Серафима

Автор цього твору інтелектуал, та ще й мораліст. З першим він нічого не може вдіяти, а з другим – не хоче, бо вважає, що якщо світ загруз у лайні, то його, Ульяненка, завдання – розголосити цей факт. «Ви – тупі, розбещені падлюки, що можуть вбити, зарізати будь-кого! Ви – тварини, які хочуть тільки жерти та злягатися!» – ось які скрижалі він несе людям зі свого творчого Сіону. Цей резонний, але украй неприємний месидж він вкладає у вражаючу художню форму, що нагадує то Джойса, то Достоєвського. Але чесноти його стилю нікого чомусь не тішать. І виникає феномен – одного з найкращих, а може й найкращого нашого письменника ніхто не знає і не читає. Але сам Ульяненко вважає, що з моральністю усе ніштяк, бо інакше неможливо, і справа саме в надмірній інтелектуальності його творів. З цим він намагається боротися засобами, які по суті є косметичними – енергійним початком і розробкою динамічного сюжету. Тому перші сторінки його роману читаються як тріллер. Потім так собі ненав’язливо з’являються портрети героїв, зображення їхнього емоційного стану, досьє на них, аналіз оточення і того, як це оточення на них впливало і їх калічило. Підкреслюю – не героя, а героїв, навіть епізодичних. Навіть той, хто просто виходить і каже «Кушать подано!», замальовується мінімум на трьох сторінках і на момент, коли його вбивають (а його, звісно, вбивають, бо не можуть хорошу людину не вбити), сприймається нами як рідний. Десь на другій чверті роману автор, мов інтелектуальна мавпа, починає стрибати з однієї лінії на іншу, і дивує те, що читач за ним встигає. Щоправда цей біг потребує від непідготовленої людини напруження всіх духовних сил. Читач починає розуміти, що нон-фікшн – це не так вже й погано. Фіґ з ним, з сюжетом, головне, щоби можна було у приємному розслабоні гортати сторінки, з азартом грибника знаходити еротичні сцени і вважати себе вельми просунутим. І на цьому моменті робиться зрозуміло, що белетриста з Ульяненко не вийде, не та в нього заточка. Усе це повною мірою стосується його останнього роману. У «Серафимі» йдеться про жінку, яка геніально травила чоловіків самостійно розробленими хімкомпозиціями. Незважаючи на те, що сам Ульяненко постійно скаржиться на свій нюх, пахощів у його тексті вистачить на двох Паустовських. Він намагався змалювати свою героїню чимось на кшталт жінки-гренуя, хоча взагалі жінки, як квіти, скоріше об’єкти нюхання, ніж суб’єкти. Його героїня – особа красива і збочена, і саме збочення є підґрунтям її краси. Автор дуже педантично показує, як відбулось перетворення звичайної провінційної дитини на столичне гламурне чудовисько, і що з цього вийшло – звісно, нічого доброго. Спроба стовідсоткового чоловіка пролізти у голову представниці слабкої статі здається помірно вдалою, хоча більш цікавою, аніж у «Королеві Півдня» Артуро Риверте – Риверте зосередився на фізіології, а Ульяненко усе ж таки бачив у своїй героїні особистість. Втім, деякі читачки цей надмірно сміливий експеримент сприйняли на «Ура!», і шлейф чоловічих гормонів, що тягнеться за центровою злочинницею роману, здається їм пікантним і привабливим. Якщо чесно, і мені теж роман подобається, але якщо ви не мазохіст, читати цю книжку я вам не раджу. Хоча, звісно, мазохістами не народжуються, і у вас в будь-якому разі є шанс.