хоча й істотно критикує останні. Ця дискусія відбувалася у двох річищах – історико-філософському та систематичному. Історико-філософська
дискусія розгорталася довкола Генрихової інтерпретації Кантової трансцендентальної дедукції, а систематична – довкола ориґінальних теорій Генриха та його учнів.
Пропонована українському академічному загалові книжка «Свідоме життя» становить попередні підсумки Генрихової ориґінальної теорії (передумови якої я коротко окреслив вище), які він підбив та узагальнив у своєму останньому систематичному творові «Мислення і самобуття. Лекції з суб’єктивності» (Denken und Selbstsein. Vorlesungen &­#252;ber
Subjektivit&­#228;t) (2007). Проте це аж ніяк не свідчить, що це дослідження несамодостатнє.
Провідною ниткою цієї книжки є спроба реабілітації не так класичних теорій самосвідомості, як самого мислення, що взорується на суб’єктивність та знання про себе. Головна метафора книжки – свідоме життя (bewu&­#223;tes Leben) – спрямована проти розуміння самосвідомості як
логічного оператора (Генрих називає це «оператором тотожності» (с. 98)), що відповідає за фальсифікацію та верифікацію предикативних суджень, тобто проти суто функціоналістського тлумачення знання про себе. Генрих стверджує, що самосвідомість являє собою принципово процесовий, тобто життєвий стан справ: «А позаяк і життя є таким словом, що – як зазначалося – містить певний сенс руху, то, можливо, і варто розуміти процес, в якому перебуває суб’єкт, як життя, для якого є важливим, що воно має здійснюватися в свідомості суб’єкта про себе та з неї. Обидва ці слова беруться разом, коли людині приписують свідоме життя» (с. 19). Ця думка значить, що на відміну від інших проявів життя, наприклад, органічного, свідоме життя неможливе без стосунку до себе, без інтимного, тобто неупредметнюваного, знайомства з собою (Selbstvertrautheit).
Така знайомість завжди існує там, де існує мова: «мова може бути пояснена лише як середовище, а не як інструмент порозуміння. Суб’єкти не можуть домовлятися про її вжиток, бо сама домовленість вже передбачала б такий ужиток. Із цього випливає, що налагодження комунікації припускає реальну спільність між суб’єктами, котрі взаємно ставляться один до одного» (с. 58). У цій думці Генрих ніби нагадує, що мова ніколи не перебувала поза орбітою теорії самосвідомості, а становить її осердя, хай навіть не завжди артикульоване. Мови (звісно, йдеться про рідну мову), як і самосвідомості не треба додатково досягати. Ми вже завжди у мові, у знанні про себе, вив’язатися з якого можна лише втративши зв’язок із самим собою, а отже, й зі світом, простіше кажучи, втративши зв’язок із власним глуздом.

Насамкінець слід дещо сказати про переклад Генрихової книжки, який зажив слави вишуканого стиліста, недарма у
2006 р. йому присудили Німецьку мовну премію. Переклад книжки здійснив відомий київський філософ Віталій Терлецький, який до цього переклав «Пролегомени» Канта. На мою думку, Терлецькому вдалося перекласти не лише поняттєву мережу Генрихової теорії, що дуже важливо передусім у навчальних цілях, а й передати українською вишуканий стиль філософа. Проте є й деякі нюанси, на які хотілося б звернути увагу. Перекладач місцями зловживає активними дієприкметниками, які властиві німецікій, але, як відомо, мають дуже обмежений вжиток в українській, особливо це дається взнаки у перекладі одного з головних для книжки понять – wissendes Selbstverh&­#228;ltnis, яке Терлецький переклав як «знаюче самовідношення» (с. 58). Як бачимо, окрім активного дієприкметника Терелецький ужив ще й досить абстрактний термін, який в українській уживають лише
математики та суржикомовці, – «відношення», тоді як Генрихові не йдеться про рефлексивне відношення, а про нерефлексивну знайомість із собою, якій радше відповідає живомовніший «стосунок». Якби замість «знаючого самовідношення» у перекладі фіґурував «знаннєвий самостосунок», тоді перекладові годі було б взагалі щось закинути.
Отож можна казати, що Генриховій книжці дуже пощастило з перекладачем, що, на жаль, не завжди можна сказати про переклади наукової та філософської літератури українською.


Рецензія с 100buch.in.ua

Дитер Генрих Свідоме життя. Дослідження співвідношення суб
Конкурс Goethe-Institut
Насправді Роберт Музіль – а йдеться саме про нього – писав також вірші, п’єси, оповідання, есе, статті, вів щоденник, видавав газету, захистив дисертацію про вчення Ернста Маха і (про що мало хто знає) сконструював дзигу для продукування змішаних кольорів, яка так і називається – дзига Музіля. Проте саме незавершений роман «Людина без властивостей» обсягом 1700 сторінок (залишається лише здогадуватися, скільки б він мав, якби був дописаний), назавжди засоціювався у читачів з ім’ям цього письменника та, на
думку спеціалістів, вивів його на найвищий рівень літератури ХХ століття – рівень Джеймса Джойса, Томаса Манна, Марселя Пруста.
Нещодавно видавництво Жупанського опублікувало український переклад «Людини без властивостей», здійснений Олексою Логвиненком.
Нагадаємо, що це вже другий твір Музіля українською: 2001 року у видавництві «Юніверс» вийшов друком його роман «Сум’яття вихованця Терлеса». Ці два твори пов’язані ідейно і належать до серії музілівських «душевних пригод».
Події у «Людині без властивостей» розгортаються напередодні Першої світової війни. Час і місце точно визначені – Відень, 1913 рік. У близьких до трону колах стає відомо, що німецький союзник і конкурент розпочав підготовку до відзначення 1918 року тридцятиріччя правління Вільгельма
ІІ. Оскільки на цей же рік припадає сімдесятирічний ювілей царювання Франца-Йосифа, в Каканії (іронічна назва Австро-Угорської імперії) вирішили не пасти задніх. Створюється спеціальний святкувальний комітет, до якого потрапляють випадкові люди зі своїми амбіціями. Існування подібного об’єднання позбавлене будь-якого ідейного підгрунтя і є безглуздим апріорі. Проте це не бентежить керівника комітету, старого графа Ляйнсдорфа, який вважає, що у
потрібний момент завжди знайдеться відповідна мета.
Найцікавішою для читача роману є можливість зіставлення
неквапливої розповіді Музіля з реальними історичними подіями, розв’язку яких він уже знає. Адже до святкування ювілею Франц-Йосиф так і не дожив, як, власне, і його монархія, що розсипалась, наче картковий будиночок.
Центральним персонажем твору, «людиною без властивостей», є 32-річний Ульріх. За своє життя герой Музіля, як і сам автор, встиг приміряти ролі й офіцера, й інженера, і математика. Проте жодна з них йому не підійшла. Тому Ульріх продовжує жити на кошти батька, відомого юриста, а також виконувати обов’язки секретаря підготовчого комітету. В образі головного героя Музіль показує «трагедію людини, яка зазнала краху» в житті, кар’єрі, коханні. На думку автора, інший варіант розвитку подій просто неможливий. Ульріх – розчарований, самотній, він шукає себе, втікаючи від
професії до професії, від жінки до жінки, чим лише посилює власний душевний розлад.
Яскравим антиподом Ульріха є фінансист Арнгайм. Музіль
змальовує цього героя як «людину дійсного», яка прагне поєднати «душу і промисловість», «ідею та владу» на противагу Ульріхові – «людині можливого», особистості без ідеології. Погляди Арнгайма найкраще розкриваються у його
ставленні до протилежної статі. Герой завжди боявся, що «почуття, які він викликав у жінок, стосуються не його самого, а його грошей, і тому жив лише з жінками, яким сам давав не почуття, а гроші».
Нерідко Музіль доповнює сюжетну лінію «допоміжними»
розповідями, герої яких певним чином впливають на долі головних персонажів і об’єднуються довкола постаті Ульріха. Це історії і божевільної ніцшеанки Клариси, і дочки єврейського банкіра Фішера Герди, і націоналіста Ганса Зепа
тощо. Такою є і розповідь про Моосбругера – сексуального маніяка, який жорстоко вбив повію. Протягом роману над ним триває судовий процес, під час якого відбувається зіткнення інтересів провідних юристів, до яких належить і батько
Ульріха. На прикладі історії цього героя Музіль показує читачам прогнилість юриспунденції та абсурдність деяких законів.
У романі «Людина без властивостей» головний герой, спостерігаючи за нестримним плином часу та стрімкими соціальними змінами, робить невтішний висновок: «Цілісна людина вже не протистоїть цілісному світу, тепер усе людське просто рухається у загальній поживній рідині». Але протистояти світові, що засмоктує нас побутовими проблемами, наважився автор роману: Роберт Музіль відмовився від полковницької посади і літературних підробітків задля можливості писати, чим прирік себе на злидні та посмертну
репутацію «найменш відомого з великих письменників нашої доби».

Рецензія з 100buch.in.ua

Музіль, Роберт Людина без властивостей
 1..10 Ctrl ← 11..20 Ctrl → 21..30 31..38